Полемічний дискурс хроніки «Annalium Urbis Leopoliensis...» авторства католицького священника Яна Юзефовича

Із запануванням християнства в духовному житті європейців історіографія на багато століть перейшла під пильний патронат релігії. Об’ємна праця літератора та історика Яна Томи Юзефовича «Annalium urbis Leopoliensis – Літопис міста Львова» охоплює події від 1614 до 1700 рр. Вона досі залишається маловідомою як для українських, так і для польських науковців. Життя та діяльність Яна Юзефовича були пов’язані переважно зі Львовом та з Краковом, оскільки він був вихованцем і викладачем Ягелонського університету. Належачи до кола церковних очільників і як глибоко духовна людина, Юзефович намагався розпізнати вищий задум у ході історії, вписати в Божий порядок відтворювані ним події. Хмельниччина або Визвольна війна 1648–1654 рр. глибоко цікавила львівського каноніка – недарма опис її подій за обсягом і детальністю не поступається основній темі (історія львівського єпископату). Хоча Юзефович дивився на цю війну як на ворожі державі події і саме з цих засад оцінював дії протиборців, однак він спромігся на революційну в річпосполитській історіографії спробу замінити огульні звинувачення пошуками глибинних причин повстання козаків і «сільської черні». Тим самим він полемізував з польським суспільством у його поглядах на українсько-польське протистояння, що вилилося у Хмельниччину, як на передусім міжконфесійний конфлікт.

Людмила Шевченко-Савчинська, Київський медичний університет УАНМ

Серед історичних фактів, які привертали увагу річпосполитських хронікарів XVІI–XVIII ст., домінували війни, битви, облоги, повстання за участю козацтва, зокрема, Хотинська битва, Хмельниччина, Північна війна – коли йдеться про вже опрацьований нами латиномовний матеріал дослідження. Щодо Хмельниччини, то, залежно від обсягу й жанру твору, в орбіту цієї грандіозної за своїм значенням і наслідками події автори втягували менш помітні, які їй передували чи розцінювалися як відлуння. Саму Хмельниччину зображували по-різному, але, здебільшого, рідко-хто обмежувався кількома штрихами – опис тогочасних трагічних подій мав вигляд масштабних полотен, як, наприклад, у літописі львівського кармелітського монастиря, в історіографічних працях «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства» (1652) Йоахима Пасторія, «Трактат історико-політичний» (1657), «Літопис міста Львова» (1703) Яна Юзефовича. Тематика тієї великої війни проникає навіть у поезію: два розділи поеми «Селянки нові руські» (1654) Бартоломея Зиморовича присвячені болісним рефлексіям подій, які вплинули на долю кожного в Україні та Руському воєводстві. Втім тогочасній літературі був притаманний жанровий синкретизм, тому, коли йдеться про XVІI–XVIII ст., ми знайдемо багато прикладів проникнення в історіографічні твори елементів белетристики[1].

Читайте також: Латиномовна інтелектуальна спадщина «львівського народу» – продукт культурного пограниччя

Чимало описів облог (Львова, Люблина, Замостя та ін.), баталій (під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Берестечком тощо) були створені й видані окремими збірками – «по гарячих слідах» (Андрій Абрек, Ян Битомський, Іван Божецький, Самійло Кушевич та ін.). Такі твори виходили з-під пера учасників, свідків або представників наступного покоління, деякі з яких свідомо, подібно до Яна Юзефовича, прагнули увіковчнити перекази очевидців, вважаючи збереження пам’яті про подвиги власним внеском в історію. Так, переживши козацьку облогу Замостя 1648 р., професор Ян Битомський негайно оприлюднює свій невеликий, але наснажений опус «Облога Замостя, що її вчинили настільки ворожі козаки, об’єднавшись із татарами по-розбишацьки, для повалення королівства зі змовницьким зухвальством у лихий для Польщі час безкоролів’я, року Божого 1648». До слова, літописець-кармеліт[2], розповідаючи про події Хмельниччини, практично ніде не розділяє згадки про козаків і татарів – ця манера, загалом характерна для латиномовної історіографії, поширюється далеко за хронологічні межі Визвольної війни. «Облога Замостя» (як і решта творів, написаних річпосполитськими авторами, котрі самі пережили Хмельниччину) виражає різко негативне ставлення до козаків. Битомський звинувачує Богдана Хмельницького в тому, що через особисту кривду той підбурив завжди охочих до війни козаків і спраглих здобичі татарів руйнувати Польське королівство. Автор підкреслює те, що козацьке військо на шляху до Замостя мало повну підтримку: «його ніщо не спиняло, ніщо не загрожувало – ні, особливо, від руських селян із сіл, ні від простолюду з міст, ні від мешканців містечок (...) віроломно сприяли вони, радіючи зустрічі, давали прохід, тим війну поширюючи (...) – за винятком Львова»[3]. Козаки на сторінках кармелітського літопису виглядають знеособленим знаряддям війни в Божих руках.

