Традиція пошуку "Града Божьего" в художній структурі творів Г. Сковороди

Урбанізаційні процеси постійно інтерпретуються письменниками, долучився до цієї проблеми і Григорій Сковорода – одна з величних постатей української культури. Пізнати Г. Сковороду до кінця – неможливо. Він став учителем не тільки для свого покоління, а й для всіх наступних. Мабуть, не буде перебільшенням, якщо ми назвемо Г. С. Сковороду найвидатнішим представником українського бароко. Земний шлях Г. Сковороди пролягав від містечка Чорнухи, що на Полтавщині через Київ, Петербург, Харків, Вену, Будапешт, Братиславу, через інші міста Європи, а головне через Україну.

Тетяна Пінчук, кандидат філологічних наук, професор, декан факультету української філології ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”.

Феноменальна людина та її діяльність завжди викликає зацікавлення, бо незвичне та й нове не може залишитися поза увагою суспільства. Без сумніву одним із найбільш яскравих феноменів в історії українського народу слід вважати видатного філософа, письменника, педагога Г. С. Сковороду. Ця надзвичайна людина бентежила розум не одного дослідника, давала натхнення не одному письменнику і, напевно вже, не один філософ вважав вчення Сковороди основою власного розуміння світу.

Читайте також: Григорій Сковорода: портрет в інтер’єрі бароко

Урбанізаційні процеси постійно інтерпретуються письменниками, долучився до цієї проблеми і Григорій Сковорода – одна з величних постатей української культури. Пізнати Г. Сковороду до кінця – неможливо. Він став учителем не тільки для свого покоління, а й для всіх наступних. Мабуть, не буде перебільшенням, якщо ми назвемо Г. С. Сковороду найвидатнішим представником українського бароко. Земний шлях Г. Сковороди пролягав від містечка Чорнухи, що на Полтавщині через Київ, Петербург, Харків, Вену, Будапешт, Братиславу, через інші міста Європи, а головне через Україну.

Майже четверть століття Г. Сковорода мандрував по Лівобережній Україні, бував у містах і селах Воронезької, Курської та Орловської губерній. Його звичайним пристанищем були селянські хати, пасіки, сади.

Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди

Життя Г. Сковороди – винятковий приклад єднання слова й діла, проповіді й поведінки. Він не прагнув влади, не знав честолюбних хвилювань, не шукав і слави. Сковорода цілком віддавав себе на службу своєму народові у пошуках тільки істини.

Де б не подорожував Сковорода, по містах чи селах, він зустрічався з людьми, спілкувався з ними. За Сковородою людина, як і все суще, має двоїстий характер. Внутрішню людину зробив Сковорода одиницею філософської міри й міряє нею світ, історію, Біблію. Міра людини визначається гуманістичним відношенням її до суспільства та іншої людини. Людина тільки тоді набуває статусу справжньої Людини, коли вона не ізолює себе від суспільства, від людей, а живе з ними і для них.

Ідеалом суспільства для Сковороди було суспільство будівників, які пізнали радість творчої праці. Мислитель, дуже критично ставлячись до безтурботного життя, писав: „Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – це рух душі, а життя це рух… Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі” [1, с. 218].
Він вимагав відрізняти славу, здобуту чесним трудом і гідними вчинками, від слави фальшивої, здобутої махінаціями. „Не шум щастя за морем, – учив мислитель-гуманіст, – не волочись по дворам, не броди по Иерусалимам. Щастие наше есть мир душевный… оно ни золото, ни сребло, ни древо…” [1, с. 201].

Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського)

Спорідненій праці він співає гімн, прославляючи працю хліборобів. Він висловлює цікаві думки про соціальну сутність ремесла купців, які ведуть „чесну” торгівлю, протиставляє таку працю дармоїдам, грабіжникам, казнокрадам, паразитам, які за рахунок присвоєння результатів чужої праці нагромаджують у своїх руках великі багатства, живуть у розкошах.
У знаменитій сковородинській пісні „Всякому городу нрав і права” звучить гострий осуд вад тогочасного життя, і захист людей чесної праці.

Всякому городу нрав і права,
Всяка имеет свой ум голова,
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков,
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума [1, с. 67].

Читайте також: Григорій Сковорода. Всякому місту - звичай і права

Кожне місто, стверджує Г. Сковорода, має свою мораль, свої права, свій розум, свою любов. І це не просто декларація, а життєвий факт. Бо заради чинів „Петро” витирає панські кутки, а „Федька-купець при аршине все лжет”, багатії, стежачи за модою, все перебудовують палати на іноземний манер, скуповують землю, щоб збагачуватися й надалі на найманій праці, викривається й засуджується пияцтво („сих шумит дом от гостей, как кабак”); юрист-крючкотворець, щоб одержати хабаря, витлумачує права; висміюється схоластична, догматична освіта („с диспут студенту трещит голова”), таврується розпуста („тех беспокоит Венерин амур”) тощо.

