Латиномовна історіографія України XVII—XIX ст.

Аналізуючи латиномовні твори, що вийшли з-під пера авторів XV—XIX ст., ми маємо слушну нагоду прослідкувати, як історіографія, зійшовши з виключно церковної орбіти, потрапляє на світську через буття в епістолярії і публіцистиці і нарешті набуває ознак науки. Маючи на меті дослідити в давній українській літературі твори історіографічного характеру, селекціоновані передовсім за мовною та часовою ознакою, ми підемо у зворотній хронологічній послідовності, тобто від авторів, чиї надбання ближчі до наукових праць в сучасному розумінні, через розгляд історико-політичних рефлексій і до синкретичних церковно-історіографічних творів

Людмила Шевченко-Савчинська, докторант ДВНЗ "ПХДПУ"

За словами Н. Яковенко, «Вже в еліністичну добу, під впливом тоді ж посталих правил красного письменства (а історію вважали одним із його жанрів), історія переймає програмові завдання й технічні навички власне літератури – передусім знамениту тріяду вимог: docēre (навчити, переконати), delectāre (захоплювати, розважати), movēre (подвигнути, спонукати до дій)». [10, с. 19]. Втім, останні два завжди були підпорядковані першому і слугували своєрідними технічними засобами навчання. Роль, приписувану історії від Античності до початку ХХ ст. найлаконічніше сформулював Ціцерон: Historia est magistra vitae. Цілком логічно, що із запануванням християнства в духовному житті європейців історіографія на багато століть перейшла під пильний патронат релігії. Для цього були й практичні підстави: вести регулярні записи подій протягом часу, що значно перевищував тривалість людського існування, було можливо лише там, де постійно жевріло життя та думка, і монастирі були для цього цілком придатними.

Читайте також: Маргінальні записи стародруків із книгозбірень католицьких монастирів XVI–XVIII ст. на етнічних українських землях як джерело до історії формування монастирських бібліотечних фондів

Звернення у часи Ренесансу до античних традицій згодом покладе край церковній монополії на історіописання, хоча цей процес відбуватиметься поступово. А трагічні події на початку ХХ ст. на зразок Першої світової війни призведуть до несподіваних висновків: «Історія є найнебезпечнішим витвором хімії інтелекту. Її властивості добре відомі. Вона снує марення, вона п’янить народи, вона творить для них хибні спогади, перебільшує їхні прагнення, роз’ятрює давні рани (...). Історія виправдовує будь-що. Вона геть нічого не навчає, бо містить у собі все і подає приклади будь-чого» [3, с. 101]

Проте у часи, коли на українських теренах творилися латинською мовою аналізовані тут твори, нікому не спадало на думку сумніватися в дидактичній ролі історіографії. Вона, якщо судити з авторства та змісту збережених текстів, остаточно ще так і не вийшла з-під крила релігії (за винятком нечислених історико-політичних трактатів), – принаймні це стосується латиномовного русла процесу.

Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело

Для початку потрібно здійснити термінологічне розмежування: історіографія церкви – відомості, які містяться у хроніках: життєписи визначних постатей, описи спорудження церков, заснування монастирів тощо – та власне історіографія, хоча авторами перелічених видів історіописних творів були переважно особи духовного стану. Наслідком тісного зв’язку між творами релігійної сфери та літературою є значна кількість творів, що лежать на перетині історіографії (зокрема, церковної історіографії) та літератури, і це одна зі специфічних рис давнього періоду її розвитку. Частина оригінальних творів української літератури виникла за певним (візантійським чи західним) жанровим шаблоном, проте з часом старовинні пам’ятки набувають чітких самобутніх рис. Передусім це стосується агіографії та літописання, – жанрів, що заклали основи вітчизняної історіографії, найбільш інтенсивний розвиток яких припав в українській літературі на кін. Х–ХVIІІ ст. Створювані перважно в монастирях літописи за головний принцип побудови мали хронологічну послідовність подій, однак хронікар не тільки систематизував інформацію, а й висловлював у той чи інший спосіб власну позицію, – мовно-стилістичні засоби, якими він при цьому користувався, і є предметом літературознавчих студій.