Остерігаючись небезпеки з Півдня («щоб не писав нам закони криваві дракон азійський»[4]), річпосполитське латиномовне письменство до сер. XVII ст. подумки покладалося на козацтво, однак після Хмельниччини великої популярності набуває алегорія стоголової козацької гідри, що нею вороже налаштовані історіографи позначали незнищенність козацького духу («Зрештою Республіка цю гідру багатоголову золотом більше, ніж залізом виховувати прагнула, віддяку собі заробила»[5]). Символ загубленого щита, втраченого захисту, пропащої сили широко застосовувався з останньої чверті XVII ст. для вираження шкодувань чи докорів на адресу козацтва (Б. Зиморович, Я. Петрицій, Я. Юзефович, анонімні монастирські хронікарі), якому вони приписували вину за підірвану міць Республіки і часті поразки, завданих їй алегоричним азійським драконом.

Латиномовний твір каноніка римо-католицької капітули Яна Юзефовича «Annalium urbis Leopoliensis – Літопис міста Львова» охоплює події від 1614 до 1700 рр. досі залишається маловідомим як для українських, так і для польських науковців. А проте творчість цього літератора й історика, духовної особи, громадського діяча, представника тогочасної інтелектуальної еліти стала важливим етапом розвитку історіографії обох народів. Належачи до кола церковних чільників і як справді як глибоко духовна людина, Юзефович намагався розпізнати вищий задум у ході історії, вписати в Божий порядок відтворювані ним події. Подібно до більшості церковних історіографів, він наділяв історію функцією «magistra vitae», акцентуючи приклади моралі та патріотизму і протиставляючи їх страхітливим діям ворога.

Ян Томаш Юзефович народився 1663 р. у родині багатого львівського міщанина. Його предки були видатними постатями в історії Львова: дід, начальник міського арсеналу, під час облоги Львова 1648 р. Хмельницким поводився так хоробро й енергійно, що згодом, по його смерті, магістрат увільнив його дружину від усіх податків і заніс її ім’я до списку 12 почесних міських удів; батько постачав провіант польській армії, 1664 р. загинув під час облоги у Ставищах; після батькової смерті мати не змогла самостійно утримувати сім’ю, тому Ян змалечку виховувався при католицькому монастирі. Ці деталі сімейної хроніки Юзефовичів дають змогу краще зрозуміти, які життєві обставини формували світогляд мабутнього автора львівської хроніки. Здібний юнак швидко підіймався сходами духовної кар’єри; незабаром він набув прихильності у Львівського архієпископа Костянтина Зелінського, який пізніше, 1703 р., і доручив йому укласти історію Львівської католицької архієпископії за минуле століття. У 1704 р. після захоплення Львова Карлом XII Ян Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії; помер 1728 р.

Оповідь в «Annalium urbis Leopoliensis» поділена на розділи, відповідно до періодів діяльності львівських архиєпископів, усередині розділів події висвітлюються в хронологічній послідовності: на першому місці – факти церковного життя, а вже потім – визначні політичні події в Руському воєводстві та їхній відгомін у житті Львова; наприкінці кожного року перелічені суспільні та стихійні лиха, розповідається про надзвичайні випадки, переказів про які в ті часи не бракувало. Більшість описаних подій автор коментує, більш чи менш розлого – залежить від значення, якого він надає конкретній події. Чимало тверджень при цьому мають догматичний характер, однак на особливу дослідницьку увагу заслуговують коментарі, що спонукають читача до роздумів, коли хронікар не робить остаточних висновків, наводячи різні, іноді протилежні тлумачення фактів. Цим Ян Юзефович вирізняється і з-поміж історіографів – свідків подій, і з-поміж першого повоєнного[6] покоління, тобто своїх сучасників, і з-поміж багатьох пізніших наступників.

