Семантика прийменникових та безприйменникових конструкцій середньовічної судово-адміністративної латини XV–XVІ ст.

У латинських граматиках детально розглядаються різноманітні значення, що виражаються відмінковими формами, причому кожному з цих значень відповідає спеціальний мовознавчий термін. У лінгвістиці функціональний підхід до вивчення відмінкової системи має багату традицію, яка склалася завдяки працям таких видатних лінгвістів, як Л. Єльмслєв, Р. Якобсон, Е. Бенвеніст, Є. Курилович, а у вітчизняному мовознавстві – О.О. Потебня, О.М. Пєшковський. Існує два розуміння терміна "відмінок": формальне і семантичне. Враховуючи асиметрію мовного знака формальні відмінки (різні словоформи однієї морфологічної парадигми іменника) разом з прийменниками і порядком слів у реченні служать для вираження різних смислових понять і відношень, тобто для вираження семантичних відмінків.

Валентина Миронова, канд. філол. наук, доц. Київський національний університет імені Тараса Шевченкa

У сполученні з дієсловом відмінкові форми виконують функції двох типів. Одні відмінкові форми поєднуються з дієсловом, від якого вони залежать, тісним смисловим і граматичним зв'язком. При таких дієсловах обов'язковою є відмінкова форма іменника, яка необхідна для передачі змісту речення, тобто вживання дієслова без іменника неможливе.

Читайте також: Прийменниково-відмінкові конструкції при префіксальних дієсловах із семантикою віддалення в латинськомовній документації Греко-католицької церкви кінця XVI-XVII ст.

Інші відмінкові форми доповнюють повідомлення інформацією про обставини, за яких відбувається дія: усунення таких відмінкових форм не руйнує змісту речення.

Залежно від характеру зв'язку між дієсловом та іменником О.М. Пєшковський [Пєшковський 1956, 292] розрізнює сильне і слабке керування.

Є. Курилович [Курилович 1962, 123] називає згадані функції відмінків синтаксичною і прислівниковою. Він розрізнює у всіх відмінкових формах первинні і вторинні функції. Первинна функція пов'язана із значущістю форми, яка визначається в системі мови і не залежить від контексту. Вторинні функції, навпаки, визначаються контекстуальними умовами. Залежно від того, яка функція – синтаксична чи прислівникова – є первинною, слід розрізняти граматичні і конкретні відмінки. Більшість дослідників, які займалися вивченням відмінкових значень у різних мовах, схильні до виділення у семантиці відмінків головних (загальних) значень і значень конкретних (часткових), які є похідними відголовних [Якобсон 1985, 133–175].

Ґрунтуючись на даному теоретичному положенні, а також враховуючи можливість інтерференційних змін функцій відмінкових форм, у роботі ставиться завдання систематизувати значення відмінків класичної латини і порівняти їх із значеннями відмінків середньовічної судово-адміністративної латини з території України XV–XVІ cт.

Залежно від характеру граматичних зв'язків у системі мови в класичній латині виділяються типи відмінків, які не збігаються із типами відмінків східнослов'янських мов. Синтаксис відмінків у латинській мові – це відношення між словами у безприйменникових конструкціях, які виражаються відмінковими формами іменників без прийменників, та у прийменниково-відмінкових конструкціях. Не всі відмінкові форми залежного слова вживаються з еквівалентною частотою в безприйменникових іменних словосполученнях. Найвищу продуктивність мають родовий і давальний відмінки, для яких взагалі не характерна прийменниково-іменникова форма вираження.

Словосполучення з різними відмінково-іменниковими формами відзначаються високою варіативністю значень. Стосовно даної характеристики виділяються, зокрема, словосполучення з орудним відмінком, які виражають різноманітні відношення. Поліфункціоналізм орудного відмінка пояснюється походженням цієї відмінкової форми: латинський орудний відмінок утворений поєднанням трьох давніх відмінків – орудного, місцевого та відділяючого.

