Роль Чорноморської проблеми в державотворенні часів гетьманства Івана Виговського

Зі смертью Б.Хмельницького скінчилась ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а багатьох сусідніх і віддалених країн. Головна причиною цього було те, що для епохи середини XVII ст. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов’язувати передусім з певною особою. Авторитет Б.Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об’єктивних законів не відбитись на всьому майбутті України. Характеризуючи подальший перебіг подій в Українській державі, польські спостерігачі зазначили, що між козаками відбувається ворожнеча й розлад

Тетяна Подкупко, к.і.н., завідувач відділу Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, стаття була опублікована у збірнику "Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 117-125]

В історії України, як і в історії всіх держав були складні й трагічні періоди. Найжахливіше явище в житті країни - це громадянська війна, коли не лише розшматовано її землі, а й близькі родичі опиняються у ворогуючих та воюючих між собою таборах. Діяльність гетьмана Івана Виговського прийшлася саме на такий важкий час в історії України. Історіографія, де висвітлюється період його гетьманства широка і суперечлива, однак значення чорноморської проблеми у зовнішній й внутрішній політиці, як І.Виговського, так і інших сучасних йому козацько-старшинських груп і “партій” не відображено. Сукупність джерел, які слід використати у студіюванні й які становлять складову інтегрального поняття джерельна база дослідження, дозволяють дослідити і цю “білу пляму” вітчизняної історії.

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений

Тому метою цієї роботи є показати ту величезну вагу, яку мала Чорноморська проблема для державотворення України того хронологічно коротенького, але принципового відрізку часу, на який припало гетьманство І.Виговського.

Зі смертью Б.Хмельницького скінчилась ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а багатьох сусідніх і віддалених країн. Головна причиною цього було те, що для епохи середини XVII ст. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов’язувати передусім з певною особою. Авторитет Б.Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об’єктивних законів не відбитись на всьому майбутті України. Характеризуючи подальший перебіг подій в Українській державі, польські спостерігачі зазначили, що між козаками відбувається ворожнеча й розлад1.

Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б.Хмельницького настає початок періоду великого лиха.

Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

Про складні й трагічні перипетії Вітчизняної історії того часу красномовно написала О.Єфименко: “Все... має вигляд якоїсь безладної і безглуздої гри випадковостей. Не встигне з’явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають. Гетьмани зміняють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й примирення, політичні угоди і компроміси - все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України”2.

Деякі історики вважають, що період Руїни почався ще за Б. Хмельницького, після 1654 р., коли відбувся перший великий розкол українського громадянства3, однак варто зазначити, що на протязі всього (!) гетьманування Хмельницького відбувались повстання й заворушення, особливо на малокерованій Запорозькій Січі.

Прихід до влади молодого Ю.Хмельницького у 1657 р. обумовився низкою чинників. Головною причиною підтримки цієї кандидатури більшістю козацької старшини було бажання олігархів уникнути внутрішньої боротьби за владу. Крім того, ще за життя батька Богдана, який наполягав, і особистою волею гетьмана сприяв призначенню на уряд, фактично без виборів малолітнього Юрія.4.

Відповідальність за долю держави взяв на себе генеральний писар І.Виговський, як представник однієї з найбільш впливових старшинських партій. Ще з початку 1650-х рр. він мав величезний вплив на політику України, зокрема й на спроби розв’язання чорноморської проблеми5.

І.Виговський прийшов на гетьманство в скрутний для України час: завершилась провалом польська кампанія трансільвансько-українських військ. Кримська та ногайські орди пустошили козацькі землі й активно вели бої з українськими підрозділами; окреслювалась тенденція до соціального загострення і суперечностей. Ще за часів Б.Хмельницького військово-політична користь від союзу з Московією ставиться під сумнів, що переконливо продемонстрували польсько-російські переговори у Вільно 1656 р., а також намагання офіційної Москви обмежити суверенітет Війська Запорозького як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики6.

