Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Нині цілком очевидно, що осягнути характер і суть літературної генези можна лише шляхом детального аналізу важливих культуротворчих чинників кожної історичної епохи. У зв’язку з цим великий дослідницький інтерес викликає художнє надбання XVI–XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Прикметно, що значна частина мистецьких тенденцій і напрямів в Україні, зокрема, досліджуване нами літературне явище – етикетна латиномовна поезія, зародившись у другій половині XVI ст., досягла найбільшого розвитку в XVII ст. і занепала у XVIII-ому. Це не здасться випадковим, якщо враховувати, що історія національної культури загалом чи окремого її явища невіддільна від історії народу та всесвітньої культури.
Традиційно від перших спроб створення більш-менш повної картини історичного розвитку вітчизняної літератури й упродовж довгих років в українському літературознавстві ставлення до латиномовного періоду та одного з яскраво репрезентованих у ньому жанрів – етикетної поезії – було стійко негативним: у XIX ст. похвальну латиномовну поезію гостро критикували (О. Левицький, М. Сумцов, П. Пекарський, М. Костомаров). Побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках нинішніх українських знавців давньої української літератури – Д. Наливайка, В. Яременка, Ю. Микитенка, Б. Криси; прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук; дослідницький інтерес – не завжди доброзичливий (Т. Беньковський, Л. Гейгер) – за кордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі її види (епіталами – С. Скіміна) тощо. Але те, наскільки міцно вкорінилися ці літературні традиції, змушує згодом замислитися над глибинними причинами цього явища, результатом чого стає поступова зміна у його сприйнятті.
Переконуємося, що чіткого виначення етикетної поезії сьогодні годі шукати у спеціальних словниках чи підручниках з літературознавства, де це поняття звичайно цілком замінюється іншим – панегірична поезія. Така заміна – наслідок втрати терміном “панегірик” первісного значення підвиду етикетної поезії. Усунення термінологічної неточності “панегірична” – “етикетна поезія” ускладнюється функціонуванням низки спільнокореневих термінів і понять: “панегіризм” “панегірична література”, “панегіричний тон / мотиви”, “панегіричне приписування якостей” – ці вирази та аналіз їхнього контексту свідчать, що діапазон значень прикметника “панегіричний” останнім часом розширився і міститься у межах від “підлабузницький” до “похвальний”.
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну “панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим – “сервілізм”; також замінити означення “панегірична поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування – віршовані звинувачення.
Не варто цілком ототожнювати етикетну поезію з похвальною, оскільки темою окремих її підвидів не було прославлення чи улещення – передусім ідеться про прокляття та вірші на втіху. У перших, звичайно значно менших за розміром, ніж похвали та віншування, автор вдавався до численних риторичних запитань та вигуків, узагальнених описів злодіянь суб’єкта, обов’язково провіщав йому всілякі нещастя (Г. Тичинський, “На Зоїла”). Вірші на втіху присвячувалися рідним і друзям, засмученим кончиною близької людини (Ф. Прокопович “До Теофіла Зігфріда Байєра, зажуреного смертю сина”).
Культурна інтеграція України в Європу – процес, який має багатовікову історію. Українсько-західноєвропейські контакти якісно нового характеру починаються з середини XIV ст. Упродовж останніх десятиліть увагу дослідників дедалі частіше привертає творчість поетів українсько-польського культурного пограниччя. В українському літературознавстві вивчення українсько-польських контактів ведеться вже багато років і має значні набутки.
Перебільшенням вважаємо беззастережну глорифікацію ролі латинської мови у розвитку української культури XVI–XVI ст. Процеси полонізації та окатоличення українців тоді не без підстав тісно пов’язувалися з поширенням латинської мови. Наявність позитивної динаміки у сприйнятті латиномовної культури православними українцями спостерігається вже наприкінці XVI ст.
Кінець XVI– пер. пол. XVII ст. в Україні прийнято вважати початком національного піднесення: пожвавлюється духовно-культурний розвиток у різних її регіонах, відбувається формування національної еліти. За нашими спостереженнями, творці й об’єкти етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. – люди не лише заможні, а й здебільшого титулована знать, родовиті вельможі. Вказівка на власне русинство багатьох із авторів етикетної латиномовної поезії є виявом розвитку національної свідомості.