На думку українського історика Наталі Яковенко, рефлексії найближчих повоєнних поколінь зазвичай найцікавіші: «їхня ненависть іще не стала скам’янілим мітом, а водночас, позбавившись персональних емоцій, вона вже є не-власною, вже опосередковується культурним контекстом»[7]. Працю «Annalium urbis Leopoliensis» Яна Юзефовича можна було б назвати ідеальною ілюстрацією до цієї тези, якби не одне «але»: поки що так і не вдалося виявити інших представників повоєнного покоління з аналогічними засадами – принаймні серед латиномовних хронікарів українсько-польського порубіжжя, в якому ведуться наші наукові пошуки.

Читайте також: “Liber Artis Poeticae” [Книга про поетичне мистецтво] (1637): матеріали для опису та перипетії дослідження

Досліджуючи цю львівську хроніку, створену на межі XVII–XVIII ст., не слід забувати про культурний контекст: у річпосполитському інтелектуальному просторі, до якого належав Ян Юзефович, у пер. пол. XVII ст. відшуміла полеміка між прихильниками і противниками церковної унії[8], яка результувала появу цілу низку релігійних трактатів і памфлетів. Це була полеміка per se: якщо діалог – динамічний спосіб обміну інформацією (думками, ідеями, почуттями), то основна прикмета полеміки – перехід від обміну до боротьби думок, вербальне протистояння. Діалогічність як особлива якість культури привернула посилений інтерес європейських учених ХХ ст. – цьому явищу присвячені окремі праці, розділи, статті Г.-Ґ. Ґадамера, Ю. Габермаса, М. Бахтіна, І. Васильєвої, В. Дружиніна, Д. Кузьменка, Д. Леонтьєва, Є. Тунік та ін.

Польський дослідник Пйотр Борек охарактеризував бачення України річпосполитськими історіографами як амбівалентне: «Pamiętnikarska, ale przecież i kronikarska Ukraina ma wiele twarzy. Tę urodziwą i tę zakrwawioną. Co ważne, choć druga “zdominowała” pierwszą, nigdy jednak nie został zagłuszony stereotyp Ukrainy-matki, żywicielki, ziemi “mlekiem i miodem płynącej”[9]. Один із письменників – сучасників Визвольної війни, Бартоломей Зиморович, не лише полюбляв топос «Україна – земля, котра плине молоком і медом», а й, створивши його продовження: «Україна – земля, котра плине кров’ю і сльозами», уміло користувався цим протиставленням, змальовуючи події Хмельниччини і наступних часів. Так, у 1672 р., під враженням турецьких спустошливих походів, Зиморович пише, що цей «найквітучіший руський край» плинув колись медом і молоком, однак ті часи минули, і він тепер «кров’ю і власними сльозами залитий»[10].

Прикметно, що Ян Юзефович у записі про 1672 р. відгукується про працю Бартоломея Зиморовича так: «Хто хоче дізнатися про цей турецький напад, за інші в попередні роки небезпечніший і важчий, хай читає книжечку Бартоломея Зиморовича, райці львівського, який виявив увагу до всіх злочинів тієї війни; вони з іншим райцею, Ґонсьоркевичем званим, тодішнім бургомістром, порадами своїми Львів із рук азійського тирана вихопили і врятували – як випливає з цієї його праці (хоча плетінням слів вона наповнена) (...). Я ж, як людина вельми прихильна до правдивості і короткості, і щоб не здавалося, що я розігріваю капусту [повторююся – Л. Ш.-С.], піду за описом каноніка Якуба Ґавата (...)»[11]. У цьому фрагменті вчувається стримане бажання автора висловитися критично, однак, як і в багатьох інших випадках, йому вдається впоратися зі своїми почуттями і втримати курс на об’єктивність.