Відповіддю Чигирина на Віденське перемир’я стала участь України в раднотській коаліції 1656 р., що переконливо засвідчила не лише антипольський дух зовнішньополітичного курсу Чигирина, а і його незалежність від московського впливу. Водночас поведінка гетьмана Б.Хмельницького в ході українсько-шведських та українсько-російських переговорів відбивала тверде бажання українського керівництва зберегти союзницькі стосунки з царем, обмежившись лише їх трансформацією у рівноправний військово-політичний союз7.

Його прихід до влади в Україні восени 1657 р. та перші кроки на зовнішньополітичній арені переконували в прагненні нового керівництва в повній мірі зберегти багатовекторність і поліваріантність української зовнішньої політики. Переплетіння зовнішньої і внутрішньої політики демонструє початок гетьманування І. Виговського. В жовтні Генеральна рада в Корсуні, незважаючи на факт добровільного зречення гетьманства І. Виговським, підтвердила всі його повноваження, обіцяючи одностайну підтримку в прагненні відстояти “давні права та вольності” українців, які почав обмежувати цар8.

На цій раді були присутні посли з Австрії, Волощини, Криму, Молдавії, Семигороду, Туреччини та Швеції9.

Так, як і Б.Хмельницький, І.Виговський одним із своїх зовнішніх пріоритетів визнає вже згаданий раднотський курс, у контексті якого, ще в середині серпня (ще у якості генерального писаря) підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а наприкінці жовтня (вже як повноправний гетьман) укладає угоду зі шведським королем. Традиційно для української дипломатії виглядають спроби Виговського примирити шведського та московського монархів, для чого він пропонує свої посередницькі послуги, як Стокгольму, так і Москві10.

Досить виразно простежується наступництво І.Виговського в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника (Л.Капуста вже 10 червня 1657 р. під час перебування у Стамбулі запевнював султанський уряд щодо відновлення українсько-кримської приязні; цю ж інформацію підтверджував і ханський представник), у другій половині вересня гетьман надсилає до Бахчисараю лист, де гарантує виконувати взяті Б.Хмельницьким зобов’язання, та водночас забороняє запорозьким козакам виходити на Чорне море аби не провокувати конфліктів з турками та татарами. Цей епізод яскраво засвідчив протистояння між Гетьманщиною і Запорозькою Січчю, де можливість користування Чорним морем мало велику вагу11.

Читайте також: Тема продержавницьких національно-визвольних рухів XIV – XVI ст. у тодішньому українському літописанні

Так, І. Виговський використовував чорноморську проблему, якщо не для розв’язання її на користь України, то принаймні для впливів на чинники міжнародної політики.

При аналізі зовнішньополітичної моделі уряду І.Виговського, та місця і значення в ній чорноморського аспекту, в часі його переорієнтації з Москви на Бахчисарай і Варшаву звертають на себе увагу спроби проведення багатовекторної політичної гри. Зокрема, ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман намагається зберегти водночас приязні стосунки з його супротивником - шведським королем. Паралельно І.Виговський не пориває з Московією, постійно доводячи свою лояльність12.

Спроби утримати стале за Б.Хмельницького положення були як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Чорноморська проблема включала в себе обидва ці аспекти. З осені 1657 р. значний вплив на трансформацію зовнішньополітичного курсу уряду І.Виговського мали мотиви внутрішнього плану. Конфліктна ситуація між гетьманським урядом і Запорозькою Січчю на кінець року не лише набрала загальноукраїнського звучання, а й перетворила Москву на одного з його об’єктів. Обмеженість політичних вимог опозиції, її готовність делегувати цареві значний спектр владних повноважень в Україні провокує московське керівництво до відвертого політичного шантажу щодо офіційного Чигирина й призводять, на цьому грунті, до істотного загострення стосунків з гетьманом13.

Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманщини, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських урядовців (більшість з яких відверто підтримувала опозицію, наприклад, присланий Олексієм Михайловичем для проведення вже третіх виборів гетьмана під патронатом “високої царської руки” боярин Б.Хитрово, після невдалої спроби провалити Виговського, їде до Полтави підмовляти місцевого полковника Пушкаря до збройного виступу проти гетьмана) змушують І.Виговського більш наполегливо шукати шляхи до відновлення кримсько-українського військово-політичного союзу, адже до цього часу найбільше, чого фактично вдалося досягти уряду І. Виговського в стосунках з Кримом, - це те, що можна схарактеризувати як нейтралітет, і то вельми не стійкий14. На той час дипломатичний шлях з Чигирина до Бахчисараю неминуче мав пролягти через Варшаву. Так внутрішньополітичні чвари і спроби вирішувати перш за все власні корисливі інтереси старшиною кидав Українську державу в вирій війн та руйнацій.

