Олена Ковальчук., ст.наук.співр., к.і.н., Інститут історії України НАН
Епохою романтизму в Україні вважають 20–60-ті рр. ХІХ ст. [10]. Це окремий період розвитку українського джерелознавства [1], коли змінюється уявлення не лише про самі історичні джерела (розширюється їх спектр, змін зазнає саме визначення історичного джерела), але й методика їх опрацювання. Як свідчать сучасні дослідження [22], критика тривалий час була визначальною методикою роботи з джерелами. У роботах М. Марченко [19], Л. Коваленко [9], Я. Ісаєвича [5] простежуються здобутки ряду українських істориків у царині історичної критики. Фактично непоміченою залишається еволюція цієї методики, а почасти й відхід від неї в зазначений період. Наше дослідження присвячене аналізу змін у методиці дослідження історичних джерел. Предметом розгляду є, перш за все, доля історичної критики в епоху романтизму.
Читайте також: Книжковий фонд відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як джерельна база історичних досліджень
Сучасні дослідники дають таке визначення джерелознавчої критики: "Джерелознавча критика (аналіз) – вирішальна стадія дослідницької роботи над документами. Її мета – визначити міру повноти і достовірності фактичного змісту джерела і створити передумови для вилучення з нього достовірної інформації" [20, c. 1].
Відповідно до сучасних уявлень про методику джерелознавчого аналізу окремо взятого джерела, вона включає шість основних етапів: "визначення зовнішніх особливостей пам’ятки; доведення її автентичності (справжності); прочитання тексту джерела; встановлення часу, місця, авторства, обставин та мотивів походження; тлумачення тексту; визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості" [6, c. 143]. Але таким стан джерелознавчої критики був не завжди. Імперативи сучасної історичної критики формувалися поступово, розширюючи завдання й прийоми роботи. На поч. ХІХ ст. зміст джерелознавчої критики визначався роботами А. Шльоцера.
Критика в пер. пол. ХІХ ст. пройшла певний еволюційний шлях. У німецькій науці роботи А. Шльоцера й Б. Нібура означують початок і кінець певного періоду у розвитку критики, для російської ж науки ними відповідно є роботи А. Шльоцера і М. Каченовського [3; 21].
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології)
У ХVIII ст. у джерелі бачили переважно текст, тому в цей період джерелознавчий аналіз набував форми філологічної (текстологічної) критики, зразком чого був аналіз А. Шльоцера "Нестора", текст якого був зведений за 16-ма списками і прокоментований [3]. Завданням А. Шльоцера було за допомогою критичного аналізу відновити "Початкові Несторові слова" [23, c. 7]. Аналізуючи велику кількість списків, дослідник усі різночитання розділив на "суттєві" відмінності літописів і "дрібні". Будучи переконаним, що оповідь Нестора є простою і сповненою конкретики [23, c. пд], послідовно відмежовує всі, з його точки зору, зайві роздуми, красномовність, тлумачення тощо. Окрім того, на підставі власних уявлень про "давнє слов’янське письмо", які він викладає в параграфах 16–18. Ч. 1, А. Шльоцер спробував відновити слова, змінені переписувачами в тексті, відновити втрачені, зрозуміти скорочення тощо.
Відновлюючи випущені слова, він користувався найбільш архаїчними їх формами [23, с. 173, прим. № 2], повертав іноземні слова, що були замінені співзвучними. Примітки наповнені інформацією про частоту вживання того чи іншого виразу в списках, реконструкцією втрачених місць, встановленням близьких за смислом слів (наприклад: "народ и язык значит одно и тоже" [23, с. 130, прим. № 1]); дослідженням трансформації слова внаслідок недбалості переписувачів [23, с. 111, прим. № 3; с. 127; с. 130, прим. № 2]; написання слова в різних списках і його грецький варіант [23, с. 138, прим. № 6].
Хоча в цій праці А. Шльоцером історичну критику було поділено на нижчу (критику слів) і вищу (критику подій), розвиток отримала нижча критика. М. Каченовський розвинув критику А. Шльоцера. Широко користуючись методом зіставлення, додатково встановив цілий ряд запозичень у Нестора-літописця. Але М. Каченовський виступив не лише продовжувачем учення А. Шльоцера, але й – з певного моменту – його рішучим опонентом [4]. А. Шльоцер відмічає лише окремі "басні", в основному довіряючи Нестору. М. Каченовський ділить текст на окремі смислові сюжети і показує їх взаємосуперечливий характер, непослідовність сюжетів, скупість свідчень, наслідувальний характер тощо. Таким чином, у категорію достовірних з "Повісті минулих літ" потрапляє обмежене коло свідчень.