Читайте також: Про лексику польських текстів овруцької актової книги 1678 р.

У даній статті розгляд відмінкових функцій проводитиметься з дотриманням логіки ієрархічного впорядкування відмінкової парадигми латинської мови.

Називний відмінок (Nominativus) виконує у класичній латині не тільки синтаксичну функцію підмета, а може й виступати іменною частиною складеного присудка. Таким чином у функціональному аспекті називний відмінок диференціюється на два різні відмінки. На відміну від класичної латинської мови, у середньовічній судово-адміністративній латині ХV – ХVІ ст. подвійний називний відмінок (Nominativus duplex) зустрічається дуже рідко, натомість вживається орудний відмінок.

• "Talis nobilis Swansko dicitur persona sapiente" (1, 2047)
• "Говорять, що цей вельможний Сван – людина розумна".

Заміна називного відмінка орудним пояснюється впливом української мови, якій притаманні відповідні конструкції.

Родовий відмінок займає синтаксичну позицію при іменникові. Це єдиний приіменний, а не придієслівний, відмінок латинської мови. Як зазначає Е. Бенвеніст [Бенвеніст 1974, 164], генетив транспортує у синтаксичні відношення між двома іменниками функцію, яку у синтаксичних конструкціях з особовим дієсловом виконує або номінатив, або акузатив. У латинських граматиках визначаються такі форми генетива:

• genetivus subjectivus (генетив суб'єкта) "Incredibile est omnium civium... odium in dominum" (2, 557) "Неймовірною є ненависть усіх міщан до пана".
• genetivus objectivus (генетив об'єкта) "Urbs... hostium fertilis fuit" (2, 601) "Місто було багате для ворогів".

Всі інші базуються на цих двох головних і визначаються на основі лексичних значень слів, які входять до даного словосполучення.

Genetivus subjectivus виступає як категоріальне значення до інших функцій родового відмінка:

• genetivus possessivus (генетив приналежності) "Credo indicio multum judicorum" (2, 714) "Вірю вказівці багатьох суддів".
• genetivus characteristicus (генетив характеристики) "Judiciе est semper in causis verum sequi" (2, 684) "Суд при розгляді справ повинен слідувати правді".
• genetivus partitivus (розділяючий генетив) "Cum omnium sapientissimis dixi" (5, 42) "Я говорив з найрозумнішими з-поміж усіх".
• genetivus generis або quantitatis (генетив роду або кількості) "Magnum numerum testium habemus" (4, 53) "Ми маємо велику кількість свідків".
• genetivus qualitatis (генетив якості) "Neminem excelsi ingenii virum" (4, 587) "Жодного мужа видатного розуму".

Genetivus objectivus об'єднує такі функції:

• genetivus pretii (у поєднанні з дієсловами "цінити", "оцінювати") "Dominus enim est tanti, ut dicere" (4, 22) "Пан вартий того, щоб говорити".
• genetivus criminis (у поєднанні з дієсловами "звинувачувати", "засуджувати") "Condemnemus stultitiae" (4, 27) "Засудімо ж за нерозумність".

В середньовічній судово-адміністративній латині замість класичного родового приіменного вживаються різні відмінки з прийменниками і без них, що властиве відмінкам української мови.

Замість родового часткового (genetivus partitivus) може вживатися:

1) орудний (ablativus) з прийменником "ех", "Cum aliquo ex dictis reis debemus rogare..."(3, 1063) "З ким-небудь із названих відповідачів маємо поговорити".
2) приіменний давальний, "Katherina uxor pretori urbano est..." (3, 565) "Катерина є дружиною міського бурмістра".
3) знахідний відмінок з прийменником "ad", "... sit nec, nam tales et aliorum sunt remisse ad presentiam judicis, subjudicis et dominorum " (4, 1118) "...якщо ні, то ці та інші будуть відкладені до прибуття [присутності] судді, підсудка і панів".