Формально Ян Юзефович залишався, за висловом українського поета-літературознавця Валерія Іллі, в тогочасному «річищі великого стилю»: Хмельниччину зазвичай описували з обох боків (українського та польського) як явище апокаліптичного характеру, що йому неодмінно мали відповідати прикмети «кінця часів»: нелюдські злочини, святотатство, моторошні візії повальної загибелі, незвичайні кари тощо[12]. Історіографічний текст Яна Юзефовича, а особливо цитована ним епістолографія та мемуаристика, так само містять виразні ознаки «перевернутого» авторського світогляду. Характерними топосами, коли йдеться про змалювання образу козацтва у цей період, є: 1) запанування рабів над господарями: «І так це товариство шляхетне і вільне, що Божого закону дотримувалося, від рабів своїх жорстокості спізнало і було винищене»[13] – всупереч тому, що доти козаки й жовніри не розцінювалися Яном Юзефовичем як такі, що перебувають у стосунках субординації, – можливо, цей есхатологічний мотив знаходить собі місце в описі поразки поляків у битві під Батогом (1652 р.) з огляду на присутність у лавах козацького війська селян, становище яких відносно шляхти справді було близьким до рабського; 2) убивство священників і плюндрування храмів, описані за усталеною схемою; 3) наруга над мертвими тілами ворогів («Він [Кривоніс – Л. Ш.-С.] легкий прах із урн та трун, знічев’я розкритих, викинув і розсіяв, собакам на поживу тягати останки селами і шляхами віддав»[14]); 4) винищення немовлят («Тисяча голів на палях, переважно дитячих, височіло, як акт офіційний повідомляє, так що кров з тієї гори повним руслом стікала»[15]); 5) знецінення коштовностей («Хіба одна міра вина була виміняна за срібну вазу чи пишний шовковий одяг, коштовні перли? Гроші карбовані не числом вимірювалися, а повними мірками для сипучого»[16]) тощо.

Читайте також: Уявна війна з реальним ворогом: плани збройного протистояння з Османською Імперією у публіцистиці Речі Посполитої

За словами українського літературознавця Миколи Корпанюка, характерною рисою крайового та компілятивного літописання (а саме до такого можна віднести працю Яна Юзефовича) є те, що воно не замикається на локальних межах, а зображує свою малу батьківщину як складову країни, Європи – «через увагу до суспільно-політичних та культурних проблем свого і чужих народів»[17]. Однак це стосується будь-якого простору в хроніці (широкі часові рамки, охоплення величезної кількості подій), окрім географічного, чи, точніше, геополітичного. Визначення, за Юзефовичем, місця Львова на етнополітичній карті Речі Посполитої цілком збігається з сучасними йому уявленнями: місто розташоване на землях не безпосередньо Речі Посполитої, а «нашої Русі» (при наближенні війська Хмельницького численні громадяни «до більш безпечної Польщі із благодатного Львова від’їхали»[18], що простягається до р. Сяну, притоки р. Вістули і включає Україну. До України літописець відносить сучасну Київщину, Вінничину, Черкащину (на обох берегах Дніпра); її кордони обмежуються на Півночі – «київським Поліссям», на Заході – Уманем (містечко Бар на кордоні Вінницької та Хмельницької областей вже не належить до України: «...Україну покинути змушений; осів у Барі...»[19]), на Півдні, вочевидь, Запорозькою Січчю – хоча прямих свідчень про це у тексті немає, але такий висновок можна зробити зі згадування про «престольний Київ, який здавна козаки за головну свою домівку мали»[20].

Ян Юзефович, палкий патріот Львова і його громади, мусив прийняти те, що під час облоги 1648 р. руська частина львівської громади прагнула всіляко допомогти Хмельницькому, і не оминає це увагою: «схизматики, засмучені початком, змовились (така була одна з їхніх сподіванок – що той самий релігійний обряд із козаками захистить їх надійно) вхід до твердині підступно ворогам указали – і католиків, і самих себе зрадили, не знаючи, який злочин скоїли, тим лихим вчинком позбавивши себе надії» [p. 148]. Юзефович невипадково згадує про однакову віру – на ті часи критерій віросповідної належності був чи не найважливішим серед інших ознак. При цьому хронікар визнає і те, що під час облоги деякі україно-руські церковні громади допомагали збирати відкуп.

Гетьман Хмельницький, зі свого боку, уболівав про долю русинів у місті під час обох облог: так, 1655 р., під час зустрічі з представниками львівської громади «Додав і Хмельницький, що тепер він зробився головним володарем усієї Русі, а отже кривди русинам у релігійному і світському житті припинені, і що він помститься за Русь – ані титул, ані оборона не врятує нікого» [p. 135]. Цілком імовірно, що його репліка була непросто доречною заувагою, як це виглядає на сторінках твору, оскільки посланці негайно кинулися запевняти гетьмана, що це не так: «посланці на те, що кривди русько-грецька релігія терпить, щось спробували заперечити і відповіли, що протягом багатьох віків вона процвітала, тішилася, захищена законами королівства, отож, не слід нікого за кривди (бо не кояться вони) заслужено карати» [ibid.]. Хотілося б знати, чи вірив у це сам Ян Юзефович.

