Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть

Базуючись на текстових пам’ятках, ми прагнемо оглянути інтелектуальний контекст виникнення і розвитку Великого князівства Руського, поява якого на сторінках документів та в інтелектуальній сфері Речі Посполитої стала одним із наслідків Визвольної війни 1648-1657 рр. Безперечно, події такого масштабу, по-перше, неможливі без тривалої інтелектуальної підготовки чи готового духовного підґрунтя, по-друге, лишають після себе слід в уявленнях людей. Тож, ми спробуємо простежити еволюцію політичних поглядів і побачити український політичний процес XVI-XVIII ст. як певну цілісність - сукупність передумов, умов і наслідків буремних подій 2-ої половини XVII ст.

Медієвіст

Не знати, що було перед твоїм народженням – 
це не що інше, як назавжди залишатися дитиною. 

Навряд чи варто псувати зайвими поясненнями чудовий вислів, наведений професором риторики Андрієм Абреком, і викликані ним асоціації. Зрештою, зміст сентенції справедливий у стосунку до будь-чого: особи, нації, країни. У статті, оздобленій таким епіграфом, ми не маємо на меті ані формулювати широкі узагальнення, ані пропонувати універсальні методи (само)вдосконалення - це швидше подорожні нотатки небайдужого до політики читача давньої української літератури. Базуючись на текстових пам’ятках, ми прагнемо оглянути інтелектуальний контекст виникнення і розвитку Великого князівства Руського, поява якого на сторінках документів та в інтелектуальній сфері Речі Посполитої стала одним із наслідків Визвольної війни 1648-1657 рр. Безперечно, події такого масштабу, по-перше, неможливі без тривалої інтелектуальної підготовки чи готового духовного підґрунтя, по-друге, лишають після себе слід в уявленнях людей. Тож, ми спробуємо простежити еволюцію політичних поглядів і побачити український політичний процес XVI-XVIII ст. як певну цілісність - сукупність передумов, умов і наслідків буремних подій 2-ої половини XVII ст. Втім, ми не вважаємо Визвольну війну ані початком, ані кінцем чогось - це просто важлива точка на лінії історії, прилеглі до якої фрагменти описуватимемо. Для порівняння візьмемо тексти трьох представників означеного періоду: Станіслава Оріховського (XVI ст.), Юрія Немирича (XVII ст.), Пилипа Орлика (XVII ст.).

Читайте також: До Дня незалежності України

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) отримав ґрунтовну вищу освіту, навчаючись у Краківському (1526 p.), Віденському (1527 p.), Віттенберзькому (1529 p.), Падуанському (1532 p.), Болонському (1540 p.) університетах, де успішно засвоїв полемічний інструментарій гуманістів. З метою вдосконалення своїх знань відвідав Венецію, Рим, Лейпціг. 1543 р. повернувся на батьківщину. Його твори виражають типові для доби Ренесансу (Річ Посполита належала до країн Північного, більш пізнього Відродження) погляди на історію, місце і роль людини в історичному процесі, який розглядався не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії.

Станіслав Оріховський - різнобічний і цікавий філософ, проте тут ми зупинимося лише на двох його тезах:

1. “gente Ruthenus, natione Polonus”: Ruthenorum me esse et libenter profiteor - Я з русинів (українців) і кажу про це охоче і з гордістю - що є квінт-есенцією внеску мислителя у творення концепції “політичної нації”, адже іншими словами цю формулу самоідентифікації можна перекласти: “Рутенського роду, польської держави”;

2. образ ідеального короля, який він створив, звертаючись (посмертно) до короля Сигізмунда І та у прижиттєвих напученнях Сигізмундові ІІ Августу.

