Людмила Шевченко-Савчинська, Костянтин Балашов (Медієвіст)
Сьогодні в Україні, вивчаючи історію медицини, студент-медик спочатку дізнається про бога Асклепія і його першу медичну династію, далі про видатних античних медиків Гіппократа, Галена та інших, розповідь же про розвиток медицини на вітчизняних теренах починається з імені Миколи Пирогова, чия поява може здатися променем світла у темному царстві. Однак ця темрява значною мірою штучна, оскільки її причина - не у відсутності протягом віків в українців світла медичних знань, а через байдуже невідання, яке прийшло на зміну свідомому замовчуванню багатьох важливих сторінок української культури у радянські часи. Між Галеном та Пироговим - понад півтора тисячоліття, проте все, що зможемо почути навіть від досвідченого знавця історії медицини, - це згадки про лікування у лазнях, алхімію та наявність слухачів курсу медицини медиків у Києво-Могилянській академії.
Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)
Водночас цілком очевидно, що успіхи шанувальників сестри філософії, які з 1841 р., гуртувалися навколо відкритого окремого медичного факультету в Університеті “імені” (і таке кажуть!) св. Володимира, з'явилися не на порожньому місці, - мали бути колеги-попередники. А отже, період у 18 століть від Р.Х. не був таким уже гомогенним, сірим і безпросвітним для розвитку медичної науки, таке враження - хибне.
Не відбираючи хліб у фахівців відповідної галузі людських знань, дозволимо собі додати кілька цілком виразних штрихів до картини розвитку медицини в Україні.
Першим відомим на сьогодні доктором наук серед українців був Юрій Дрогобич (батьківське прізвище – Котермак), більше знаний в Україні як поет – завдяки грунтовним науковим дослідженням його літературної спадщини. Прикметно, що свій науковий ступінь він здобув у галузі медицини, був відомим астрономом. Також Дрогобич є першим автором з України, чия книга вийшла друком – усього через декілька років після винаходу друкарського верстата – це «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (бл. 500 примірників, Рим, 1483 р.), написана, як і належало, латинською мовою. Поєднання астрономії з медициною зовсім не випадкове: у ті часи вважалося, що кожен лікар мусить знатися на зірках, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, коли можна здійснити операцію, коли найкраще діють ті чи інші ліки. Водночас природничі науки дедалі тісніше пов'язувалися з філософією. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія, яку італійський історик Карло Калькатера назвав гуманістичним натуралізмом медиків, підкреслюючи, що «викладання медицини стало засобом розвитку природничого, земного, гуманістичного світогляду».
Читайте також: Філософське підґрунтя Прогностики Юрія Дрогобича
Юрій Дрогобич розпочав серйозні наукові студії 1469 р., ставши студентом Краківського університету1. Після присудження бакалаврського ступеня у Кракові вирушив Юрій Дрогобич продовжувати навчання у Болонському університеті, закладі, який спершу славився своєю знаменитою юридичною школою, але у XV ст. тут зростає значення так званих artes libertates, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і, особливо, медицини.
1 Серед його наставників був Мартин Русин (відомий також як Мартин Король, 1422—1453 рр.) — засновник кафедри астрономії Краківського університету та наукової школи, з якої згодом вийшов Микола Коперник. Мартин народився в родині селянина в с. Журавиці поблизу Перемишля. Уся інтелектуальна спадщина Мартина Русина латиномовна. Але, за свідченнями сучасників, в італійських університетах, де зазвичай усіх студентів з півночі записували як німців або поляків, він вперто наполягав на тому, щоб його писали як Мартина з Рутенії.
У Болоньї Дрогобич здобув спочатку ступінь доктора вільних мистецтв і приступив до викладання: у списках лекторів Болонського університету вказується, що упродовж 1478—1482 рр. він читав лекції з астрономії. Разом з тим продовжував опановувати медицину – щоб здобути докторський ступінь, треба було студіювати цю науку чотири роки. Отож, виступаючи на заняттях з астрономії як доктор вільних мистецтв і професор, на лекціях з медицини Юрій Дрогобич сидів на студентській лаві.