Описи прийому Богдана Хмельницького у Львові та Києві можуть багато сказати, насамперед, про авторську позицію (оскільки на сторінках того ж таки літопису бачимо не одну спробу місцевого населення допомогти армії повстанців). За Юзефовичем, до Києва Хмельницький вступив «як годиться переможцю (...). Простолюд, широко розсіявшись, цьому видовищу дуже тішився і вигукував, що прибув визволитель, месник за їхню віру» [p. 152]. Водночас, описуючи зняття облоги Львова, не лише Юзефович, а й інші тогочасні хронікарі дивувалися Хмельницькому, який не боявся, що його підстрелять з міських валів (і тим самим цілком припускали таку можливість): «З великою самовпевненістю їхав Хмельницький під самісінькими валами й укріпленнями» [p. 190]. Після його відступу з-під Львова у місті «упокорені тишею дзвони, коли ворог був вигнаний, весело радість роздзвонили, і години, вільні від ярма ворожого, годинники громаді відлічувати взялися» [p. 152].

Попри те, що хронікар, патріот єдиної Речі Посполитої, дивився на Хмельниччину як на ворожі державі і йому особисто події і саме з цих засад оцінював дії конфліктуючих сторін, однак він спромігся на революційну в річпосполитській історіографії спробу замінити огульні звинувачення пошуками глибинних причин повстання козаків і «сільської черні». Вочевидь, ця тема по-справжньому цікавила львівського каноніка – недарма опис подій «на Півдні Русі» за обсягом і детальністю не поступається основній темі. Цікаво, наскільки відрізняється образ автора, якщо брати ці дві оповідні лінії (церковна і світська історії) окремо одну від другої: з одного боку перед нами – ревний католик, містик, який захоплено описує дива, що часто суперечать християнській доктрині, а з іншого – талановитий історіограф, який прагне наводити документальні підтвердження до більшості подій, очевидцем яких не був. Незважаючи на те, що іноді прояви релігійності Яна Юзефовича межують із фанатизмом, він не оминає увагою значні події церковного життя інших конфесій – православної та уніатської.

Для того, щоб оцінити, наскільки простіше Янові Юзефовичу було б залишатися у межах стереотипних оцінок Хмельниччини, потрібно завважити соціальні ролі цієї людини, його біографію. Автор «Літопису міста Львова» був католицького віросповідання, до того ж, мав високий духовний сан; його батько загинув від козацької кулі, як наслідок, родина була розореною; значних збитків зазнав і Львів, палким патріотом якого був хронікар; зрештою, вірменин за походженням, Юзефович самовизначався як політичний поляк, тож, жодним чином не асоціював себе з ворожою стороною конфлікту. Автор із навіть менш обтяженим анамнезом, Бартоломей Зиморович, не вважав за потрібне ані стримувати свої емоції, ані принаймні спробувати розібратися в причинах конфлікту.

Читайте також: Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.

На окрему увагу заслуговує ставлення літописця до єврейської частини львівської громади. Описуючи хвилювання, яке охопило городян перед облогою у 1648 р., Ян Юзефович використовує згадку про євреїв зі стилістичною метою, як тло для увиразнення опису душевного сум’яття: «Такий великий острах і жах серця львів’ян охопив, що їх навіть до іновірних юдеїв підштовхнув для дотримання Божого ладу»[21]. Водночас у літописі сказано (і це є історичним фактом), що під час обох облог Львова громада відмовляється видати євреїв Хмельницькому, бо «задля спільної боротьби однаково із християнами і незручності війни, і смерть прийняти були вони готові» [p. 146] – погано обдумана відповідь, занадто відверте зізнання, яке у 1655 р. коригується і звучить уже цілком розсудливо: «[львів’яни] не можуть євреїв із міста видати, чи кого іншого, хто податок республіці платить, не можуть розпоряджатися її підданими – через непорушність королівського закону, який небезпідставно побоюються» [p. 183].

