Мирослав Трофимук
Автор збірника поезій латинською, угорською та українською мовами. У збірці 19 віршів українською, 41 - угорською та 131 - латинською мовами. Латиномовні твори Василя Довговича (Довганича) мають у титулах датування 1803-1809 роки; сам автор упорядкував свої твори аж 1832 року у рукописну збірку під титулом «Poemata Basilii Dovhovits, parochi...» Оригінальні твори із прозовим перекладом опубліковані 1982 року [3, с. 110-232]. Збереглися також його філософські праці. Переклади декотрих із цих творів надруковані у четвертому томі хрестоматії «Слово многоцінне» [4], декотрі цитуємо за авторським рукописом.
Читайте також: Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: до питання про східно-західні впливи на Україні в XVI—XVII ст.
Серед латиномовних творів маємо значний масив епіграм на відомих діячів свого часу: «Спіноза»[*1], «Вольтер», «Руссо», «Бонапарт і Олександр Російський», «Кант і Бонапарт», «Про Наполеона Бонапарта», та віршованих творів «на випадок»: «Bpigramma pro onomasi directoris scholarum Innocentii Simonchicz ipsa die sub Auroram portae cubilis eius ab auctore apparatum eo fini, ut hoc modo ingeniose requisitus solvat pro ea die scholas, secus scholasticum» - «Епіграма на день іменин директора школи Інокентія Шимончича, прикріплена авторам на світанку цього самого дня біля дверей його спальні з тією метою, щоб він (директор), поздоровлений дотепно таким способом, зробив цей день вільним від навчання, інакше шкільна [епіграма]», «Carmen allocutorium ad auditores in fine anni scholastici 1803 absolutis examinibus pro solennitate perlectionis classificationum convocatos, ab auctore puero in sala scholarum publice» - «Вірш-звертання до учнів, шо зібралися після іспитів у кінці 1803 навчального року, щоб урочисто відзначити оголошення наслідків успішності, виголошений публічно молодим автором у шкільному залі 7 вересня 1803 р.», «Gratulatio pro novo anno Andreae Bacsinszky, episcopo Munkacsiensi anno 1803» - «Привітання мукачівському єпископу Андрею Бачинському з нагоди нового 1803 року», «Elegia ad ch[arissimum] d[ominum] loannem Valkovszky logices et metaphysices professorem» - «Елегія на честь д[орогого] п[ана] Івана Валковського, професора логіки і метафізики», «Epigramma super somnio Michaelis David professoris, qui reverendissimum dominum Alexium Potsy, canonicum Varadiensem greco-catholicum Vienna reducem 6-o lulii somniavit factum esse episcopum Varadiensem» - «Епіграма на сон професора Михайла Давіда, який 6 липня побачив у сні, що велебний пан вараждинський греко-католицький канонік Олексій Почій. що повертався з Відня, став вараждинським єпископом», «Epigramma de Michaele Tertina, rhetorices professore cito convalescente» - «Епіграма про Михайла Тертіну, викладача риторики, який швидко видужав», «Epigramma de Parnasso meo apud reverendissimum dominum Alexium Potsy, greco-catholicum canonicum, Varadini 1806» - «Епіграма про мій «Парнас» у преподобного пана греко-католицького каноніка Олексія Почія, Варадин 1806 р.», «Epigramma in r[everendissimum] dominum Samuelem Vulkan, gr[aeco]-cath[olicae] dioeceseos M[agnae] Varadiensis vicarium generalem pro episeopo candidatum» - «Епіграма на преподобного пана Самуїла Вулкана, генерального вікарія греко-католицької дієцеії велико- вараждинської, кандидата на єпископа», «Epigramma in domum reverendissimi d[omini] Mathiae Retaller canonici» - «Епіграма на дім преподобного п[ана] каноніка Матвія Реталлєра» та інші.
