Тетяна Лисоколенко, к. філос. н.
Доба українського бароко як сторінка філософської спадщини виступала об’єктом дослідження плеяди вітчизняних учених. Серед них А.Бичко, Б.Бичко, Д. Чижевський, Я.Ісаєвич, В.Нічик та ін. Проте бароко як «стиль певної культури» [6, 67] не припиняє привертати до себе увагу дослідників української історії філософії, які прагнуть знаходити нові рішення відомих проблем та осягати глибину таємниці бароко. У контексті даної статті нас цікавить переорієнтація в мисленні представників української філософії, в історико-філософських ідеях яких, поряд зі значущістю релігійного компонента мислення, вагомим постає розумове осягнення сутностей.
Читайте також: «Унія греків з костьолом римським» А.-І. Потія як спроба формування духовно-морального виміру християнської особистості в українському Середньовіччі
Термін «бароко» походить від португальського вислову на означення форми перлин, які відзначилися неправильністю. Як для духовної течії XVII-XVIII ст. для бароко характерним є синтетизм Середньовіччя та Ренесансу, під яким Д. Чижевський розуміє «єдність різноманітності, що виходить не з одного чи чисельних пунктів погляду, а з багатьох, до того ж, таки між собою нічого спільного не мають» [6, 67]. Від того і міркування представників цієї доби характеризуються неправильністю, поділеністю між раціональними побудовами думки й алогічними поривами власної сутності. Думка митця бароко може собі дозволити спочатку висунення певних стверджень потім їх повне або часткове спростування, але все це має свій суперечливий сенс та зміст, що зветься бароко.
Бароко прийшло на Україну з Заходу як модерна течія, якій довелося поборотись проти певних традицій за нові принципи. В українського бароко не було противників, що поставали б йому на відпір, чим і обумовлені злет та популярність цього напрямку, який у свою чергу змусив філософів ліквідувати прогалини, що утворилися в минулі часи у вітчизняній духовній культурі. Для виявлення специфіки барокових пошуків українців треба звернути увагу на внутрішню складність барокової культури. Найголовнішим тут виступає рівноправність протилежних характеристик буття і людини, почуття «ясності ясного», тобто допущення присутності в житті людини чогось незбагненного розумом. Сама людина бароко, на думку дослідника українського мистецтва А.Макарова, це «наш духовний прототип. Вона вчиться мислити двома мовами: чіткими логічними означеннями науки й багатозначними образами, алегоріями і символами мистецтва. Одна її мова - це мова тих, хто прагне проникнути в глибокі, часом сумні та страшні для самої людини таємниці природи. Друга її мова - мова молитви, віри у вищий сенс світобудови й людської доброти. У ній відбилася та мудрість, яка з’єднує віки і не дає людині загинути через свій розум, який давно вже посварив її зі світом, природою Бога, самою собою» [2, 62]. Сучасна людина постає схильною до монологічності, її фундаментом є визначення власної вищості в нашому світі XXI ст. Людина епохи бароко не має такої «центричності» мислення і світорозуміння, вона намагається відтворювати суперечності та різноманіття в світосприйнятті дійсності. Людина бароко має в першу чергу служити Богу, який у світогляді барокових діячів займає таке ж центральне місце, як і людина.
Отже, синтетичний характер барокової епохи поєднував релігійний і світський компоненти культур, формував цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом та органічно вписувався в український філософський контекст XVII-XVIII ст. з притаманною йому перевагою релігійної сфери. Відповідно до барокової традиції, поряд з розумом проголошується і позараціональне, вище за нього, що разом з раціональним і становить сутність «мікрокосмосу» у «макросвіті» Всесвіту. Звідси і філософське подвійне розуміння людського буття, що визначається проблемою свободи волі, яка, з одного боку, спрямована на наближення до божественної сутності буття, а з іншого - до досягнення земних благ.
