Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)
Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., докторант ПХДПУ імені Григорія Сковороди
Давня література дає нам змогу зазирнути у світ уявлень, міркувань і почуттів її авторів. Загальновизнано, що одним із найважливіших мірил розвитку, показників цивілізованості суспільства є рівень шанобливого ставлення людини до людини і суспільства, суспільства до людини. При цьому незрідка навіть в офіційних документах жінок ставлять в один перелік з дітьми й літніми людьми – тим самим текст виказує, яким є ставлення до гендерного питання та образ жінки у сприйнятті автора. Метою нашої статті є з’ясувати особливості образу жіночого в прозових творах української латиномовної літератури. Нагадаємо, що в Україні латинська мова використовувалися як літературна упродовж XV–ХІХ ст. ст. – з різною інтенсивністю, залежно від століття, жанру, регіону. Результатом стало створення цілого пласту текстів конфесійної, історіографічної, етикетної, інтелектуальної літератури, що за потужністю здатний конкурувати з україномовним, однак є непорівнянно менш дослідженим.
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
В Україні неолатиністичні студії здійснюються за кількома напрямами, основні серед яких: вивчення особливостей «української» латинської мови (Н. Безбородько[1], Н. Корж [3], В. Миронова [4]); дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (О. Кощій, О. Лефтерова, О. Савчук [5], О. Трофимук), дослідження за жанрами (історіографія – Д. Вирський [2], Р. Щербина [9], етикетна поезія – Л. Шевченко-Савчинська тощо). Якщо перший напрямок є лінгвістичним, то два інші перебувають у царині літературознавства (і навіть історіографії та деяких суміжних гуманітарних наук), однак для здійснення серйозного дослідження творів, написаних латинською мовою, потрібно пересуватися за цими трьома напрямами одночасно.
Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело
Здійснюючи характеристику образу жіноцтва, що постає зі сторінок латиномовної прози України, потрібно зважати на важливу обставину: робочим матеріалом дослідника є література, переважна більшість персонажів якої – історичні особи. Вони не вигадані письменником, хоча він часто свідомо «домальовував» або ретушував деякі риси і вчинки зображуваних. Навіть збірні образи (клір, шляхта, козацтво тощо) є передусім сумою характеристик образів окремих реальних осіб. Це результат більш інтенсивного розвитку у вітчизняній неолатиністиці наукового та публіцистичного стилів, перший із яких служив засобом систематизації знань, а другий, з притаманною йому образною, експресивною лексикою, риторичними фігурами, емоційною наснаженістю й патетичністю, віддавна функціонував у громадсько-політичному, суспільному житті, культурно-освітній діяльності, навчанні.
Опрацьовані нами тексти засвідчують: найбільш детально висвітлені жіночі суспільні ролі – королева, магнатка, шляхтянка (філософсько-релігійні трактати, етикетна література, історіографія), рідше трапляються міщанка, селянка (Ян Юзефович). На процес створення образу впливали також позалітературні чинники: так, незнайомі особисто авторові жінки (королева, магнатка), безвідносно до жанру твору змальовувалися шаблонно, автор прагнув поставити їх у ряд подібних і довести відповідність зайнятому місцю. Наприклад, львівський консул Матвій Кучанкович вітає королеву Польщі Елеонору Йозефу Марію такими словами: «Те, за що Польща обдаровувала безсмертям усіх своїх королев: Ельжбет, Катерин, Анн, Констанцій, Сесілій – щасливі й дружні королівству ці імена, не стільки королівські, скільки божі вони супутниці – усіх Августів, усіх Австрійців, скіпетри яких твоєю рукою утримуються, легко і швидко ти урівняла» [16]. Засоби для творення образу жінки-правительки латиномовними авторами черпалися з Античності, в якій філософи обґрунтовували можливість залучення жінок до управління: Сократ і Платон вважали статі однаково здібними до занять, пов’язаних з державною діяльністю, щоправда, Аристотель у своїй «Політії» наводив низку негативних прикладів участі жінок у політиці. Міркування античних філософів заломлювалися крізь призму ренесансного гуманізму, що загалом вивищував роль жінки в суспільстві, відкинувши середньовічну догму «жінка за межами дому суперечить Божому замислові» [12, 27].