Якщо система вищої критики, заявлена А. Шльоцером, залишається у нього в латентному стані, то М. Каченовський докладає великих зусиль для її розвитку. Критика подій полягає у встановленні їх відповідності історичному контексту. Головне питання полягає в тому, чи могла відбутися та чи інша подія. Так, відповідно до тогочасних раціоналістичних уявлень історія держави повинна проходити певний еволюційний шлях. Тому для М. Каченовського видавалося дивним фактично миттєве виникнення сильної держави під управлінням князя Олега. Його дивували розмах торгівлі русичів та досконалість поетичних форм "Слова о полку Ігоревім". Звідси бере витоки скептицизм М. Каченовського, що перетворився на самостійний напрямок в історичній науці пер. пол. ХІХ ст. Варто зазначити, що українські історики-романтики теж були обізнані з прийомами джерелознавчої критики, і це вони неодноразово демонстрували в історичних дослідженнях. Окрім того, можна знайти їх теоретичні судження про зміст і завдання джерелознавчої критики.
Найбільший внесок у розвиток вітчизняної критики історичних джерел, на думку сучасних дослідників, зробив М. Максимович [19]. Його вважають засновником науково-критичного методу в українській історичній науці [19, c. 207; 18, c. 68]. Програмовими статтями з українського джерелознавства вважаються "Повідомлення про літопис Григорія Грабянки" та "Повідомлення про південно-руські літописи, видані Миколою Білозерським у Києві в 1856 році" [2]. В них історик не лише висловлює теоретичні міркування щодо критики джерел, але й наочно демонструє її прийоми. Сам історик окреслює тему цих двох досліджень як критику "малоросійського літописання" [15, c. 231].
Відмітивши внесок М. Максимовича у розвиток джерелознавчої критики в Україні, слід зазначити, що для історика вона мала, перш за все, прикладне значення, зокрема у праці над давньоруськими текстами. У праці 30-х рр. "Пісня о полку Ігоревім", критичний розгляд" [16] М. Максимович виявляє свою обізнаність з "вищою" і "нижчою" критикою в дусі М. Каченовського. Історик проаналізував лексику пам’ятки та її граматику в розділі "Про спосіб вираження та мову". В сукупності з іншими статтями з цієї теми, а також з неопублікованими архівними матеріалами це є великим доробком (мовознавчі студії над "Словом о полку Ігоревім" М. Максимовича та метод, яким при цьому користувався вчений, докладно дослідив М. Корпанюк [11]). М. Максимович не обмежується "критикою слів", а демонструє обізнаність із найновішими досягненнями критичного вчення, зокрема весь текст "Пісні" він поділив на 14 глав – 14 смислових сюжетів. На основі поділу тексту визначає головну сюжетну лінію та відступи від неї. Свої висновки щодо тексту робить уже на основі перекомбінації сюжетів (визначивши основну сюжетну лінію, виключає або переставляє виділені ним смислові блоки у "Слові"). Такий підхід до тексту дає йому можливість зробити "прозорим" смисл тексту. Наприклад, у главі 11 він виокремлює незрозумілу фразу, що відрізняється за смислом, а також, за М. Максимовичем, вирізняється за тональністю й емоційним забарвленням. М. Максимович вважає, що порушення смислу відбулося не лише за рахунок перестановки окремих слів (як вважали інші дослідники "Слова"), а й тому, що вона взята з іншої частини тексту. Застосування прийомів джерелознавчої критики можна віднайти і в інших його дослідженнях. Так, одним з улюблених прийомів М. Максимовича є дослідження історії фактографічної помилки. В цьому випадку історик знаходить першоджерело інформації і досліджує, як ця інформація була перекручена в подальших дослідженнях. До основних ознак науково-критичного підходу в працях історика М. Марченко [19, c. 207] відносить розширення джерельної бази (зокрема норманізму) та зіставлення між собою джерел з метою вилучення достовірної інформації. Критичний метод М. Максимовича найбільше проявився у встановленні деталей: окремих дат, імен. Особливо часто він застосовувався як один із методів у історико-топографічних дослідженнях.