Читайте також: Лексико-семантичні поля перетворень у творах Овідія та в їх українських перекладах

У класичній латині замість ad presentiam вживається родовий об'єкта presentiaе;

4) орудний відмінок з прийменником "de", "Tunc videbo, quis ipsum de reis recipiet" (5, 1130) "Тепер побачу, хто з відповідачів отримає ось це". Головне значення дативу – вказівка адресата. У граматиці Нетушила [Нетушил 1880, 14] ця функція детально описана і представлена термінологічно:

• dativus commodi/incommodi (датив зручності/незручності) "Domus dominis aedificata sunt, non servis" (4, 541) "Будинок був побудований для панів, не для слуг".
• dativus finalis (датив мети), який, як правило, вживається у поєднанні з dativus commodi/incommodi. Це поєднання відзначається у граматиці Нетушила спеціальним терміном – dativus duplex [Нетушил 1880, 143].

Конструкція Dativus duplex досить часто зустрічається в середньовічній латині при дієсловах:
"do, dare" – "давати",
"tribuo, tribuere" – "виділяти", "дарувати",
"duco, ducere" – "очолювати", "водити",
"habeo, habere" – "мати",
"sum, fui, esse" – "бути" у значенні "ставити у що-небудь, виділяти, наділяти", наприклад:
"Do tibi crimini..." (6, 590) "Завдаю тобі злочин".
"...habeo tibi opprobrio duas penas..." (6, 417) "... маю на тебе доказ на два штрафи".

У середньовічній судово-адміністративній латині продовжується процес руйнування подвійного знахідного відмінка (Accusativus duplex). Класична латинська граматика цю конструкцію визначає як два акузативи, залежні від одного і того самого дієслова. У російській та українській мовах у цій синтаксичній позиції вживається знахідний відмінок у функції додатка або орудний у функції присудка. Дана закономірність структурної організації слов'янських мов відбивається в середньовічній латині, наприклад:

• "Is me herede fecit..." (7, 840) "Він зробив мене спадкоємцем".
• "Judicium kmetones reis judicаt" (2, 1001) "Суд присуджує відповідачами".

Орудний відмінок характеризується найвищою варіативністю функцій, яку він успадкував ще від класичних часів. Ні латинське "ablativus", ні українське "орудний", ні російське "творительный" у термінологічному аспекті не відображають у повному об'ємі категоріальної семантики даного відмінка, а вказують тільки на його окремі функції. У латинській мові орудний відмінок поєднав у собі значення трьох давніх відмінків:
1) власне ablativus, який відповідає на питaння – звідки?;
2) instrumentalis, який за значенням ідентичний українському "орудному" та російському "творительному";
3) locativus (місцевого), який відповідає українському "місцевому" та російському "предложному".

В середньовічній судово-адміністративній латині визначається весь спектр функціональної площини орудного відмінка, відомий класичній латині:

• ablativus separationis (віддалення) "... vacare officio potest..." (6, 1113). "...може звільнятися від обов'язку".
• ablativus inopiae (недостачі) "... testibus nundatus est..." (6, 1118) "...позбавлений свідків".
• ablativus comparationis (порівняння) "Terra mihi vita est mea carior" (6, 567) "Земля мені дорожча за життя".
• ablativus auctoris (авторський) "... dictum est ullo..." (5, 550) "...сказане чимось".
• ablativus instrumenti (знаряддя) "Res sancta facitur servo..." (1, 590) "Свята справа слугою робиться..."
• ablativus modi (дії) "...homines silentio accedunt" (6, 1119) "Люди в мовчанні підійшли". • ablativus qualitatis (якості) "Incredibili sum sollicitudine..." (1, 439) "Я з неймовірним хвилюванням...".
• ablativus limitationis (обмеження) "Quanto breviore omne tempus est" (1, 526) "Чим коротшим є всякий час".