Впадає в око відсутність релігійних тем у творах закарпатського автора латиномовних творів XIX століття. Переважна більшість творів В. Довговича - це панегірики друзям і знайомим, роздуми над суттю філософських систем епохи просвітництва, критика діянь політичних персоналій його епохи і впливу дій політиків на долю простих людей, філософські, зокрема натурфілософські начерки й ідилії.
Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ
Серед віршованих творів бачимо також цікаві спостереження, як, наприклад, два дводистихові: «Epigramma satyricum in mores Varadiensium, dum 28-o Mai ningeret» - «Сатирична епіграма на характер вараждинців, коли 28 травня випав сніг» та «Aliud» - «Ще одна». У цих віршах В. Довгович обіграв травневі події, коли замість біліти квітами земля біліє несподіваним снігом. Проте «сатиричний» дотеп епіграми стосовно характеру співмешканців викладено у другому дистиху: «Quid, natura, facis? Transversum quid nova mutas/ Tempora? Non muto. Quid facis ergo? Imitor». - «Що ж виробляєш, природо? Чому пори року міняєш?/ Ні, не міняю! А що? Тільки наслідую їх». Виділені у латиномовній цитаті слова створюють гру значень: міняти - означає творити щось нове, а наслідувати, у категоріях естетики XIX століття, відмінних від класицистичних - плагіювати.
Серія сатиричних епіграм висміюють згубні пристрасті і погані звички, як- от пияцтво («Epigramma in d[ominum] Michaelem Tertina professorem»,» «In cl[arissimum] d[ominum] Martinum Varga»), неуцтво («In iuvenem facie venustum, sed ingenio habetem»), графоманію («In pseudopoetas» - «На псевдопоетів»). Цитата із цього вірша сповнена іронії: «Pauper Apollo veluti quondam nunc pascere rursum/ Invitus stupidos cogitur ecce boves!» - «Бідний отой Аполлон і тепер, як колись, мусить пасти/ Знову бездарних биків проти бажання свого»).
У творчій спадщині В. Довговича зринає також постійний топос Зоїла - упередженого критика, притаманий латиномовній епіграматичній літературі. Невідомо, кому адресувалася інвектива, висловлена в епіграмі «На якогось критика»: «Si rubrior crinis, brevior si pes foret ipsi,/ Ex critico melior Zoilus esset adhuc» - «Дай ось йому ще рудіше волосся і ногу коротшу,/ З критика стане Зоїл, кращий зі всіх дотепер».
У примітці до твору «Панегірик викладачеві теології Івану Станкевичу» В. Довгович висловив свою виразно антивоєнну позицію: «Ut lector intelligat querelas, reflectat se ad annum 1809-um mensem Iunium, dum Napoleon expugnabat Posonium. Tyrnavia 6 milliaribus distat Posonio, unde fragores tormentorum quotidie fere audiebantur ad nos, praeter alios apparatus et terriculamenta Martia fere per 6 hebdomadas. Tunc haec carmina componebantur». («Щоб читач зрозумів оці нарікання, то хай згадає червень 1809 року, коли Наполеон зайняв Позоній. Трнава від Позонія знаходиться на відстані шести миль. Сюди до нас долинали звуки гармат, крім інших знарядь та Марсових страховиськ, майже протягом шести тижнів. Оттоді й написаний цей вірш»). Ту ж тему В. Довгович викладав у творі «Considerando stragem industriae et snaguinis humani per bellum Gallicum anno 1809 in Hungaria causatum, contraxi nauseam erga philosophiam, utpote quae a tot saeculis nescit reducere homines, ut non insaniant tandem et devovi me poesi» - «Роздумуючи над занепадом працездатності та людським кровопролиттям з приводу галлської війни 1809 року, причиною якої була Угорщина, я зненавидів філософію як таку, що від багатьох століть не вміє стримати людей, щоб вони врешті-решт не сходили з глузду, і присвятив себе поезії» [4, с. 788].