Велика заслуга в розробці критичного методу належить Д. Зубрицькому: "Д. Зубрицький перший у Галичині критично підійшов до вивчення історичних джерел" [13, c. 226]. Він зробив великий внесок у розвиток спеціальних історичних дисциплін, зокрема дипломатики, метою яких було встановлення достовірності джерел. Я. Ісаєвич зазначає, що Д. Зубрицький розробив специфічні методи зовнішньої і внутрішньої критики, які він спробував застосувати під час аналізу давніх грамот: "Опублікувавши ряд грамот Лева Даниловича, в тому числі грамоту для львівської церкви Миколи (1229), Д.І. Зубрицький в примітці переконливо доводить, що грамота для Миколаївської церкви є середньовічним фальсифікатом. А в листі до Максимовича в 1839 р. … він писав, що легко міг би довести неавтентичність інших грамот князя Лева, але не робить цього, щоб не позбавити церкву одного з "доказів" історичних прав на земельні маєтки" [5, c. 50].
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Елементи критики притаманні й роботі з джерелами М. Маркевича. Так, будучи переконаним у текстологічній близькості "Історії…" Шерера і "Літопису гетьмана Розумовського", намагається це довести на основі порівняння 5-ти, як зазначає, "взятих не на вибір" уривків [17, c. 102]. Окрім того, у "Примітках до історії Малоросії" достатньо часто зустрічається порівняння свідчень, використаних ним джерел. Особливо часто порівнюються "Літопис Флорівський", "Писарєвський" і "Розумовського".
Але, попри здобутки української історичної науки в царині критичного методу, цілий ряд її представників було звинувачено саме в некритичному підході до джерел. Одним із перших критичні висловлювання щодо роботи з джерелами висловив М. Максимович. Він зазначає, що дослідженням з історії України не вистачає правильності і точності факту [14, c. 220]. Поетичною безтурботністю і неуважністю до прозаїчної, дріб’язкової точності факту більшою чи меншою мірою, на думку М. Максимовича, страждають "всі писання про Малоросію, навіть ті чисто-фактичні, яким не властиве натхнення… Вдивіться прискіпливіше і цей недолік ви помітите в тій чи іншій мірі всюди, від Синопсиса Київського… до творів достопам’ятного Євгенія, від літопису Грабянки до останніх писань останнього історика Малоросії М.А. Маркевича" [14, c. 220]. Послідовним критиком головних представників історичної науки в Україні був Г. Карпов. Він не торкнувся лише праць М. Максимовича. Слід зазначити, що, хоча Г. Карпов приділяє увагу окремим історикам України, його зауваження, як він сам зазначає, носять узагальнювальний характер і спрямовані проти цілого напрямку: "Коли я писав свою книгу… я писав її з тією метою, щоб не лише говорити про джерела, але також з’ясувати характер цілого напрямку, що існує в нашій історичній літературі" [7, c. 4].
У "Критичному огляді розробки головних російських джерел" Г. Карпов вказує на загальну помилку в джерелознавстві, яка, на його думку, притаманна майже всім тогочасним українським дослідникам, – це недотримання правил джерелознавчої критики. Він пише: "Не зовсім правильно звернено увагу на джерела" [8, c. 5]. Основними недоліками в роботі з джерелами Г. Карпов вважає надання пріоритетної ролі літописам, а не актовому матеріалу; некритичне ставлення до свідчень джерел; неправильне оформлення посилань; відсутність посилань на окремі джерела, що були використані в тексті дослідження. Окрім того, М. Маркевича критик звинуватив у тому, що той, посилаючись в "Історії Малоросії" на окремі справи з архіву Міністерства іноземних справ, не працював з ними особисто [8, c. 31–33], а М. Костомарова – в зумисних пропусках важливої джерельної інформації з "Малоросійських справ" [7, c. 6].
На наш погляд, звинувачення Г. Карпова методологічно є не зовсім коректними, оскільки критичний метод у часи романтизму не був головним методом дослідження. Та й сама джерелознавча критика у дослідженнях істориків-романтиків набувала зовсім іншого спрямування. Так, уже згадана робота М. Максимовича "Пісня о полку Ігоревім, критичний розгляд", що вважається втіленням критичного підходу до історичного джерела, містить цілий ряд положень, що не відповідають уявленням тогочасної епохи про засади критичного методу. Зокрема, М. Максимович заперечує одну з головних засад критичної методики, а саме її універсальний характер, що базується на типовості підходу. Відстоюючи самобутній характер "Пісні…", історик зазначає: "Потрібно судити по ній самій, а не за якимись приватними правилами складеними по іноземним зразкам" [16, c. 20].