Під впливом східнослов'янських мов ablativus auctoris може вживатися без прийменника "а":

• "... judice dicitur..." (8, 458) "...говориться суддею".
• "... reo dicitur..." (8, 504) "... говориться відповідачем".
• "... ducibus dicuntur..." (9, 612) "...говориться князями".

Замість класичного ablativus limitationis синтаксис судової латини використовує слов'янські відмінкові структури: знахідний відмінок із прийменником "in" (in + Accusativus) "Sunt quidam homines non in rem, sed in hominem..." (9, 1112) "Є деякі люди по відношенню не до справи, а до персони".

Ablativus qualitatis у класичній латині вживається без прийменника, а в актовій латині він може бути представлений прийменниково-відмінковим сполученням: "Fridro debet dare pecuniam cum maximo animo..." (9, 405) "Фредро має дати гроші з великою охотою".

Інколи ця прийменниково-відмінкова форма класичної латини замінюється кальками зі слов'янських мов, наприклад, замість класичного "in me est" – "залежить від мене", де знахідний відмінок репрезентований прийменниково-відмінковою формою, з'являється відмінкова форма за моделлю de+ablativus – "de me est": "De festo predicto est..." (9, 553) "[Починаючи] Від визначеного святкового дня...".

Оскільки функціональне навантаження відмінків зумовлює вибір прийменниково-відмінкової або безприйменникової форми вираження цих відмінків, то необхідно детально розглянути категоріальну семантику та позиційні характеристики деяких прийменників у порівняльному аспекті з їх українськими відповідниками.

Слід зазначити, що прийменникові конструкції судово-адміністративної латини мають вищу позиційну самостійність, ніж у класичній. Прийменник "а", "аb", вимагаючи орудного відмінка, вживається у тих випадках, коли в українському перекладі йому відповідає прийменник "від" або "у":

• "Et si dominus haberet a propinquis ejus impedimenta..." (2, 60) "І якби пан мав перешкоди від своїх родичів..." 
• "Et procurator respondit: tenet ipsam a sex annis" (2, 65) "А опікун відповідає: він утримує її з шести років".

Прийменник "ad" виражає такі значення, як і прийменники "про", "до": "Et si, quod absit, ad diem predictam non solvere..." (8, 28) "І якщо – хай цього не станеться – до вказаного дня не сплатить..." "... respondit, quod ista causa non spectat ad me, se ad consortem meam" (5, 51) "... відповів, що ця справа стосується не мене, а моєї жінки".

На відміну від української мови, у класичній латині прийменник "cum" утворював прийменниково-відмінкову форму з іменниками, які належали до тезаурусної групи "назви одягу": sedere cum tunica – "сидіти в туніці". У судово-адміністративній латині "cum" вживається з іменниками для позначення абстрактних понять:

• "...ego propono, quia veniens Johannes cum violencia" (9, 25) "...я пропоную, оскільки Іван прибув насильно..."
• "... cum emis aufugit..." (9, 302) "зненацька втік".

Прийменник "de" вживається з Genetivus partitivus, на відміну від класичної моделі de+ablativus: "... dedit de fructus..." (6, 115) "дав з прибутку". Прийменник "ех" вживається у значенні "відповідно до", на відміну від класичного значення "з-поміж": "... dico ex termino predicto..." (6, 145) "...кажу відповідно до вказаного терміну".

Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

Деякі прийменниково-відмінкові форми з прийменником "in" виступають незалежними від питань "куди?" і "де?". Така автономність відмінків пояснюється тим, що в українській мові в обох випадках вживається місцевий відмінок, а в латинській питання "куди?" вимагає від іменника знахідного (accusativus) відмінка, питання "де?" – місцевого (ablativus).

• "... res venit in manibus judici..." (6, 149) "...справа потрапила в руки судді...".
• "... pecuniae proieci in terra..." (6, 151). "...поклав гроші на землю...".