Зацікавленість українського керівництва в легітимізації стосунків з польським королем в умовах кризових взаємин з Московією випливала з потреби стабілізації ситуації в країні, приборкання охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне “кармазинове” козацтво та шляхетський сегмент нової української еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору гетьманату І.Виговського, отримавши в результаті Національної революціі права “народу політичного”, давно вже бажали ними вповні скористатися15.

Москва, прагнучи досягнути своїх політичних цілей, вже з серпня 1657 р. (місія І.Желябузького) ситуаційно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, відштовхуючи тим самим їх опонентів - козацьку старшину та шляхту - бік Варшави16.

Центральним епізодом початку гетьманства І.Виговського став так званий “бунт Лісницького”. Ця подія стала підтвердженням неоднозначності взаємин української козацько-старшинської еліти та того величезного значення чорноморської проблеми, яке вона мала не лише для зовнішньої, але й для внутрішньої політики. Україною пройшли чутки, що О.М.Трубецькой наближається з “ратним людом”, щоб “на государя... сей край отбирал и властей государских постановил”17.

Розповсюджувались універсали миргородського полковника Григорія Лісницького, в яких він закликав сотників, отаманів і міщан миритися з Ордою, бо цар хоче записати їх у драгуни18.

У жовтні 1657 р. за наказом Лісницького в різних містах Миргородського полку відбулися ради19.

Козаки цього полку потім переповідали московським воєводам, що Лісницький запитував їх чи бажають вони “поддаться к хану Крымскому, или к Ляхом?” та закликав до традицій мирних союзів та договорів з Ханством20.

Головним чином зміст “Статей Лісницького” був таким:

Присяга Москві була дійсною тільки за життя Б.Хмельницького, тепер Україна вільна від неї.
Критика приїзду в Україну Трубецького і Ромодановського з військом, яким треба буде давати “кормы и всякую живность беззаборонно”.
Обурення тим, що в українських містах планується поставити московських воєвод.
Податки, які сплачувались королю та панам мусили йти царю. Крім того, обурювало те, що мова вперто йшла про збільшення виплат.
Невдоволення тим, що козацьке військо муситиме знаходитись лише на Запоріжжі, і лише 10 тисяч, інших повертатимуть у міщани і хлопи.
Релігійні утиски з боку росіян підтверджувало те, що Київського митрополита затверджуватиме московський патріарх21.
Отже, головною ідеєю і метою повстання Г.Лісницького було намагання дати відсіч Московським зазіханням, (офіційно гетьман І.Виговський наприкінці 1657 року підтримував миролюбиві взаємини з північним сусідом). В цій акції відбилась спроба розв’язання чорноморської проблеми радикальними засобами, при союзі й підтримці Кримського Ханства.
Досі не з’ясовано чи був І.Виговський спільником та інспіратором повстання Г.Лісницького. Тому що, збереглась документальна згадка про зв’язки гетьмана І.Виговського з Кримом “... были в Чигирине у Ивана Выговского крымского хана послы и договорились... что им притить болшим собранием в черкаские городы... и соединясь с черкасы идти войною на государевы украинные городы”22.

Можливо, це був один з шляхів не втратити геополітичних впливів України не лише в західному, а й в південному напрямках.

В укладеному в Корсуні у жовтні 1657 року формальному договорові зі Швецією були відбиті пріоритети зовнішньої політики й зацікавлення України в просуванні на захід по Віслу, при чому шведський король дав згоду на поширення кордонів аж до Пруссії. Південний напрямок колонізаційного руху Української держави набув пріоритетності для офіційної Гетьманщини, коли Швеція не виправдала надій і втомлена війною проводила мирні переговори з Москвою і Польщею.