Загалом українські історики-романтики в дослідженнях 20–40-х рр. ХІХ ст. часто суперечили навіть уже усталеним правилам критики історичних джерел. Багато суперечок відбувалося через визначення, що є історичним джерелом, а що ні. Так, "класична" критика, представлена А. Шльоцером, сумнівалася у джерельному потенціалі історичних пісень та переказів [3, c. 60]. Ця теза знайшла свій розвиток у працях М. Каченовського, і Г. Карпов у 70-х рр. ХІХ ст. апелює до неї як до загальноприйнятої, тоді як перекази та пісні у джерелознавчому спадку істориків-романтиків займають провідну роль. Та й за іншими видами історичних джерел українські історики-романтики часто суперечили засадам історичної критики. Так, у разі наявності декількох джерельних свідчень про один і той самий історичний факт прихильники критичного методу надавали перевагу офіційним документам, як більш достовірним, тоді як історики-романтики часто перевагу надавали літописам. Останні вважалися містилищем саме народної версії історії. Показовою в цьому плані є полеміка між М. Костомаровим та Г. Карповим щодо цінності українських козацьких літописів як історичних джерел. Г. Карпов своє дослідження, як він сам пояснює, присвячує головним джерелам, під якими він має на увазі актовий матеріал [8, c. 42]. Усі ж інші джерела, включаючи й козацькі літописи, вважає джерелами другорядними: "Літописи, записки політичних діячів і сучасників за умов існування цілком збережених державних архівів, наприклад за ХVІІ ст., як джерела можуть відігравати лише другорядну роль" [8, c. 44]. М. Костомаров у статті "Відповідь Г. Карпову" [12, c. 231–239] слушно відмічає сухість і недостовірність короткого нарису історії України, зробленого Г. Карповим на основі актового матеріалу і вміщеного у вигляді вступу до "Критичного огляду…" Постало питання, чому обізнаність Г. Карпова з головними, на його думку, джерелами з історії України не додали їй достовірності, а, навпаки, дали підстави для перекручення вже встановлених фактів. Постановкою цього питання М. Костомаров опосередковано підриває головну тезу тогочасної критики про те, що головними джерелами з історії неодмінно мають бути офіційні папери. В той же час М. Костомаров відстоює думку про козацькі літописи як основний елемент джерельної бази з народної версії історії України: "Факт, що знаходимо в джерелах, може бути не лише таким, що дійсно відбувся в свій час, а й таким, що є видуманим, але в існування якого щиро повірили сучасники, які потім перенесли його в свої перекази. Якби якийсь факт ніколи не відбувався, але існувала віра і переконання в тому, що він відбувся, – він для мене теж залишається важливим історичним фактом" [12, c. 233].
Аналізуючи доробок у галузі критики українських істориків-романтиків, на наш погляд, можемо говорити про періоди, коли критичний метод не відігравав провідну роль, і про часи його домінування.
Так, зокрема, весь доробок М. Максимовича в межах означеного періоду можна поділити на два етапи: 30–40-і рр. й 50–60-ті рр. У 30–40-х рр. М. Максимович зосередився, в основному, на критиці деталей: окремих фактів, імен дат. Окрім того, хоча в його доробку зазначеного етапу часто можна зустріти слово "критика", в ньому немає очікуваних від критичного підходу результатів. В одному з найбільш ґрунтовних досліджень тих часів "Звідки пішла Руська земля…", попри ретельний розгляд джерел та різноманітних підходів до вирішення окресленого питання, в підсумку він не дає очікуваного результату – зведення всього матеріалу до одного "знаменника". Навпаки, до існуючого різноманіття він додає ще одну власну версію, перекладаючи підсумкову критичну роботу на плечі своїх наступників: "Остаточне подолання норманських вчень М. Максимович покладав на майбутнє покоління дослідників. Він з певністю сподівався, що новий історик-критик всі ці суперечливі погляди рано чи пізно зведе до одного знаменника із хаосу візантійських, арабських, західноєвропейських, скандинавських та своїх вітчизняних джерел" [19, c. 208].