За рік до здобуття звання доктора медицини, 1481 р. Дрогобич (якому тоді виповнився лише 31 рік) зайняв посаду ректора – до його обов'язків входило стежити за дотриманням університетських статутів, готувати з професорами розклади лекцій, заповнювати вакансії, встановлювати порядок оплати професорів, контролювати їхню роботу, розподіляти лектури й організовувати диспути. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був «головою університету». До того ж мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету, передусім над студентами.
Через кілька років доктор Джорджо да Леополі (тобто Юрій зі Львова – саме під таким іменем він залишився в історії Болонського університету) вирішив повернутися до Кракова, аби допомагати своїм землякам здобувати якісну освіту у вищій школі на батьківщині2. Документи Краківського університету засвідчують, що починаючи з весняного семестру 1488 р. вчений читав тут лекції з медицини, астрономії, математики. Якраз у ті роки вказані предмети студіював у Краківському університеті Микола Коперник. Як і болонські медики, професор Котермак тлумачив студентам твори Гіппократа, Галена, Авіценни, ділився власним досвідом лікування хворих. У викладанні медицини вчений надав важливого значення поєднанню теорії з практикою лікування. На заваді поглибленню студій стала заборона краківської церковної влади здійснювати анатомічні розтини. Доводилося водити студентів до міської різниці, де вони спостерігали, як різники розчленовують худобу.
2 Руське воєводство, утворене після завоювання Польщею 1432 р. Галицької Русі зі столицею у Львові, займало значні території: від м. Бару на сході до міст Любліна і Кракова на заході, і ніколи цілком не ототожнювалося з Польщею.
Викладацька діяльність не заважала Дрогобичу провадити широку медичну практику. У тогочасному Кракові дипломованих лікарів було лише кілька, а лікуванням займались переважно знахарі і цирульники. До Котермака-Дрогобича звертались по допомогу представники світської та духовної еліти; кілька разів, як одного з найвідоміших лікарів Польщі, його запрошували до хворого короля Казимира. Документ від 1492 р. засвідчив визнання фахового рівня вченого у вигляді титула королівського лікаря. Цього ж року Дрогобича обрано деканом медичного факультету Краківського університету. Професор проводив також резумпції – оплачувані студентами заняття, на яких із метою підготовки до екзаменів повторювався і глибше вивчався під керівництвом викладача лекційний матеріал. Резумпції відбувалися не в університеті, а в студентських гуртожитках. Викладачі нерідко користувалися цією формою навчання, щоб, уникнувши контролю університетської адміністрації, тлумачити античних авторів у гуманістичному дусі. Таким чином, доробок Юрія Дрогобича-Котермака є не тільки важливим внеском у розвиток української медицини, а також одним із чинників формування європейської вищої медичної школи.
Читайте також: Нариси історії розвитку медичної освіти у Львові
Як дізнаємося з книги Антуана Жобера "Лютер і Могила" (Париж, 1974), наприкінці XVI- на початку XVII ст. на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та єзуїтами; генуезці заснували свою колеґію в Києві ще на століття раніше. Всі ці заклади сприяли піднесенню і поширенню значення освіти та науки в суспільному житті, але через конфесійно-культурний бар”єр ці ідеї не могли глибоко вкоренитися. До того ж, прилучення до універсалій європейської культури здійснювалося в цих колеґіях не через органічне поєднання загальнолюдського і національного, а через відторгнення від вітчизняної основи. Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження й передачу наступним поколінням своєї культури, ці школи були непридатними, оскільки вели до цілком протилежних результатів. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів.
1631 р. школа при Києво-Печерській лаврі об’єднується зі школою Київського братства – так розпочинається історія визначного українського освітнього центру на православній основі – Києво-Могилянської колегії – згодом академії. Зі зрозумілих причин польські королі не були зацікавлені в активному формуванні української еліти, зокрема Владислав IV всіляко протидіяв починанням Петра Могили: за королівським наказом закрилися училищні колонії у Вінниці та в Гощі – право мати їх, так само як і право на самоврядування, а також на викладання богослів’я належало лише академіям. Та, попри це, до Києво-Могилянської колегії, яка була позастановим навчальним закладом, звідусіль потягнулися молоді люди, спраглі знань. Це засвідчило відповідний рівень свідомості суспільства, здатного оцінити всю важливість освіченості у справі оборони власної самобутності. Високий престиж і, зрештою, усвідомлення практичних переваг освіченості спричиняє ситуацію, яку з подивом констатували іноземні мандрівники: в Україні грамотність практично ніколи не була привілеєм людей вузького кола.
Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, для чого пропонують відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Потужна база для цього вже була готова: вивчення природничих наук (астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та ін.) у КМА було започатковане через поступове відокремлення їх від філософії. Природничі знання, які і доти давала Академія, вивчення творів Ібн-Сіни, Везалія, Бекона, Гіпократа, а також досконале знання латини та комунікативних мов часто підштовхували здібних випускників Академії до поглибленого вивчення медицини за кордоном. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи. А з другої половини XVIII ст. – i до Госпітальних шкіл Росії.
Читайте також: Латиномовний інтелектуальний контекст існування православних братств (на матеріалі львівських авторів XVІІ—XVIII ст.)
У Києво-Могилянській академії освіту здобували такі зголом відомі на просторах Російської імперії медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Н. Амбодик-Максимович; головний лікар Петербурзького генерального госпіталю, професор Кельнської Академії І. Полетика; почесний член 12 зарубіжних академій Д. Самойлович, який довів можливість протичумового щеплення; основоположник російської анатомічної школи П. Згурський. Цікаво, що перший російський доктор наук у галузі медицини, К. Щепін, здобув ґрунтовну освіту саме у КМА.
У часи, коли повний курс навчання в Академії тривав дванадцять років, предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. Медицина належала до предметів, що викладалися в неординарних класах – так само як і низка мов, історія, географія, математика (включно з алгеброю, геометрією, оптикою, діоптрикою, фізикою, гідростатикою, гідравлікою, архітектурою, механікою), музика, малювання, високе красномовство тощо. 1802 р. був вперше відкритий окремий медичний клас, але йому так і не судилося стати факультетом – спроби перетворити КМА на університет не мали успіху, особливо після започаткування університетів в інших великих містах Російської імперії – Харкові (1804 р.) та Москві (1755 р.). Тим більше, що із сер. XVIII ст., особливо за часів Катерини ІІ, ведеться цілеспрямована політика нівелювання усього, що виділяло Україну на фоні імперії (з метою уникнення розвитку «сепаратизму»). Києво-Могилянську академію спочатку було реорганізовано у так звану головну окружну академію, де мали завершувати свою освіту випускники чернігівської, новгородської та слуцької семінарій, майбутні вчителі народних училищ, а за реформою 1798 р. КМА була перетворена на духовну академію.
Унаслідок звуження можливості здобувати освіту європейського рівня удома, відновлюється інтелектуальна міграція української молоді. Виїзди за кордон на кілька років з метою продовжити освіту чи здобути стартовий капітал досвіду для успішної кар’єри на батьківщині здавна були для українців звичайним явищем, змінювалася лише інтенсивність. Так, у 20—30 рр. XVIII ст., часи певної стабілізації політичного життя, що прийшла на зміну болісним спробам гетьмана Мазепи позбутися протекторату московського царя та закінчення Північної війни, участь у якій коштувала Гетьманщині значних людських та матеріальних ресурсів, цей процес знову посилюється. Нащадки козацької старшини, міщан, священників – широкі прошарки населення, здобувши якісну освіту завдяки Києво-Могилянській академії, у пошуках подальших джерел знання орієнтуються переважно на німецькі землі. За даними дослідниці О. Дзюби, саме тут навчалося найбільше вихідців із Лівобережної України, багато хто з них прагнув здобути професію, це стосувалося передусім вивчення медицини і права: понад 30 вихідців з Лівобережної України і Слобожанщини здобули диплом доктора медицини – переважно у Страсбурзькому і Лейденському університетах [90]. «Аналіз навіть невеликої кількості документів дає можливість говорити про досить швидку адаптацію вихідців із Лівобережної України до інонаціонального середовища (...) Важливу роль у соціальній адаптації відігравала освіта, яку вони здобували у Києво-Могилянській академії, знання мов, ймовірно релігійна терпимість, яку, незважаючи на призначення академії бути твердинею православної віри, дотримувалися її професори».