Читайте також: Вчення Станіслава Оріховського-Роксолана про людину та її природні права

Прикметно, що в трактуванні гуманістом шляхетства як стрижневого суспільного стану наголос робиться на особистих заслугах як визначальній підставі для здобуття й утримання статусу, що може бути втрачений без перманентного самовдосконалення. Тому величезне значення для формування справді корисного громадянина має належне виховання змалку та постійне примноження знань. [1]

“... збери однодумців - мужів високих, а замість юрби нечестивих людей дорахуй до колегії авторів досвідчених як у грецькій, так і в латинській науках. Хай звідси, немов з якогось чистого й прозорого джерела, тече королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими й державі потрібними. Таким самим чином прості школи з найбільшим завзяттям відновлюй. І вчителями у тих школах настановляй не придворних слуг, які блискають пурпуром і тонким полотном, а людей учених, завдяки яким молодь стане вченішою й для твоєї держави більш потрібною.” [2]

С. Оріховський одним із перших в європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади і держави, натомість надавав перевагу договірній теорії походження держави та вважав, що “держава є зібранням співгромадян, пов’язаних спільним правом і спільною вигодою” [3, с. 272]. Саме тому вона покликана дбати про спільне благо й збереження загального достатку. Цю місію, переконаний С. Оріховський, повинна забезпечити незалежна від церкви світська влада, яку передусім репрезентують король і сенат (сейм). Ідеал держави С. Оріховський убачав у становій монархії (політії) – формі державного устрою, що органічно поєднує елементи монархії, аристократії та демократії й найповніше забезпечує справедливість у суспільстві. На думку мислителя, змішана (монархічно-республіканська) форма правління найкраще підходить поліетнічній Речі Посполитій, в якій монархія не спадкова, і король керує державою від імені громадян, котрі його обирають. [4]. У результаті таких розмірковувань була сформована тричленна схема державної влади, що поділялася на виконавчу, законодавчу і судову.

Читайте також: Держава і проблема влади у творчості Станіслава Оріховського-Роксолана

1543 р. “почасти з вірності до тебе [короля], а почасти з любові до Вітчизни” Станіслав Оріховський пише “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу”, в якому викладає своє бачення функцій та якостей ідеального керманича.

З перших речень привертає увагу риторська майстерність автора, яка межує з маніпуляторською: так, традиційне етикетне розшаркування у листі до найвищої особи в державі перетворюється на логічну пастку (першу з низки аналогічних, призначених для адресата:

“Чи знаєш, хто ти? Король. Отож, ти правитель, а я -- підлеглий, а тому й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху. З цього і ти бачиш чітко, і я певно, що твоє сумління благає, аби по змозі вчитися. Лише так збережеш мені, в небезпеці перебуваючому, вітчизну, права і свободу. Ти ще дуже молодий. А щоб хтось не зміг використати це на шкоду, я змушений (якщо ти чогось не знав би!) в простій і щирій промові порадити, чого тобі треба остерігатися, чим нехтувати. Всякий дорадник є вісником Бога, і його треба слухатися.” (тут і далі за [2])

Читайте також: Проблеми перекладу термінів канонічного права (на матеріалі творів Станіслава Оріховського)

Здається, Оріховський не надто перейнятий тим, що пише листа королю: вияви належного пошанування урівноважуються згадкою про накладені такою високою владою обов’язки, а самоприниженням автор не займається. Насамкінець, С. Оріховський підбадьорює короля:

“Якщо ж знехтуєш щирими й правдивими настановами, корисними для тіла і майбутньої долі, то незважаючи на дуже високе місце твого сидіння, виявиться так, що воно тебе прикрашає, а не ти це місце. Але, правду кажучи, ми про тебе кращої думки.

В “Напученні...” описана ідеальна державна система - з одного боку ґрунтована на потужній традиції і здоровому глузді, з іншого - не надто деталізована. Втім, за майже 500 років, що минули від народження Станіслава Оріховського, нічого кращого так ніхто і не придумав. Наведемо перелік правил, яких радить дотримуватися філософ, щоб стати ідеальним королем для своїх підданих:

1. Прагнути справедливості та самовдосконалення: “не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою.”

2. Добирати гідне оточення: “А чи ти знаєш приятелів короля? Знаю, відповів би, то й що? А чи всі вони гідні жити поруч короля? Я б засумнівався і, якби наполягав, сказав: Ні, не всі. Хто ж вони, ті, хто не гідний короля? Відповідаю: Ті, хто завжди хвалить його.”

Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів

3. Дотримуватися розподілу повноважень: “якщо сам будеш піклуватися про все у державі, будеш не королем, а дуже нещасним підданим.” або більш художня версія цієї думки “Чи добре плаватиметься кораблю, де капітан сам хоче гребти, кинути стерно й вести спостереження за небом, зірками та вітром?” [5]

4. Вибрати правильне місце для мешкання:“Ти — сторож королівства, так ми раніше вирішили. Місце ж сторожа, природньо, не всередині, а поза тими речами, які стереже.”