Читайте також: Словицький Лукаш. Лови Кохання на Вепра та Левицю
У кінці XVI-XVII ст. в багатьох українських містах виникають братства. Їх представники продовжують філософські традиції Острозького осередку із захисту позицій українського православ’я, апелюючи до компонентів ареопагітизму. Здійснюючи широку культурну й освітню діяльність, братчики творили ідеологію українського народу, підіймаючи його на боротьбу. Погляди діячів братств стають одним із важливих джерел формування ірраціональних уявлень в українській філософії. Крім цього, в їхніх творах можна побачити те, як саме змінюється розуміння непояснюваного, простежується відхід від давньоруського трактування розумово неосяжних явищ. У колі братчиків уже відсутні суворі заклики до аскези та відмови від тілесних пристрастей. Не можна не звернути увагу, що подібні зміни, протиріччя у переконаннях діячів братських шкіл є впливом епохи бароко, до домінант якої Д.Чижевський відносить «зображення руху, неоднозначно точно, переходових стадій непевної рівноваги» [6, 70].
Найбільш відомим репрезентантом українського бароко XVII ст. виступає автор чиселенних полемічно-богословських творів, ректор Києво-братської школи Касіян Сакович. Найяскравіше «дух» епохи представлений ним у творі «Трактат про душу». У центрі міркувань автора - людина, проблеми її самопізнання. К. Сакович цінує розумові здібності людини, говорить про першість земного життя, що значно наближає його до ідей діячів Відродження. Однак це ніяк не заважає йому в той же час бути представником ірраціонального напрямку в українській філософській думці. Лейтмотивом трактату К. Саковича можна вважати питання «звідки походить людська душа?», відповідь на нього автор шукає в межах творення Бога, творення ангелів та в межах найширшого розуміння батьківства. Це питання дуже турбує автора, оскільки відповідь на нього дасть можливість дізнатися найбільшу мудрість і філософію, яка полягає в тому, «щоб пізнати самого себе» [3, 445]. Людина має багато працювати, щоб вивчити закони і властивості власної природи, мусить уникати того, що порушує спокій її природи та шкодить їй. Слідом за Григорієм Ниським і Томою Аквінським Касіян Сакович був певен, що людина не може бути подібна до Бога тілом, бо Бог тіла не має, зате може бути подібна душею, яка, як і Бог, є безконечна, вічна, безсмертна, наповнює собою всесвіт. Правда, між ними існує різниця і певна відмінність, яка полягає в тому, що душа має початок, а Бог початку не має. Розум у міркуваннях автора постає як здатність розумної душі пізнавати речі, які підлягають розумінню, те ж, що не підпадає під можливості розуму людини - належить царині божого, сфері ірраціонального осягнення і збагнення. Подібна переорієнтація акцентів у світосприйнятті братчика до більшої раціоналізації сутності душі не призвела до втрати нею власних ірраціональних властивостей і особливостей.
Читайте також: Латиномовна література українських етнічних земель. Вступна лекція
На прикладі творчої діяльності К. Саковича ми бачимо як обидві духовні течії - античність і християнство зливаються в культурі бароко в ренесанс, з його пошаною до античності та до християнської культури. Творча діяльність Касіяна Саковича мала значний вплив на погляди та переконання представників українського бароко XVII-XVIII ст.
Завдання оновлення старини є одним з головних для тогочасних діячів, бо людина бароко прагне не лише радикальних змін (вона не має страху перед ще непізнаним), а цікавиться старовиною, шанує традицію «в якій бароко вбачає та шукає вічне, неперехідне, що мусить вести до збереження старого» [6, 116]. Такими мотивами, спрямованими на захист православної віри, пройнята творча діяльність діяча Київської братської школи Мелетія Смотрицького, в особі якого маємо представника раннього українського просвітництва з філософсько-світоглядними моментами на передньому плані. Своїм творам він надає суспільно-політичного спрямування, де центральне місце займають питання сутності людини та її душі. Знаходячись у центрі літературної полеміки, що велася між православними й уніатами, М.Смотрицький пише працю «Плач Східної церкви з поясненням догматів віри». Основним мотивом твору виступає туга, скорбота православної церкви, що оплакує власне тяжке становище, до якого її довели відступники-уніати. Автор викриває слабі боки латинства і відстоює правоту православного вчення. М.Смотрицький закликає читачів бути більш людяними, звертається до сумління і надає великого значення осягненню людиною власної суті. Одним з найбільших у «Треносі» є розділ про походження Святого Духа. У цьому питанні автор намагається не виходити за межі православної ортодоксії, закликаючи читача не доходити до догматичних істин за допомогою розуму. Апелюючи до значущості внутрішнього пізнання, митець впевнений, що фізичне існування без спокою душі нічого не варте: «пройміть серце і виточіть сумління, отямтеся» [4, 85]. Через внутрішнє заглиблення, самопізнання, стає можливим спілкування людини з Богом, який наділяє її силою для прийняття вищої мудрості.