Читайте також: Пітаґорейська акме Андрія Содомори
Багато творів В. Довговича мають емблематичні особливості. «Epigramma in effigiem loannae Kovachich» - «Епіграма на портрет Іванни Ковачич» [3, c. 781] - це поетична рефлексія автора перед зображенням жінки, яка померла у розквіті віку. Для вислову своїх почуттів В. Довгович звертався до відповідних сюжетів античної міфології (переказ про Орфея та Еврідіку), коли пристрасне кохання повертало покійну людину із «вод Стиксу». У тексті автор вжив синоніми на позначення потойбічного світу: «Stygias aquas» («Стиґійські води»: Стикс - ріка з болотистими берегами, за якою був світ померлих; синонім християнського поняття «пекла») та «Elysias campes» («Єлисейські поля»: у поняттях античного світу - місце перебування праведників). У такий спосіб В.ь Довгович намагався висловити думку про порядність Іванни Ковачич, яка «Quae tam fida viro est?» - «Хто ще настільки ж вірний чоловікові?» Іронія викладена в останньому дистихові: «Si ducet mox de Parcis, ago rapta triumphum,/ Immortale viro nomen in orbe parans»: «А якщо звільнить від Парк, то я справлю тріумф тоді справжній/ Й цим чоловіка ім’я в світі безсмертним зроблю». В. Довгович висловив двозначну думку: мертва дружина - найвірніша; якщо ж чоловік здатен силою своїх почуттів вирвати її з потойбічного світу (метафорично - звільнити від Парок - божество античної міфології, які снували, відмірювали й обривали нитку людського житття; у давньогрецькій міфології Клото, Лахесіс й Атропос; у давньоримській - Нона, Деціма, Морта, то вона «прославить його імення на цілий світ» - імовірно, В. Довгович натякнув на унікальність такого випадку вірності з боку чоловіка.
«Quae tam fida viro est? Oculi, frons, pectora, vultus
Picta signa fuerunt. Aspice, talis eram!
Occubui subito, heu, viridis dum floruit aetas,
Nempe meae merces haec pietatis erat.
Coniunx ingemuit maturo in funere. Fidus!
Perque genas lacrimae fluminis instar eunt,
Flevit sic quondam Euridicen Orpheus ademptam,
Quam tamen ex Stygiis ipse reduxit aquis.
Hoc memini fecisse deos. An me quoque sic vir
Occubui subito, heu, viridis dum floruit aetas,
Nempe meae merces haec pietatis erat.
Coniunx ingemuit maturo in funere. Fidus!
Perque genas lacrimae fluminis instar eunt,
Flevit sic quondam Euridicen Orpheus ademptam,
Quam tamen ex Stygiis ipse reduxit aquis.
Hoc memini fecisse deos. An me quoque sic vir
Dilectus campis ducet ab Elysiis?
Si ducet mox de Parcis, ago rapta triumphum,
Immortale viro nomen in orbe parans».
Si ducet mox de Parcis, ago rapta triumphum,
Immortale viro nomen in orbe parans».
Де таку вірну зустрінеш іще? Ось лице, чоло, очі,
Перса - поглянь на портрет: дійсною такою була.
Раптом, о горе! я в розквіті років дівочих померла:
Ось нагорода така тут за побожність мою!
Гірко ридав чоловік, як мене хоронили завчасно,
Вірний! - рікою лились сльози йому по шоках.
Так колись плакав Орфей, як померла Еврідіка мила,
З вод із стігійських, проте, знов повернув він її,
Це, пам’ятаю, зробили боги.
Перса - поглянь на портрет: дійсною такою була.
Раптом, о горе! я в розквіті років дівочих померла:
Ось нагорода така тут за побожність мою!
Гірко ридав чоловік, як мене хоронили завчасно,
Вірний! - рікою лились сльози йому по шоках.
Так колись плакав Орфей, як померла Еврідіка мила,
З вод із стігійських, проте, знов повернув він її,
Це, пам’ятаю, зробили боги.
Чи ж мене чоловік мій
Милий назад приведе із елісейських полів?
А якщо звільнить від Парк, то я справлю тріумф тоді справжній
А якщо звільнить від Парк, то я справлю тріумф тоді справжній
Й цим чоловіка ім’я в світі безсмертним зроблю».
В іншій емблематичній епіграмі «Ad effigiem Cupidonis» - «На зображення Купідона» [4, с. 786] В. Довгович описав кольористику досконалої статуї Купідона:
«Ludunt flore genae teretes faciemque serenant,
Plus quam, hyacinthe, tuam sive, tulippa, tuam».
«Щоки кругленькі, мов цвіт, виграють, осявають обличчя,
Кращі, тюльпане, твоїх і, гіацинте, твоїх!»
Автор створив консепт, протиставляючи зображення ніжного хлопця і традиційний лук - зброю у його руках, і натякаючи на відоме прислів’я, яке стверджує, що «любов сліпа», тобто, вражає цілком довільно:
«Heu, sed quis dedit arma deo? Tenet ecce pharetram!
Ah, timeo, his uti nesciet ille puer!»
«Ох, але хто тому богу дав зброю? Колчан ось тримає!
Користуватись (боюсь) нею не вміє хлопчак!»
У своїх епіграматичних творах В. Довгович активно використовував античні топоси. У вірші «Привітання мукачівському єпископу Андрею Бачинському з нагоди нового 1803 року» бачимо імена Феба, збірне імення Піерій (прикладка муз, яка походить від назви узгір’я Пієрії під Олімпом); єпископа у тексті два рази названо пресулом (дослівно: той, що танцює попереду; 1. Давнє значення - один із 12 саліїв - жерців Марса, який вів (очолював) їхній танець на честь божества. 2. Заступник, покровитель; голова). Окрім того, автор використав кольористичну топіку: кармазиновий колір, багряниця (purpura) - ознака високого суспільного становища, у В. Довговича - високої священичої гідності (у цьому випадку - єпископського сану).
Iure petit magnosque refert tua purpura cultus,
Quos virtus humeris induit ipsa tuis.
Слушно пурпура твоя особливі обов’язки носить:
Кращі, тюльпане, твоїх і, гіацинте, твоїх!»
Автор створив консепт, протиставляючи зображення ніжного хлопця і традиційний лук - зброю у його руках, і натякаючи на відоме прислів’я, яке стверджує, що «любов сліпа», тобто, вражає цілком довільно:
«Heu, sed quis dedit arma deo? Tenet ecce pharetram!
Ah, timeo, his uti nesciet ille puer!»
«Ох, але хто тому богу дав зброю? Колчан ось тримає!
Користуватись (боюсь) нею не вміє хлопчак!»
У своїх епіграматичних творах В. Довгович активно використовував античні топоси. У вірші «Привітання мукачівському єпископу Андрею Бачинському з нагоди нового 1803 року» бачимо імена Феба, збірне імення Піерій (прикладка муз, яка походить від назви узгір’я Пієрії під Олімпом); єпископа у тексті два рази названо пресулом (дослівно: той, що танцює попереду; 1. Давнє значення - один із 12 саліїв - жерців Марса, який вів (очолював) їхній танець на честь божества. 2. Заступник, покровитель; голова). Окрім того, автор використав кольористичну топіку: кармазиновий колір, багряниця (purpura) - ознака високого суспільного становища, у В. Довговича - високої священичої гідності (у цьому випадку - єпископського сану).
Iure petit magnosque refert tua purpura cultus,
Quos virtus humeris induit ipsa tuis.
Слушно пурпура твоя особливі обов’язки носить:
їх доброчесність сама на твої плечі кладе.
Звертаючись до адресата із новорічного привітанням, В. Довгович використав у вірші анафору, групуючи семантично близькі слова: ««Salve..., vive diu..., vive diu felix...»: «Бувай здоров..., живи довго..., живи довго і щасливо...» На завершення цього фрагменту автор укомпонував рядок із серією античних музичних реалій: «Хай прославляють тебе ліра, кіфара і плектр!» Ліра в античності асоціювалася із Аполлоном і музами, ліричною поезією. У такий спосіб В. Довгович побажав адресатові свого твору, щоб його ім’я стало прославленим авторами панегіриків - це постійний топос постренесансної літератури.
Читайте також: Йоахим Пасторій. Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (...) 1652 р.
“Salve, magnanimi sydus venerabile cleri,
Ecce puer festum vult celebrare tuum.
Vive diu semperque sacris tibi tempora sertis
Звертаючись до адресата із новорічного привітанням, В. Довгович використав у вірші анафору, групуючи семантично близькі слова: ««Salve..., vive diu..., vive diu felix...»: «Бувай здоров..., живи довго..., живи довго і щасливо...» На завершення цього фрагменту автор укомпонував рядок із серією античних музичних реалій: «Хай прославляють тебе ліра, кіфара і плектр!» Ліра в античності асоціювалася із Аполлоном і музами, ліричною поезією. У такий спосіб В. Довгович побажав адресатові свого твору, щоб його ім’я стало прославленим авторами панегіриків - це постійний топос постренесансної літератури.
Читайте також: Йоахим Пасторій. Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (...) 1652 р.
“Salve, magnanimi sydus venerabile cleri,
Ecce puer festum vult celebrare tuum.
Vive diu semperque sacris tibi tempora sertis
Cingat amor, cingat gloria, cingat honor!
Vive diu felix! Clamo tibi, summe sacerdos,
Pasce gregem Christi, pastor amate, pium!
Aura tibi sine nube fluat, tibi candeat aether,
Te lyra, te cytharae, te pia plectra sonent.
«Здрастуй, достойная зірко цього благородного кліру,
Хоче хлопчисько простий славити свято твоє,
Довго живи, і вінками священними хай твої скроні
Завжди вінчає любов, слава безмежна і честь.
Довго щасливо живи, і, владико, тебе я благаю:
Пасторе милий, паси стадо побожне Христа.
Небо безхмарним хай буде і чистим ефір над тобою,
Хай прославляють тебе ліра, кіфара і плектр!
Vive diu felix! Clamo tibi, summe sacerdos,
Pasce gregem Christi, pastor amate, pium!
Aura tibi sine nube fluat, tibi candeat aether,
Te lyra, te cytharae, te pia plectra sonent.
«Здрастуй, достойная зірко цього благородного кліру,
Хоче хлопчисько простий славити свято твоє,
Довго живи, і вінками священними хай твої скроні
Завжди вінчає любов, слава безмежна і честь.
Довго щасливо живи, і, владико, тебе я благаю:
Пасторе милий, паси стадо побожне Христа.
Небо безхмарним хай буде і чистим ефір над тобою,
Хай прославляють тебе ліра, кіфара і плектр!
Проте зміст цього віршованого твору не обмежується ґратуляційними імпровізаціями; вірш завершено дистихом, у якому автор закодував неперекладну цифрову експлікацію (переклад цього дистиху на сьогодні не публікований):
Me qVoqVe qVaeso tVos Inter soCIato CLIentes,
QVos nutrit fIDeI paX pietate tVae.
Це числове позначення римськими цифрами - MDCCLXVVVVVVIIIIIII - означає 1797-й рік. Постає закономірне питання: чому автор завершив своє новорічне привітання з новим 1803 роком закодованим числом 1797? Справа у тому, що 1793 року Андрей Бачинський переніс школу із села Коритияни під Ужгородом до самого Ужгорода, 1794 року в Ужгороді на основі цієї школи відкрито вчительську препарандію (підготовчий курс семінарії) з руською, як тоді казали, тобто українською мовою викладання для українського етнічного населення, а 1797 року опубліковано руський буквар (перевидання 1779 року). Саме рік виходу букваря - підручника для початкових класів - українською мовою для етнічних українців й закодовано у прикінцевому дистихові цього твору В. Довговича. Підтвердженням може бути ще один дистих із цього вірша:
«Illius haec cecinit Szigethani penna poetae,
Qui nisi grammaticas audit adusque scholas.»
«Пише про це все перо ось поета з сигетської школи,
Що ще граматики курс слухає в закладі цім.»
Цікаво також, що В. Довгович ужив на початку цього дистиха виразу «Illius haec...», а не «Ille ego...»[*2]; це може бути продиктованим «топосом скромності», який повинен бути притаманним питомцеві граматичного класу семінарії, можливо також, що автор у такий спосіб мав намір акцентувати свій статус початківця, адже він щойно почав навчання і лишень робить перші кроки у віршописанні, про що свідчить передостанній дистих: «Accipe primitias modulamenque accipe anni,/ Quem tibi felicem, Praesul, amate, precor» - «Отже, прийми першу спробу мою - пісню року нового,/ Щоб він, владико, лише щастя приносив тобі». Проте найімовірніше, що В. Довгович ужив іншої форми саморепрезентації у цьому дистиху з наміром розмежувати свій твір - радісне, урочисте новорічне привітання, і відому цитату, яка викликала б конотації із «сумними віршами» («Tristia», у перекладі Андрія Содомори - «Жалі»). У такий спосіб автор акцентував віншувальний характер свого твору.
Ці висновки підтверджує наступний твір із майже бароково розгорнутим титулом: «Вірш-звертання до учнів, що зібралися після іспитів у кінці 1803 навчального року, щоб урочисто відзначити оголошення наслідків успішності, виголошений публічно молодим автором у шкільному залі 7 вересня 1803 р.» [4, с. 779-780]:
«Ille ego, grammatici qui ruris habebar alumnus (Szigeth),
Quod tenet abruptis insula cincta iugis.»
«Я ось отой, що граматики клас закінчив у Сигеті;
Місто це, острів немов серед верхів'їв стрімких.»
У цьому випадку маємо твір, присвячений закінченню навчання, а, отже, з «присмаком смутку». Тут автор цілком вмотивовано використав зачин із «Трістій» Овідія; такий зачин з перших слів передає настрій, який В. Довгович хотів навіяти реципієнтові. У вірші ведеться уявна розмова автора й античних божеств поетичної творчості, упродовж якої автор мисленим зором оглядає минулий рік навчання й аналізує свої здобутки:
«Aut errore viarum aut laeti floribus arvi
Me qVoqVe qVaeso tVos Inter soCIato CLIentes,
QVos nutrit fIDeI paX pietate tVae.
Це числове позначення римськими цифрами - MDCCLXVVVVVVIIIIIII - означає 1797-й рік. Постає закономірне питання: чому автор завершив своє новорічне привітання з новим 1803 роком закодованим числом 1797? Справа у тому, що 1793 року Андрей Бачинський переніс школу із села Коритияни під Ужгородом до самого Ужгорода, 1794 року в Ужгороді на основі цієї школи відкрито вчительську препарандію (підготовчий курс семінарії) з руською, як тоді казали, тобто українською мовою викладання для українського етнічного населення, а 1797 року опубліковано руський буквар (перевидання 1779 року). Саме рік виходу букваря - підручника для початкових класів - українською мовою для етнічних українців й закодовано у прикінцевому дистихові цього твору В. Довговича. Підтвердженням може бути ще один дистих із цього вірша:
«Illius haec cecinit Szigethani penna poetae,
Qui nisi grammaticas audit adusque scholas.»
«Пише про це все перо ось поета з сигетської школи,
Що ще граматики курс слухає в закладі цім.»
Цікаво також, що В. Довгович ужив на початку цього дистиха виразу «Illius haec...», а не «Ille ego...»[*2]; це може бути продиктованим «топосом скромності», який повинен бути притаманним питомцеві граматичного класу семінарії, можливо також, що автор у такий спосіб мав намір акцентувати свій статус початківця, адже він щойно почав навчання і лишень робить перші кроки у віршописанні, про що свідчить передостанній дистих: «Accipe primitias modulamenque accipe anni,/ Quem tibi felicem, Praesul, amate, precor» - «Отже, прийми першу спробу мою - пісню року нового,/ Щоб він, владико, лише щастя приносив тобі». Проте найімовірніше, що В. Довгович ужив іншої форми саморепрезентації у цьому дистиху з наміром розмежувати свій твір - радісне, урочисте новорічне привітання, і відому цитату, яка викликала б конотації із «сумними віршами» («Tristia», у перекладі Андрія Содомори - «Жалі»). У такий спосіб автор акцентував віншувальний характер свого твору.
Ці висновки підтверджує наступний твір із майже бароково розгорнутим титулом: «Вірш-звертання до учнів, що зібралися після іспитів у кінці 1803 навчального року, щоб урочисто відзначити оголошення наслідків успішності, виголошений публічно молодим автором у шкільному залі 7 вересня 1803 р.» [4, с. 779-780]:
«Ille ego, grammatici qui ruris habebar alumnus (Szigeth),
Quod tenet abruptis insula cincta iugis.»
«Я ось отой, що граматики клас закінчив у Сигеті;
Місто це, острів немов серед верхів'їв стрімких.»
У цьому випадку маємо твір, присвячений закінченню навчання, а, отже, з «присмаком смутку». Тут автор цілком вмотивовано використав зачин із «Трістій» Овідія; такий зачин з перших слів передає настрій, який В. Довгович хотів навіяти реципієнтові. У вірші ведеться уявна розмова автора й античних божеств поетичної творчості, упродовж якої автор мисленим зором оглядає минулий рік навчання й аналізує свої здобутки:
«Aut errore viarum aut laeti floribus arvi
Versus Parnassi culmina ductus eram.
Audivi, fateor, longinqua silentia rumpi
Audivi, fateor, longinqua silentia rumpi
Musarum cantu, qui mihi dulcis erat.
«Di, mihi Tyndareas, dixi, superaddite vires,
Ut simili valeam voce sonare melos».
At non concessum. Quaerenti reddita vox est:
«Quid, puer, exposcis? In Phaetonta petis».
Шляхом незнаним, крутим, чи по квітах барвистого поля
«Di, mihi Tyndareas, dixi, superaddite vires,
Ut simili valeam voce sonare melos».
At non concessum. Quaerenti reddita vox est:
«Quid, puer, exposcis? In Phaetonta petis».
Шляхом незнаним, крутим, чи по квітах барвистого поля
Аж до Парнасу вершин доля мене привела.
Тут я почув, признаюсь, серед довгої тиші приємний
Тут я почув, признаюсь, серед довгої тиші приємний
Спів геліконських сестер, що найсолодший мені.
«Дайте мені, о боги, - я сказав, - Тиндареєву силу,
Щоб теж співати таким голосом зміг я пісні».
Згоди однак не отримав, і голос донісся до мене:
«Хлопче, чого забажав? На Фаетонів став шлях!»
В Свій твір Довгович завершує дотепним самоіронічним консептом, стверджуючи, «In Phaetonta petis» - «На Фаетонів став шлях» (дослівно: хочеш у Фаетони...); Фаетон - епітет бога Сонця (грецькою «осяйний»). Друге значення - ім’я сина бога сонця і Клімени, який намагався керувати батьковою каретою, проте не зумів і мало не спалив землю та згорів, вражений блискавкою Юпітера.
Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян
Один із останніх відомих на сьогодні авторів латиномовних творів -Василь Довгович - ще на початку XIX століття вживав класичні метричні кліше і жанрові форми, використовуючи для викладу своїх ідей канонічні лексичні й риторичні засоби, властиві латиномовній поезії в Україні упродовж чотирьох століть розвитку цієї питомої галузі українського літературного процесу. Жанрову палітру поетичної спадщини В. Довговича окреслюють жанрові визначення, вкомпоновані у титули його творів - epigramma (епіграма), hymen (гимн), panegyricum (панегірик), satyra (сатира).
«Дайте мені, о боги, - я сказав, - Тиндареєву силу,
Щоб теж співати таким голосом зміг я пісні».
Згоди однак не отримав, і голос донісся до мене:
«Хлопче, чого забажав? На Фаетонів став шлях!»
В Свій твір Довгович завершує дотепним самоіронічним консептом, стверджуючи, «In Phaetonta petis» - «На Фаетонів став шлях» (дослівно: хочеш у Фаетони...); Фаетон - епітет бога Сонця (грецькою «осяйний»). Друге значення - ім’я сина бога сонця і Клімени, який намагався керувати батьковою каретою, проте не зумів і мало не спалив землю та згорів, вражений блискавкою Юпітера.
Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян
Один із останніх відомих на сьогодні авторів латиномовних творів -Василь Довгович - ще на початку XIX століття вживав класичні метричні кліше і жанрові форми, використовуючи для викладу своїх ідей канонічні лексичні й риторичні засоби, властиві латиномовній поезії в Україні упродовж чотирьох століть розвитку цієї питомої галузі українського літературного процесу. Жанрову палітру поетичної спадщини В. Довговича окреслюють жанрові визначення, вкомпоновані у титули його творів - epigramma (епіграма), hymen (гимн), panegyricum (панегірик), satyra (сатира).
[*1] Тут і далі подано переклади українською мовою Віталія Маслюка. З архіву автора.
[*2] «Ille ego...» - початок елегій Овідія («Трістії», IV, 10, 1-2), який став крилатою фразою. «Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum,/ Quem legis, ut noris, accipe posteritas» - «Ось я - хто укладав про любощі пісню грайливу./ Слухай, нащадку, щоб знав, чий перечитуєш вірш». Цит. за: Римська елегія з лат. переклав Андрій Содомора. - Львів : Літопис, 2009. - С. 476.
Список використаної літератури
1. Антологія української поезії. - Т. І. : Українська дожовтнева поезія. - К. : Дніпро, 1984. - С. 377-385.
2. Василь Довгович / Василь Довгович; [пер. з латинської Віталій Маслюк] // Слово многоцінне : хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) / - Т.4 [упорядник Валерій Шевчук, Василь Яременко] : в чотирьох книгах. - К. : Аконіт, 2006..- С. 779-799.
3. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - Свидник, 1982. - № 10. - С. 110 - 232.
4. Слово многоцінне : хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) / - Т.4 [упорядник Валерій Шевчук, Василь Яременко] : в чотирьох книгах. - К. : Аконіт, 2006..- С. 779-799.
[*2] «Ille ego...» - початок елегій Овідія («Трістії», IV, 10, 1-2), який став крилатою фразою. «Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum,/ Quem legis, ut noris, accipe posteritas» - «Ось я - хто укладав про любощі пісню грайливу./ Слухай, нащадку, щоб знав, чий перечитуєш вірш». Цит. за: Римська елегія з лат. переклав Андрій Содомора. - Львів : Літопис, 2009. - С. 476.
Список використаної літератури
1. Антологія української поезії. - Т. І. : Українська дожовтнева поезія. - К. : Дніпро, 1984. - С. 377-385.
2. Василь Довгович / Василь Довгович; [пер. з латинської Віталій Маслюк] // Слово многоцінне : хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) / - Т.4 [упорядник Валерій Шевчук, Василь Яременко] : в чотирьох книгах. - К. : Аконіт, 2006..- С. 779-799.
3. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - Свидник, 1982. - № 10. - С. 110 - 232.
4. Слово многоцінне : хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) / - Т.4 [упорядник Валерій Шевчук, Василь Яременко] : в чотирьох книгах. - К. : Аконіт, 2006..- С. 779-799.