Етикетна латиномовна поезія постає замість величальних, урочистих промов: поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia). Відбувається значна риторизація поезії. Аналіз класифікації видів поезії, по-різному представлених у двох поширених на той час поетиках (“Hortus poёticus” (1736) М. Довгалевського та “De arte poёtica” (сер. XVIII ст.) Ф. Прокоповича), підтверджує, що переважна більшість етикетних творів належала до епічного жанру.
Межі та наповнення образно-тематичного ареалу (ОТА), тематичні особливості, арсенал художніх засобів та прийомів образотворення вирішальною мірою зумовлені, переконуємося, художнім стилем, у руслі якого творилися зазвичай етикетні вірші. Із відходом доби Відродження, на зміну якому приходить Бароко, спостерігається тенденція до перетворення античності на джерело образів, сюжетів, стилістичних моделей, жанрів та форм, а також сприйняття людини в літературі цього часу як домінуючого предмета уваги, її життя і смерть стають гідними оспівування. Наприкінці XVІІ ст. барокові тенденції (пристрасть до пишної метафоричності, прагнення розхвилювати, осліпити, вразити) починають згортатися, розбурхана художня уява входить у береги, далі прямуючи руслом, прокладеним античністю; це цілком логічно, якщо зважити на потужність імпульсу ренесансних ідей, – відбувається перехід до класицизму.
Аналіз латиномовних текстів та певної кількості україномовних перекладів віршів XVI–XVIII ст., написаних у визначних культурних центрах України, дає змогу стверджувати, що образно-тематичний ареал етикетної поезії поділяється на три основні зони: 1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій; 2) образи природи; 3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття.
Велика насиченість античними міфологічними іменами та реаліями спричинена прагненням наслідувати класичні зразки, що відбувалося на ґрунті прекрасної обізнаності освічених верств суспільства з античною міфологією та історією. Беручись до створення вірша, автор мав перед собою вироблену схему кожного виду похвали. Змістовою опорою твору слугували компоненти ОТА – міфологічні, історичні чи персоніфіковані образи.
Значна частина опрацьованої нами латиномовної поезії тяжіє до провідного у класицизмі драматичного жанру – це виявляється у поділі тексту на репліки дійових осіб (іноді численних), зі слів яких читач дізнається про те, кому і з якої нагоди написано вірш, доволі динамічному сюжеті і дотриманні вимоги триєдності, у відсутності описів навіть за наявності розгорнутої фабули. При всьому багатоманітті української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. найцікавішим матеріалом для дослідження нам видається тематика творів, що формує основні її жанрові підвиди – епіталами, епіцедії, енкомії, генетліакони, евхаристика.
Епіталами. Провідним мотивом шлюбних віншувань було висловлення причетними до дійства захвату з приводу поєднання доль двох щонайдостойніших людей, які звичайно виступали у вірші в образах богів (“Дім головних небесних світил”), благородних звірів (“Лови Кохання”), птахів (“Орел Радзивільський”) тощо.
Епіцедії. З огляду на суть події, яка слугувала приводом для написання епіцедіїв (кончина світського чи духовного можновладця), тут усіляко підкреслювалася значимість суспільної діяльності померлого, акцент із особистих чеснот дещо зміщувався на життєві здобутки, смерть людини зображувалася як непоправне горе для всієї країни (“Плачі великі”, “Останній спадкоємець великого імені”, “Серце, перше серед живучих” та ін.).
Енкомії (панегірики). Якщо первісно твори цього підвиду етикетної поезії присвячувалися окремому подвигу звитяжця, тобто причиною написання ставала конкретна нагода, то у досліджувані нами часи поет, вихваляючи особу, не обмежував себе ні в часі, ні в просторі, ані в матеріалі (Г. Самборитянин “До Пилипа Паднієвського”, Г. Бузановський, “Вірш про Богдана Хмельницького”). Панегірики другої половини XVIІ– початку XVIIІ ст. остаточно переходять у царину елітарної словесності.
Генетліакони. Вірші з нагоди дня народження, а частіше – іменин, надто, коли йшлося про особу духовного сану, звичайно розпочиналися з історії імені, далі – зіставлення діянь патрона та іменника. Автор часто зашифровував ім’я свого героя у рядках твору, як це робить М. Довгалевський у звеличувальному творі для митрополита Рафаїла Заборовського.
Українські митці й теоретики поетичного мистецтва здавна визнавали, що доречне вживання тропів та риторичних фігур сприяє глибшому розкриттю і засвоєнню змісту поетичного твору. Зокрема, за їхніми уявленнями, художні засоби поділялися на тропи і стилістичні фігури; ті й інші були двох видів – словесні (тропи, фігури думок) та смислові (тропи, фігури речень). Серед прикладів використання словесних тропів у досліджуваних нами творах української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових – гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими – фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення).
