Місце похвальної поезії у системі жанрів української літератури XVI–XVIII ст.

Аналізуючи класифікацію видів поезії, по-різному представлену у двох поширених на той час поетиках, ми зосередили свою увагу виключно на похвальних віршах. Розгляд засвідчив: такі твори належали до двох поетичних видів – 1) епічного (поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia); 2) ліричного (ода, дифірамб, гімн). Усі різновиди, про що свідчить уже їхня назва, зародилися у давній Греції, (за винятком хіба що dirae – проклять, однак у грецькій літературі, безумовно, існували відповідні різновиди – наприклад, філіппіки)

Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук


Серед відроджених за доби Ренесансу античних поглядів на мистецтво – ставлення до поезії як до “мови богів”, надання їй пріоритету перед історією та філософією. Адже у давній Греції та Римі мовою, яка мала ритм, розмір, розбивалася на рядки, виражалися не лише людські почуття, а й були написані історичні хроніки, наукові трактати тощо. За усіх часів у класичній освіті основна увага зосереджувалася на вивченні мови, а через неї – і літератури. Зародження української поезії (канони, тропарі, стихарі, кондаки, інші духовно-релігійні жанри) відбувається задовго до початку окресленого у нашій роботі періоду. На середину XVI ст. на основі народних традицій віршування та завдяки освоєнню здобутків новолатинської літератури (силабічний вірш, метрична версифікація) через теоретико-літературні курси в острозькій та львівській школах, єзуїтських колегіумах, зарубіжних університетах відбувається активне утвердження нового для України виду словесної творчості – книжних віршів [70, т. 2, с. 713]. У літературі XVII–XVIII ст. безсумнівно домінує поезія, лише незначна частина якої підлягала опублікуванню. Вірші писали люди, що належали до найрізноманітніших верств суспільства: від духовних і світських вельмож до мандрованих дяків, письменних селян і, звичайно ж, – студенти. Дуже часто автор з тих або інших міркувань, не вказував свого імені. Саме тому сьогодні не так легко встановити справжні межі поетичного спадку талановитих письменників того часу, чия творчість здіймається над “суцільним валом масової поезії, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур” [70, т. 3, с. 969].

Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа

У провідному освітньому закладі України – Києво-Могилянській академії існували лінгвістичні (інфима, граматика, синтаксима) та власне літературні, вищі класи поетики та риторики. Протягом усього часу існування КМА “будь-яке академічне свято, всяка видатна подія академічного життя обов’язково мали своїх віршописців в особі вихованців чи професорів поетичного класу” [32, с. 129]. “Художньою літературою в цей час вважалася тільки поезія, а доведена до віртуозності техніка версифікації – виявом високої освіченості” [196, с. 8]. Кожен викладач поетичного мистецтва, беручись до своєї справи, мав скласти власну поетику. Часто результати праці значно перевершували рівень простого керівництва з віршування (загальні поетики) – у масі своїй прикладні поетики суміщали функції літературознавства та літературної критики, які на той час ще не були окремими науковими дисциплінами. За словами Д. Наливайка, “їх призначення власне полягало в тому, щоб давати студентам знання з літератури, яку розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки та теорії красномовства. Вивчення поетики і риторики набуло, по суті, характеру наднаціонального і надвіросповідного, аналогічного, що практикувалося тоді в навчальних закладах різних європейських країн” [131, с. 166]. У загальних поетиках містилося визначення поетичної науки, наголошувалося її значення й основні закони. Автори ж прикладних поетик, розрізняючи від трьох до дев’яти літературних жанрів, виділяли у них окремі види, вказували на їхнє призначення, на те, яким віршем та з використанням яких художніх засобів вони пишуться.

Шкільні латиномовні курси поетичного та ораторського мистецтва, датовані XVII–XVIII ст., збереглися у достатній для сучасних досліджень кількості, попри те, що більшість із них – рукописні (“Fons Castalius”, 1685; “Lyra”, 1696; “Amnis”, 1720; В. Новицький “Via lactea”, 1736; Т. Олександрович, “Praecepta de arte poetica”, 1743; Г. Кониський “Praecepta de arte poetica”, 1746; “Subsidium Rhetoricum”, 1670; І. Волянський “Rhetor Roxolanus”, 1689; “Concha”, 1698 та ін.). Найвідоміші з опублікованих – уже згадувані нами “Hortus poeticus” М. Довгалевського та “De arte poetica” Ф. Прокоповича, (вперше видрукована у 1786 р. Г. Кониським у Могилеві), українською перекладені відповідно у 1979 та 1973 рр. Опус Ф. Прокоповича лишався популярним шкільним підручником протягом XVIII ст., йому ж пощастило бути найдослідженішою працею у цьому жанрі.