Імовірною причиною такого рішення вважаємо не стільки бажання перечити повстанському ватажкові (адже на більшість його умов вони пристають), скільки прагнення показати свою моральну вищість – над душогубами, які хочуть пролити кров мирних (відносно, звичайно – не забуваймо про гарячу смолу, каміння тощо з міських мурів) мешканців, і над тими мирними мешканцями-євреями, яких, попри багатолітню ворожнечу, при нагоді «наші» таки рятують. Таке гуманне рішення, прийняте двічі, виставляє львів’ян в особливо вигідному світлі після гнівного випаду на самому початку 1648 р., де літописець робить єврейське питання у тогочасній його редакції чи не головною причиною збройного протесту мешканців «нашої Русі»: «Небачена зухвалість юдеїв зросла понад усяку міру – вони досягали збільшення добра, у народу його відбираючи на свою користь, завдаючи збитків міщанству, до цього вроджену шельмуватість свого племені докладаючи, при панах займалися горілкарством, шинкарством, торгівлею та ювелірною справою, несправедливо завищуючи ціни для місцевого люду» [p. 121]. Заради справедливості Юзефович зазначає: «настільки подекуди жорстка польська влада посилилася, що тому пихатому племені навіть право церквою розпоряджатися було дароване» [ibidem].

У текстах окресленого нашою розвідкою періоду не варто дошукуватися політкоректності – навіть національна та релігійна толерантність – велика рідкість для того часу. Переплетені між собою історіографія та белетристика насичені думками і твердженнями, які викликають в сучасного непідготованого читача, щонайменше, неприємний подив. Так, поет Себастіян Кленович, оспівуючи Львів, робить у своїй латиномовній поемі «Роксоланія» різкий випад на адресу місцевих євреїв – на цілих 26 рядків (для порівняння, схвальна характеристика львівських вірменів займає наполовину менше, а нейтральна згадка про русинів обмежується двома рядками)[22]. Бартоломей Зиморович, письменник і львівський політик, постає зі сторінок написаних ним творів викінченим ксенофобом, якщо судити за сучасними мірками: його ставлення до татар виражається характеристиками на зразок: «вороги Божі і людські», «душогубці цілого світу» тощо. Щодо євреїв, то, здається, з кожним згадуванням про цей народ градус антипатії Зиморовича наростає. На початку він ще здатний на пошуки раціональних виправдань своєї неприязні: «Єврейські кровопивці, які звикли багатіти бідністю сусідів, непрохані до повних руських комор проникли під виглядом купецьким, ніби щурі (...)»[23], згодом випади стають неконтрольованими[24]. Водночас перед поляками і німцями Б. Зиморович всіляко запобігає і схиляється (детальніше про причини цього див. «Leopolis Germanica – німецька складова історії Львова з погляду Бартоломея Зиморовича»[25]).

Пйотр Борек вважає, що Ян Юзефович (який, за словами класика, не міг жити в суспільстві і бути вільним від нього), «z wyjątkiem Ormian, do wszystkich odnosił się raczej negatywnie». Щоправда, дослідник робить ці висновки на підставі розгляду, передусім, пізнього польськомовного твору «Львів стражденний», практично щоденника облоги міста шведами в 1703 р. Бйорек зазначає також: «Nieco więcej uwagi twórca poświęcił Żydom. W diariuszu krytykował ich za to, że nie chcieli wypłacać kontrybucji wspólnie z miastem, lecz sami negocjowali kwotę ze Szwedami»[26], – вказуючи таким чином на те, що неприязні випади Юзефовича принаймні поясненні. Адже він під час тієї облоги виконував дипломатичну місію, домовлявся зі шведами про суму відкупу, тому, безперечно, тема ухиляння від сплати чи сепаратних переговорів була для нього особливо хворобливою.

Що ж до найбільшої праці Яна Юзефовича, «Літопису міста Львова», неможливо не зазначити, як начитана й розсудлива людина втрачає, з сучасного погляду, почуття міри, виказуючи водночас релігійний фанатизм і значну схильність до містицизму. Останнє виявляється у запалі і детальності, з якими Ян Юзефович описує наприкінці кожного року численні дива, які нібито траплялися у Львівській єпархії. Володимир Антонович, публікуючи значну частину львівської хроніки, зауважує: «Чудеса эти описаны весьма подробно с наивною верою, даже въ таких случаях, когда они ясно носятъ апокрифичеекій характеръ и не согласны съ основными положеніями христіанства какъ съ догматической, такъ и съ нравственной стороны»[27]. Наприклад, у розповіді про події 1626 р. описані дива, які відбувалися біля ікони Богородиці, розташованої в церкві Домініканського монастиря у Львові. Серед таких див – випадок із дівчиною, котра була нецнотлива (але однак прийшла до храму з непокритою головою і з косою); вона підійшла прикластися до ікони, та перш ніж устигла це зробити, до церкви влетів диявол, схопив нещасну, зірвав з її волосся стрічки, і так кинув нею об стіну церкви, що вона негайно спустила дух; ті стрічки на пам’ять про подію вивісили біля ікони, де вони й перебували у часи, коли писалася хроніка.