Значна риторизація поезії XVI–XVIIІ ст. виявлялася, зокрема, у використанні “загальних місць” – топосів. Серед типових мотивів у латиномовних етикетних віршах можна назвати: звеличення роду та його звершень, викриття мінливості Фортуни, поєднання доль в одну Гордієвим вузлом; швидкоплинність життя; заклик до веселощів; любов – п'янкий трунок; стріла, що влучає в серце; довголіття Нестора чи Пріама і под.
Упродовж XVI–XVIII ст. динаміка використання античних образів як інтелектуального коду відзначається помітною уповільненістю. Простежити ці зміни можливо лише зі значної часової відстані. Переважна більшість образів античної міфології перетворилася на символи: їх вживання сприяло збагаченню сенсового плану коштом економії мовних зусиль. У досліджувану нами епоху номенклатура богів та героїв істотно змінюється, проте не у часовому проміжку: друга пол. XVI–XVIII ст., а залежно від підвиду етикетної поезії. Так, автори епіталам, епіцедіїв, призначених для широкої аудиторії, рідко виходять за межі використання загальновідомих міфологічних персонажів (Гіменей, Діана, Юпітер, Аполлон, Марс). Водночас енкомії, надто ті, що писалися поетами-ерудитами для своїх не менш обізнаних адресатів і не були приурочені до конкретних дат і подій, переповнені вишуканими, рідкісними міфологемами, абстракціями та античною екзотикою.
Автори етикетних латиномовних віршів вдавалися також до використання згадок про історичні постаті стародавнього світу (Александр Македонський, Траян, Помпей, Піндар, Лавінія, Лівія), – причини цього полягали у тому, що а) поет, зуживши теоніми, зрештою починав відчувати брак високоморальних образів серед небожителів, а також б) у гуманістичному прагненні олюднити ідеальне, довести можливість його існування на землі.
Лексико-семантичне поле античних реалій у латиномовній етикетній поезії XVI–XVIII ст., переконуємося, насичене знаками греко-латинської історії та культури: лари, пенати, квадрига, колісниця, цекуб, кратер, тога, плектр, кіфара, атрій, палестри тощо.
Приклади демонструють приналежність до певного ЛСП слів на позначення речей, понять і звичаїв, що характеризували не лише добу античності, – вони, хоч й у видозміненому вигляді, еволюційним шляхом перейшли до євпропейської культури, а отже, володіли більш відповідними своєму часу назвами (навіть латинськими – завдяки існуванню синонімів). Аналіз контексту латиномовних творів упевнює у тому, що вживання латинізмів і грецизмів авторами поезії умотивоване стилістично.
Оскільки головною метою переважної більшості аналізованих нами творів є звеличення та прославляння людських чеснот, ми отримали можливість спробувати з’ясувати обриси тогочасного ідеалу а) громадсько-політичного діяча, б) вченого мужа, в) воїна, г) подружжя.
Громадсько-політичним діячам того часу присвячена особливо велика кількість етикетної латиномовної поезії, переважно це енкомії, перманентно існуючим приводом для написання та оприлюднення яких служили суспільна діяльність, визначна особистість (для кон’юктурного автора – передусім посада) звеличуваного. Неодмінною характеристикою громадсько-політичного діяча вважалося поєднання звитяги на війні та розсудливості у мирі – вірний шлях досягнення успіху і слави.
Зростання престижу і практична потреба освіченості відбувається паралельно з осмисленням функції накопичення знань у розвитку окремої особистості та усвідомленням ролі освіченої верстви у житті суспільства. Cеред визначних якостей звеличуваних вчених мужів передусім акцентується висока моральність (І. Нарольський, М. Довгалевський). У звертанні до мудрого основне значення має розум, однак не у практично-утилітарному значенні – йдеться про здатність до вищого типу мислення – аналітичного. Керуючись розумом, поєднаним із досвідом та чуйністю, людина завжди чинитиме праведно (Г. Самборитянин).