5. Дбати про прихильників, адже “Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада королів.” “По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а лиш одній республіці все приналежним вважатимеш і покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ з тих, які стереже, не може назвати своєю... Друга ж річ, яка викликає велику доброзичливість у підданих, коли тих, яких ті правителі зараховують до свого почету, ласкавістю своєю оточиш.”

6. Раціоналізувати службу у війську: “Зроби так, щоб певний час по черзі воювало кілька воєводств: одного року, наприклад, певні якісь три воєводства, а іншого року — інші три. Таким способом найкраще державу захистиш. Супроти ж особливо великої ворожої сили готував би посполите рушення.”

7. Понад усе поважати закон: “А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника — короля. Коли ж якийсь требоніанець — один з римських рабів, наприклад, Ульпіан, влещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? — відповідай побожно і правдиво так: я король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже. Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, величною і гідною спадкоємця Казимира Великого.”

8. Обрати потужний сенат: “король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку і в час війни, і в час миру. (...) коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті.”

9. Запровадити незалежну судову систему: “якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, в якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і туди передати всі суперечки з приводу приватних справ, щоб ти не міг оскаржити їх. ”

10. Не втручатися у справи церкви: “за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за мене, чи будь-кого іншого? Адже при однакових правах у всіх однакова сила. … Ще більший гріх, коли при виборах єпископа виголошують такі слова: «Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан єпископа».”

Автор декларує, що хоче і може підкорятися владі та беззаперечно визнавати її авторитет, але тільки за умови існування підстав для поваги до короля, що уможливить визнання його реальної, а не лише зумовленої статусом, переваги:

“Отож наполегливо прошу: стань моїм королем, а я буду твоїм підданим. Я відверто кажу, яким хотів би бачити тебе королем:щоб ти розумів, з яким авторитетом треба правити, які звичаї наслідувати; щоб не ображався, коли буду стримувати тебе від тебе самого; щоб між нами обома завжди були порозуміння і, з одного боку, покірність, з другого — правління. Ти мені наказуй строго, а я в свою чергу підкорятимусь тобі без образи.

Дбай і про те, щоб я поважав тебе. Тоді я хоч і не невільник, але охоче й з радістю слухатимусь. При цьому тобі треба дотримуватись двох умов. По-перше, щоб ти під час правління свого ні про що інакше так не дбав, як про мій добробут. По-друге, щоб я був цілковито переконаний, що ти мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за мене муж. Бо однією з цих умов ти вчиш, щоб я любив тебе, а другою — щоб вірив тобі.”

Важливість освіти для формування політичної нації визнавав і другий з аналізованих авторів - Юрій Немирич (1612—1659 рр.), що належав до української магнатерії. Він був власником 4807 дворів. Для порівняння: Ієремія Вишневецький володів 7603 дворами, Станіслав Любомирський — 4726, Януш Тишкевич — 2127. [6] Парость українського шляхетського роду, Юрій Немирич був високоосвіченою людиною: навчався в Раківській аріанській академії (Польща), в університетах Амстердама, Лейдена (Нідерланди), Базеля (Швейцарія), Оксфорда, Кембриджа (Англія), Франції, Італії; багато подорожував Європою. На чолі власної хоругви брав участь у війнах 30-х років XVII ст. Польщі з Московією та Швецією. З 1641 р. зайняв посаду київського підкоморія – як і свого часу його батько, Стефан Немирич. Один із українських протестантів-аріан, активно боронив права одновірців; фундатор протестантської академії у Кисилині (Волинь). Національно-визвольні змагання українського козацтва Ю. Немирич спершу сприйняв вороже: в чині генерал-полковника королівської армії воював проти повсталих. 1655 р., невдоволений гоніннями протестантів з боку польської влади, вирішує іти на службу до шведського короля Карла Х; призначений генерал-майором Шведського королівства. 1657 р. Ю. Немирич повернувся в козацьку Україну, де прийняв православ’я, перейшов під протекцію Війська Запорозького та отримав від гетьмана звання козацького полковника. Провадив переговори зі Швецією з боку України, що закінчилися Корсунською угодою 1657 р., якою, фактично, визнавалася незалежність України.

Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції (XVI – перша половина XVII ст.)

Юрій Немирич є автором низки творів, найвідоміші з яких: видані в Парижі «Роздуми про війну з московитами 1634 року» (Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem), перекладені українською 1995 р.; «Маніфестація від імені Війська запорозького до іноземних володарів, що пояснює причини розриву з Москвою від жовтня 1658 року»; літературний хист Юрій Немирич виявляє також у поемі «Паноплія» (1653) та низці аріанських молитв. Детальний виклад уявлень української шляхти щодо устрою власної держави знаходимо у Гадяцькому трактаті (1658), автором (чи співавтором) якого вважають саме Юрія Немирича:

«Академію Київську дозволяє його королівська милість і стани коронні установити, вона такими прерогативами та вольностями має задовольнятися, як і академія Краківська, з тією однак кондицією, аби в тій академії не було жодних сект аріанських, кальвіністських, лютерських професорів, учителів та студентів. Отож аби між студентами та учнями не було жодна оказії до звади, всі інші школи, які були перед тим у Києві, його королівська милість накаже перенести в інше місце.

Його королівська милість (...) дозволяють також другу академію там, де побачать їй принагідне місце, яка буде заживати таких прав і вольностей, як і академія Київська, але така мав бути установлена кондиція, щоб у ній сект аріанських, кальвіністських та лютерських професорів, учителів, студентів не було. А де та академія буде, вже там інших шкіл не можна буде відкривати на вічні часи.

Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно відкривати без утруднень і вільні науки відправляти, і книги друкувати усякі із релігійною конверсійністю, без ущербку, однак, королівського маєстату і без насмішок на короля, його милість.»

Ще одна точка перетину зі Станіславом Оріховським - переконаність у тому, що міцний і злагоджений сенат - запорука успіху, яку Юрій Немирич висловлює у “Роздумах про війну з московитами”:

“Звичайно, по нашім боці не лише згуртований Сенат, досвідчені воїни, але сприяє нам і тривалий мир з ворогами, які, не зважаючи на улесливість, схильні до віроломства.”

І ще одна цитата зі згаданої праці, у якій йдеться про особу керманича:

“Переходжу нарешті до війська, головного керманича й інших командирів якого я чудово знаю; вони гідні найвищої хвали не лише за високі душевні й фізичні якості, а й за обізнаність у військовій справі та виняткове вміння відчувати настрої воїнів. Для Веспасіана першою турботою під час війни було завести відбірні загони, закликавши до них ветеранів. Веспасіан власною персоною піднімав бойовий дух; вправних заохочував похвалою, знесилених підганяв частіше прикладом, ніж покаранням, залишаючи поза увагою швидше недоліки, ніж чесноти друзів.”

Загалом, порівняння творів Станіслава Оріховського та Юрія Немирича складає стійке враження, що останній був добре знайомий з творами першого, принаймні значною мірою поділяв його погляди. Серед власних акцентів Немирича - чітка прозахідна геополітична орієнтація та органічне неприйняття рабства в будь-яких його формах:

“Роздуми..” 1634 р.“Мосх вже не вперше брязкає зброєю. При цьому, почуваючись не дуже певним, справедливим і безпечним, він уклінно благав допомоги в союзників і водночас захопив дорогу між суходолом і морем, — чим, зрештою, виявив свій давній потаємний задум”

“Маніфестація...” 1658 р.“В тому, що наші підозри небезпідставні, переконує укріплення, недавно споруджене в нашому столичному місті Києві, з розміщеною в ньому залогою з кількох тисяч московитів, щоб нас тримати в неволі, якої колись було задосить і в Польщі. Так заповзято турбуються московити тим, щоб, приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству.”

На увагу заслуговує ще один уривок “Маніфестації...”:

“Приватні наші справи порівняно зі справою слави Божої та спільного блага були для нас завжди другорядними. Тому, домовившись про дружні союзи (...) ми завжди їх дотримувались і всім цим угодам були незмінно вірними. (...). І не з іншої якої причини ми прийняли протекторат великого князя московського, а лише для того, щоб за угодою, укладеною за допомогою зброї і з Божою поміччю відновленою не раз пролитою кров’ю, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків.”

Читайте також: Конституційна автономія України у Російській державі (реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст.)