Залишається дивуватися, як в особі Яна Юзефовича уживався історик, котрий прагнув, де тільки можливо, підтверджувати свою розповідь свідченнями очевидців, і довірливий колекціонер оповідок про дива і духів. Останні особливо часто фігурують на сторінках хроніки – іноді їхня поява пов’язана з тогочасними політичними подіями: наприклад, у записі про 1652 р. – розповідь про духа, що завівся в печері поблизу Ладижина, що застерігав поляків про поразку під Батогом, а потім ще три роки давав різноманітні поради щодо політичних рішень. Крім з’яви духів, у Яна Юзефовича натрапляємо на багато інших містичних історій: про плач ікон, про статуї, що вкривалися потом, прo нечестивих людей, що продали душу дияволові, були викриті і засуджені духовним судом до страти на вогнищі та ін. Можливо, пояснення цього протиріччя натури хронікаря (про внутрішню полеміку тут не йдеться) варто шукати на поверхні: любов до сенсацій, властива багатьом людям по сьогодні, або, пояснюючи більш розлого, – раціоналістична людина доби Просвітництва потребувала такого собі заповідника для непізнаного і загадкового, тому канонік Юзефович на повному серйозі переказує вигадки простолюду, не замислюючись, наскільки сильно вони суперечать здоровому глузду і християнському вченню.

Якщо уважно прочитати передмову до «Літопису міста Львова», стає зрозуміло, що це не спонтанні вияви вродженої толерантності, а продумана і виважена авторська позиція. Ян Юзефович пише, чого саме остерігається від майбутніх історіографів, утім, зрозуміло, що ці вади він помітив не крізь віки, а у своїх сучасників і попередників: «(...) інших дуже багато, які письменницької знаменитості прагнуть і, щоб пом’якшити жорстоку старовину, прикривають її дріб’язковими виправданнями або зневажливістю, ніби для них пристойніше приховувати, підживлюючи тим балачки, в тіні й по тихих кутках старі імена достойників – замість того, щоб перед очима читачів, у світлі денному залишати»[28].

Ян Юзефович порівнює свою працю то з заняттям людини, що нишпорить на руїнах у пошуках корисних речей, то з будуванням: «Каміння, деревину від інших отримую, але спорудження будівлі і вся форма – наша, будівельник – я, матеріал звідусіль відшукую»[29]. Хронікар вважає суперечки чинником, що сприяють забуттю минулого: «Адже ж вони [наступники – Л. Ш.-С.] не намагалися вишукувати, вистежувати і виписувати все і про кожного із заплутаних описів діянь, що зникли за короткий час із непевної пам’яті через нескінченні клопоти і через – упереміш із ними - зіткнення протилежних думок»[30].

Читайте також: Українська національна еліта як носій національної ідеї

Таким чином, соціальне походження Яна Юзефовича, деякі подробиці його біографії, рід занять, політичні та інші вподобання дають усі підстави чекати від нього значно більшої упередженості і меншої виваженості в оцінках трагічних для Речі Посполитої подів, які він так ретельно описує. На нашу думку, ці очікування не справджуються через притаманний характеру Юзефовича і підсилений освітою діалогізм мислення: коли перш ніж огульно лаяти чи повально глорифікувати, людина ставить собі питання, чи все так просто, як здається на перший погляд, і неминуче приходить до висновку, що значні суспільні події не бувають абсолютно однозначними. Мислячій людині не так-то просто позбутися цієї думки, кардинально змінити своє ставлення, щоб, подібно до Бартоломея Зиморовича та багатьох інших сучасників і наступників, бути здатним спочатку щиро хвалити, потім ганити щось чи когось – з однаковою рвійністю і до самозабуття.

«Літопис міста Львова» Яна Юзефовича ніколи не був надрукований мовою оригіналу в повному обсязі; спроба перекласти літопис польською належить львів’янину Мартину Пивоцькому (сер. ХІХ ст.) фрагмент тексту наприкінці ХІХ ст. оприлюднив український історик Володимир Антонович. Він критично відгукнувся про переклад Мартина Пивоцького: «переводчикъ не только переводилъ подлинникъ, но дЂлалъ въ немъ произвольныя перемены, онъ выбирал одни факты по своему усмотренію, опускалъ другіе, сокращалъ текст разсказа, переменял или стушевывал характер поветствованія»[31] (треба погодитися, це справедливі зауваження). З огляду на те, наскільки грунтовною є історіографічна праця «Літопис міста Львова» і наскільки цікавий образ її автора, Яна Юзефовича, через його установку на об’єктивність, близьку сучасній людині, в Україні розпочалася робота з перекладу і дослідження цієї хроніки – щоправда, поки неофіційно, силами окремих науковців – істориків і філологів з наукових осередків Києва і Львова. Проте, праця, до створення якої було докладено стільки зусиль, до того ж, написана з натхненням, надихає інших продовжити роботу. Достоту, як хотів сам Ян Юзефович і писав про це в передмові: «Невігластво моє вияви й іншим для виправлення залиш, зглянься над тим, хто помиляється (хто-бо справи стародавні твердо засвідчить?), все належне та добре обдумай же і за мене Богові помолися».

ЛІТЕРАТУРА
[1] Lyudmyla Shevchenko-Savchynska, Kostyantyn Balashov, Ancient Literature Breaking Down Stereotypes (Kyiv: Medievist, 2015), 140.
[2] ЛЂтопись Львовскаго кармелитскаго монастыря (http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet09.htm)
[3] Ioannis Bytomski, Obsidio Zamoscana, quam Perduelles Cosachi iunctis viribus Tartarorum ... a fecerunt: a Ioanne Bytomski ... exhibita, (Zamosc, 1649), А.
[4] Andreas Abrek, X Octobris Anni MDCXXI Seu Monumentum virtutis et gloriae (Anno MDCXLIV. Ex Officina Typographica Academiae Zamoscen.), 2.
[5] Jozef Bartlomej Zimorowic, Leopolis, Russiae Metropolis, a Turcis, Tartaris, Cosacis, Moldavis, Anno M. DC. LXXII hostiliter obsessa, a Deo mirifice liberata, (Cracoviae: Typis Universitatis, 1693), А2.
[6] Йдеться про Хмельниччину.
[7] Наталя Яковенко, Брати/вороги або Поляки очима українця XVII-XVIII століть, in Незалежний культурологічний часопис «Ї», http://www.ji.lviv.ua/n10texts/jakovenko.htm
[8] Унією називають рішення, ухвалене 1596 р. Київською митрополією Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності.
[9] Piotr Borek, Szlakami dawnej Ukrainy in Studia staropolskie, seria: Biblioteka Tradycji Literackich, (nr XV, Collegium Columbinum, Kraków 2002), 5
[10] Bartholomaeus Zimorowicz, Leopolis, Russiae Metropolis, a Turcis, Tartaris, Moldavis, Cosacis hostiliter obsessa (Cracovia, 1693).
[11] Володимир Антонович, Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси (http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5, 1888), 200.
[12] Наталя Яковенко, Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. (Київ: Критика, 2002), 220.
[13] ibid., p. 163.
[14] ibid., p. 128.
[15] ibid., p. 149.
[16] ibid., p. 135.
[17] Микола Корпанюк, Слово. Хрест. Шабля: Українське монастирське, церковне, світське крайове літописання XVI–XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище. (К.: Смолоскип, 2005), 904.
[18] Володимир Антонович, Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси (http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5, 1888), 200.
[19] p. 192.
[20] p. 116.
[21] Антонович, Сборник летописей, 128.
[22] Себастіян Кленович, Роксоланія, (Літопис http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm).
[23] ibid.
[24] Людмила Шевченко-Савчинська, Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст., http://www.medievist.org.ua/2013/03/xvii_24.html.
[25] Людмила Шевченко-Савчинська, Leopolis Germanica – німецька складова історії Львова з погляду Бартоломея Зиморовича in Ukrainistik in Europa. & Deutschland und die Ukraine, Münhen - Ternopil, 2013), 699
[26] Piotr Borek, Szlakami dawnej Ukrainy in Studia staropolskie, seria: Biblioteka Tradycji Literackich, nr XV, (Collegium Columbinum, Kraków 2002).
[27] Володимир Антонович, Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси (http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5, 1888), 34.
[28] Annalium urbis Leopoliensis ... Joannis-Thomae Josephowicz ... Leopolis ... 1769, 2.
[29] p. 5.
[30] p. 3.
[31] Володимир Антонович, Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси (http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5, 1888), 200