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
Підсумовуючи роль і місце критичної методики у джерелознавчому спадку істориків-романтиків 30–40-х рр., наведемо думку М. Максимовича щодо здобутків її основних представників, зокрема А. Шльоцера: "… Скільки плевели і бур’яну на полі нашої історії посіяно вашим батьком Шльоцером… Я ж назвав Шльоцера не батьком, а лихим отчимом нашої історичної критики…" [19, c. 212].
Отже, в 20–40-х рр. ХІХ ст. з’являється певний скепсис щодо "всесильності" критичної методики, що відкриває шлях для пошуку альтернативного методу пізнання історичних джерел, зокрема, герменевтичного.
Література
1. Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія : [навчально-методичний посібник] / О. М. Богдашина. – Х. : Тарбут Лаам, 2005. – 192 с.
2. Бойко Н. І. Вчений енциклопедист М.О.Максимович як історик України : дис. …канд. іст. наук : спец. 07. 00. 01. / Бойко Н. І. ; Черкаський держ. ун-т ім. Б. Хмельницького. – Черкаси, 2001. – 192 арк.
3. Иконников В. С. Август Людвиг Шлёцер / В. С. Иконников. – К. : Типография Т. Г. Мейнандера, 1911. – 72 с.
4. Иконников В. С. Скептическая школа в русской историографии / В. С. Иконников. – К. : В университетской типографии, 1891. – 106 с.
5. Ісаєвич Я. Д.І.Зубрицький і його діяльність в галузі спеціальних історичних дисциплін / Я. Ісаєвич // Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР. – 1963. – № 1. – С. 48–57.
6. Історичне джерелознавство : [підручник для студентів історичних спеціальностей вищ. навч. закладів] / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. – К. : Либідь, 2003. – 488 с.
7. Карпов Г. Костомаров как историк Малороссии / Г. Карпов. – М. : Типография Грачёва, 1871. – 35 с.
8. Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е января 1654 – 30-е мая 1672 года / Г. Карпов. – М. : Типография Грачёва, 1870. – 179 с.
9. Коваленко Л. А. Конспект лекцій з української історіографії 19 ст. / Л. А. Коваленко. – Кам’янець- Подільський, 1964. – 88 с.
10. Колесник І. І. Українська історіографія (18 – початок 19 століття) / І. І. Колесник. – К. : Ґенеза, 2000. – 256 с.
11. Корпанюк М. Дзвін предківської слави ("Слово про Ігорев похід" в опрацюванні Михайла Максимовича) / М. Корпанюк. – К., 2003. – 159 с.
12. Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / М. Костомаров. – Х., 1928. – 316 с.
13. Коцур В. П. Історіографія історії України : курс лекцій / В. П. Коцур, А. П. Коцур. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – 519 с.
14. Максимович М. Известие о летописи Григория Грабянки, изданной 1854 года Киевскою Временною Комиссией / М. А. Максимович // Максимович М. А. Собр. соч. / М. А. Максимович. – К. : Типография П.Фрица, 1876. Т. 1. – 1876. – С. 217–230.
15. Максимович М. Известие о южнорусских летописях, изданных Николем Белозерским в Киеве, 1856 г. / М. А. Максимович // Максимович М. А. Собр. соч. / М. А. Максимович. – К. : Типография П. Фрица, 1876. Т. 1. – 1876. – С. 231–347.
16. Максимович М. Песнь о полку Игореве, критический разбор / М. Максимович. – СПб. : в типографии Императорской Академии наук, 1837. – 84 с.
17. Маркевич Н. История Малороссии / Н. Маркевич. – М. : в типографии Августа Семена, 1843. – 95 + 345 + IV с.
18. Марков П. Г. Жизнь и труды М.А.Максимовича / П. Г. Марков. – К., 1997. – 198 с.
19. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини 19 ст.) / М. І. Марченко. – К. : Видавництво Київського ун-ту, 1959. – 255 с.
20. Никулин П. Ф. Учебное пособие "Теория и методика источниковедения" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http //www/humanities.edu.ru/db/msg/25634/. – Назва з екрану.
21. Погодин М. П. Судьбы археологии в России / М. П. Погодин // Труды первого археологического съезда в Москве 1869 г. – М. : в Синодальной типографии, 1871. – С. 1–61.
22. Пушкарёв Л. Н. Определение исторического источника в русской историографии 18–19 вв. / Л. Н. Пушкарёв // Археографический ежегодник за 1966 год. – М. : Наука, 1968. – С. 75–86.