Для вивчення спроб розв’язання чорноморської проблеми вагомою є Гадяцька угода. Вона була укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі між Україною, Польщею та Литвою про унію цих держав. Внутрішньополітичне тло для України становили приборкання І.Виговським бунту кошового отамана Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря, якого підтримував московський уряд і хотів бачити на гетьманстві.

За першою редакцією Гадяцької угоди, козаки мали право походів на Чорне море: “Хід на Чорне море усім вільний”23.

Однак сейм перетворив цю статтю на вимогу і спробу забезпечення вільного плавання Чорним морем для Речі Посполитої: “Ці три народи мають намагатися усіма засобами відкрити Речі Посполитій вільне плавання Чорним морем”24.

Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків.

Щодо зовнішньої політики України, Гадяцька угода не дозволяла гетьманові приймати іноземні посольства, а при появі таких мусив би відправляти їх до короля. При цьому “Березневі статті” Б.Хмельницького забороняли зносини лише з польським королем та турецьким султаном. Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським25, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.

Гадяцька угода спровокувала Московію до відкритого воєнного втручання в Україну. Спільне україно-польсько-татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, дало відсіч агресорам і так вдало, у Конотопській битві 8 липня 1659 року було вщент розбите московське військо на чолі з князем Трубецьким. Але цей успіх не зміцнив І.Виговського на гетьманстві.

Аналіз зовнішньополітичного курсу Української держави у другій половині 50-х рр XVII ст. дозволяє зробити висновок щодо кореляції характеру зовнішньополітичної діяльності українського керівництва з розвитком міжнародних процесів у регіоні, та значення зацікавлень у володінні Чорним морем, як стратегічним і економічним плацдармом різних держав.

Переорієнтація гетьмана І.Виговського з Москви на Варшаву зумовлювалося не його особистими політичними симпатіями чи майновими інтересами, а цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких виділялися насамперед зовнішні, але значну роль відігравали й тісно пов’язані з ними внутрішні фактори. Найвагомішими серед зовнішньополітичних складових Гадяцького процесу були прагнення нейтралізації політичних претензій московського керівництва, відновлення союзницьких стосунків з Кримським ханством, а також недопущення польсько-російського примирення на шкоду українським інтересам. Як і в середині 1650-х рр. - часі укладання Переяславсько-Московського договору, так і в роки спроб реалізації українсько-польської унії, модель зовнішньополітичної діяльності Чигирина базувалась на засадах багатовекторності та поліваріантності. І.Виговський та його найближчого оточення прагнули зробити Україну державою європейського зразка під протекторатом польського короля, з усіма ознаками суверенності, спробували обмежити козацьку демократичну анархію, перетворивши козацьке звичаєве право на шквал європейських аристократичних або напіваристократичних республік. Однак заборона вільних зносин з іноземними державами по Гадяцькому трактату, і спроби протидії зацікавленням й впливам антипольськоналаштованої частини козацько-старшинської еліти було трагічною помилкою.

На Лівобережній Україні почались заворушення. Полковники Тиміш Цацюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко підняли повстання, яке підтримав кошовий отаман Іван Сірко. І.Виговський скликав козацьку раду у вересні 1659 року в Германівці, що на Київщині, де мусив скласти з себе повноваження і рятуватись втечею до Польщі. Там колишньому гетьману надали звання сенатора і нічим не підкріплений титул київського воєводи.

За такого положення відбулось друге обрання на гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1663). Спочатку його проголосила на чолі уряду Рада в Германівці (Правобережжя). Це була перемога антипольського напрямку серед козацько-старшинської еліти України, яка в цей час більшістю схилялась до союзу з Москвою і територіально знаходилась в Правобережних полках. Під тиском стягнутих російських військ на чолі з Шерементєвим та Ромодановським і промосковськоналаштованої старшини та духовенства відбулась рада в Переяславлі. Нові статті угоди різко обмежували багато прав українців усіх станів і прошарків, викликаючи гостре обурення громадянства.

Усунений від гетьманства І.Виговський аж до своєї трагічної смерті 1664 року був активною фігурою на політичній арені України, однак реально втілювати в життя свої державотворчі плани й задуми не зміг.