Вивчення латиномовних поетик і риторик розпочалося ще у середині XIX ст. російськими вченими М. Петровим [145] та П. Морозовим [125]. Досліджував шкільні курси видатний український філолог О. Білецький [19], сучасні дослідники Г. Сивокінь [165], В. Маслюк [117], а також польські дослідники Р. Лужний [108], П. Лєвін та інші. Так, Г. Сивокінь у своїй монографії заперечує поширену раніше думку про виключно наслідувальний характер київських шкільних поетик й аргументовано доводить, що своєю основою вони сягають зрештою трактатів античних мислителів – Аристотеля “Про поетичне мистецтво” та Горація “Послання до Пізонів”. На думку Р. Лужного, курси поезії і красномовства не просто використовували досягнення своїх попередників, але й вносили багато нового, що мало неабияке значення для розвитку естетичної думки в Україні [108, с. 49]. Антична система жанрів і стилів поєднувалася з середньовічною, вони часто накладалися, змішувалися у художній практиці, але ніколи – в теорії [186, с. 24].

Читайте також: Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди

Аналізуючи класифікацію видів поезії, по-різному представлену у двох поширених на той час поетиках, ми зосередили свою увагу виключно на похвальних віршах. Розгляд засвідчив: такі твори належали до двох поетичних видів – 1) епічного (поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia); 2) ліричного (ода, дифірамб, гімн). Усі різновиди, про що свідчить уже їхня назва, зародилися у давній Греції, (за винятком хіба що dirae – проклять, однак у грецькій літературі, безумовно, існували відповідні різновиди – наприклад, філіппіки). Однак вказані два види поезії походять від різних видів мистецтва: ліричний – з хорових народних співів, епічний – з риторики. Цим зумовлені їхні основні відмінності: у формі (лірика – це вірші, епіка – поеми), віршовому розмірі (епічні твори зазвичай писали гекзаметром, а, скажімо, оди – десятирядковою строфою з порядком римування рядків АбАбВВгДДг, де великими літерами позначені жіночі, малими – чоловічі рими).

Занурюючись в історію жанрів, можна побачити, що з часу свого виникнення види похвальної поезії розвивалися по-різному: деякі з них поступово занепали (пеан – вітальний вірш Аполлону з нагоди перемоги у змаганнях), про деякі згадка лишилася тільки у формі пародії (дифірамб); інші існують і сьогодні – не лише як архаїчна окраса (ода), а й як цілком затребуваний жанр (гімн). Із дифірамбу, який первісно мав форму діалогу між заспівувачем-корифеєм та хором, розвинулася антична трагедія. А в українській культурі “поетика панегіричного вірша відкривала простір до застосування елементарної драматургічної техніки, роль якої у словесній культурі зростала зі складанням феномена шкільного театру” [70, т. 2, с. 715].

Цілком очевидно, що хід розвитку того чи іншого виду похвальної поезії у національних літературах значною мірою відрізняється. Скажімо, ода у XVI–XVII ст. набула великої популярності у французькій, а у XVIII ст. – російській літературах. В українській же протягом XVII–XVIII ст. надзвичайним успіхом користувалися панегірики, що пригнітило розвиток оди та дифірамбу, зробивши ці два різновиди у системі поетичних жанрів зайвими. Проте не всі етикетні твори володіли здатністю до взаємозамінності – деякі з них кардинально відрізняються за призначенням, наприклад, весільна і поховальна поезія чи прокляття та енкомії.

В українському літературознавстві класифікація за родами і видами, вироблена європейською наукою у середині XIX ст., була запроваджена І. Франком [12, с. 180]. За цим поділом ода, дифірамб та гімн, як і в розглянутих нами давніх українських поетиках, належать до ліричних творів; інші, колись такі популярні види етикетної поезії, навіть панегірики, у багатьох підручниках та посібниках не розглядаються; поема ж, під визначення якої певною мірою підходять епіталами, енкомії, епіцедії та ін., віднесена до проміжного ліро-епічного літературного жанру. Нерідко трапляються випадки змішування назв подібних жанрів (дифірамб – ода – панегірик) через їх нефункціональність.