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
Хоча техніка створення портретів найвищих державних осіб різними авторами відрізняється неістотно, однак портрети королев у латиномовній літературі не є однотипними: чи не кожну з королівських обраниць можна було б назвати людиною однієї (акцентованої письменником) якості, якими, звісно ж, не могли бути реальні жінки – це лише бажаний результат для старанних послідовників тогочасних літературних правил. Так, М. Кучанкович стверджує, що Елеонору з цитованого твору львів’яни цінують за найвищу цнотливість, непереможну душі твердість і шляхетне серце в мужніх грудях амазонки. Також він наголошує на видатній мудрості королеви: «як і в Палади, народженої з голови Зевса, – мудрість, у твоєму серці – доброго розуму божественний посаг» [16].
Станіслав Оріховський переказує, що Барбару, дружину короля Стефана, «за найчесніші звичаї, цнотливе життя, дивовижну скромність і сором’язливість народ прозвав Гестер» [7, 192]. У весільному віншуванні, написаному Роксоланом на шлюб Сигізмунда ІІ Августа з Катериною Габсбург [14], письменник пояснює, чому він порівнює королеву не з Венерою, а з Мінервою, і схвально відгукується про її вплив на короля, якому Катерина стала доброю порадницею, та про її сприяння розвитку освіти в Польщі. Топос протиставлення в королівському образі Мінерви Венері, визнання того, що тілесна краса людини менш важлива, ніж духовна, є одним із власних внесків ренесансних гуманістів у відроджувані античні традиції, наслідок впливу Середньовіччя з його релігійною домінантою. Акцентування в літературних портретах королев мудрості, розуму, їхньої освітньої діяльності є виявом подальшого духовного розвитку європейців, їх переходу в епоху Просвітництва.
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
Безвідносно до соціального статусу, жінка змальовується як рівноправна сторона в подружній спілці: королева – аж ніяк не тінь свого видатного чоловіка, про що можна судити, наприклад, з характеристики: «не стільки королівські, скільки божі вони супутниці» [16]. С. Оріховський відводить окрему частину переліку критеріїв яким повинна відповідати королівська обраниця, напучуючи молодого короля, адже «приватна людина, якщо приводить собі дружину (яка і добра, і зла приносить порівну), то приводить її лише для одного себе і ні для кого іншого. Тому достатньо, щоб вона була доброю, чесною, слухняною. Що ж до королів, то тут інший резон: королю треба турбуватися не стільки про дружину для себе, як про королеву для держави» [7, 57].
Читайте також: Гарріот та латиномовна культура його часу
Більш широко свої погляди на роль жінки в житті чоловіка, значення родини для гармонійного розвитку людського суспільства Роксолан висловлює в палких промовах проти целібату серед католицьких священників, спираючись передовсім на Святе Письмо, а також на важливий та унікальний здобуток суспільно-політичної думки доби Відродження – теорію природного права. У цьому особливо яскраво виявляється гуманістичний світогляд С. Оріховського: обстоюючи право людини діяти згідно із законами власної природи, письменник висловлював негативне ставлення до аскетизму і наполягав на ідеї тілесної природи людини, захищав право на відмову від неприйнятного для неї способу життя.
Назагал, українські гуманісти-католики негативно ставилися до заведеного в католицькій церкві закону про безшлюбність духівництва, і виступали за його скасування, а також виявляли шанобливе ставлення до жінки, яку вважали гідною поваги нарівні з чоловіком. Шлюб і сім’я, на їхню думку, природні, а тому порушенню шлюбного зв’язку, руйнуванню родини ні в природі, ні в Божих заповідях немає виправдання. Ян Домбровський стверджував, що жінкам притаманні такі самі чесноти, що й чоловікам: «Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто, подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки» [8, 218].
В епіцедії Андрія Абрека «Mulier sapiens… Catharina Zamoscia… – Жінка мудра ... Катерина Замойська» на смерть К. Замойської (Острозької), основним мотивом є похвала мудрості жінки, померлої в розквіті літ. Мудрість автор тлумачить як розум, осяяний побожністю, саме вона – визначальна якість шляхетної Катерини Замойської, «незрівняної матері сімейства», «приємної і найсолодшої родоначальниці», «цієї героїні». Автор розповідає, як «жінка богобоязна, жінка доброчесна (...) сходинами життя: дівчина, дружина, вдова – пройшла» і що «цієї мудрої жінки, будівниці свого дому, сила і розум, благословенні незліченну кількість разів, повнилися» [13, 5]. Професор Абрек відкидає думку про те, що мудрість менш властива жіночій статі, і, користуючись словами Марка Аврелія, заявляє, що К. Замойська – одна з тих, через кого справдилося пророцтво давнього філософа: настануть часи, «коли ми матимемо дуже багато вельми освічених жінок, і водночас скільки ж чоловіків-невігласів» [13, 7]. Він цитує слова Сенеки: «Що відчуваю, те кажу, що кажу, те відчуваю, тож, не відрізняється сказане мною від мого життя» [13, 8] і доводить, що під цим життєвим гаслом справжнього мудреця прожила свій короткий вік К. Замойська.
