Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Різноманітний за жанрами, темами, формами віршовий матеріал XVI–XVIII cт. піддається доволі чіткому категоріюванню: релігійно-філософська лірика, полемічно-публіцистична, духовна, історична, похвальна, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна поезія. Тому твердження на зразок: “Панегіризм став чи не основною причиною безплідності української літератури другої половини XVII i XVIII ст. (…)” [95, с. 16] – можна пояснити двома причинами: з одного боку, добрим станом збереження значної кількості величальних текстів і недостатньою обізнаністю з тогочасними давньоукраїнськими творами інших жанрів – з другого. Саме у цей час написано цілу низку віршів на історичну тематику, присвячених Визвольній війні (“Висипався хміль із міха”, “Похвала віршами Хмельницькому”, “Плач російський”), Чигиринським походам (О. Бучинський-Яскольд), Полтавській битві 1709 р. (“Епінікон” Ф. Прокоповича), а пізніше – зруйнуванню Запорозької Січі (“Ой, Боже наш, Боже милостивий” Антона Головатого) та ін. На тлі надзвичайно важливих історичних подій героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається похвальному жанру, а, найчастіше, включає його.
Услід за українською дослідницею Мирославою Андрущенко розглянемо тогочасну теорію жанрів, спираючись на аналіз двох поширених у XVIII ст. поетик – “Hortus poeticus” (1736) М. Довгалевського та “De arte poëticae” (1705) Ф. Прокоповича. Першим видом поезії М. Довгалевський називає епічну поезію, яка повідає про подвиги невигаданої особи; у Ф. Прокоповича це називається епопеєю – поетичним твором (розмір – гекзаметр), де за допомогою вимислу розповідається про “подвиги знаменитих мужів, царів, вождів, скорботні війни”. На відміну від Ф. Прокоповича, М. Довгалевський не обмежуються загальною характеристикою епічного жанру – він виділяє вісім видів епічної поезії: твори з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), похвальні промови – енкомії (encomiastiсa), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica), та поховальна (epicedia).
Перший різновид епічної поезії, за М. Довгалевським, – genethliaca, поезія з нагоди дня народження (в античності – віщування щасливої долі). Атрибути такого вірша прості: підкреслення святкового настрою, уславлення винуватця урочистостей за його високі моральні чесноти.
Читайте також: Ходикевич Климент. Слава мученика Климентія, римського понтифіка
Другий – весільна поезія (epithalamica), що мала розповідну або драматичну форму. У ній авторові належало представити молодят в образах благородних тварин або небесних світил (часто це залежало від того, що саме зображувалося на родових гербах), долею яких розпоряджаються небожителі-олімпійці. Похвали виголошувалися не лише молодим особисто, а й їхнім звитяжним родичам, зазвичай більша увага приділялася знатнішому роду. Заможне подружжя обов’язково удостоювалося такої поеми.
Епіталами (гр. έπιθαλάμια – весільний обряд) та гіменеї (від імені бога Гіменея) виникли у VI–VIII ст. до н. е. із грецької обрядової поезії і тривалий час зберігали деякі фольклорні мотиви (величання нареченого і нареченої, прощання з дівоцтвом тощо). Зразки епіталам в античності залишили Анакреонт, Сапфо, Катулл, Овідій, Клавдіан, Стацій, у пізній період розвитку латинської літератури весільні вірші писав Апполлінарій Сідоній (430–480 рр.). У Середні віки цей вид поезії не культивувався, повернення до нього відбувається лише в добу утвердження в Європі ренесансного гуманізму (XV–XVI ст.).
В українській літературі весільні латиномовні величання набувають особливої популярності у XVII ст. Їх авторами є як учні єзуїтських колегіумів, українсько-польські письменники-гуманісти (Павло Русин із Кросна, Ян Дантишек, Ян Вислицький, Ян Квіткевич), так і спудеї Києво-Могилянської академії, а також поети “Мазепиного кола” (Пилип Орлик) та Чернігівського культурного осередку. Цей жанр починає занепадати лише наприкінці XVIIІ ст.