Аналізуючи латиномовні твори, що вийшли з-під пера авторів XV—XIX ст., ми маємо слушну нагоду прослідкувати, як історіографія, зійшовши з виключно церковної орбіти, потрапляє на світську через буття в епістолярії і публіцистиці і нарешті набуває ознак науки. Маючи на меті дослідити в давній українській літературі твори історіографічного характеру, селекціоновані передовсім за мовною та часовою ознакою, ми підемо у зворотній хронологічній послідовності, тобто від авторів, чиї надбання ближчі до наукових праць в сучасному розумінні, через розгляд історико-політичних рефлексій і до синкретичних церковно-історіографічних творів.

Читайте також: Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст.

Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits... – «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича (...)» [11] був створений протоігуменом православного Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря Йоаникієм Базиловичем (1742—1821 рр.). Багатий матеріал, зібраний у ході впорядкування фондів монастирської бібліотеки й єпархіального архіву, став джерельною основою для написання Базиловичем низки праць з історії Закарпаття. Численні проблеми, порушені Базиловичем на сторінках Brevis notitia, лишаються досі актуальними, тому важливо, що їхній розгляд розпочався у вітчизняній історіографії ще наприкінці XVIII ст., тим більше, що закарпатський автор не лише систематизував існуючі на той час гіпотези, а й запропонував власні відповіді на деякі проблемні питання. Зокрема, йдеться про шляхи поширення християнської релігії серед русинів, що розглядаються автором у дев’ятому розділі другої частини. Історіограф наводить докази проникнення християнства на Русь ще за довго до князювання Ольги, виокремлені в параграф 29-го розділу ч. ІІ: «І що вони [русини – Л. Ш.-С.] в четвертому столітті перебували стійкі у вірі, підтверджує лист Антіохійського синоду, надісланий імператору Йовіану, у Сократа в кн. 3, розділ 25, переказаний. При цьому важливо, що серед інших був підпис єпископа рутенського на ім’я Антипатр. Зміст його такий: «Я, Мелетій, єпископ Антіохії, визнаю, що написане вище мене задовольняє. Я, Ефебій, єпископ Самосати, так само. (...) Антіпатер рутенський так само» [11, с. 74] (тут і далі переклад наш – Л. Ш.-С.). Праця Базиловича – безперечно, визначна пам’ятка української культури взагалі та історичної науки зокрема, що започаткувала вивчення історії й духовного життя Закарпаття місцевими істориками-краєзнавцями, крім того, вона доводить використання латинської мови в українській історіографії аж по ХІХ ст. включно.

Рухаючись за хронологією у зворотньому напрямі, важливо згадати літопис львівського кармелітського монастиря, віднайдений та частково оприлюднений Володимиром Антоновичем [9]. З першої частини дізнаємося відомості з історії монастиря: зокрема, про те, як 1620 р. п’ятеро монахів вирушили полковими священниками з польським військом гетьмана Жолкевського; у битві під Цецорою, де поляки зазнали поразки, один з монахів загинув у битві і ще двоє – в полоні, звідки Клименту Ільницькому вдалося втекти, перепливши Дністер, а ще один, Михайло Босняк, охрещений турок, згодом був викуплений з полону своїми братчиками. 1625 почалося спорудження кам’яної будівлі монастиря – кармелітам у цьому допомагали солдати, які мали їх за своїх духовників. Найзначнішою подією в охопленому хронікою проміжку часу постає облога міста військами Хмельницького. Події Хмельниччини змальовуються як такі, що віщують неминучий судний день, гіперболізація є основним художнім прийомом змалювання тих подій: «Всі оздоби, кажу – всі, навіть дах святилища ордену спалений дотла, вікна, двері, вівтарі посічені, металеве все, кажу – все віддерто», але дзвона було врятовано стараннями поважного старця Стефана Топольського, який не побоявся прийти до самого Богдана Хмельницького, прохаючи залишити дзвін церкві.