Отже, можна прийти висновків, що будівничим Української держави в кінці 1650-х рр., незважаючи на стан перманентних воєн в країні, на початку періоду пізніше названого істориками “Руїною”, вдалось піднімати на порядок денний політичного життя низку важливих і принципових питань, в тому числі і чорноморське. Актуальним лишались питання безперервності, автохтонності населення України, і зокрема мешканців Північного Надчорноморр’я. Варто зазначити, що на відміну від інших періодів вітчизняної історії, зокрема від гетьманування Б.Хмельницького, підняті проблеми мало коли знаходили своє логічне вирішення. Головною причиною таких сумних наслідків для українського державотворення була запекла внутрішня козацько-старшинська боротьба за владу, навіть з залученням іноземних військових сил. Трагічність конфронтації підкреслювали тотожні високі ідеали, яких прагли для майбуття своєї Вітчизни олігархи.

Запорозьке козацтво за часу гетьманства І.Виговського було головною українською державною силою, що могла реально втілювати в життя чорноморську політику.

Для Держави, яку розбудовував І.Виговський, крім вже задекларованого раніше правонаступництва Київської Русі, яка мала вихід у світ завдяки і Чорному морю, були притаманними традиції суто Козацької держави. Важливими лишаються для історії державотворення спроби претензій на широкі теренові межі серед яких чільне місце відводилось Південній Україні, зокрема Північному Причорномор’ю. Одним з важелів впливу на опонентів, як внутрішніх, так і на міжнародній арені була чорноморська проблема. До спроб її розв’язання залучався й місцевий потенціал, й втягувались країни Сходу і Заходу. Хоча необхідновідмітити, що в зазначений період питання теренових меж України з сусідніми державами було розв’язано у всіх напрямках, крім такого важливого і суперечливого, як південний.

Для відносно короткого в хронологічному значенні періоду гетьманства І.Виговського комунікативна і стратегічна функції Чорного моря та його приток стали важливими чинниками у внутрішній боротьбі й зовнішній експансії.

Примітки
1Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. - Відень, 1920.
2Єфіменко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992.
3Шелухін С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936.–С.42
4Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Спб, 1863.–Т.4.–С.3
5Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - К.: Альтернативи, 1999. – С.83
6Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: російсько-українські відносини другої половини XVII-першої чверті XVIII ст. - К.,1995.–С. 11-13
7Горобець В.М. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років у контексті геополітичного розквіту 8Центрально-Східної Європи// Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина I. Від давніх часів до початку XX ст./ Міжнародна асоціація україністів, Національна академія наук України, Одеський державний університет ім.І.І.Мечникова. Відповідальний редактор Я.Ісаєвич. - Одеса; Київ; Львів, 1999.–С. 182
9Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России…–Т.4.–С.35-36
10Там само.– Т.2. – С.27
11Там само. – Т.4.– С.22-23
12Там само.–Т.2.–С.801; Горобець В.М. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років...– С.24-25; 13Єфіменко О. Історія українського народу…– С.801
14Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право. - К.: Основи, 1996.–С. 36
15. Горобець В.М. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років…– С. 35-36
16. Гуржій О. Державні кордони України та їх поступова ліквідація наприкінці XVII-XVIII ст. // Історія українського середньовіччя: Козацька доба: збірник наукових праць: (На пошану історика лауреата Державної премії ім.Т.Шевченка Олени Михайлівни Апанович): У 2-х частинах. - Частина 1. - К., 1995. - С.29.
17. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России…–Т.10.–С.242-243;
18. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція…– С.764-765
19. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації...– С.16-17
20. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России…–Т.4.–С.32
21. Там само.–Т.15.–С.89-90
22. Там само.– Т.4.–С.33
23. Там само.–Т.4.–С.63-71, 34
24. Там само.–Т.4.–С.33, 38
25. ЦДАДА.- Разряд. Приказ., ст. Белгородского стола. - 603.- Арк. 129.
26. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России…–Т.7.–С.253
27. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. - К., 1998. – С.317
Єфіменко О.Я. Історія України...– С. 231-241