Описуючи від початку curriculum vitae шляхтянки, А. Абрек зазначає: «Як сонце, що сходить над світом у найяскравіший день, так вигляд жінки гарної – прикраса дому», однак не краса головне: «викрадає серце і душу нареченого мудрість нареченої». В іншому творі, епіталамі для доньки Катерини, Йоганни Замойської, «Phoebus post nubila – Сонце після хмар» письменник називає спілку чоловіка з жінкою такою, за яку не було і немає ніякого святішого зв’язку в світі: «Речуть мужі розсудливі, що це єдиний розплідник звитяги і цноти Республіки, з якого виходить численне потомство і примножує славу імені» [15, 3].
Читайте також: Абрек Андрій. Сонце після хмар...
Проаналізувавши низку етикетних творів латинською мовою, доходимо висновку, що, попри загальну вимогу дотримуватися зразків і правил, образ жінки в них істотно відрізняється. Значний вплив на спосіб, у який творився образ жінки, мала певна літературна епоха. Не слід забувати, що інтенсивне використання латинської мови як літературної тривало в Україні понад чотири століття – згідно з поширеною періодизацією, в європейській літературі за цей час змінили одне одного епохи Відродження, Бароко, Класицизму, Просвітництва, Сентименталізму, Романтизму. Не всі вони однаковою мірою виявили себе в латиномовній літературі України, однак стильові відмінності, особливо між тими творами, які перебувають на значній часовій віддалі, цілком очевидні. Один зі способів довести це – аналіз жіночих образів.
Прикметно, що у трактатах гуманіста С. Оріховського, спрямованих проти целібату, абстрактний образ жінки – дружини, матері – виявляється значно більш реалістичним, ніж в етикетних творах доби Класицизму. Посилаючись на Святе Письмо, Роксолан доводить: «чоловік без дружини не може вважатися чоловіком, а жінка – дружиною, якщо вона не має чоловіка»; жінка разом з чоловіком керує справами, допомагає в домашньому господарстві, зміцнює сім’ю, народжує і виховує дітей, розділяє щоденні клопоти, вона підтримує чоловіка впродовж усього життя, «без неї занепадає дім, руйнується сім’я, з’являється сумнівне потомство» [7, 112–180]. Із цим перегукується основна ідея епіталами «Phoebus post nubila – Сонце після хмар» А. Абрека, у якій автор називає родину розплідником держави [15].
Читайте також: Ст. Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель
У весільному віншуванні «Aetas aurea Regno Poloniarum in Hymeneo – Вік золотий для королівства польського», написаному через століття після попереднього у Станіславському єзуїтському колегіумі, нареченій, попри її належність до більш знатного роду Потоцьких, уділено значно менше уваги. Катерину Потоцьку, майбутню власницю міста Станіслава, називають перлиною з родового Потоку, яку наречений відшукав і вставив до свого золотого персня. Загалом епіталама містить певні ознаки занепаду етикетного жанру: окрім повної відсутності індивідуальних рис подружжя, текст не містить жодної цитати з античних чи сучасних авторів – всупереч тенденціям Просвітництва, зате в дусі Класицизму в епіталамі представлений чи не весь античний пантеон: Юпітер прихильно приймає благання, Сатурн посилає благополучний вік, Марс і Белона закликають до бою, згадуються Вулкан, Нептун, Тімотей, Циклопи, Клеопатра, Гіменей та ін. Обсяг тексту порівняно невеликий, численні вигуки й риторичні запитання: «О скільки разів!» «Ласкаві всевишні!» «Шукаєте причини, сармати?», заклики до свідків і сучасників події виражати емоції: «На святкові голоси переходьте, народи, аплодуйте, Сармати (...)» [11, 4–5], посилюють враження перебільшеної експресивності.