У монографії В. Маслюка, присвяченій дослідженню формування та розвитку теорії літератури в Україні XVII–XVIII ст. (поняття поезії і художньої прози в українських латиномовних поетиках і риториках того часу, вчення про ритміко-метричну структуру віршованої мови, стилістична теорія професорів українських шкіл і питання стилю бароко, а також теорія літературних жанрів і видів), учений зараховує панегірики до ліричної поезії – поряд із одами, гімнами, дифірамбами – слідом за автором тогочасної поетики “Fons Castalius” [117, с. 150]; водночас у поетиці М. Довгалевського панегірики, чи енкомії, оскільки це поеми, належать до епічного жанру. Аналізуючи давню поезію, такої ж усталеної класифікації притримувався і М. Петров [145, с. 42]. Дослідниця М. Андрущенко зауважує суперечність між твердженнями В. Маслюка про те, що Ф. Прокопович пробував свої сили у жанрі епосу (приклад – героїчна епопея “Епінікон”) та тим, що далі він цей же твір відносить до панегіриків, які, на думку дослідника, є жанром ліричної поезії [117, с. 130]. Можливо, це пов’язано з тим, що В. Маслюк спирається на інший, відмінний від наявного у Прокоповича і, тим більше, в античних приписах, поділу ліричної поезії на види, представлений зокрема у поетиці “Fons Castalius”, за яким “панегірики або енкомії, вітальні вірші, дорадчі, прощальні, похоронні, дифірамби тощо” належать до лірики [236, арк. 53].

Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища

Аналізуючи тогочасні шкільні курси поетик XVII–XVIII ст., російський учений початку минулого століття В. Мочульський також вказує на те, що їхні автори називали етикетні твори поемами і відносили їх до епічних творів, оду ж – до лірики. Він підкреслює, що між одою та панегіриком існує різниця, як у формі, так і в змісті, хоча ці твори єднає те, що вони оповідають про діяння славетних мужів [126, с. 360].

Збережених величальних творів XVI–XVII ст. доволі багато. Проте нині деякі дослідники ставлять під сумнів твердження про гіпертрофований розвиток похвального жанру в давній українській літературі, аргументуючи це тим, що поетики його не акцентують, а також не містять тверджень, що панегіризм – визначальна риса поезії [1, с. 43]. Варто враховувати і те, що вірші звучали тоді замість урочистих промов з нагоди уродин, шлюбу, зустрічі, розставання тощо. Прикметою поезії XVI–XVIII ст. є її сильна риторизація. Поезія сприймалася як “мистецтво зображувати у віршах людські діяння і пояснювати їх для повчання у житті” – Fons Castalius, 1685 р. [236, арк. 257]. У нестримному бажанні зробити ще барвистішим величання певної особи чи події автор не вдовольнявся самими лише риторичними прийомами і збагачував свій твір художніми засобами поетичної мови, надаючи йому відповідної форми. У ті часи (особливо це стосується другої половини XVII– початку XVIII ст.) урочисті нагоди, з яких згодом складатимуть промови, частіше удостоювалися похвальної поеми.

Вже античні філологи не вбачали принципової різниці між віршем та ритмізованою ораторською прозою, для якої також було характерне вживання тропів і словесних фігур. Так, у згадуваному нами трактаті Ф. Прокоповича “De arte poetica” риторичні фігури не винесені в окремий розділ, а розглядаються разом із теоретичними питаннями поезії. Автор іншої київської поетики “Lyra” (1696), йдучи за Ціцероном, стверджує: “Найближче до поета стоїть оратор, зв’язаний дещо більшою мірою складів, але у виборі слів він вільніший, та подібний до нього видами прикрас (…)” [245, 177 арк.]. Не слід забувати, що різноманітні етикетні твори часто лишалися невидрукуваними, але невиголошеними – доволі рідко. Отож, усі рекомендації, які давали риторики у створенні промов, були актуальні і для поетів-панегіристів.

У створеному Ф. Прокоповичем навчальному курсі красномовства, читаному ним для студентів Києво-Могилянської академії у 1705–1709 рр., велика увага приділена епідектичному (похвальному) красномовству, яке ще з часів античності активно розроблялося і, за Аристотелем [163, с. 14], визначалося як окремий вид поряд із дорадчими та судовими промовами. Античний мислитель вважав, що на похвалу заслуговує прекрасне і доброчесне, на противагу цьому потворне і ганебне – об’єкти осуду. Доброчесність може виявлятися у таких якостях людської натури, як справедливість, щедрість, мужність, великодушність, безкорисливість, смирення, помірність, розсудливість. На найбільшу людську повагу заслуговують справедливість у мирі та мужність – на війні. Хвалити варто і за вже здійснену справу, і за твердий намір, бо друге заохотить того, кого хвалять, а перше – ще й інших людей. Основними прийомами, якими радив користуватися Аристотель для створення величального твору, – порівняння та перебільшення, що служать для того, аби надати уже й так прекрасному вчинку чи особі більшої величі й краси.

У розвитку цього жанру віддавна періоди розквіту (творчість Горгія, Ісократа, Демосфена, Ціцерона) чергувалися з виродженням (декоративна риторика софістів) – усе залежало від того, наскільки формальним був підхід до мистецтва хвалити. На думку Ціцерона, похвали заслуговують духовна велич і краса, мужність у нещастях, розум, обдарованість. Головна мета автора, який зображує доброчесність – викликати захоплення нею аудиторії, бо “що чарівніше, ніж пишність слів, які освітлюють правду?” [163, с. 21]. Ф. Прокопович наголошував на тому, що суть цього мистецтва полягає не у брехні, а в ампліфікації (нагромадженні) правдивих похвал, у пишності, дотепності, вишуканості стилю. “Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування” [156, с. 126].

Як і в давніх риториках, Ф. Прокопович розмежовує величання особи і похвалу предметам. Складаючи епідектичну промову, звернену до особи, автор може користуватися такими основними джерелами винайдення думки: а) природа людини, її тілесні і духовні якості; б) славетність роду, його близькість до керівної верхівки; в) здобування досвіду і знань; г) діяльність, вчинки особи – найважливіша підстава; д) той чи інший збіг обставин, що може додати цікавості оповіді. Для похвали можуть бути придатними різні нагоди. У привітанні імениннику важливо виразити радість з приводу його народження, яку відчувають батьки, рід, держава. Якщо йдеться про новонародженого, висловлювалися сподівання на велике майбутнє нащадка доброчесних батьків і похвала їм. Доречно зауважити якісь другорядні обставини – ім’я, дата народження, пора року, місце, збіг обставин. Завершуватися такий твір має зверненням до Бога із проханням усіляких гараздів для іменинника.

Весільна промова, за словами Ф. Прокоповича, має справляти враження, що “промовляє не людина, сповнена радості, а сама радість”. Починати краще з того, що пари єднаються на небесах; згадати звитяжність обох родів; добре застосовувати філософсько-етичні аргументи на зразок: подружжя – взаємодопомога і втіха людська, сім’я – початок міста і розсадник держави, продовження у дітях – це безсмертя, а також те, що “зростає, виведена з подвійної крові чеснота і слава” [156, с. 391]. На закінчення описують радість і сподівання родичів та вітчизни молодят на добро, висловлюють найкращі побажання.

У промові вдячності (евхаристика) треба наголосити, що ніякі слова не зрівняються з тим добром, на яке автор і не сподівався, бо не заслуговує на нього; облагодіяний хотів спочатку заслужити це, та ласка добродійника його випередила. Обов’язково слід вказати хто, коли, за яких обставин і яку саме добру справу вчинив. На закінчення потрібно ще раз подякувати, попрохати і надалі бути прихильним, запевнити у власній готовності віддячити. Вручаючи ж подарунок, треба висловити захоплення особою, перелічити її чесноти, підкреслити незначущість подарунка і прохання його прийняти.

Привітання шанованих гостей (парамітетика) – це радість від довогоочікуваної зустрічі, від того, що чутка про приїзд виявилася правдивою; хвилювання заважає господарям переказати свої почуття, адже наша душа завжди перебуває з любою людиною, та нарешті вона повернулася до нас. Прощаючись із давнім другом, треба сказати про біль від майбутньої розлуки з половиною свого серця, посумніватися, чи принесе ця мандрівка користь і чи не краще лишитися, попрохати не забувати свого друга і запевнити у своєму вірному очікуванні зустрічі.

Поховальна промова “є безперечною, бо не лишається жодного місця для недоліків, які б могли знеславити майбутнє життя, і вона досконала, тому що не можна вже нічого додати до минулих чеснот, і вона, здається правдива й щира, бо (…) немає жодного підозріння в підлабузництві” [156, с. 375]. На початку йдеться про біль і скорботу, основною частиною є похвала чеснот померлого і його заслуг перед державою, у заключній частині автор утішає рідних і сподівається, що померлий молитиметься за живих.

Ф. Прокопович тут, як і в поетиці, застерігає від химерних прикрас і вишуканості понад міру (його не назвеш прихильником античних ремінісценцій), закликає виявляти щирість: пуста, незграбна хвала гірша за насмішку; лише пустомелі захаращують свій текст невдалими дотепами і “почутими дегресіями”. Це дещо нагадує настанову Плутарха: “Або якомога коротше, або якомога приємніше” [164, с. 49] і є у тогочасній українській літературі першими ознаками класицизму, віддалення від стилю бароко і пошуку нових виражальних методів.

Читати далі...