У центр ідеологічної боротьби М.Смотрицький поставив церкву, вважаючи, що братства повинні діяти під її керівництвом. Така позиція відрізнялася від міркувань інших братчиків, які все рішучіше вводили до власних творів світські компоненти Відродження і послуговувалися авторитетом античних митців. Власним світоглядом Мелетій Смотрицький підтверджує те, що ірраціональне залишається в тісному зв’язку з філософською спадщиною християнської Київської Русі.
Читайте також: До питання про естетичні погляди Станіслава Оріховського (1513-1566)
Отже, треба звернути увагу на те, що ірраціональне у поглядах представників братських шкіл варіювалося від крайніх форм прояву, зближених з містичною лінією до лаконічних поєднань з елементами світського світогляду, що дає можливість засвідчити його рухливий стан разом зі зміною епох, переконань та ідеологій. При загальній політичній спрямованості дослідження братчиків були наповнені історико-філософськими ідеями, в яких можна побачити позицію переваги віри над розумом, проте не заперечення останнього.
Якщо ірраціональне у творчості Касіяна Саковича було наближене до ідей Відродження, а у творчості Мелетія Смотрицького - до ідей східної патристики, то у діяча Львівського братства - Кирила Транквіліона-Ставровецького ірраціональне займає проміжну ланку між ідеями гуманізму і досвідом осягнення незбагненного представників Києворуської доби. Кирило Ставровецький виступав прихильником апофатичного богослов’я і критикував усякі спроби приписувати божеству притаманні людині якості. Найяскравіше ця позиція розкривається у творі «Зерцало богословія», де автор зазначає: «Бог вище будь-якого розуму і мови» [5, 3-5]. Для нього творець - це найвища форма буття, якому притаманна безконечність та безмежність, який все наповнює, пронизує, який є премудрість і вищий розум. У Кирила спостерігається тенденція до зближення природи і Бога, їх злиття. Світ і природа вже не прості символи, вони перетворюються на божество. Тому Бог у К. Ставровецького виступає як творець, всюдисутнісний початок, що підноситься над усім навколишнім світом. Але, спираючись на текст вказаної роботи, можна стверджувати, що основну увагу автор зосередив на людині, вчення про яку складає зміст третьої бесіди в «Зерцалі богословія» - «О сотворенню чоловіка, которій малим миром нарицається». Крізь цей розділ червоною ниткою проходить думка про необхідність пізнання своєї власної суті. Автор декілька разів закликає: «пізнай себе; пізнай сутність свою» [5, 106]. В основу своїх міркувань Кирило ставить «духовну» людину, наголошуючи на рівності всіх людей та рівності людини з Богом. Отже, ми бачимо, що у «Зерцалі богословія» автор, як і більшість представників української філософської думки, підходить до розгляду людини як двосутнісної істоти, що створена «з двох сутностей різних» тобто з душі і тіла: «тіло видиме від землі, душа ж невидима від небес» [5, 96]. Надаючи духовній сутності людини великого значення, К.Ставровецький вважав, що саме завдяки власному духу можна піднятися до Бога маючи «чисте серце» та волю. Утверджуючи безсмертність та розумність невидимої душі, братчик був певен, що без земного тіла і тих процесів, які йому властиві, людина не може жити. Інакше кажучи, в світоглядних орієнтирах Кирила Ставровецького матеріальне існує в єдності з духовним, що наближає українського митця до мислителів доби Відродження. В той же час, незважаючи на визнання потреби в існуванні тілесності людини, у К.Ставровецького зустрічаємо думку, що тіло є ворогом душі, оскільки з ним пов’язані чуттєвість, пристрасті, за його допомогою людина долучається до світу зла, світу гріха. Однак, треба підкреслити, що у філософії К.