Національні риси жіночих характерів у латиномовній прозі досить невиразні, вперше згадки про належність історичної особи до певного народу трапляються у львівських хроніках XVII ст. Але це, швидше, ознака посиленої уваги окремих авторів до національних питань, аніж загальна тенденція. З перших сторінок «Потрійного Львова» оперує критерієм національності як оціночним Бартоломей Зиморович: «у ті часи королі польські не роздумували принаймні про образу гідності свого маєстату, коли брали руських князівен до спільного ложа і берла» [17]. Описуючи склад міської громади, Б. Зиморович називає татарських жінок подібними до відьом, а оскільки «руські мотрони знадто бридилися тими правовірними» [17.], татари викрадали сарматських дів, спокусившись їхньою красою. Руські дівчата, охочі до танців та співів, полонили також серця прикликаних на службу королем Казимиром німецьких найманців. Надзвичайною жіночою привабою хронікар намагається виправдати численні негідні вчинки короля Болеслава («не маючи змоги стримати свою хтивість від їх принад, віддався чарам і поступливості жіночій» [17]), описує не одну історію про юнаків, уражених «зазубреними стрілами руських амазонок», яким довелося подолати значні перепони, добиваючись руки своєї обраниці, а іноді й поплатитися за кохання життям. У цьому можна побачити перші паростки літературного романтизму, що проростали з романтизму авторської натури. Розповіді Б. Зиморовича рясніють виразами на зразок: «покірлива люб’язність очей», «поступливість жіноча», «простодушна панночка», «улесливими нашіптуваннями і гарною молодечою постаттю вуха й очі панни опанував» тощо. Цілком очевидно, якого великого значення надає хронікар жінці в житті чоловіка і родини, її роль у вихованні дітей: «Дійсно, якби ж вона сама вродила таке звірятко та живила його дитинство, згідно з римськими звичаями та здоровими настановами, то це левеня, таке дике, материнськими ласками перетворила б на ягня» [17].
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Ян Юзефович використовує жіночі образи, переважно, з метою глибше вразити, зворушити читача: описуючи злочини козацько-татарського війська та повсталого плебсу, літописець зазначає, що ті «без розбору дітей і слабку стать нищили: ані жінок заміжжя, ані дівчат – зовнішність приваблива (що нею завжди милуються) не рятувала» [6, 121]; часто користується топосом знищення дітей, вирваних із рук матерів, зганьблення жінок на очах їхніх чоловіків; не раз наголошує на тому, що татари були дуже ласі до місцевого жіноцтва. Для Юзефовича жінка є синонімом домівки: «поспішали звідусюд під знамена їхні українські селяни, хто був здатний зброю тримати, виступали пограбовані військом міста, покидала худоба стійла, села – землероби, ремесло – робітники, жінок своїх – мешканці осідлі» [6, 152]; Хмельницький вимагає видачі львівських євреїв «з усім своїм добром, жінками і дітьми» [6, 182].
Змалювання страху, що охопив Львів перед облогою 1672 р. увиразнюється тим, що, «негайно і без зволікання навіть малі, старі і юнаки, з міста порозбігалися», покинувши напризволяще жінок, яким тільки й залишилося, що молитися у храмах [6, 200]. Це не єдиний епізод, де літописець визнає нешляхетність поведінки тих, хто мав бути оборонцем «слабкої статі» (наприклад, опис ганебної втечі польського війська з-під Пилявців), в чому проявляється ще один із симптомів описаного проф. Наталею Яковенко «синдрому первернутого світу» [10, 208]. На противагу цьому жінки зі шляхетного стану, за Я. Юзефовичем, в усіх критичних ситуаціях поводилися бездоганно: так, коли 1648 р. міська громада збирала кошти для відкупу, «львів’янки, як колись римлянки, люблячі матері, віком обтяжені, вбрання жіноче, що для поховального обряду мовчки берегли, на додачу до грошей у скарбницю очільникам віддавали» [6, 138]. Менш знатні міщанки також доклалися до участі в обороні міста, поливаючи з мурів окропом нападників, щоправда, їхня рішуча вдача призводила іноді до шкідливих сварок (наприклад, у черзі до води) в обложеному місті. Не залишалися осторонь і представниці протилежної воюючої сторони: у Львові було схоплено кілька руських селянок, котрі вивідували відомості для козацького війська. Такі деталі в образі тогочасного жіноцтва роблять його більш об’ємним і живим, а також є одним із виявів тяжіння Яна Юзефовича до реалістичності.