Третій різновид епічної поезії – енкомії (encomiastia), інакше панегірики (panegyrici), у яких прославляється окремий звитяжний вчинок героя. В історії похвального жанру енкомій – гімн на честь певної особи – є попередником панегірика. Термін “панегірик” увів до літературного обігу у 380 р. до н. е. письменник і ритор Ісократ, назвавши так свою патріотичну промову на всенародних зборах афінян. Йому також належить розроблена теорія красномовства, на основі якої сформувався жанр панегіричної промови на честь видатної особи, переважно – можновладця. Як і в промовах, у похвальних віршах вдавалися до численних тропів, риторичних фігур, порівняння героя з Ахіллом, Тезеєм, Аяксом, левом, вогнем, блискавкою; віршовий розмір – гекзаметр. До 30-х років XVII ст. енкомії писалися книжною українською, Петро Могила вводить серед київських поетів звичай віршувати польською та латиною. Низки панегіриків удостоївся ректор академії Йоасаф Кроковський: “Визначні почесті у День народження” (1708) Івана Нарольського, “Дім благочестя” (1708) Андрія Хмарного та ін. За твердженням О. Левицького, найбільшу славу панегіриста заслужив Стефан Яворський, який удостоївся в Києво-Могилянській академії звання “poeta laureatus” – (лавроносного піїти). Відомими творцями похвальних віршів того часу були Опанас Заруцький, Микита Соколовський, Гнат Бузановський, Пилип Орлик, Олександр Бучинський-Яскольд, Михайло Козачинський. Серед відомих творів останнього – панегірик, піднесений Єлизаветі Петрівні з нагоди її приїзду до Києва у 1744 р. Він був написаний “трьома діалектами – слов’янським, як природним, що панує в Європі, латинським, як славним у мистецтві розумування філософського, і польським, як Києву порубіжним” [182, с. 170]. Про авторський рівень володіння латиною свідчить те, що, за словами дослідників, “латинський текст значно досконаліший, ніж польський і слов’янський” [9, с. 513]. Панегіристи Самойловича (О. Бучинський-Яскольд) та Мазепи (П. Орлик, С. Яворський, Я. Орновський, П. Армашенко) щедро прославляли своїх патронів як польською, так і латиною.
Четвертим різновидом епічної поезії, за М. Довгалевським, є прокляття (dirae) – твори, прямо протилежні до енкомій за змістом і дуже подібні за схемою, лише замість похвали на адресу певної особи тут висловлюються звинувачення і ганьба. Надмірна експресивність літератури того часу призвела до того, що численні приклади поем-проклять є водночас вишуканими пасквілями.
П’ятий різновид – поезія вдячності (eucharistica), автору якої належало самопринижуватися, аби на його тлі якомога величнішим виглядав благодійник.
Шостий різновид – поезія на втіху тому, хто горює: слова мають розраювати людину, стишувати її душевний біль, вселяти надію.
Сьомий різновид епічної поезії – патетична (pathetica), у якій прославляється певний вид мистецтва чи наука (поезія, логіка, філософія тощо) або освіченість загалом.
Восьмим різновидом епічної поезії в поетиці М. Довгалевського є поховальна поезія (epicedia), у якій автор повинен описати всі чесноти померлого і те, яку користь і славу той приніс батьківщині. Анонімний “Епіцедіон” (1584) – перший відомий нам твір цього виду в українській літературі. Наступними видами поезії є трагічна, комічна, сатирична, буколічна, землеробська, елегійна поезія. Особлива увага в поетиках згаданих авторів приділена ліричній поезії як “мистецтву складати короткі пісні, де висловлюється радість, торжество, бажання, хвала, осуд не тільки осіб, але і тварин, предметів часів і місць” [155, с. 441]. Головне завдання лірики – “принести насолоду завдяки квітучим тропам, безлічі сентенцій, красивим словам, прекрасному поєднанню стоп” [57, с. 211]. Оду, гімн, дифірамб автори давніх українських поетик відносили до різновидів ліричної поезії.
Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору
Ода (гр. ωδή – пісня, ліричний вірш) – похвальний віршований твір, у якому видатні особи, відомі історичні події чи надзвичайні явища природи описані в особливо урочисто-патетичному тоні. У стародавній Греції одою називали всяку хорову пісню чи ліричній вірш, оскільки те й інше виконувалося наспівно, в музичному супроводі. Це поширений жанр західноєвропейської новолатинської поезії (П. Ронсар, Ж.-Б. Руссо). В Україні одописання не набуло значного поширення, хоча перші оди, написані книжною українською, латинською та польською мовами, датуються XVI cт., – замінну щодо цього жанру функцію у нас виконують панегірики. У досліджуваний нами період оди створювалися студентами і викладачами Києво-Могилянської академії (Ігнатій Максимович, Іван Фальківський, Андрій Римша). У другій половині XVIII ст., на думку Є. Шабліовського, “одписно-панегіричне віршування все більше втрачало і так не дуже сильні ознаки історизму і реального ставлення до явищ дійсності, властивого частині панегіриків попередніх часів” [71, с. 48]. На початку XIX ст. під російським впливом з’являються нечисленні твори українських письменників, названі одами, швидше, умовно, як, наприклад, написана І. Котляревським “Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю… Куракіну”, яку лише згодом було перейменовано на оду П. Кулішем. Однак автори українських шкільних поетик подають п’ятнадцять способів написання од, стиль яких має бути піднесеним, а текст – насиченим тропами і риторичними прийомами. Щодо композиції оди, то на початку тут досить часто трапляється звертання до певного божества, переважно до муз, далі йде розповідна частина. Зацікавленню та естетичному задоволенню читача сприяють доречно включені у текст сентенції, приклади, сказання, байки.