Якщо кармелітський літопис вважається анонімним твором, то про автора наступного взятого до розгляду історіографічного твору відомо значно більше. Ідеться про «Leopolensis Archiepiscopatus Historia ab anno 1614» – історію львівського архиєпископату в життєписах львівських архиєпископів на широкому тлі історичних подій в період з 1614 по 1700 рр., наслідок багаторічної праці Яна-Томи Юзефовича, чиє життя та діяльність були пов’язані переважно зі Львовом.

Читайте також: Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі

На думку П. Борека, Т. Юзефович – «один із небагатьох авторів старопольського періоду, хто здобувся на об’єктивізм в описі причин козацького зриву 1648 р.» [1, с. 409]. Наскільки видатне це досягнення, можна судити, по-перше, з того, що історик мусив виступати на боці офіційної ідеології, навіть не бувши свідком описаних драматичних подій – адже їхні наслідки ще давалися державі взнаки; по-друге, ту війну зазвичай описували з обох боків (українського та польського) як явище апокаліптичного характеру.

Латиномовна «Leopolensis Archiepiscopatus Historia» Яна-Томи Юзефовича досі залишається маловідомим твором як для українських, так і для польських науковців. А проте творчість цього літератора та історика, представника тогочасної інтелектуальної еліти стала важливим етапом розвитку історіографії обох народів. Належачи до кола церковних чільників і як справді як глибоко духовна людина, Юзефович намагався розпізнати вищий задум у ході історії, вписати в Божий порядок відтворювані ним події. Як і більшість церковних історіографів у сприйнятті Я.-Т. Юзефовича, історія мала виконувати дидактичні функції, передусім даючи приклади моралі та патріотизму, у цьому разі – місцевого.

Львів був адміністративним центром Руського воєводства протягом майже трьох століть поспіль, його напрочуд строкатий національний склад як цікава особливість історичного розвитку ще чекає на розгляд фахівців#. Одним із перших історіографів, хто закцентував свою увагу на цьому питанні, був автор розлогого латиномовного твору «Leopolis Triplex» – Потрійний Львів, створеного протягом 1665—1672 рр. львівський можновладець Бартоломей Зиморович. Вже у самій назві «Потрійний Львів» автор ніби анонсує концепцію твору, поділивши історію Львова за виокремленими ним самим періоди розвитку міста залежно від домінування у владі різних народів: «Львів руський», «Львів німецький», «Львів польський». Утім, з подальшого викладу можна вирізнити хіба що дві стихії: перша з них, дика, потворна (євреї, татари) у кращому своєму прояві дивна, чужакувата (вірмени) чи груба й невміла (русини); друга ж, є хоч і прийшлою, однак позитивна в усіх відношеннях (німці, поляки).

Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова

Із сучасного погляду, Зиморовичева тенденційність, упередженість, суб’єктивність і навіть ксенофобія – поза сумнівом. Однак бридливе відвертання від того, що здається нам нині національною нетерпимістю, – означало б тільки одне: некомпетентність чи, радше, непідготованість до здійснення досліджень в галузі історії літератури. А те, що згадані твори належать саме до цієї царини, не викликає сумніву: історіографія перебуває у тогочасній системі літературних прозових жанрів, а, отже, дослідження з історії давньої української літератури мають поширюватися не лише на ті твори, що, за сучасними уявленнями, належать до красного письменства, а й на історіографічні, публіцистичні, твори «літератури факту» (описи мандрівок, мемуари, листи, щоденники, послання, реляції, трактати тощо). Ці підвиди «поєднували у своїй структурі різні елементи і функції – як науково-інформативні, так і літературно-художні, грань між ними відзначалася великою рухливістю» [5, с. 16].

Автор різножанрової інтелектуальної спадщини Юрій Немирич (1612—1659 рр.) – син київського підкоморія, маґнат, що володів десятками сіл і містечок у Київському воєводстві, військовий та державний діяч доби Хмельниччини, один із творців Гадяцького договору (1658 р.) і концепції Великого князівства Руського. Здобувши блискучу всебічну освіту, спостерігаючи різні моделі суспільного устрою, Юрій Немирич, який передусім цікавився економікою, міжнародними відносинами, теорією держави й права, військовим мистецтвом, стає послідовним прихильником республіканської форми правління та федеративного устрою держави (найкращими зразками він вважав Швейцарську конфедерацію та Голландію), що здатні забезпечити громадянські свободи і підтримувати релігійну толерантність громадян.