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
Письменники, які творили латинською мовою, прагнули в усьому дорівнятися до античних зразків, значною мірою це стосується й образу жінки. Проте будь-яке наслідування не може досягти повної тотожності з оригіналом – коли йдеться про літературу, на це впливають, передусім обставини історично-соціального розвитку суспільства, світоглядні засади, міра освіченості та обдарованості автора. Загалом аналіз різножанрової латиномовної прози показав, що ці твори містять більш різноманітний матеріал для вивчення жіночих персоніфікованих образів, аніж образу власне жінки: слава, перемога, війна, скорбота тощо уявлялися митцеві того часу жінками різного віку, зовнішності, вдачі. Саме вони є наступним етапом у розвиткові образної системи української неолатиністики.
Література
1. Безбородько Н. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. Днепропетровск: 1972.
2. Вирський Д. Ст. Оріховський-Роксолан як дзеркало національних історіографій // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Т.6(8). – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.215-221.
3. Корж, Н. Место и особенности латинского языка в творчестве Г. Сковороды. – Дисс. … канд. филол. наук. Х.: 1955. p. 270.
4. Миронова, В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. К.: , 1999. p. 16.
5. Савчук, О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. К.: , 1994. p. 209.
6. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. litopys.org.ua. [Online] 1888. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5.
7. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч.1 – 432 с.
8. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч. 2 – 432 с.
9. Щербина Р.А. Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело (на матеріалі хронік про Визвольну війну українського народу 1648-1657 років): дис. ... канд. філол. наук. – К., 2006. – 186 с.
10. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. 416 с.,
11. Aetas aurea Regno Poloniarum in Hymeneo...... St. Kossakowski... Desponsata Annulo nec non Catharina Potocka... ad ill-um Pilava jurata. Leopoli. 1744
12. Bock Gisela. Frauen in der europaischen Geschichte. Vom Mittelalter bis zur Gegenwart. – Munchen, 2000.
13. Mulier sapiens, … Catharina Zamoscia …, ad imitandum orbi exhibita, Zamoscii in Exequiis Academicis. Anno Domini 1642 Nouemb. 7. Краків: в друкарні Франтішка Цезарія, 1642); 2; 10 арк.].
14. Panagyricus nuptiarum Sigismundi Fugusti Poloniae regis Cracoviae, Lazarus Andrec, 1553, 40 с.
15. Phoebus post nubila auspicatissimo Hymenaeo Illustris. D. Alexandri a Conecpole ... Cracoviae. ЛБАН, CT IV 50266
16. Salutationes Sacrarum Regiarum (...) a viris consularibus Leopolien. Львів, друкарня Мосцицького, [1671]. 12 арк.
17. http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
1. Безбородько Н. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. Днепропетровск: 1972.
2. Вирський Д. Ст. Оріховський-Роксолан як дзеркало національних історіографій // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Т.6(8). – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.215-221.
3. Корж, Н. Место и особенности латинского языка в творчестве Г. Сковороды. – Дисс. … канд. филол. наук. Х.: 1955. p. 270.
4. Миронова, В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. К.: , 1999. p. 16.
5. Савчук, О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. К.: , 1994. p. 209.
6. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. litopys.org.ua. [Online] 1888. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5.
7. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч.1 – 432 с.
8. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч. 2 – 432 с.
9. Щербина Р.А. Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело (на матеріалі хронік про Визвольну війну українського народу 1648-1657 років): дис. ... канд. філол. наук. – К., 2006. – 186 с.
10. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. 416 с.,
11. Aetas aurea Regno Poloniarum in Hymeneo...... St. Kossakowski... Desponsata Annulo nec non Catharina Potocka... ad ill-um Pilava jurata. Leopoli. 1744
12. Bock Gisela. Frauen in der europaischen Geschichte. Vom Mittelalter bis zur Gegenwart. – Munchen, 2000.
13. Mulier sapiens, … Catharina Zamoscia …, ad imitandum orbi exhibita, Zamoscii in Exequiis Academicis. Anno Domini 1642 Nouemb. 7. Краків: в друкарні Франтішка Цезарія, 1642); 2; 10 арк.].
14. Panagyricus nuptiarum Sigismundi Fugusti Poloniae regis Cracoviae, Lazarus Andrec, 1553, 40 с.
15. Phoebus post nubila auspicatissimo Hymenaeo Illustris. D. Alexandri a Conecpole ... Cracoviae. ЛБАН, CT IV 50266
16. Salutationes Sacrarum Regiarum (...) a viris consularibus Leopolien. Львів, друкарня Мосцицького, [1671]. 12 арк.
17. http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm