Соломія Решетуха, Львівський національний університет імені Івана Франка
В українській літературі не зустрічаємо цих двох ліній, бо розвинулась лише одна з них – тема „жахів”, її національні джерела сягають епохи бароко. Готичні мотиви вперше з’являються ще в барокових творах, де „гостроти набули тема смерті, страхів перед потойбічним світом, де людина опиняється під владою темних диявольських сил” [2, с. 157]. Елементи готики трапляються і в романтичних творах. Зокрема, І. Лімборський, виділяючи „тему жахів” в українській літературі, зазначає, що роман Олекси Стороженка „Марко Проклятий” має готичні риси, а образ Марка Проклятого відтворено за традиціями готичного твору.
Читайте також: Йосип Кононович-Горбацький. Чи для оволодіння красномовством необхідне мистецтво, чи ні?
„Марко Проклятий” – не єдиний твір Олекси Стороженка, у якому є ознаки „gothic story”: дія відбувається у напівзруйнованому замку; подвійна інтерпретація фабули; фантастичні герої; сюжет традиційний, однолінійний; історичний час умовний; символічний характер образів. 1846 року письменник написав оповідання російською мовою „Примари Несвізького замку”.
Можливо, причиною створення цього оповідання було перебування Олекси Стороженка у Несвіжі й особливо те, що він побачив, як „минає слава світу”. Адже Олекса Стороженко сподівався оглянути розкішну резиденцію, а натомість перед ним постала картина руйнування. Так безтурботні самовольці підготували безславну долю своїм нащадкам.
Події в оповіданні відбуваються у замку – напівзруйнованій стародавній резиденції князів Радзивілів. Несвізький замок справив на автора гнітюче враження: „мені довелось побачити не розкішні покої палаців, а жахливу руїну” [4, с. 181]. Колишні блиск і велич давно втрачені, й атмосфера в резиденції навівала невимовні нудьгу і сум. Хоча, на думку автора, вартим уваги була галерея портретів. „У тих двох залях, де я влаштував собі приміщення, висіло понад 40 портретів, змальованих на увесь зріст, що гордо проглядали з височини свого місця...” [4, с. 182]. Вони залишились чи не єдиним натяком на колишню славу і міць. Адже інші зали зберегли лише свої величні назви – „королівська, золота, мозаїкова, гобеленова, проте рука часу стерла все...” [4, с. 181]. Стіни були вкриті цвіллю, на стелях де-не-де обвалилось вапно, предмети розкоші (мармур, бронза, коштовні різьблені меблі, скульптури і картини) були поламані або знищені, а деякі просто вивезені з замку. Тому, напевне, саме в такому місці могли б відбутися незвичайні пригоди. Недарма автор малює таку картину: „в порожніх залях з покорченими паркетами й повибиваними шибками страшенно завиває вітер...” [4, с. 181]. І це навіває певний страх, нагадує твори про покинуті замки, де єдиними володарями були вітри і де могли відбутись фантастичні події.
Сюжетно-композиційною особливістю „Несвізького замку” є те, що цей твір можна вважати „я – оповіданням” [2], бо наратор і автор – одна й та ж особа. Але оповідач не активний учасник подій, а спершу уважний слухач, а потім випадковий спостерігач. Адже управитель замку був цікавим співрозмовником. Він досконало знав біографію Радзівілів і захоплено розповідає про їхнє життя. Серед цих самовольців були войовничі паливоди, реформатори, безтурботні гуляки. Вони дуже часто були опорою для Речі Посполитої чи її руйнівниками. Управитель у хронологічній послідовності розповідає про діяння кожного з Радзивілів та їх вплив на хід історичних подій. Автор дізнається про Януша Радзивіла, який був одним із найвойовничіших князів; про Януша – реформатора, який відстоював православ’я; про Миколу Чорного, що підтримував російську народність і боровся проти об’єднання Литви і Польщі; про Криштофа, що „за порадою кардинала Гозіуша ввів до нашої країни (Польщі) єзуїтів” [4, с. 182]. Та попри все управитель не висловлює власної думки перед урядовцем, він просто констатує факти.
Читайте також: Митрополит Стефан Яворський та гетьман Іван Мазепа
Одним із неймовірних самовольців був Карл Радзивіл, якого прозвали „пане-коханку”. Він творив „дикі і кумедні вчинки”, зокрема викликав на двобій померлих, вдавав з себе війта, а гостей вважав за кріпаків, роздавав їм панщину, яка полягала в пияцтві та забавах. Тому не дивно, що для нього найважливішими були розваги, а не політична діяльність, хоча він був одним із найвпливовіших магнатів. Управитель закінчує свою розповідь. На той час почало сутеніти, і автор задумався про мирську суєту і зазначив, що „не можу сказати, як довго був я в такому стані, але розмова й галас вивели мене із забуття” [4, с. 183]. Управителя у кімнаті не було, а повз автора пройшов Януш Радзивіл. З цього моменту наратор займає позицію спостерігача. Бо раптово у реальне життя увірвались фантастичні герої, примари (це ще одна ознака готичного твору). Використовуючи форму сну-видіння, автор побачив, що портрети Радзивілів, які висіли у залі, ожили і на стінах залишились лише рами. І „вся ця юрба померлих Радзивілів пішла до другої, яскраво освітленої залі” [4, с. 183]. Там примари спілкувались, сварились, сперечались між собою. Кожен намагався довести власне право на маєтки. Для примар цей момент став реальністю, і лише двоє людей розуміли, що це не так: „управитель, блідий як мрець, стояв, притулившись до стіни, і, як і я, тремтів, мов у гарячці” [4, с. 184]. Після суперечок самовольців виявилося, що будь-хто з них має незаперечні докази на володіння маєтками. Так цієї ночі і лише у цих двох залах не існував справжній історичний час. Адже відбулась зустріч людей з різних століть. Хоча кожен з них знав лише те, що все вирішує король у Варшаві. „– До Варшави, до Варшави! – почувся загальний крик. – Хай король сам нас розсудить!” [4, с. 184]. Вони були впевнені, що король розсудить по справедливості. Але ось тут втручається управитель, якого можна вважати мостом зв’язку між реальним і потойбічним світом. Він – реальна людина, яка намагається їх зупинити і пояснити, що зараз XIX ст. і давно нема ні короля, ні Речі Посполитої, а ці землі належать Російської імперії. З цієї миті управитель спілкувався з примарами, як з людьми. А вони і справді реагували на почуту інформацію, як живі, бо обурювались, погрожували, прагнули знайти винного і покарати. Найкумеднішим для автора виявилось те, що дехто з Радзивілів викрикував: „Єще польська нє згінєла, доки ми жиємо!” [4, с. 184]. Та управителя, активного учасника цих подій, це не розсмішило, і він вів далі розмову про те, що при владі російські чиновники. Ця звістка викликала ще більше обурення Радзивілів. Вони вирішили: „Умерти або перемогти!” [4, с. 185]. Управитель вважає, що це „жахливий намір”, бо москалі їх переловлять і повішають. Тому він починає розповідати історію Польщі від часів короля Стефана Баторія.
Читайте також: Провідні мотиви і чільні ідеї латиномовної літератури XVI–XVIII ст.
Якщо вважати, що реальність є обрамленням для основного фантастичного сюжету, тоді втручання управителя в розмови примар є вриванням реальності у фантастичний світ, а не навпаки. Управитель ставиться до привидів як до живих і змальовує їм політичну ситуацію у Польщі. Тепер, при пануванні російського царя, не можна розмовляти польською мовою, без дозволу будувати кляштори і навіть ремонтувати каплиці. Ведеться політика повного зросійщення земель, які знаходяться під владою Російської імперії. Та автор розкриває не лише сучасний соціально-історичний хронотоп, він прагне показати причини занепаду Польщі, використовуючи ретроспекцію. За допомогою діалогу управителя з якимось із Радзивілів розкривається певний історичний період, коли той магнат мав змогу скерувати події у те чи інше русло або все-таки скерував їх і змінив долю Польщі. Тепер управитель говорить відверто, вказуючи на помилки тих Радзивілів, які обирали неправильний шлях або взагалі займались особистими проблемами. Так виникає паралелізм, адже автор недавно чув про кожного з Радзивілів, а тепер він чітко відстежує історію роду в історії Польщі. Знов згадуються князі Януш Войовничий, Януш Реформатор, Криштоф і, звичайно, „пане-коханку”. Через те, що відбуваються фантастичні події, можна говорити відкрито. А отже, висвітлювати справжню політичну ситуацію, не боячись переслідування за правду, яка не сподобається можновладцям. Так виявляється, що винуватцями загибелі Польщі стали єзуїти, які дисципліною гнітили шляхту і зробили її маріонеткою у власних руках. Вони розпалили міжусобну війну Польщі та України. До того ж, поляки настільки прагнули влади, що їх не навчили ніякі втрати, порушення, руйнація. І навіть, коли Олександр І взяв землі під опіку, поляки не змогли відмовитись від прагнення мати необмежену волю, тому повстали і втратили всі привілеї. Вони повстали. Весь тягар революції був на плечах ксьондзів і панянок. Цей виступ проти влади був невдалий. З лісів молодь „хлопи повитягали за чуби, і справа кінчилась перами в слідчих і військово-судових комісіях...” [4, с. 188]. Кожен з князів зробив власний висновок про причину поразки, але всі Радзивіли погодились з думкою управителя і вирішили залишитися у рідному замку.
Хоча в оповіданні більшу увагу зосереджено на причинах занепаду Польщі та її історії, а про сучасну політику згадано між іншим, автор прагнув показати політичну ситуацію в Російської імперії. А готичний твір, маючи ознаку подвійного розкриття фабули, підходив якнайкраще для розгортання таких подій.
Саме жанр впливає на створення системи образів, тому в оповіданні є лише три реальних персонажі й безліч фантастичних героїв. Завдяки примарам чітко розкриваються події минулого. Особливого значення набули п’ять персонажів, образи князів Радзивілів. На перший погляд, вони не є цілісними, бо в тексті з’являються епізодично: то про них згадують, то князі щось говорять. Але завдяки певній системності, послідовності появи в тексті ці п’ять образів вимальовуються досить чітко до кінця твору. Є змога простежити розвиток їхніх характерів.
Для динамічності розгортання сюжету використано діалог.
Образ наратора в оповіданні чітко окреслений, але його роль у творі незначна (це просто спостерігач).
Головним героєм є управитель. Цей образ містить у собі символічний характер. Передусім – це всезнаючий герой, який дає відповіді на будь-які запитання, є тією ланкою, що пов’язує між собою ці два світи. Знання управителя – це рушій для подорожі в часі. Він частково висловлює думки самого автора, але цей образ самодостатній.
Третій реальний персонаж – служник, який розбудив автора і той зрозумів, що це лише сон, бо „портрети висіли на своїх місцях, укриті копоттю кількох віків і грубим шаром пороху” [4, с. 189].
Читайте також: Античні автори в гомілетиці Києво-Могилянської Академії
Отже, оповідання „Примари Несвізького замку” можна було б класифікувати як „gothic story”, адже є достатньо ознак готичного твору, зокрема, події відбуваються у напівзруйнованому замку, історичний час – умовний, присутність фантастичних героїв – примар, втручання реальності у світ фантастики, певна символічність образу управителя.
Автор використовує готику як принцип самоорганізації тексту для розкриття політичної ситуації у Російській імперії у XIX ст., спираючись на ознаку готичного твору – подвійної інтерпретації фабули, що дає підстави відкрито говорити про заборонені речі.
1. Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе XVIII–XX веков. – Киев; Одесса, 1985. – 148 с.
2. Легкий М. Форми художнього викладу у малій прозі Івана Франка. – Львів, 1999. – 154с.
3. Лімборський І. Західноєвропейський готичний роман і українська література // Всесвіт. – 1998. – № 5-6. – С. 157-162.
4. Стороженко Олекса. Примари Несвізького замку // Стороженко Олекса. Твори: У 4 т. – Харків, 1931. – Т. 4. – С. 181-189.
2. Легкий М. Форми художнього викладу у малій прозі Івана Франка. – Львів, 1999. – 154с.
3. Лімборський І. Західноєвропейський готичний роман і українська література // Всесвіт. – 1998. – № 5-6. – С. 157-162.
4. Стороженко Олекса. Примари Несвізького замку // Стороженко Олекса. Твори: У 4 т. – Харків, 1931. – Т. 4. – С. 181-189.