23. Шлёцер А. Нестор. Русские летописи на древне-славянском языке, сличённые и переведённые и объяснённые Августом Шлёцером / А. Шлёцер. – СПб. : в Императорской типографии, 1809. – Ч. 1. – 8 + XLI + poe + 475 с.
1. Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія : [навчально-методичний посібник] / О. М. Богдашина. – Х. : Тарбут Лаам, 2005. – 192 с.
2. Бойко Н. І. Вчений енциклопедист М.О.Максимович як історик України : дис. …канд. іст. наук : спец. 07. 00. 01. / Бойко Н. І. ; Черкаський держ. ун-т ім. Б. Хмельницького. – Черкаси, 2001. – 192 арк.
3. Иконников В. С. Август Людвиг Шлёцер / В. С. Иконников. – К. : Типография Т. Г. Мейнандера, 1911. – 72 с.
4. Иконников В. С. Скептическая школа в русской историографии / В. С. Иконников. – К. : В университетской типографии, 1891. – 106 с.
5. Ісаєвич Я. Д.І.Зубрицький і його діяльність в галузі спеціальних історичних дисциплін / Я. Ісаєвич // Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР. – 1963. – № 1. – С. 48–57.
6. Історичне джерелознавство : [підручник для студентів історичних спеціальностей вищ. навч. закладів] / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. – К. : Либідь, 2003. – 488 с.
7. Карпов Г. Костомаров как историк Малороссии / Г. Карпов. – М. : Типография Грачёва, 1871. – 35 с.
8. Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е января 1654 – 30-е мая 1672 года / Г. Карпов. – М. : Типография Грачёва, 1870. – 179 с.
9. Коваленко Л. А. Конспект лекцій з української історіографії 19 ст. / Л. А. Коваленко. – Кам’янець- Подільський, 1964. – 88 с.
10. Колесник І. І. Українська історіографія (18 – початок 19 століття) / І. І. Колесник. – К. : Ґенеза, 2000. – 256 с.
11. Корпанюк М. Дзвін предківської слави ("Слово про Ігорев похід" в опрацюванні Михайла Максимовича) / М. Корпанюк. – К., 2003. – 159 с.
12. Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / М. Костомаров. – Х., 1928. – 316 с.
13. Коцур В. П. Історіографія історії України : курс лекцій / В. П. Коцур, А. П. Коцур. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – 519 с.
14. Максимович М. Известие о летописи Григория Грабянки, изданной 1854 года Киевскою Временною Комиссией / М. А. Максимович // Максимович М. А. Собр. соч. / М. А. Максимович. – К. : Типография П.Фрица, 1876. Т. 1. – 1876. – С. 217–230.
15. Максимович М. Известие о южнорусских летописях, изданных Николем Белозерским в Киеве, 1856 г. / М. А. Максимович // Максимович М. А. Собр. соч. / М. А. Максимович. – К. : Типография П. Фрица, 1876. Т. 1. – 1876. – С. 231–347.
16. Максимович М. Песнь о полку Игореве, критический разбор / М. Максимович. – СПб. : в типографии Императорской Академии наук, 1837. – 84 с.
17. Маркевич Н. История Малороссии / Н. Маркевич. – М. : в типографии Августа Семена, 1843. – 95 + 345 + IV с.
18. Марков П. Г. Жизнь и труды М.А.Максимовича / П. Г. Марков. – К., 1997. – 198 с.
19. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини 19 ст.) / М. І. Марченко. – К. : Видавництво Київського ун-ту, 1959. – 255 с.
20. Никулин П. Ф. Учебное пособие "Теория и методика источниковедения" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http //www/humanities.edu.ru/db/msg/25634/. – Назва з екрану.
21. Погодин М. П. Судьбы археологии в России / М. П. Погодин // Труды первого археологического съезда в Москве 1869 г. – М. : в Синодальной типографии, 1871. – С. 1–61.
22. Пушкарёв Л. Н. Определение исторического источника в русской историографии 18–19 вв. / Л. Н. Пушкарёв // Археографический ежегодник за 1966 год. – М. : Наука, 1968. – С. 75–86.
23. Шлёцер А. Нестор. Русские летописи на древне-славянском языке, сличённые и переведённые и объяснённые Августом Шлёцером / А. Шлёцер. – СПб. : в Императорской типографии, 1809. – Ч. 1. – 8 + XLI + poe + 475 с.