Медієвіст
Назва латиною: Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits, olim ducis de Munkacs pro religiosis Ruthenis ordinis sancti Basilii Magni in monte Csernek ad Munkacs anno 1360 factae…
Обсяг: 488 с.
Видавець: ?, м. Кошице
Рік видання: 1 ч. – 1799, 2 ч. – 1805 рр.,
Оригінал зберігається: м. Берегове Закарпатської обл.
Мова: латинська.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...
Розділи праці лише пронумеровані, назв чи короткого змісту на початку вони не мають, однак всередині кожного розділу текст вдало структурований за окремими завершеними смисловими одиницями. Так, докази проникнення християнства на Русь ще за довго до князювання Ольги виокремлені в другий параграф 9-го розділу ч. ІІ: «Із них немало було до християнської релігії навернено, за передбаченням Св. апостола Андрія, як учить «Антологія рутенська» (за переказом Кульчицького, у рутенських справах найосвіченішого), у якій синаксарій таке містить про нього на день 30 листопада: «Приплив (Андрій) до Скіфії і, зрештою, за Божим провидінням, прибувши в Русь, ступив на Київські гори і сказав своїм супутникам: «Бачите ці гори» і т. ін.» І що вони в четвертому столітті перебували стійкі у вірі, підтверджує лист Антіохійського синоду, надісланий імператору Йовіану, у Сократа в кн. 3, розділ 25, переказаний. При цьому важливо, що серед інших був підпис єпископа рутенського на ім’я Антипатр. Зміст його такий: «Найсвятіший Боже і благий Пане наш Йовіане! (...) Я, Мелетій, єпископ Антіохії, визнаю, що написане вище мене задовольняє. Я, Ефебій, єпископ Самосати, так само. (...) Антіпатер рутенський так само» [с. 74] (тут і далі переклад Людмили Шевченко-Савчинської).
Так, у дев’ятому розділі другої частини Йоаникій Базилович розглядає історію походження русинів, їхніх обрядів, шляхи поширення християнської релігії. При цьому широко цитує уривки багатьох візантійських і римських авторів, де слов’яни йменуються росами, русами, роксоланами, і підсумовує: найбільш вживаним був етнонім «росс» чи «рус», що означає вода, річка. Назва «слов’яни» традиційно виводиться від «слава»: «Слід знати, що рутенці найпершими стародавніми авторами по-різному звалися: руси, безперечно, роси, росси, роксани, роксолани, рутенці, моски, московити, козаки, сармати – це в Бероза, Ксенофонта, Геродота, Соліна, Птоломея, Плінія, Юстина, Філа, Кромера, Симона, Ассемана. У своїх творах (Календ. церк. універс., Том IV тощо тощо) [оформлення посилання - авторське - М.] вони однак у своїх пам’ятках літературних від слова slava, що означає «слава», слов’янами зватися полюбляють. Початок свій від Мосоха, сина Яфетового, ведуть (...)» [с. 72]. На жаль, ця промосковська гіпотеза-легенда, що вперше була сформульована київським анонімним автором «Синопсиса» (1674 р.), швидко засвоїлася серед православних інтелектуалів, а також старанно культивувалася офіційною імперською ідеологією.
Читайте також: Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.)
Читайте також: Хлібкевич Іван. Положення з загального церковного права
Й. Базилович ґрунтовно пояснює виникнення і поширення двох слов’янських абеток, кирилиці й глаголиці:
«§ 3. За Папеброхом, на 9 день березня Св. Кирило і Мефодій до Русі прибули року 867. Через Св. Ігната, патріарха константинопольського, народ цей до христової віри легко навернувши, знову до Константинополя повернулися, після цього на благання Ратислава, Моравії правителя, в Паннонію прийшли, і тут словакам, болгарам, сербам, русам і моравам зі щонайбільшим успіхом Євангеліє проповідували.
§ 4. Цим наверненим до Христа народам нові літери, самими ж ними винайдені (які тепер називаються кириличний шрифт), ці апостоли слов’янські надали. Ними навіть і тепер користуються всі ці народи, які за звичаєм грецьким, слов’янською мовою святу службу відправляти, святощі виконувати і решту Божих обрядів по-східному здійснювати звикли. Звичай цей зберігся в Сербії, Болгарії, Расції, Молдавії, Волощині, Рутенії і Московії, і почасти там в Угорщині, де народ існує рутенський, а також у Валахії. В Далмації, особливо Кроатії, Карніолії та Ілірії більше вживаним був шрифт Св. Ієронима, нунція Буковинського, по-простому – глаголиця». [с. 75].