Читайте також: До Дня незалежності України

Латиномовний історико-політичний трактат «Discursus de bello Moscovitico» – «Роздуми про війну з московитами» був написаний ще зовсім молодим нащадком знатного роду, який прослухав у Сорбоні курс лекцій видатного вченого-реформатора Гуго Гроція, і перебував під враженнями від військового протистояння Польщі та Московії у 20—30-ті рр. XVII ст. Твір написаний 1632 і вперше надрукований 1634 р. в Парижі.

Юрій Немирич адресує свої міркування «ясновельможному Роману Гойському, володимирському каштеляну і своякові», обрамлюючи звертанням до нього на початку і в кінці основну частину і надаючи таким чином тексту форми послання. В окремому дослідженні було б цікаво з’ясувати, чи справді цей трактат був спершу листом родичу-однодумцю, який згодом автор вирішив оприлюднити, чи це виключно композиційно-стилістичний прийом, яким він прагнув посилити прихильну увагу читача до відкритого листа.

У вступі Юрій Немирич пояснює причини, які примусили його взятися за перо: «Обов’язок кличе прийти на допомогу Батьківщині усіх або принаймні тих, які віддані їй. Незважаючи на свій молодий вік і перебування на чужині, чим можу, прагну прислужитися [Батьківщині]». І далі ми натрапляємо на перший із довгого ряду прикладів, узятих з Античності: автор каже, що він чинить, як той афінянин, який, аби не стояти осторонь, допомагав, як міг.

Починаючи з перших сторінок трактат повниться іменами історичних осіб та згадками про визначні події часів Античності (перські правителі Юр, Ксеркс, Артабан, грецькі Арістагор, Арат, історик Полібій, римські імператори Веспасіан, Вітелій, Отон, Маврикій Авріак, полководці Марій, Руліан, Корбулон та ін.), що не просто виказує добре засвоєння молодим автором університетських навчальних курсів і здатність систематизувати здобуті знання, а й засвідчує високий рівень його аналітичного мислення та хист непересічного історіографа, здатного розпізнати історичні паралелі та допомогти розібратися у них своєму читачеві.

Читайте також: Латиномовний інтелектуальний контекст існування православних братств (на матеріалі львівських авторів XVІІ—XVIII ст.)

Перед тим, як перейти до аналізу складників сил московитів, Немирич наголошує: «задля кращого спланування воєнних дій повинні бути вивчені сили супротивника і по можливості не гірше, ніж свої власні». Серед цих складників – «Природа краю», що розуміється широко: не лише географічні умови та клімат, а й усталений лад, звичаї, ментальність: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі». «Що стосується молоді, то вона не прагне до вільних студій, навчена одного лише славослів’я та плазування перед царями, протягом всього життя призвичаюється до рабства» – годі порівнювати, наскільки це відрізнялося від натури самого Юрія Немирича.

Державний устрій московитів автор характеризує так: «Некерований законами священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шаноби, мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають». Юрій Немирич надає перевагу державному устрою Речі Посполитої – монархії, але де-факто республіки зі всесильним сеймом, хоча й вказує на її суттєві недоліки. Однак, як писав 1928 р. Ігор Лоський [4], «Москва культурно була занадто чужа Немиричеві, і він прекрасно бачив московську тактику поширення хаосу на Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Що стосується Речі Посполитої, то хоча культурно вона була ближча Немиричеві, але (...) політично тодішня Польща мало відповідала державним ідеалам».

Друга половина трактату присвячена розгляду безпосередньо військових дій: вивідуванню, вибору місця, способам наступу, веденню польових сутичок, облоги, оборони. Слід додати, що дуже скоро енергійний юнак перейде від теорії до практики, здобуваючи матеріал для своїх подальших праць у польових умовах: 1634 р., повернувшись на Батьківщину, він очолить власну хоругву у Смоленській війні з Московією.