У своїх роздумах щодо особистих якостей керманича автор практично повторює тези, викладені Станіславом Оріховським (“наші справи... були другорядними”), та пояснює причини, які змусили Богдана Хмельницького та його наступників вести багатовекторну дипломатію (“ми прийняли протекторат великого князя московського лише для того, щоб (...) зберегти і примножити вольності для нас і наших нащадків”)

Читаючи ці твори, важко втриматися від створення “образу автора” та порівняння двох настільки яскравих осіб між собою. Політичні погляди обох майже тотожні (демократична держава вільних самозабезпечених інтелектуалів, доступна освіта, релігійна та етнічна толерантність), проте С. Оріховський видається більшою мірою “теоретиком” (його тези глобальні й абстрактні, він змальовує ідеал і обмежується лише найнагальнішими практичними порадами), Ю. Немирич же - практик (його тези прості, доступні і прикладні, він продукує мало нового, натомість віртуозно компілює). Як доказ “практичності” наведемо цей уривок з “Маніфестації...”

“Багато з наших людей піднімаються по сходинках службової кар’єри, дехто прагне і сподівається здобути владу, і, безперечно, кожен вважає себе у вищій мірі непересічною особистістю, сподівається, що слава про його подвиги, шанована як святиня, перейде до нащадків; (...) Виняткового пошанування заслуговують (...) насамперед ті, чиє майно було витрачено або значною мірою зазнало збитків через любов до батьківщини чи пожертвувано на громадські потреби в надії на більш щасливу долю.”

Немирич яскраво описує весь комплекс змін, яких зазнає недемократичне суспільство і протиставляє йому вже згадану демократію, як форму добровільного співіснування індивідуумів:

“Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. (...) Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. (...)

Такого роду характер свідчить проти їхньої системи державного управління, подібної до турецької, абсолютистської і деспотичної, за якої навряд чи можлива загроза повстання. Некерований законами священний характер цієї країни так зміцнює владу, що сповнені забобонної шаноби мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою порівняно до інших могутністю. Зміцнює царську владу однакове становище усіх і розподіл посад, з яких навіть найменша (при дворі чи у церкві) надається за згоди царя, якому рідко загрожує небезпека з боку йому підлеглих.”

Діяльність Юрія Немирича привертала до себе увагу громади і занепокоїла московську владу, тим паче, що він не збирався присягати на вірність російському царю. Уряд звернувся до козацьких послів із запитом «Кто у них в войску лютор Юрий Немирич и для чего гетман подавал ему городы Кременчук, Перевалочно, Кобеляки, Белки, Санжаров... и посланцы говорили есть-де у них в войску лютор Юрий Немирич, а пришел в войско еще при небожчике при прежнем гетмане Богдане Хмельницком, а нынешний гетман ему тех городов не давывал». На це послідувала вказівка «гетьману того лютора в войску не держать... и говорить, чтобы он его из войска выслал». [6]

Читайте також: Латиномовна історіографія України XVII—XIX ст.

Роль Юрія Немирича була значимою не лише “при небожчике, при прежнем гетмане Богдане Хмельницком” (за що він і був справедливо винагороджений) - за гетьманства Івана Виговського він продовжував залишатися значною політичною постаттю, що зумовлювалося як його дипломатичними талантами, так і військовою звитягою. Немирич командував Ніжинським та Чернігівським полками, які розташовувались в небезпечній для гетьмана лівобережній Україні, стримували антигетьманські виступи місцевих мешканців, невдоволених політикою Виговського. Крім того, вихідець із Київщини, він користувався значним авторитетом у земляків-шляхтичів. Про його роль послідовного захисника українських інтересів у складній тогочасній дипломатичній грі свідчить уже той факт, що на допиті в Москві Юрій та Ілля Виговські називали Гадяцькі статі «договором Немирича». Гадяцький договір був наслідком тих процесів, які розгорталися в Україні після Переяславської угоди з Росією 1654 року та після смерті Богдана Хмельницького, який сам не був вдоволений укладеною угодою і вів пошук нових союзників, зокрема, в особі Шведського короля Карла X і семиградського князя Юрія Ракоція. [6]

Читайте також: Роль Чорноморської проблеми в державотворенні часів гетьманства Івана Виговського

