Володимир Кахнич
Соціальний визиск супроводжувався насадженням національного і релігійного гніту. Польська шляхта і католицьке духовенство настирливо і методично проводили лінію на полонізацію й окатоличення українського населення, на його духовне поневолення та асиміляцію.
У здійсненні цих планів панівні кола Речі Посполитої і їхні духовні наставники з Ватикану значну роль відводили проголошеній у 1596 р. в Бресті церковній унії. Провідниками цієї політики виступали підготовлені Ватиканом і скеровані на українські землі місіонери з ордену єзуїтів. За підтримки органів влади шляхетської Польщі й католицьких феодалів єзуїти закривали та руйнували осередки української культури, створюючи свої ”форпости” для дальшого розширення католицької експансії. Одночасно з костелами вони відкривали навчальні заклади. Зокрема, у Львові, Луцьку, Кам’янці та інших містах України виникли колегії, завданням яких було готувати кадри для католицької церкви та поширювати вплив католицької релігійної ідеології.
Читайте також: Велике князівство Литовське у європейській політиці другої половини 50-х років XVII століття
Всезростаюче посилення соціального і національного гноблення в Україні викликало рішучий опір народних мас. Їхня боротьба охоплювала різні сфери життя і відзначалася багатоманітністю форм. Селяни піднімалися на повстання проти феодального поневолення й визиску. Мешканці міст виступали проти економічної і національної дискримінації, проти намагань польської шляхти накинути на них ярмо феодальних повинностей. Боротьба українського народу проти соціального та національного гноблення, за збереження і розвиток своєї культури тісно пов’язувалася з боротьбою, спрямованою проти католицизму.
На рубежі XVII ст. помітно зростає роль міст як вогнищ національної культури. Виявом цього стала діяльність братств - культурно-освітніх організацій, які спиралися на підтримку народу і мали певне політичне значення. Вони були осередком поширення ідей гуманізму, протистояли й об’єктивно підривали всевладдя католицької церкви в галузі культури та ідеології.
Особливо важливу роль у збереженні й розвитку української культури відігравало Успенське братство у Львові. Продовжуючи традиції і справу першодрукаря Івана Федорова, воно розгорнуло як на той час широке книгодрукування й забезпечило поширення своїх видань по всій Україні і навіть за її межами, зокрема в Росії, Молдавії, Білорусії.
У 1585 р. братство заснувало школу, яку планувало згодом перетворити у вищий навчальний заклад. У стінах Львівської братської школи здобули освіту і працювали визначні діячі української культури кінця XVI-першої половини XVII ст. брати Лаврентій і Степан Зизанії, Кирило Ставровецький та Іван Борецький. За прикладом львів’ян братські школи були створені у Луцьку, Галичі та інших містах України. Під їхнім впливом у містах і селах виникали початкові школи, які були опорними пунктами боротьби народу за розвиток національної культури, проти католицької й уніатської експансії. Силкуючись зберегти й утвердити своє панування в Україні, польські феодали чинили всілякі перешкоди розвиткові української культури та освіти. Запекло виступали вони проти відкриття українського вищого навчального закладу. Перемога українського народу під проводом Б. Хмельницького у визвольній війні 1648-1654 рр., завдала відчутного удару феодально-католицькому пануванню в Україні. У ході війни було знищено чимало осередків католицизму та уніатства. Прагнучи переманити на свій бік козацьку старшину і заможні верстви українського населення та втягнути їх у боротьбу проти російського народу, правителі шляхетської Польщі не раз обіцяли їм низку поступок, зокрема, в галузі культури.
Читайте також: Джерела з історії козацького землеволодіння України ХVII-ХVIII ст.
За Гадяцьким договором, укладеним в 1658 р. між магнатсько-шляхетською Польщею і верхівкою козацької старшини, обіцяно було відкрити в Україні дві вищі школи-академії на правах університетів. Можливість створення цих шкіл викликала тривогу й переляк католицької ієрархії та феодалів, особливо тих, чиї володіння знаходилися на Україні. Вони розгорнули активну діяльність, щоб зірвати поступки, обіцяні Гадяцьким договором. Намагаючись випередити можливе створення академії на базі Львівської братської школи, єзуїти почали домагатися перетворення в академію Львівської єзуїтської середньої школи- колегії, їхні старання зустріли були підтримані польським королівським двором.
Ще в 1658 р. спостерігалося загострення бажання ордену єзуїтів мати власну Академію у Львові. Цьому сприяла підписана Гадяцька угода, яка, як здавалося, мала закінчити період козацьких воєн і принести спокій на пролиту кров’ю землю Речі Посполитої. Одна із статей тієї угоди гарантувала Русі Академію в Києві і другу ”там де їй місце підходяще виберуть”[5]. А таким місцем, до якого схилялася загальна громадська думка, міг бути лише Львів, де давно при Ставропігії створено греко-католицьку школу, звідки на весь Схід розповсюджували церковні книги, де була єпископська резиденція потужного братства і найвизначніших центрів руського міщанства.
Навіть сама думка про православну Академію у Львові розпалювала пристрасті єзуїтів до боротьби з розкольництвом і підганяла до найенергійніших заходів з метою усунути уявну небезпеку для Римської церкви і самого ордену. Оскільки, за Гадяцькою угодою, де б не виникала православна Академія, там ніколи не можуть бути засновані якісь інші вищі школи. А єзуїтський колегіум у Львові саме знаходився у своєму розквіті, він вже тоді за програмою навчальних дисциплін був академією з двома факультетами: теологічним та філософським.
Коли 1590 р. єзуїти увійшли до Львова, Ян Семіон, останній з князів Олеськовичів-Слуцьких, обіцяв заснувати у Львові академію. Призначенням цієї академії стала боротьба з різновірством, яка разом з Віленською академією мала чинити опір для інших напрямів віросповідань, які б створювали для єзуїтів конкуренцію.
Із заснуванням Віленської академії єзуїти почали почуватися ще більш упевнено. Достатньо було бажання Стефана Баторія і папи, як протести дисидентів були змушені вщухнути. Канцлерові Миколаю Радивілові Рудому, який відмовлявся поставити печатку на документі про привілей заснування академії в Литві, тому що він порушував права та обов’язки у цій країні, Стефан Баторій відповідав твердо, що ”його дивує така свобода, яка не хоче вчитися і бути навчена, і йому важко зрозуміти привілеї, які б залишали Литву у варварстві”[1].
Так виникла Віленська академія, спочатку не повна, без факультетів права та медицини, як ”ринок на півночі, на який могла б прибувати молодь з єретицьких та розкольницьких привілеїв, як на ярмарок для отримання знань і католицької віри”[10].
Читайте також: Міські урядники Львова у реєстрах прийняття до міського права XV-XVIII ст.
Проте, заснування другої єзуїтської академії в Познані наштовхнулося на категоричне заперечення з боку Краківської академії, а вже щодо Львівської академії, то єзуїти навіть не сміли думати про це. Ягеллонська альмаматер, хоча й сама вже була зубожілою і перебувала в занепаді, проте захищала свої привілеї та винятковість. Щоправда вона не перешкоджала заснуванню академії у Вільно і Замості, але з тим більшою силою заперечувала подальші єзуїтські задуми, знаходячи щире схвалення і підтримку всього шляхетського товариства. Здавалося б дуже дивним, якби ця зубожіла Краківська академія, яка жила колишньою славою, могла протистояти орденові єзуїтів і виходити з цього протистояння переможцем.
Значна частина її професорів, погано забезпечена і субсидійована, була простого походження, а її учні своїм свавіллям, дебошами, сутичками то з євреями, то з єзуїтами доставляли чимало клопоту усій Речі Посполитій. Її наукова продуктивність була дуже низькою, а внутрішнє значення ще менше. Але коли її делегати виступали на сеймі чи навіть перед римською курією, то знаходили там належне розуміння, проти якого ламалася королівська воля, втрачали значення пергаменти, пропадала винахідливість і дипломатична спритність найвизначніших єзуїтів. Тим більше дивує те, що для академії були байдужі план, програма та рівень навчання, які провадили в єзуїтських школах, що ці школи і колегія могли навчати і досліджувати все те, що вони хотіли, могли стати навіть на вищий рівень ніж академія.
Для академії головним було винятково звання, привілеї першості, право присвоєння докторських звань і, що, може, найголовніше, право одержання плати за них. Один з найпалкіших оборонців прав, привілеїв і винятковості Краківської академії був отець Марцін Радимінський, який писав: ”магістри Краківської академії, маючи злиденні заробітки, бо деякі заробляли в рік по 10 гривень, забезпечують свої потреби з доходів у вигляді хабарів під час присвоєння вчених звань. Якби єзуїтам було дозволено присвоєння цих звань, то вони б для об’єднання навколо себе людей надавали їх безкоштовно; але ж магістри академії тоді опустяться до рівня останніх жебраків і надалі перлина цілого королівства зійдеться нанівець, а саме цього і хочуть єзуїти, а не блага для Речі Посполитої”[3].
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
Невідомо, чи єзуїтам потрібно було знищувати Краківську академію, але безумовно, вся шляхта Речі Посполитої розділяла думку, що Краківська академія є перлиною королівства. Хоча й не було помітно якогось старання додати цій перлині відповідного блиску, та чинилося все, аби не піддати її труднощам суперництва, усунути на її шляху будь-які перешкоди, може не розвитку, а самого існування. На шляхтичів у цьому випадку мала вплив лише пам’ять про Ягеллонів. Відомо ж, з якою заповзятістю уміли вже у XVII ст. прославляти кожну краплину крові Ягеллонів, яка текла в жилах нащадків, як завжди зверталися до Ягеллонської ідеї, як у всій польській літературі згадували ягеллонські часи безповоротно минулої доби золотого віку, блиску польського імені та його могутності. І коли зі стін альмаматер Ягеллонської було чути дзвін на сполох і безпеку, не знаходилося шляхетського серця, яке б залишалося до нього глухим.
Справа з Познанською академією відкрилася, але не вирішувалась ані на користь єзуїтів, ані Краківської академії. За умови слабкості управлінської і виконавчої влад у Польщі весь час було так, що великі процеси ніколи не могли дочекатися кінця, що одна суперечка тягнула за собою десятки менших суперечок, тим більше, що зацікавлені сторони діяли всюди і захищали свої права як тільки могли, "правдами і неправдами” [6], шляхом декретів, вироків і конституцій, а також створенням фактичних відносин, з якими потрібно було рахуватися.
Так само і Краківська академія, не маючи сил для приборкання єзуїтських задумів, намагалася будь-якими засобами забезпечити собі монопольне становище, домагаючись від сеймів затвердження своїх прав і винятковості, що унеможливлювала б заснування таких самих за рівнем наукових закладів. А найважливішим таким запобіжним засобом була конституція, схвалена сеймом під час коронації Владислава XV в 1633 році, за якого право патронату наявних та нових академій визнавали не лише за королем, як досі, але й цілої Речі Посполитої. Так повстали два непримиренні табори, що пильно і з недовірою висліджували наміри і прагнення один одного. Орден, зрозумівши, що безглуздо йти проти течії громадської думки, притих і здавалося, що потроху зазнавав поразки в Познані і ще гірше в Кракові, де в 1634 р. були закриті єзуїтські школи. Академія ж безпечна і спокійна за грізного суперника, розуміючи своє виняткове становище в країні.
За такого стану подій була видимість утворення аж двох академій. Для краківських академіків це не видавалося якось надто загрозливо, бо сприйняли це мовчазно і без протесту єзуїти виявляли палке і завзяте бажання боротьби з різновірством. Вони вважали що прийшов час, єдиний і найсприятливіший для реалізації давно виношуваного прагнення, що проти католицької академії у Львові не підніметься жоден голос протесту.
Тоді ж у вересні 1658 року на генеральному з’їзді єзуїтів у Кракові ухвалено звернення до генерала ордену в Римі, щоб ”в нашому Львівському колегіумі було засновано університет наук” [2, спр. 462], щоб "попередити і відтворити плани розкольників грецького обряду, які для слави міста, де була також резиденцією їхнього єпископа, мають намір відкрити університет” [2, спр. 526].
Читайте також: Ст. Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель
Готуючись з цим проханням на генеральну конгрегацію до Риму, орден задіяв в країні для цієї ідеї всі засоби, які мав у своєму розпорядженні. Ректор львівського колегіуму і єзуїти Львова розпочали свою діяльність у справі академії, а в сферах, близьких до короля Яна Казимира, завзято працював священик Єнджей Сікорський, багаторічний теолог заступник канцлера Пражмовського, багаторічний капелан і проповідник у походах під час козацьких воєн.
В самому колегіумі знову було відкрито курс теології і збільшено кількість професорів, довірені особи і капелани заходили до найвідоміших львівських міщан до садиб земських діячів і шляхти руських земель, пропонуючи великі переваги з відкриттям академії у Львові. Де тільки могли сягнути єзуїтські впливи, там їх і використовували. Причому ця діяльність відбувалася у глибокій таємниці від краківської академії, щоб приспати її пильність і поставити перед здійсненими фактами. Єзуїтів почали підтримувати львівські міщани. Зокрема Марцін Ніканор Анчевський разом з дружиною пожертвував 30 000 злотих на майбутню академію. На її користь також висловилася керівна частина Львівської міської ради. Також незабаром Львівська ратуша передала в руки канцлера Пражмовського листа до короля з проханням, ”щоб для краси величі Речі Посполитої у Львові була відкрита нова академія” [2, спр. 527].
Шляхта Львівських земель, як один, приєдналася до єзуїтів, вбачаючи в майбутній академії полегшення у здобутті освіти для своїх дітей, король також підтримав запропоновану ідею, її палким прихильником був канцлер Пражмовський, а ... Краківська академія ”мовчала” [2, спр. 420].
Після Нового року 1661 король Ян Казимир перебував у Кракові. На запрошення єзуїтів він також відвідав костел святого Мацея. Під час цього візиту до нього підійшов священик Єнджей Сікорський з уже готовим, ніби ним самим складеним дипломом про заснування львівської академії, і попросив його затвердити та підписати королівською рукою. Король вже раніше був повідомлений про справу і тому без вагань підписав документ. Після чого священик Сікорський його заховав. Все відбулося в надзвичайній таємниці, так що Краківська академія не мала жодної відомості про те, що сталося.
Король поїхав з Кракова до Ченстохова, слідом за ним священик Сікорський з привілеєм, якому для юридичної сили ще не вистачало печатки королівської канцелярії. Приїхав до Ченстохова і єпископ Пражмовський, завдяки чому в коронній канцелярії не виникло жодних труднощів і у документа з’явилася печатка. Після цього документ включено до канцелярської книги.
У вказаному документі король Ян Казимир стверджував, що ”ми погодилися охоче і легко, щоб надати Колегіуму єзуїтів у Львові звання академії і титулу університету” [2, спр. 462, арк. 2].”І дозволяємо, щоб у такому ж колегіумі було встановлено генеральне навчання на кожному з дозволених факультетів, тобто: теології схоластичної і моральної-філософії, математики, обох прав, медицини, вільних мистецтв і просто всіх дисциплін, які прийнято вивчати в академіях і університетах” [2, спр. 462, арк. 2-3]. Далі король висловив думку про те, що це право охоплює також привілеї з прерогативами, вольностями, титулами, відзнаками, рівнем і офіційністю і будь-якими назвами милостей, бенефіцій, свят, які мають Краківська і Віленська академії. ”А головне дозволяємо, щоб у цьому Львівському єзуїтському університеті здійснювалося присвоєння академічних звань бакалавра, магістра, ліцензіата, доктора і відбувалися звичайні для університетів урочистості з нагоди присвоєння звань в такий спосіб і в такій кількості, як прийнято” [4, с. 89].
Віддаючи керівництво університету в руки єзуїтів, Ян Казимир обіцяв своїм іменем та іменем своїх наступників, що ”цей Львівський університет буде підтримувати і захищати. Так само чинитимуть і мої наступники. А для того, щоб ця справа мала свою надійність і силу, я прикладаю свою королівську руку і сприятиму відкриттю академії і наказую поставити на цей привілей печатку” [2, спр. 420, арк. 3].
Привілей було складено в належному стилі з дотриманням усіх канцелярських формальностей і не давав приводу до будь-яких сумнівів.
Привілей Яна Казимира був ”епохальним”, бо від того часу, з 20 січня 1661 р., розпочався відлік часу існування Львівського університету, і саме ця, а не якась інша дата повинна вважатися вихідним пунктом його заснування. Сам привілей, хоча й не був передбачений коронними конституціями, мав власне правове значення, яке міг відібрати тільки король, відкликавши сказане в ньому. Але цього не сталося, хоча й привілей Яна Казимира зазнавав нападів.
Але одночасно в цьому привілеї на відкриття Львівського університету були закладені і деякі труднощі його реалізації. Тому, що ці королівські слова в умовах Речі Посполитої могли бути легко оскаржені, а під тиском обставин давали привід для впертих судових процесів, серед яких не раз пропадали задуми, що могли б дати нормальну можливість для розвитку університету. Проте жоден сейм ані суд не був у змозі, щоб раз і назавжди позбавити чинності привілей Яна Казимира на заснування Львівського університету, а також офіційно сформувати звернення, що він одержаний був єзуїтами, в результаті введення короля в оману.
Читайте також: Станіслав Безановський. Сльози Асклепія через кончину найяснішого і найвидатнішого пана Яна Тонського
Тож привілей від 20 січня 1661 року [8], містив матеріал для приватних суперечок, і являв собою джерело з якого можна було б почерпнути аргументи процесуальні і силу для подальших дій і на ньому можна було обґрунтувати дійсне становище, яке не могли ані призупинити, ані скасувати жодних судових процесів. Річ Посполита була вже не здатна створювати нові великі наукові заклади, ані створювати в блиску колишні, але водночас не була здатною вбивати єзуїтські плани.
Отож, незважаючи на брак повноцінної сили привілею, на опір сейму і сеймиків, у Львові була школа академічного рівня і утрималася на цьому рівні аж до розпаду Речі Посполитої і навіть довше. В період Австро-Угорщини Львівський університет носив назву австрійського короля Франца Йосипа І. Ця школа за документами не зажди могла вживати титул академії, але у ній можна було одержати ступінь доктора теології, а в певні часи і філософії, ректор не мав титулу ”магнифіценція”, не було деканів, але було два факультети: філософії, математики і фізики (догматичної і моральної теології) було право і медицина.
Відбувалися теологічні та філософські диспути, точно так само, як і в будь-якому університеті, так само захищалися публічно друковані тези, нарешті ті самі студентам не дозволялось академічні вольності, якими, на жаль вони надійно зловживали.
Від часу виходу привілею Яна Казимира були сформульовані усі потаємні прагнення ордену єзуїтів у Львові створити найвищий науковий заклад. Було створено надійну базу для Львівського університету і незмінність зусиль, що тривають три з половиною століття.
Від 20 січня 1661 р. можна говорити про Львівський університет як про наукову школу. Від цього дня суспільство почало говорити про нього, часом із зневагою, а часом, зрештою, як і прийнято величати, давати пропозиції для його успішного розвитку. Та вже у ХѴІІ ст. ця назва академії стала звичною.
Польський науковець Гуго Колонтай визнав у ”Стані освіти в Польщі 1750-1764 рр.”, що за винятком докторатів Львівський колегіум міг би вважатися університетом ”і в самій Польщі так її і вважали всюди”.