На завершення Немирич, згідно з епістолярним етикетом, чемно просить «вельми шляхетного Госція» прийняти «доречне обставинам і спромозі мого розуму кволе свідчення щирої любові до вітчизни і мого незалежного голосу». Юрій каже про свій трактат із належною випадку скромністю – «праця розкутої думки молодика серед багатьох оплотів доблесті і свободи [в особі] найрозсудливіших мужів». Також він встигає додати штрих до характеристики свого адресата, Романа Гойського, помітної постаті свого часу: «Ти несеш на собі найприхильнішу до нас і безсумнівну печать лагідної вдачі, яка в інших враз зникає, коли з’являється мить вигоди».

Вливання античної філософії в уже цілком готові для сприйняття, полеміки, відкидання ідей голови європейських інтелектуалів спричинило появу творів на зразок аналізованого трактату. Серед прикладів синтезу думок новолатинського автора та його наставників, мислителів Давньої Греції і Риму, удосконалення законів із метою мінімізації негативних наслідків суспільних конфліктів – одна з провідних ідей, які розробляв Платон. Порівняння війни з полюванням: «Бо ворога, як і звіра, полонять вистежуванням, засідками, облогами й іншого роду хитрощами краще, ніж силою,» формально суголосне Аристотелівському: «військове мистецтво є певною мірою природним засобом набуття власності, бо це та частина військового мистецтва, яка має на меті полювання: полювати ж треба як на тварин, так і на тих людей, що від народження повинні коритися, але не бажають чинити послух. Війна проти них вважається справедливою». Однак Немирич продовжує цю думку таким чином: «А вже коли й ці засоби не допомагають, тоді працею тіла і впертою боротьбою треба [свого] досягати і з ворогом виходити на герць рішуче,» – виявляє принципову різницю у змісті, вкладеному в порівняння «війна – полювання» античним та ренесансним авторами.

Рішучий противник самодержавно-монархічного ладу і тиранії, прихильник громадянських свобод, зокрема і свободи віровизнання, Немирич вказував на абсолютизм та деспотичність московської держави і виступав проти політичного зближення з нею України. Крім «Роздуму про війну з московитами», на сьогодні відомо, що перу Юрія Немирича належить виданий власним коштом у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», який ще тільки належить розшукати, перекласти, оприлюднити, прокоментувати і дослідити, поема «Паноплія» (1653 р.) та аріанські молитви польською мовою.

Підсумовуючи цей короткий огляд, зазначимо, що в Україні до початку окресленого періоду історіографія ще залишалася виключною монополією церкви; наприкінці XVI ст. все ширше коло інтелектуалів захоплювала можливість писати історію власноруч, бурхливі суспільно-політичні події на українських землях цьому активно сприяли. У XVIІІ-му дев’ятий вал історіописання розбився на дрібні хвилі власне історіографії, незліченних генеалогій, історичної белетристики тощо. Таким чином, на прикладі творів латиномовної історіографії ми можемо прослідкувати завершення періоду синкретизму жанрів у розвитку української літератури, що відбувався протягом XVIІ–XVIІІ ст.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Борек П. Місце історії в творчості Яна Томаша Юзефовича. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. – 2003. – Вип. 38. – С. 409–426.
  2. Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України. — Лоссер, 1974. – 120 с.
  3. Валери П. Взгляд на современный мир // Избранные произведения. М.:1936.— С.101—106.
  4. Лоський І. Юрій Немирич — канцлер Великого Князівства Руського // Хроніка-2000, — 1995, — №1.
  5. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К.: Дніпро. – 284 с.
  6. Нічик В. М. Громади антитринітаріїв на Україні та їх ідеологія // Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — К., 1991. – 388 с. 
  7. Leopolis multiplex. – К.: Грані-Т, 2008. – 480 с.
  8. Роздуми про війну з московитами – ясновельможному Романові Гойському, Володимирському каштелянові і своякові // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2.
  9. Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. — К., 1888. – 386 с.
  10. Яковенко Н. Вступ до історії. Критика. – К., 2007. – 376 с.
  11. Bazylowycz Ioannikij (1742—1821). Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits... in monte Csernek ad Munkacs. Cassoviae (Kosice), 1799.