Гадяцький договір передбачав перебудову Речі Посполитої в федерацію трьох самостійних держав. Велике князівство Руське утворювалося в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Згідно з угодою, вплив ВКР не обмежувався згаданими воєводствами, хоча організаційна автономія була забезпечена саме їм:

“...дозволяє тому народові руському його королівська милість та Річ Посполита мати осібних печаткарів, маршалків, підскарбіїв разом із сенаторською достойністю та інші уряди руського народу, (...). До тих печаткарів, уряду і канцелярій належатимуть всі тільки духовні милості митрополій, єпископій, ігуменій та бенефіцій, надання до яких дає його королівська милість, пан наш милостивий у воєводствах Руськім, Київськім, Волинськім, Подільськім, Брацлавськім, Чернігівськім, також всі милості не тільки духовні, але й світські у воєводствах тільки Київськім, Брацлавськім, Чернігівськім, також і суди з королівських міст і згаданих тільки трьох воєводств, і всілякі декрети як задвірні, пак і сеймові.”

Найвища законодавча влада мала належати національним зборам депутатів від усіх земель ВКР. Виконавча влада належала гетьманові, якого вибирали довічно. Велике Князівство Руське мало б власний судовий трибунал з діловодством українською мовою, власні фінанси, свою монету й армію. Унія скасовувалась, православна віра зрівнювалася в правах з католицькою. В Україні мали бути засновані два університети, дозволялось організовувати Колегії, гімназії з латинською та грецькою мовами навчання, школи, друкарні в міру потреби. Проголошувалася повна свобода друку, слова. Договір був підписаний 16 вересня 1658 року в м. Гадячі і мав бути ратифікований сеймом, скликання якого планувалося на червень 1659 р. у Варшаві. [6]

Обставини склалися так, що державотворчому проекту Юрія Немирича не судилося бути випробуваним реальністю. Не в останню чергу тому, що життя його автора, а отже, найбільш палкого прихильника, здатного згуртувати навколо себе однодумців, обірвалося передчасно: існують різні думки щодо причин козацького бунту проти гетьмана Виговського та його соратників. Детальніше про це - у Літописі подій у Південній Русі львівського каноніка Яна-Томи Юзефовича (1624-1700), що, попри порівняну доступність, був перекладений українською лише 2009 р. (переклад з латини Л. Шевченко-Савчинської) [9]:

«І оскільки Юрій [Хмельниченко – Медієвіст] усе ще перебував у молодому віці, Цецюру, нікчемного, некерованого, затятого з дурним шалом за московитів і проти поляків, за опікуна й опору, відхиливши більш достойних і поміркованих, призначили. Він підступно намовив розбишак, які безкарно убили київського підкоморія Георгія [Юрія – Медієвіст] Немирича, що життя і дух віддав. Двоюрідного брата відставного запорозького гетьмана, Данила Виговського, якому розтоплене срібло у рот і вуха вливали з неймовірною жорстокістю, безневинного, на високу палю посадили. Дружину Виговського, гетьмана Запорозького, і Чигирин, містечко, що не є невідомим, з охороною і зібраною за 10 років війни здобиччю було захоплено. Сам Виговський, колись гетьман, тепер вигнанець, в дорогу далеку йти, Україну покинути був змушений; осів у Барі, негідному бути резиденцією чільника, коли знову на подібне він був призначений, скрізь нещасні і низькі знайомі йому не давали спокою».

Пилип Орлик (1672—1742) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у вигнанні (1710—1742). Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив 1694 р. Навчався відмінно, проявив хист до красномовства й поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і, ймовірно, турецькою мовами.

Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа

1710 р. П. Орлик створює (за деяким джерелами - схвалює) “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького” (“Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”) та укладає зі старшиною та запорожцями угоду - документ, який пізніше дістав назву Конституції Пилипа Орлика. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у разі здобуття ним влади в Україні.

“Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його грунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців — Січ-заступницю.