Таким чином, потомки з вдячністю повинні вшанувати пам’ять про акт Яна Казимира, чого й з нього не відразу вийшла повна академія. Надто вже багато речей в колишній Польщі натрапляло на небажання і упереджене ставлення сучасників, щоб можна було зупинити на пункті тодішніх суперечок, закриваючи очі на фактичні відносини, на вплив яких окремі акти і постанови мали в майбутньому. Якщо відносно малі речі можна порівнювати з великими, то давайте шанувати і берегти у вдячній пам’яті славні обіцянки того ж таки Яна Казимира, який стверджував, що ”...дуже важливо, щоб також в руських землях повинна віддаватися честь серйозному визнанню чеснот і правди” [4, с. 80].
Читайте також: "Гендерні" погляди Станіслава Оріховського (українського мислителя 1-ї половини ХVІ-го ст.)
Львівський університет відіграв велике значення для життя народу, і продовжує це робити донині. І пригадуючи його історію, перешкоди, що доводилося йому долати у своєму становлення, його сучасникам варто неухильно дотримуючись свого характеру та зберігати самодостатність і повагу до нього.
1. Гуньовський І. Золота спадщина академіка Лазаренка / І. Гуньовський - Поклик сумління. - 1993. - №1.- С. 2.
2. Державний архів львівської області (ДАЛО) Фонд 26. Львівський університет ім. Яна Казимира. Оп. 4. Спр. № 462, 526, 527, 420.
3. Козицький А. Дослідження історії країн Азії та Африки у Львівському університеті (друга половина 40-х-60-ті роки ХХ ст.) /А. Козицький // - Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. - Львів. - 2002.- № 37.- С. 501-510.
4. Лазаренко Є.К. Триста років Львівського університету /Є.К. Лазаренко // - Львів, 1961. - С. 89.
5. Малишняк О. Варшавський інтернаціонал. Правова школа об’єднала молодь з колишнього Союзу /О. Малишняк // - Високий Замок. - 2004. - 24 березня.
6. Міщенко Л. Прийшов один такий за триста літ великий ректор у мою святиню. (до 90-ї річниці Є. Лазаренка) /Л. Міщенко // - Дзвін. - 2002. - № 11-12. - С. 89-91.
7. Міщенко Л., Дубас В. Прийшов один такий за триста літ великий ректор у мою святиню. /Л. Міщенко, В. Дубас// - Молда Галичина. - 2002.- 10 січня.
8. Нор В. Неперервність правової наукової школи. /В. Нор // - Каменяр.- 2001.- 7 жовтня.
9. Паранчук М. Дружать університети Львова і Варшави /М. Паранчук // - За вільну Україну. - 1998. - С. 2.
10. Чугайов В. Львівський університет /В. Чугайов // - Львів. - 1986. - С. 45-47.
2. Державний архів львівської області (ДАЛО) Фонд 26. Львівський університет ім. Яна Казимира. Оп. 4. Спр. № 462, 526, 527, 420.
3. Козицький А. Дослідження історії країн Азії та Африки у Львівському університеті (друга половина 40-х-60-ті роки ХХ ст.) /А. Козицький // - Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. - Львів. - 2002.- № 37.- С. 501-510.
4. Лазаренко Є.К. Триста років Львівського університету /Є.К. Лазаренко // - Львів, 1961. - С. 89.
5. Малишняк О. Варшавський інтернаціонал. Правова школа об’єднала молодь з колишнього Союзу /О. Малишняк // - Високий Замок. - 2004. - 24 березня.
6. Міщенко Л. Прийшов один такий за триста літ великий ректор у мою святиню. (до 90-ї річниці Є. Лазаренка) /Л. Міщенко // - Дзвін. - 2002. - № 11-12. - С. 89-91.
7. Міщенко Л., Дубас В. Прийшов один такий за триста літ великий ректор у мою святиню. /Л. Міщенко, В. Дубас// - Молда Галичина. - 2002.- 10 січня.
8. Нор В. Неперервність правової наукової школи. /В. Нор // - Каменяр.- 2001.- 7 жовтня.
9. Паранчук М. Дружать університети Львова і Варшави /М. Паранчук // - За вільну Україну. - 1998. - С. 2.
10. Чугайов В. Львівський університет /В. Чугайов // - Львів. - 1986. - С. 45-47.