Також аблятив вживається з прийменником "in" при посиланні на термін:

"In eo die obligatus est Hyrs de Olechowez iuramentum prestare in die sabbato proximo..." (4,80) "Того дня Гриць з Олехович зобов'язався скласти присягу найближчої суботи".

Прийменник "super", який поширений у класичній латині зі значенням "згори, над, поверх" і утворює прийменниково-відмінкову форму знахідного відмінка, в судово-адміністративній латині утворює тільки форму вираження місцевого відмінка (ablativus) у значенні "до":

• "... super quo recepimus pomoczne..." (1, 25) "...до того ми отримаємо "помічне" [заклад]...".
• "... si non daret super die X1V..." (3, 333) "...якщо він не віддасть до 14-го дня...".

Прийменник "retro" ("назад") вживається у значенні "позаду", "за": "... vade retro me..." (3, 350) "... йди позад мене...".

Прийменник "pro" ("для, замість") продовжує вживатися з аблятивом, але у значенні "про", "з приводу", що пояснюється калькуванням з української мови.

"Petrus thabernator astitit termino primo... pro una marca" (2, 601) "Петро корчмар прибув на перший термін з приводу однієї гривні".

Незважаючи на те, що середньовічна судово-адміністративна латина XV – XVІ ст. наслідувала морфолого-синтаксичні функції і форми класичної латини, семантика латинських прийменниково-відмінкових і відмінкових форм зазнала певних змін під впливом східнослов'янських мов, зокрема української мови, оскільки ця латина була лише неточною імітацією класичної латини, що пояснювалося впливом рідної мови писарів, незважаючи на їх високий загальноосвітній рівень.

Література:
1. Бенвенист Е. К анализу падежных функций: латинский генетив // Общая лингвистика: Пер. с фр. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1974. – 118 с.
2. Курилович Е. Деривация лексическая и деривация синтаксическая // Очерки по лингвистике. – М.: Изд-во иностр. литературы, 1962. – С. 118–123.
3. Нетушил И.В. Латинский синтаксис. – Харьков, 1880. – 140 с.
4. Пешковский А.И. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд. – М.: Учпедгиз, 1956. – 511 с.
5. Потебня О.О. Из записок по русской грамматике. – Т. 1. – М.: Просвещение, 1968. – 551 с.
6. Якобсон Р. К общему учению о падеже // Избранные работы: Пер. с англ., нем., франц. яз. – М.: Прогресс, 1985. – 455 с.
7. Hjelmslev L. La categorie des cas. – Aarhus, 1935. – 80 p.

Джерела:
1. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XI: Najdawniejsze Zapiski sadow sanockich 1423–1462. – 1886. – 567 s.
2. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XII: Najdawniejsze Zapiski sadow halickich 1435–1475. – 1887. – 551 s.
3. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XIII: Najdawniejsze Zapiski sadow przemyskich i przeworskiego 1436–1468. – 1888. – 730 s.
4. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XIV: Najdawniejsze Zapiski sadow lwowskich 1440–1456. – 1889. – 634 s.
5. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XV: Najdawniejsze Zapiski sadow Lwowsrich od r. 1457 do 1500. – 1891. – 720 s.
6. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XVI: Najdawniejsze Zapiski sadow sanockich 1463–1552. – 1894. – 581 s.
8. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XVII: Najdawniejsze Zapiski sadow grodzkich przemyskich i Lwowskich 1469– 1506. – 1901. – 660 s.
9. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XVIII: Najdawniejsze Zapiski sadu Ziemskiego przemyskiego 1469–1506. – 1903. – 701 s.
10. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy Рospolitey Polskiej z Archiwum t. zow. Bernardynskiego we Lwowie. – Lwow. – t. XIX: Najdawniejsze Zapiski sadu Ziemskiego przeworskiego 1458–1506. – 1906. – 855 s.