Транквіліона-Ставровецького світом зла є не тілесний світ, а результат діяльності диявола. Дослідник розвиває ідею про серединне становище людини між тваринним й божественним світами. У цьому переконанні автора «Зерцала богословія» можна угледіти проміжне становище ірраціонального як того, що має зв’язок з земним життям і сферою трансцендентного. Високо цінуючи розум, К.Ставровецький спрямовує його не стільки на зовнішній світ, скільки на пізнання внутрішньої сутності душі, на її моральне вдосконалення. Ум згідно з твором являє собою центр усіх вищих якостей душі людини. Він є безсмертним, бачить видиме й невидиме. Отже, в переконаннях Кирила Ставровецького розум відіграє одну з головних ролей, здатен пізнавати внутрішню сутність людини. Пізнавши себе, людина усвідомить необхідність морального оновлення. У дусі української філософської традиції братчик був переконаний у тому, що головним для людини виступає єднання з Богом, життя і діяння по законах Божих, що досягається через стриманість, чуйність і пильність у молитвах повсякденних.
Можна зазначити, що основна філософська концепція братчиків обертається навколо ідеї самопізнання. Душа пов’язана не лише з розкриттям непізнаванних сутностей, а й виступає умовою гармонійного життя людини у видимому світі. Саме в цьому представники братських шкіл пішли вперед, в порівнянні зі своїми попередниками. Вони змогли певним чином, ще в локальній формі, розширити межі ірраціонального на земне життя, тим самим змінюючи його місце в світоглядній системі українців.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...
Власною творчістю представники братських шкіл збагатили загальний спектр української історико-філософської проблематики. Синтетизм релігійного й світського, проголошення поряд з розумом позараціонального аспекту в пізнавальній діяльності людини у міркуваннях діячів братських шкіл, значно вплинуло на весь подальший шлях розвитку української філософії та знайшло своє подальше втілення у пошуках філософів Києво-Могилянської академії та антропоцентричній концепції Григорія Сковороди.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бичко А. Світлотінь Касіяна (Калліста) Саковича / А.Бичко, Б.Бичко. - К.: Укр. центр духовної культури, 2005. - 168 с.
2. Макаров А.М. Світло українського бароко / А.М. Макаров. - К.: Мистецтво, 1994. - 288 с.
3. Сакович К. Трактат про душу / К.Сакович // Пам'ятки братських шкіл на Україні (к.ХѴІ- поч.ХѴІІст.) - К.: Наук. думка, 1988. - С. 443 - 512.
4. Смотрицький Мелетій. Тренос / Мелетій Смотрицький // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. - К., 1987. - С. 67 - 92.
5. Транквіліон-Ставровецький К. Зерцало Богословия / К. Транквіліон-Ставровецький. - Почаїв, 1618. - С. 3 - 109.
6. Чижевський Д. Філософські твори: у 4т. Т.2. / Д.Чижевський. - К.: Смолоскип, 2005. - 264 с.
1. Бичко А. Світлотінь Касіяна (Калліста) Саковича / А.Бичко, Б.Бичко. - К.: Укр. центр духовної культури, 2005. - 168 с.
2. Макаров А.М. Світло українського бароко / А.М. Макаров. - К.: Мистецтво, 1994. - 288 с.
3. Сакович К. Трактат про душу / К.Сакович // Пам'ятки братських шкіл на Україні (к.ХѴІ- поч.ХѴІІст.) - К.: Наук. думка, 1988. - С. 443 - 512.
4. Смотрицький Мелетій. Тренос / Мелетій Смотрицький // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. - К., 1987. - С. 67 - 92.
5. Транквіліон-Ставровецький К. Зерцало Богословия / К. Транквіліон-Ставровецький. - Почаїв, 1618. - С. 3 - 109.
6. Чижевський Д. Філософські твори: у 4т. Т.2. / Д.Чижевський. - К.: Смолоскип, 2005. - 264 с.