В етикетних віршах, присвячених тим, хто виявив себе удатним воїном, поясненням і підтвердженням наявності у людини здібностей, що сприяють здобуттю слави “у військовому плащі,” і засвідчують її “довершеність в тозі” (“Львівський гіменей”), слугує родовитість. Для тих, “у війську хто служить”, війна – насамперед можливість досягнути “блага найвищого,” тобто забезпечити щасливу долю рідному краю, а не просто нагода “явити себе героєм”. Вважаємо за необхідне говорити окремо про образ ідеального воїна, що проступає зі сторінок українських латиномовних величальних творів й у віршах поетів українсько-польського пограниччя та про категорію героїчності у творах цього таки жанру.
Ідеальним автори цих творів уявляють таке подружжя, до якого належали люди, гідні один одного, рівні за походженням, суспільним статусом, звичаями, освіченістю, сповна наділені кращими відповідно чоловічими та жіночими якостями; між ними довіку панує взаємна любов, повага і злагода, що засновано на визнанні рівних прав та розподілі обов’язків чоловіка і дружини.
Невід’ємною складовою образно-тематичного ареалу у творах будь-якого літературного жанру поряд з антропогенними є образи живої та неживої природи. Спостереження засвідчують, що в українських латиномовних етикетних віршах можна виділити чотири групи природних образів – астральні, вегетативні, зооморфні та орнітальні. Астральні образи представлені на всіх трьох рівнях: солярному, лунарному та зоряному. Всі вони проявляються опосередковано через міфологію, активізуючи у пам’яті читача легенди, пов’язані зі світилами. Вегетативні образи у досліджуваних творах етикетної поезії жодного разу не виступають частиною зіставлення з людиною. Ще однією прикметною рисою цієї групи образів в аналізованому матеріалі є майже повна відсутність вживання назв дерев та рослин у прямому значенні або ж таких, які не є міфологемами, символами (греко-римської чи тогочасної європейської культури).
Група зооморфних образів у досліджуваних латиномовних етикетних віршах не вирізняється багатоманітністю: персонажі виступають в образах лева, вепра, коня – що залежало, швидше, не від вдачі, а від соціального статусу звеличуваних та фабули вірша, (більш чи менш упізнанно відтворюючи реальні обставини). Серед орнітальних образів найпоширенішими є орел, яструб, взагалі птах (у поєднанні з непрямим означенням). Аналізовані нами етикетні твори насичені також транстемпоральними образами природи – йдеться про активні на всіх етапах існування словесного мистецтва в Європі знаки реальності, якими представлені чотири природні стихії: вогонь, вода, земля і повітря.
Персоніфікація якостей, почуттів, абстрактних понять витворює одну із трьох основних зон образно-тематичного ареалу етикетної поезії. Персоніфіковані образи не надто виразні, оскільки увага до певної якості чи почуття фіксується у вірші, зазвичай, не більше одного разу.
Отож, латинська мова, що була в Європі протягом багатьох століть мовою освіченої верстви, витворила тут єдине наднаціональне інтелектуальне поле, в якому з особливою швидкістю поширювалися нові ідеї, напрями, тенденції. Літературний масив написаного нею має низку характеристик, притаманних письменству практично будь-якої країни, однак при вивченні текстів на широкому порівняльному тлі помітною стає національна специфіка.
Так, навряд чи варто говорити про Відродження як окрему епоху в розвитку української культури (замінну щодо Відродження роль у вітчизняній культурі відіграє Бароко), попри існування окремих його переконливих проявів. Зокрема, ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри; вони, беручи початок в античності, сприяли утвердженню гуманістичного первня в літературі пізніших часів. Ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетику тощо, які оспівували людину, її земне життя і здобутки.
Згідно застарілих критеріїв оцінювання художньої вартості твору, серед яких домінували ідеологічний та мовний, XVI–XVIII століття тривалий час вважалися в українській літературі мало продуктивними – не так за кількістю, як за якістю написаного. Категоричність суджень про панегіричну поезію як про позбавлену краси і настрою можна пояснити передусім тим, що оцінка творів відбувалася без аналізу культурного середовища, у якому вони з’явилися. Сьогодні зрозуміло, що, досліджуючи українську етикетну латиномовну поезію XVI–XVIII століття, обов’язково слід враховувати і загальноєвропейський контекст, і національні особливості розвитку літератури. Уведення в науковий обіг текстів української латиномовної етикетної поезії XVI–XVIII ст., здійснене їх опрацювання, а також детальне вивчення цього феномена у європейському контексті дало змогу реконструювати цілісну картину поступу українського письменства та простежити його особливо тісний у цей період зв’язок із суспільними процесами. Водночас вичерпне дослідження латиномовної творчості як наднаціонального явища європейської літератури не було б можливим без вивчення її української складової.
Читати далі...