Читайте також: Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини

А закінчується вся пісня строфою-підсумком: про чисте сумління, світлу совість, які властиві лише тому, хто нікого не обдурює і не прагне до стягнення користі:

Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадишь и царских волосов.
Ты не глядишь, где мужик, а где царь, –
Все жрешь так, как солому пожар.
Кто ж на ся плюет острую сталь?
Тот, чья совесть, как чистый хрусталь [1, с. 67].

Як зазначає В. Фоменко, „ця моральна максима не визнає земних ієрархій, що, зрештою, не потребує коментарів. Понятійний же композит „мужик – цар” без них обійтися не може, особливо з огляду на після сковородинський етап розвитку української літератури, коли селянин і його душевні цноти не лише перевершили панські та царські, а були впроваджені в загальнолітературну свідомість як еталонні” [2, с. 54].

Свобода – це неодмінна умова духовного розвитку людини, яка є найбільшою цінністю життя. Критика соціального зла поєднується у віршах Г. Сковороди з антиурбаністичними мотивами, які дуже чітко звучать у 12-й пісні:

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,
Буду век мой кротати, где тихо время бежит.

У цій майстерно побудованій пісні поет чітко висловлюється про той огидний світ, якого він не приймає і якому в рефрені протиставляє природу з її мирною тишею полів, міст, садів. Отже, слова: „Не пойду в город богатый”– не поетична фігура, а переконання Сковороди. Є у нього й ряд інших висловлювань проти міського життя. Про все зле, що вносить у життя людини місто, поет говорить із неприязню. З містом Сковорода пов’язує „печаль духа”– духовне занепокоєння, невгасиму жагу „ездить за море”, бажання „красных одежд” тощо.
Життю міста з його гарячковою невсипучістю, виром пристрастей і бажань він протиставляє поезію тихих полів, зелених дібров, настрій безтурботного мандрівника. Згідно з думкою Сковороди, людина не співіснує з природою, а є її невід’ємною, органічною часткою. Це мікросвіт у макросвіті.

Читайте також: Ідея Софії Премудрості Божої у вченні про серце Г. Сковороди

У поезіях Г. Сковороди цікавий символізм протиставлення плоті та духу, земного та небесного. Символічне значення мають образи раю (небесного саду) та пекла. Слід зазначити, що Г. Сковорода відійшов від канонічного біблійного тлумачення потойбічності раю та пекла, трансформував ці образи згідно зі своїми поглядами. Він трактує рай та пекло як плотське чи духовне у людині, як спосіб її життя на землі. Численні підтвердження цього знаходимо у збірці „Сад божественных песней”:

… Щастлив тот и без утех,
Кто победил смертный грех.
Душа его – божій град, душа его – божій сад…[1, с. 62].

Где ж есть оный толь прекрасный град?
Сам ты град, з души вон выгнав яд [1, с. 78].

Або ще:
Кинь весь мір сей прескверный.
Он-то вточь есть темный ад [1, с. 61].

Тобто рай чи пекло – в душі кожної людини. Символічний для Сковороди і рух вгору. Для нього це – духовне вдосконалення, пошук вічної істини, він закликає піднятися „в горный град” [1, с. 61]. У зв’язку з цим слід розглядати образ Голгофи у ліриці Сковороди, відійшовши від біблійної семантики. Для поета шлях на Голгофу – не є шляхом мук і страждань. Для Сковороди піднятися на .Голгофу – символ духовного очищення від мирських скорбот, зійшовши на цю гору слідом за Христом, людина знаходить блаженство та спокій.
Отже, за допомогою образів-символів Сковорода виклав свої філософські погляди та переконання, своє розуміння світу та сутності людини. Кожен із нас по-своєму розуміє ці своєрідні послання людям, відкриває для себе свого власного Сковороду. Тому творчість його безсмертна, вона несе і нестиме крізь час світло мудрості та добра.

Кожна пісня Сковороди є повчальною. І знову отим поєднанням оптимізму з тужливістю твори ці мають самобутні приклади української вдачі:

Граде печальный Переяслав!
Часто сиротство твое дознав,
Измену вышняю смотри.
Се светлый день тебе озари [1, с. 54].

І. Франко так говорить про самобутню прикмету українського народного духу: „В історії і в характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний зв'язок із землею, яку він заселяє; все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманна” [3, с. 162].

Дедалі гучніше достукується до наших сердець Сковорода сьогодні, на початку ХХІ століття. Життєвий гуманізм Сковороди – це позиція незламної людини перед всіма й всякими володарями.

Література
1. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів у 2-х томах.– Т. 1. / Г. Сковорода.– К., 1973. – 531 с.
2. Фоменко В. Г. Місто і література: українська візія: Монографія / В. Г.Фоменко.– Луганськ: Знання, 2007. – 312 с.
3. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т./ І. Я. Франко. – К., 1984. – Т. 41. – С.162.