Отже, по завершенні війни (...) повинен буде ясновельможний гетьман при переговорах найяснішого короля (...) шведського з Московською імперією про благодатний мир припильнувати, аби Дніпро і посідлості Війська Запорозького були очищені від укріплень і фортець московитів і повернуті у колишню власність Війська Запорозького” [12]

Незважаючи на величезне значення для сучасників та нащадків, документ - явний наслідок перемоги тактики над стратегією. Звісно, не можна забувати про зміну історичних обставин, нагальні проблеми і безліч інших чинників, які можна було б наводити “на захист” Конституції. Проте важко заперечити, що Станіслав Оріховський і Юрій Немирич своїми працями, у яких обстоювали питання освіти та книгодрукування, до певної міри зумовили появу Пилипа Орлика - вихованця КМА, високоосвіченого інтелектуала та поліглота, людини, здатної написати Конституцію, натомість сам Орлик з тих чи інших причин надав перевагу “відповідям на виклики”, а не “формуванню викликів”. Як наслідок - програв і тактично, і стратегічно. Імовірно, ставши першим у вервечці тих, хто переплутав механізм (“Геть від Москви!”) і мету (“Дайош успішну Україну!”).

Втім, навіть за такої світоглядної редукції демократичну традицію збережено :

“Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто або ж — якщо того вимагатиме крайня і невідклична потреба — публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги отчистих прав і вольностей, не завдаючи при тому ані найменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, — навпаки, повинен постаратися виправити переступи.” [12]

Малоімовірно, що відповіді, які дає нам історія, придатні для практичного застосування тут і зараз. Втім, вона показує нескінченний потік дій та їхніх наслідків, залишаючи кожному з нас можливості тлумачення. В епіцедії королю Сигізмунду І Старому Станіслав Оріховський писав:

"Чого з волі богів безсмертних можна чекати від того, хто до найвищої влади прийде без чесних учителів, з'явиться з гурту дівчат, де займався тільки співом, сопілкою, розкошами, танцював третяка, пив вино, спав, займався розпустою? Хвалитиметься хіба що своєю невгамованістю і нестриманістю у тому гурті і не знатиме, що корисне, а що шкодить загальній справі. (...) До шаленства це призведе й позбавить людського розуму будь-якого владику.

Всі нещастя роду людського постають почасти від жорстокості, а почасти від зманіженості тиранів. (...) Якщо оглянути їхнє життя, то легко побачимо, що змалечку не спізнали вони ні ощадливості, ні наук, а жили у суцільних втіхах, розпусті й спокусах. (...) Королям треба дбати не тільки про приємне життя, а й уміти захиститися від ударів долі; треба піклуватися про сенат, про свій авторитет і повагу.

(...) Душа, жодною доброю наукою не піднесена, хитається і спотикається при виконанні будь-якого державного обов'язку чи служби. А таким стає король, якщо в дитинстві не навчався. Життя він змушений вести безрадісне, самітнє, нікчемне, нечестиве, на посміх усім" [5].

Ми погодимося з філософом: цінність освіти для “суспільного щастя” надзвичайно висока, хоч вона й не дає негайного ефекту, а закладає надійний фундамент для нащадків.

Список використаної літератури
1. Вирський Дмитро. Ст. Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Д.С. Вирський; Дніпропетр. держ. ун-т. — Д., 2000. — 18 с. — укp.
2. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу. За виданням: Українська література XIV-XVI ст. Київ: "Наукова думка", 1988.http://litopys.org.ua/old14_16/old14_08.htm#or2
3. Orzechowski St. Wybór pism. — Warszawa etc., 1972.
4. Роман Пятківський. Станіслав Оріховський про мистецтво управління державою. Вісник Прикарпатського університету, № 14, 2011.
5. Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона. За виданням: Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2. http://litopys.org.ua/human/hum09.htm
6. Іван Ярмошик.Юрій Немирич – видний представник козацької старшини середини ХVІІ ст. Козацькі сачи на Житомирщині. Cc. 48-58.
7. Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами 1634 року.http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
8. Юрій Немирич. Маніфестація від імені Війська Запорозького до іноземних володарів, що пояснює причини розриву з Москвою від жовтня 1658.http://litopys.org.ua/suspil/sus102.htm
9. Медієвіст. До Дня незалежності України
10. Гадяцький трактат. Переклад В. Шевчука.http://movahistory.org.ua/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B0%D1%82_(%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82)
11. Літопис подій у Південній Русі. Переклад Л. Шевченко-Савчинської.http://medievist.org.ua/2013/04/blog-post_4.html
12. Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького.http://www.nbuv.gov.ua/articles/history/1710cnst.htm