Дифірамб (гр. διθύραμβος – епітет Вакха) урочистий величальний вірш, первісно – пісня, виконувана на святі збирання винограду в давній Греції, присвячена Вакху або іншим богам. М. Андрущенко пропонує відносити сюди ж в українській літературі різноманітні привітальні вірші на Великдень та Різдво, що заміняли собою колядки [1, с. 53].
Гімн (гр. ύμνος – похвальна пісня на честь богів, героїв та переможців) – єдиний із трьох видів грецької лірики, який не втратив музичного компоненту. У середньовіччі виникають релігійні гімни, присвячені Богу та святим. У такому ж наповненні розглядають у свої поетиках гімни М. Довгалевський та Ф. Прокопович. Збереглася велика кількість гімнів, написаних київськими письменниками переважно у XVIII ст., – ці твори славлять церковні свята, ікони та святих. Гімни писалися церковнослов’янською мовою.
Геральдична поезія у ті часи не завжди виділялася в окремий вид. Так, М. Довгалевський, поетика якого чи не найбільшою мірою відбиває риси барокового стилю, підписи під гербами розглядає серед прикладів у розділі, присвяченому емблемам. Вірші на герб шляхетного покровителя були надзвичайно поширеним явищем тогочасної літератури з характерними для нього ознаками, серед яких основні – емблематичність і лаконічність. Автори вступної статті до антології “Українська поезія. Середина XVII ст.” пропонують вважати геральдичні вірші епіграматичною формою похвальної поезії, яка повніше представлена більш просторими формами [197, с. 15]. У геральдичній композиції, як і у решті емблематичних віршів, виокремлюються три частини: заголовок, у якому вказано, кому герб належить, зображення і пояснювальний текст – звеличувальна характеристика власника. Написання геральдичного вірша потребувало неабиякої вигадливості, адже поважну особу прагнули вшанувати багато поетів, вишукуючи нові способии для художнього тлумачення все того ж зображення. Образний світ такого вірша організовувався відповідно до структури герба шляхом переосмислення його знаків; автор старанно віднаходив у персонажа втілення рис, увінчаних гербовою символікою.
Геральдичні вірші є обов’язковим зачином більшості похвальних творів – їх належало розпочинати з уславлення зображеного родового герба героя (чи героїв, якщо йдеться, скажімо, про епіталаму), хоча, на відміну від решти, епіцедії здебільшого обходилися без цієї частини, як і, зрозуміло, прокляття. Будучи звичайним на ті часи елементом прикнижного реквізиту, геральдичні епіграми переважно анонімні. Автори багатьох стародруків XVI–XVIII ст., як подяку за допомогу в опублікуванні своєї книги, на чільному місті розташовували похвальний вірш на герб благодійника. Незрідка одна частина тиражу присвячувалася певній особі, а інша – якійсь іншій. Не викликав подиву і той факт, що православні автори присвячували плоди свого розуму патронам-католикам: полемічний твір “Апокрисис” (1597) невідомого автора під псевдонімом Христофор Філалет був присвячений канцлеру Яну Замойському [95, с. 13]. Геральдична поезія, без сумніву, є цікавим матеріалом для історичних та літературних досліджень, та хоча вона також, по суті, є величальною, ми не розглядаємо її тут детальніше, оскільки, будучи різновидом емблематичної поезії, гербові вірші тяжіють до візуальної барокової поезії, а отже, за своєю функцією не є етикетними.
Отож, ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню людського начала в літературі пізніших часів – ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії – вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь: поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia); сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування – віршовані звинувачення – dirae).
Читайте також: Алембек Валер'ян. Пантеон доброчесності і мудрості
Аналіз класифікації літературних жанрів, по-різному представлених у двох поширених на той час поетиках – М. Довгалевського та Ф. Прокоповича – показав, що їхні автори, притримуючись думки античних теоретиків, відносили етикетні вірші до епічного жанру. Згідно із традиційною в українському літературознавстві класифікацією за родами і видами, етикетну поезію, більшість підвидів якої за своїми формально-змістовими ознаками підходять під визначення поеми (епіталами, енкомії, епіцедії, евхаристика та ін.), можна віднести до проміжного ліро-епічного літературного жанру.