20 січня 1661 року король Ян Казимир надав статус повноправної академії з правами університету львівському Єзуїтському колегіуму. Утворення у Львові осередку вищої освіти стало наслідком перемовин на найвищому на той час рівні між керівниками двох держав – Яном Казимиром та Іваном Виговським. Дотримуючись Гадяцької угоди, Король Ян Казимир підписав диплом про створення університету у Львові. У королівському документі вказані спеціальності, за якими мали проводитися виклади у Львівському університеті. Медицина освіта на той час була пріоритетною справою (населення постійно зазнавало величезних збитків, через нескінченні війни та епідемії), водночас започаткування медичних студій у Львові викликало значний спротив серед сусідніх навчальних закладів (Краків, Замостя), які боялися потужної конкуренції. Львів мав для цього було все необхідне: великий шпиталь при костелі Єзуїтів, людський потенціал, оскільки підготовка медичних кадрів відбувалася в єзуїтському колегіумі у Львові і раніше, про що свідчать хроніки, де є згадки про докторів медицини, професорів та їх роботу у Львові. Започаткування вищої медичної освіти у Львівському університеті з 1661 р. підтверджує, наприклад, факт запрошення та для викладання анатомії професора Т. Будного.
На жаль, за часів перебування Галичини у складі Австро-Угорської імперії Львівський університет значною мірою полонізувався, українське середовище звідси було практично витіснене. На престижні медичний та юридичний факультети Львівського університету доступ українцям був закритий. У ході воєнних дій неодноразово були зруйновані університетські приміщення, бібліотеки, а також шпиталь. Збереглися документи, у яких керівництво університету зверталося по допомогу до міської влади щодо фінансування, однак часто отримувало відмову. Це дає підстави стверджувати, що медична освіта здійснювалася в Львівському університеті переважно за кошти єзуїтського товариства, внесків студентів та мирян.
За несприятливих умов (воєн, погромів та заборон) робота Львівського університету тимчасово призупинялася, але незабаром відновлювалася. На жаль, багато безцінних архівних матеріалів, які могли б дати чіткіше уявлення про роботу Львівського університету, безповоротно втрачено. Однак є всі підстави – як безпосередні, так і не прямі3 - датою заснування вищої медичної освіти у Львівському університеті вважати 20 січня 1661 р.
Читайте також: Латинська мова. Підручник для учнів медичних ліцеїв
Професія лікаря все більше приваблювала українців, які нерідко продовжували навчання і наукову діяльність у навчальних закладах за кордоном. У ХVІІІ ст. в університетах Західної Європи захистили дисертації 62 вчених з України, ще вісім — у Росії наприкінці століття. За дослідженнями В. Плюща, українські вчені-медики в ХVІІІ ст. написали 322 наукові праці, не враховуючи докторських дисертацій, причому більше 200 рукописних праць з медицини — у другій половині ХVІІІ ст. З них опубліковано було 68 праць, переважно в друкарнях Росії, Польщі, Німеччини та Франції [Плющ В. Нариси з історії української медичної науки та освіти. Кн. 1: Від початків української державності до 19 століття / В. Плющ. — Мюнхен: УВАН, 1970. — 342 с.; с. 247].
Знайомлячись із цими роботами, порівнюючи їх з медичними трактатами іноземних авторів, доводиться погодитись, що тільки в XVII ст. європейська наука остаточно усвідомила свою самостійність як форма людської діяльності, а наукове мислення та спосіб його втілення - науковий стиль, сполучаючись на письмі, здобувають право називатися науковими працями, а не інтелектуальною літературою.
Однією з перших таких праць, написаних вітчизняним автором, є бальнеологічний трактат львів”янина Еразма Сикста (Мриголода) “Про теплики у селі Шклі” (1617 р.). Саме їй і буде присвячена наступна стаття нашого циклу.
Продовження читайте тут: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст