Андрій Рудницький, доктор архітектури, професор кафедри містобудування Інституту архітектури Н/У „Львівська політехніка”
Особливо це стосується питань про час виникнення Львова та формування його регулярної планувальної сітки. Однією з причин такої ситуації є та обставина, що урбаністичні аспекти історії Львова дотепер, у своїй більшості, досліджувались не з позицій урбаністичної науки, а з позиції істориків, або й політиків.
Читайте також: Латиномовна література українських етнічних земель. Вступна лекція
Ця стаття містить аналіз питання про середньовічний Львів, виконаний з позицій історії урбаністики. Дослідження ґрунтується на фактах, висвітлених у джерельних свідченнях давніх авторів, та в історичній літературі.
Найдавніша літописна згадка про місто Львів датується 1256 р. Власне у той рік сталася пожежа міста Холма. Літописець вказує, що заграву від пожежі було видно навіть зі Львова, тобто з віддалі 130 км [4, с. 9]. Той факт, що літописець застосував місто Львів як географічний орієнтир, який мав би бути відомий усім, свідчить, що Львів був тоді вже важливим містом. На підставі археологічних знахідок, ми знаємо, що люди проживали на території Львова дуже здавна. Ряд знахідок свідчить про давні контакти Львова з Римською імперією, зокрема на це вказує знайдений у Львові скарб римських монет ІІ-ІІІ ст. н.е.[1, с.10].
Читайте також: Культурософський аналіз України як геополітичного перехрестя (cross-roads)
Розташування міста Львова на карті України та Світу є особливим. З одного боку, Львів знаходиться на головному європейському вододілі, що ділить континент навпіл, на два басейни: Чорного та Балтійського морів. Споглядаючи на карту, легко пересвідчитись, що коли їхати на північ від Карпат із Заходу на Схід, важко це зробити, минаючи Львів, бо інакше доведеться перетинати убрід дуже багато річок. Найпростіший шлях від Центральної Європи на Схід проходить через Краків, Перемишль і Львів до Галича, й далі по Дністрі. Власне на території Львова відбувається переїзд від одного басейну вод до іншого. Обминути Львів у такій дорозі практично не можливо. Звідси випливає, що Львів є географічно-предиспонований для того, щоби власне у цьому місці постійно бували мандрівники й торговці з різних країн. Це підтверджують, зокрема, археологічні матеріали, що їх знаходять у Львові, а також свідчення, які є в документах. Львів підтримував завжди тісні торговельні зв’язки з містами Німеччини, Чехії, Італії, Польщі, Криму, Візантії, Балканських країн. Роль Львова у міжнародній торгівлі підкреслена, зокрема, у підписі на відомій каталонській карті світу XIV ст.: „Місто Лева. До цього міста прибувають купці, які їдуть зі Сходу і вирушають Німецьким морем до Фландрії” [1, с.19].
З іншого боку, особливість розташування Львова полягає в тому, що Львів здавна знаходився осторонь від великих масивів давнього розселення. Такі давні осередки, княжі столиці, як Перемишль, Теребовля, Володимир, Белз та інші, є традиційними феодальними центрами кожний для своєї групи сільськогосподарських осель, а Львів – ні. Головна перевага Львова полягла у його пов’язанні з шляхами, з торгівлею, але не з традиційним феодальним управлінням. Через те Львів здавна не був княжою столицею. Він спочатку став відомим містом, а пізніше отримав статус княжої столиці.
Звідси випливає, що найдавніші витоки існування й розвитку Львова ми можемо шукати у дуже давніх часах. Разом з тим, нас не має дивувати відсутність згадок про Львів у давніх літописах, тому що літописи описували переважно діяльність і долю князів, але не долю торгових осель. Проте такі згадки зустрічаються часом в інших джерелах. Так, наприклад, вірменолог К. Захаріясевич у 1848 р. стверджував, що вірмени жили у Львові напевно вже в ХІІ ст. – першій половині ХІІІ ст., бо у Львові, біля церков, виявлено їх надгробники з 1130, 1183, 1184 і 1245 років. Взагалі, в усних переказах, які здавна побутували серед львівських вірмен, згадуються дати їхнього приходу до Львова в ХІ-ХІІ ст. [7, с.99].
Про початки Львова, крім першої літописної згадки про це місто, є певні інформації, які часом, з різних причин, викликають у різних авторів непорозуміння. Розглянемо їх по черзі.
Читайте також: Травестіювання жанрових канонів в українській мелодрамі кінця XIX – початку ХХ століть
Перша інформація. Мартин Груневег, найдавніший історик Львова, який жив тут у XVІ ст., вказує, що назва міста Львова не пов’язана з іменем князя Льва Даниловича, ця назва є давнішою. М. Груневег виводить її від імені якогось іншого, легендарного князя, який колись нібито убив на цьому місці лева, і від цього лева узяв собі ім’я, щоби перейняти для себе його силу. Також дуже стародавнє походження, за свідченням М. Груневега, має церква Святого Юра. Цю церкву, як свідчить відома у XVІ ст. легенда, було поставлено на місці, де колись жив Змій. Аналогічні легенди про Змія мають також міста Київ, Краків, Ротвайль та ряд інших дуже стродавніх європейських міст. Отже, М. Груневег свідчить, що будівництво Львова відбулося ще в непам’ятну давнину, у легендарний час. Тому назву Львова, як пише М.Груневег, не можна пов’язувати з особою князя Льва Даниловича; ця назва є старіша [4, с.61-64].
Друга інформація. Хроністи Львова XVІІ-XVІІІ ст. – Я. Альнпек, Ю. Зиморович, М. Груневег одностайно стверджують, що будівником Львова був князь Лев Данилович [8]. Я. Альнпек та Ю. Зиморович, а також М. Груневег у своїх записах конкретно визначають час будівництва князем Левом цього міста, або його фортифікацій, на 1270 р. [4; 7]. Узгодженість тверджень усіх трьох давніх авторів дає дослідникам підставу вважати, що вони описували заснування Львова на основі більш давнього історичного джерела [1, с.14].
Третя інформація. Відомо, що на воротах міста, побудованого у середньовіччі, і розпланованого згідно з правилами регулярного середньовічного містобудування, був напис, який свідчив, що той Львів був збудований князем Львом Даниловичем; а саме: на Галицькій брамі Львова в XVІІ ст. був напис латинською мовою: „Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім’я Леонтополіс” [1, с.15].
Читайте також: Рафаїл Заборовський та Києво-Могилянська Академія
Четверта інформація стосується обох Львівських замків. Хроністи, Я. Альнпек, Б. Зіморович та М. Груневег зазначають, що Високий та Низький замки у Львові були побудовані одночасно із закладенням міста. У всякому разі, обидва ці замки існували на своїх місцях вже в долокаційний час. Але місцем постійного проживання князя був не Високий, а Низький замок, бо Високий замок був фактично непридатним для повсякденного перебування. В. Зіморович писав: „…перезимувавши одну зиму в своєму замку (тобто у Високому замку, прим. авт.) посеред лютого завивання невщухаючого північного вітру, і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись, тяглова худоба, князь був дуже незадоволений цим місцем. Поблизу, у заболоченій місцевості, він побудував інший замок – нижній, пристосований більше для життя, ніж для оборони…” [4, с.10]. Крім того, у Високому Замку були труднощі з водопостачанням. М. Груневег також пише: „…Нижній замок служить королівським палацом або двором, бо він приготований лише для житла, а не для оборони міста.” [4, с.63]. З тексту інформацій хроністів випливає, що обидва замки Львова удавнину знаходилися там само, де вони були й пізніше; тобто де вони були в XVІІ-XVІІІ ст.
П’ята інформація стосується місця, де був передлокаційний Львів. В. Зіморович про це пише так: „…княжа свита, домашня челядь, дружинники і всі придворні…заселили…місцевість поміж обидвома замками (тобто поміж Високим та Низьким замком, прим. авт.). Так, без попереднього задуму, вони створили першу подобу підзамчанського поселення – проїжджий гостинець, пересічений вуличками. Відтоді…це підзамче є густо заселене здебільшого русинами, а також вірменами та євреями. Тут є найбільше їхніх храмів, оскільки за часів панування Льва їхні предки першими зайняли своїми будовами цю частину гірських схилів…” [4, с.10]. Про місце розташування стародавнього Львова, поміж горою „Високий замок” та перекритим вже тепер руслом річки Полтви, свідчить густе розташування тут християнських храмів візантійського обряду [14, с.21], а також наявність тут площі, відомої під назвою „Старий Ринок”. Назву „Ринок” в містах України, так само, як в містах інших країн Центральної Європи, мала тільки головна площа міста. Гора, яка підіймається над цим районом, в XV ст. звалася Гарай (що значить – „замчище”), а в XVІІ ст. звалася Лиса гора [5, с.10]. Про формування долокаційного Львова М. Груневег пише, що поміж церквою св. Юра та Високим Замком у найдавніші часи .„…почали збиратися люди…аж поки не виросло велике село, яке ще й нині є на передмісті…”. А тепер (тобто в XVІ ст., авт.) „…з усіх сторін міста є такі передмістя, а в них чудові вулички”. [4, с.62-63]. Отже, осередок найдавнішого, долокаційного Львова знаходився на Підзамчі; він мав нерегулярний, негеометричний план, а центральне місце в ньому займала головна комунікаційна дорога.
Читайте також: Готика як принцип самоорганізації тексту в оповіданні „Примари Несвізького замку” Олекси Стороженка
Шоста інформація. Стосовно будівництва нового міста, М. Груневег пише таке: „Оскільки в ті часи Полтва… утворювала велике болото, князь розпорядився збирати воду в рів і відпроваджувати її, осушувати землю, викорчовувати ліс. А тоді князь Лев почав під своїм замком вимірювати місто (підкр. моє, авт.), проголосив для нього вольності…” [4, с.62]. І далі: „Місто Львів збудовано чотирикутником. Розміром воно дорівнює Торуневі” [4, с.63]. А В. Зіморович пише: „Лев виділив для майбутнього міста найближчу долину під мурами обох замків…” [4, с.10].
Сьома інформація. Відомо, що у розплануванні нової дільниці Львова, збудованої згідно з правилами регулярного планування, була застосована давньоукраїнська система вимірювань довжини, властива для галицької будівничої школи [17, с.15].
Восьма інформація. Хроністи подають відомості, що удавнину на місці ряду пізніших львівських храмів римо-католицького обряду знаходилися храми руського обряду. Зокрема, М. Груневег пише, що у дворі Низького замку за його часів був храм св. Катерини, який був раніше храмом руським. У Верхньому замку також була „каплиця, прикрашена на руський спосіб, у якій молився князь” [4, с. 62]. Є інформація, що руська церква колись знаходилася на місці, де тепер є кафедральний храм латинського обряду, а також на місці монастирської церкви домініканського ордену [17, с.16].
Усі ці інформації разом створюють базу для того, щоби можна було упорядкувати наші відомості про старий Львів, і на тій підставі скласти об’єктивну уяву про його формування. Очевидно, як це ми зараз побачимо, в нас немає підстав, та й немає потреби, щоби ставити під сумнів яке-небудь з тверджень давніх хроністів, хоча на перший погляд може видатися, що в них є суперечності.
Всі події, що описані хроністами, та які є пов’язані з будівництвом і трансформацією плану міста Львова, стосуються ХІІІ та XIV ст., а також більш раннього часу. З тверджень хроністів випливає таке.
Читайте також: Генологічний дискурс у літературознавчій спадщині Богдана Лепкого
А) Назва „Львів” є дуже давня, ця назва не походить від імені князя Льва; така збіжність з його іменем є випадкова. Отже, назву „Львів” ми маємо розглядати в такому самому аспекті, як, наприклад, назви міст „Київ”, або „Краків”, або ж „Гошів” чи „Канів”, „Чернігів” і т.д. Пов’язання цих назв міст з якимись міфічними особами Кия, або Крака, або Гоша і т.д. є у принципі можливим, але тепер ми не маємо підстав для локалізації тих осіб у часі.
Б) Вказівка усіх львівських хроністів про те, що будівничим Львова був князь Лев, і вказівка, що він вчинив це в 1270 р., є занадто одностайна, щоби нею можна було нехтувати. Разом з тим, ми знаємо, що Львів напевно стояв уже в 1256 р. У тому році Львів був уже добре відомим містом, Левові Даниловичові було ледве 28 років, а князем він став щойно в 1264 році. Звідси випливає, що на це запитання потрібно дати відповідь.
Щоби це зробити, необхідно розглянути ситуацію, яка існувала у регіоні в той час, у її цілісності. Галичина перебувала в ті роки в дуже тісних контактах не тільки з руськими князівствами, але, не меншою мірою, з містами й територіями сусідніх країн Центральної Європи. Ці контакти відбувалися насамперед у сфері торгівлі та міжміських ділових зв’язків. Відповідно до того, мали місце також дуже тісні, та часом безпосередні династичні й політичні пов’язання. Відомо зокрема, що галицькі королі Данило Романович, та Лев Данилович, брали активну участь у політичних діях у Польщі. Данило Романович, в 1243 р., уладив великий похід на Люблінську землю, завоював її по Віслу, а сам Люблін затримав у своїх руках. Від того часу сусідні польські князі, особливо мазовецькі, визнавали Данила за свого протектора і поділяли його політику [2, с.80]. Льву Даниловичу, крім того, що він був князем белзьким, перемишльським та галицьким, належали також люблінська земля і комітат Берег на Закарпатті. Дружиною Льва Даниловича була дочка угорського короля, Бели IV, Констанція. Подібних інформацій про політичні та династичні зв’язки можна навести багато. Особливо тісні зв’язки поміж князівствами Русі та Польщі склалися у зв’язку з необхідністю боротьби з татарами.
У Центральній Європі, особливо в Польщі, друга половина ХІІІ ст. є періодом, коли відбувалася широко розгорнена перебудова міст на засадах магдебурзького права, з новою локацією міських районів та з наданням їм регулярного планування. У Кракові, в 1257 р., після наїзду татарів та знищення ними великої частини існуючих будинків, Болеслав Встидливий видав локаційний привілей, сполучений з визначенням регулярного плану міста [15, с.363]. Після наступного татарського наїзду на Краків, що стався в 1285 р., король Лєшко Чарний видав черговий привілей на будівництво оборонних мурів [3, с.106-107]. В результаті, після 1257 р., Краків отримав сучасний для того періоду новий міський район, на незабудованій перед тим території, що була розташована поруч із старим містом. Цей новий район отримав регулярне планування згідно із засадами магдебурзького права. Взагалі, треба зазначити, що у Кракові в ХІІІ ст. відбувся урбаністичний процес зовсім аналогічний до того, що стався трошки пізніше у Львові. Наново забудований з окремими фортифікаціями в 1257 р. міський район Кракова було розташовано на полі, поза межами давнього краківського посаду або інакше Окола (окольного города). Краківський Окул, як місто, перестав існувати, й став передмістям нового міського осередка. Знову Окул було приєднано до міста щойно після подавлення бунту війта Альберта, в XIV ст., з політичних міркувань.
Локалізація Познані відбулася в 1253 р. [3, с.43], Вроцлава в 1232-1241 рр. і в 1261 р.[3; 9] і т.д. Локалізація міста Торуня, з призначенням для міста нового регулярного планування, відбулася в 1233-1243 рр. (Старе Місто), і в 1264 р. (Нове Місто). Потрібно мати на увазі, що з тими містами Львів постійно мав тісні торгові та інші контакти [4, с.19]. Разом з тим, треба зазначити, що засади регулярного планування міст, згідно зі звичаями магдебурзького права, були у тому часі невластивими урбаністичним традиціям ні в Польщі, ні в Русі.
Читайте також: Велике князівство Литовське у європейській політиці другої половини 50-х років XVII століття
Повернемось думкою на територію міста Львова. В 1259 р. стався похід татар-ординців на Галичину, на Львів. В 1259 р. через Галичину пройшло величезне ординське військо, одним із завдань якого було підкорення Галицько-Волинського князівства. Льву Даниловичу було поставлено ультиматум: розметати свої міста. Князь Лев дав наказ демонтувати укріплення Львова, а також міст Данилів та Стіжок.
У 1287 р. знову відбувся наїзд татарський військ в Галичину та в Польщу. Але ситуація склалася вже інша. Керівник татарського походу, хан Телебуга, не зміг взяти наступом місто Львів і обмежився облогою. Далі татарські війська пішли на землі Польщі, та взяли штурмом місто Сандомир [1, с.17].
Ще декілька історичних вказівок. Магдебурзьке право, як юридичний засіб управляти містом, не було для Галичини, і конкретно для Львова, за часів князя Льва, справою незнайомою, яку не застосовували. У Львові збереглася грамота, у якій підтверджено, що князь Лев Данилович подарував війтові Бертольдові млин „Сільський кут” зі ставом поблизу Львова, а також село Малі Винники з млином, ставом, корчмою і хутором Підберізці [1, с.19; 4, с.15]. З наявності цього документа можна зробити два висновки. Перший – що за часів Льва Даниловича у Львові напевно існувала громада, якій було надане Магдебурзьке право бо звання війта неодмінно зв’язане з міським самоуправлінням. Другий висновок полягає в тому, що добрим стосункам з львівським війтом князь Лев придавав дуже велике значення, бо про це свідчить дуже щедра дотація. Мабуть, це було пов’язане з дуже активним будівництвом, яке велося у той складний час у Львові. У всякому разі, правова система управління містом, основана на засадах міського самоуправління, за часів князя Льва у Львові напевно існувала.
Читайте також: Українські ренесансні гуманісти про призначення людини у світі (від memento mori до memento vivere)
Документ про надання місту Львову магдебурзького права був підписаний королем Польщі Казимиром в 1356 р., у м. Сандомирі [4, с.16-18]. Той акт був, очевидно, повторним таким наданням, тобто це мав бути акт, що свідчить про стосунок до надання цього права з боку польського короля. Про яку-небудь локалізацію міста на новій території у цьому документі нема ніякої згадки.
В історичній літературі другої половини ХІХ-ХХ ст. набула поширення фантастична легенда, що нібито новий район міста Львова, розпланований на регулярних засадах, було побудовано в 1353 р., за розпорядженням короля Казимира. Таке твердження було висунуте А. Чоловським ще в кінці ХІХ ст., але воно є умоглядним, бо ні на чому не ґрунтується: на ніяких записах або інших інформаціях. Єдиною підставою для цього твердження є такий роздум. Нового регулярного Львова руські князі ніяк не могли побудувати, бо русини так міст не будували. Отже, цього не могло бути. Тому локалізація Львова могла відбутися тільки вже після того, як Львів перейшов у польські руки. Це могло би статися хіба що в 1353 р., бо раніше, перед тим, інтенсивна боротьба за Львів ще тривала. Відомо, що в 1351 р. і в 1353 р. Львів ще на короткий час забирав собі волинський князь Дмитро-Любарт Гедимінович [1, с.29]. Відомо також, що Львів був спалений в 1350 р. під час польсько-литовсько-руської воєнної боротьби. Отже, так чи інакше, мусила якось відбуватися його відбудова. Разом з тим відомо, що остаточно було включено Галичину до Польської держави в 1387 р. [2, с.112]. Але в документах того часу, в тому числі в грамотах короля Казимира від 1352 р. та 1356 р., жодної згадки про локалізацію нового міста немає. Фантастичність такого твердження А. Чоловського очевидна; не можна не бачити у ньому його політичного підґрунтя. Все ж, незважаючи на всю свою необґрунтованість, це твердження увійшло в наукові та популярні видання: що нібито локалізація середньовічного Львова відбулася за вказівкою польського короля Казимира в 1253 р., й тому король Казимир є будівничим Львова. Про це пишуть А. Чоловський [13, с.26-27]; Б. Качоровський [11, с.87]; О. Степанів [5, с.15]; В. Островський [10, с.73], а навіть В. Вуйцик у своїй книзі, виданій в 1979 р. [12, с.9], та цілий ряд інших авторів. У наш час дослідники намагаються розглянути історію давнього Львова на наукових засадах. Зокрема, автор цієї статті першим виступив з цього питання в книзі опублікованій в 1971 р. [6, с.9-13]. Ці матеріали відображені також у книгах [1, 9] та ін.
Викладений матеріал статті містить перелік наукових фактів, на які ми маємо опиратися. На підставі усіх розглянутих тверджень, ми приходимо до таких висновків.
Читайте також: «Унія греків з костьолом римським» А.-І. Потія як спроба формування духовно-морального виміру християнської особистості в українському Середньовіччі
Перший висновок. Львів виник дуже давно й отримав свою назву в незапам’ятні часи. Найдавніший Львів сформувався згідно з давньослов’янськими принципами, у пов’язанні з природною ситуацією як багатоелементна архітектурна композиція. Головними елементами архітектури міста Львова були:
а) Високий Замок, тобто замковий комплекс, розташований на неприступній горі;
б) власне місто, що розвинулося на базі головної дороги, яка проходила через місто, у підніжжя гори Гарай; місто простягалося аж до надполтв’янських мочарів. На цій території була площа Старий Ринок, головні церкви і храми міста, монастирі;
в) церква Святого Юрія – головна святиня міста, його релігійний осередок. Архітектурний аналіз найдавнішого планування міста Львова в ландшафтному аспекті виконала І. Дида.
Другий висновок. У ХІІІ ст., за часів князювання Льва Даниловича, відбулася у Львові локалізація міста, на архітектурно-планувальних засадах магдебурзького права. Для нової дільниці міста було вибрано ділянку, що знаходиться у безпосередньому сусідстві біля старого міста. Нова дільниця отримала регулярний план, й згідно із засадами будівництва міст та оборонних споруд того часу, з усіх боків була оточена своїми власними, окремими фортифікаціями. Отже, новий район Львова, за своїми планувальними ознаками, став окремим, автономним містом, залишивши за собою назву „Львів”. Ця подія сталася в 1270 р., тобто в час, коли Лев Данилович вже шість років засідав на галицькому княжому престолі. У зв’язку з тим, князя Льва Даниловича справедливо вважають будівником Львова. І власне тому, на головній, Галицькій брамі новозбудованого Львова удавнину було розміщено відповідний меморіальний напис.
Читайте також: Cтаніслав Оріховський-Роксолан: звиви пам’яті (рецепція постаті гуманіста за ранньомодерної доби)
Третій висновок. Саме будівництво князем Львом нового міста у вигляді модерної, з усіх боків укріпленої фортеці, було головним фактором, який спромігся зробити в 1289 р. Львів неприступним для татарських військ.
Список літератури
1. Вуйцик В.В. Львівський державний історико-архітектурний заповідник. – Львів: Каменяр, 1979. – 128 с.
2. Грабовецький В. Як і коли виник Львів? // Жовтень. – 1980. – №10. – С. 98-104.
3. Долинська М. Львів. Простір і мешканці. – Львів: Вид-во УКУ, 2005. – 90 с.
4. Ісаєвич Я. Львів. Сторінки історії. – Львів: Піраміда, 2005. – 128 с.
5. Ісаєвич Я. Найдавніший історичний опис Львова // Жовтень. – 1980. – №10. – С. 105-113.
6. Історія Львова /Сливка Ю.Ю., Стеблій Ф.І., Баран В.К. та ін. – К.: Наукова думка, 1984. – 416 с.
7. Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів / Упорядники Єдлінська У.Я., Ісаєвич Я.Д., Купчинський О.А. та ін. – К.: Наукова думка, 1986. – 424 с.
8. Каczorowski B. Zabytki starego Lwowa. – Warszawa, Oficyna wydawnicza, 1990. – 210 s.
9. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
10. Książek M. Zarys budowy miast średniowiecznych w Polsce do końca XV wieku. – Krakow, Politechnika Krakowska im. Tadeusza Kośćiuszki, 1992. – 146 s.
11. Ostrowski W. Wprowadzenie do historii budowy miast. Ludzie i środowisko. – Warszawa, Politechnika Warszawska, 1996. – 552 s.
12. Рудницький А.М. Розвиток міст західних областей УРСР та їх соціалістична реконструкція. – Львів: Львівський політехн. ін-т, 1971. – 56 с.
13. Степанів О. Сучасний Львів. – Краків, Львів: Українське видавництво, 1943. – 168 с.
14. Czołowski A. Wysoki Zamek. – Lwow, Nakładem Towarzystwa miłośnikow przeszłośći Lwowa, 1910. – 126 s.
15. Шишка О. Наше місто – Львів. – Львів: Центр Європи, 2002. – 192 с.
1. Вуйцик В.В. Львівський державний історико-архітектурний заповідник. – Львів: Каменяр, 1979. – 128 с.
2. Грабовецький В. Як і коли виник Львів? // Жовтень. – 1980. – №10. – С. 98-104.
3. Долинська М. Львів. Простір і мешканці. – Львів: Вид-во УКУ, 2005. – 90 с.
4. Ісаєвич Я. Львів. Сторінки історії. – Львів: Піраміда, 2005. – 128 с.
5. Ісаєвич Я. Найдавніший історичний опис Львова // Жовтень. – 1980. – №10. – С. 105-113.
6. Історія Львова /Сливка Ю.Ю., Стеблій Ф.І., Баран В.К. та ін. – К.: Наукова думка, 1984. – 416 с.
7. Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів / Упорядники Єдлінська У.Я., Ісаєвич Я.Д., Купчинський О.А. та ін. – К.: Наукова думка, 1986. – 424 с.
8. Каczorowski B. Zabytki starego Lwowa. – Warszawa, Oficyna wydawnicza, 1990. – 210 s.
9. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
10. Książek M. Zarys budowy miast średniowiecznych w Polsce do końca XV wieku. – Krakow, Politechnika Krakowska im. Tadeusza Kośćiuszki, 1992. – 146 s.
11. Ostrowski W. Wprowadzenie do historii budowy miast. Ludzie i środowisko. – Warszawa, Politechnika Warszawska, 1996. – 552 s.
12. Рудницький А.М. Розвиток міст західних областей УРСР та їх соціалістична реконструкція. – Львів: Львівський політехн. ін-т, 1971. – 56 с.
13. Степанів О. Сучасний Львів. – Краків, Львів: Українське видавництво, 1943. – 168 с.
14. Czołowski A. Wysoki Zamek. – Lwow, Nakładem Towarzystwa miłośnikow przeszłośći Lwowa, 1910. – 126 s.
15. Шишка О. Наше місто – Львів. – Львів: Центр Європи, 2002. – 192 с.