Валентина Миронова
У XVII ст. в Україну прийшло бароко, прийшло із Заходу, “як течія “модерна” (Чижевський 2006: 35), цим самим привертаючи до себе увагу широких кіл населення, прийшло в момент загального піднесення українського життя. XVII ст. “зробилося для України […] для української культури добою якщо не “золотою”, то “срібною…” (Чижевський 2006: 36).
Читайте також: Гомілетика Феофана Прокоповича в контексті "постбарокової" естетики
Українському літературному бароко XVII ст. притаманні всі основні якості стилю: античність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю, динамічність, афектованість, театральність, феєричність, ілюзіонізм (Крекотень 1987: 8-9). Письменники і проповідники XVII ст. використовують у своїх творах алегорику, метафори, уподібнення, античні образи й християнські. Їхнім творам притаманна контрастність, живописність і гротескність.
Істотним ідейно-тематичним напрямком літератури у XVII ст. лишається церковна проповідь і агіографія. Значення проповіді як провідного жанру ораторської прози і за змістом, і за формою, і за суспільною функцією вийшло за межі суто церковної настанови. Проповідь, окрім завдань просвітительських, виконувала також і завдання спеціально-естетичні, таким чином вона ставала виразно бароковою (Крекотень 1983: 7, 17).
Творчість найвидатніших українських церковних і культурних діячів другої половини XVII ст. пов’язана з Києво-Могилянською колегією, за посередництвом якої Україна вступила у простір західної освітньої комунікації, учасникам якої були зрозумілі сенс та ідеї ключових античних текстів, а латинська мова доби Августа залишалася символом універсальності й зразковості.
Читайте також: Про “Скілу” й “Харибду” в жанрі художнього перекладу, але не тільки
Найвидатнішими представниками нового типу української проповіді в другій половині XVII ст. були вихованці Києво-Могилянської колегії Іоаникій Галятовський і Антоній Радивиловський.
Проповіді І. Галятовського створювалися від 50-х до 60-х років XVII ст. і були надруковані в 7 виданнях, а творчий доробок А. Радивиловського складався з двох томів проповідей, які були видані відповідно у 1676 р. під назвою “огородок Марії Богородиці” та в 1688 році - під назвою “Венец Христов”.
І. Огієнко зазначав, що проповіді архімандрита і ректора Київської академії І. Галятовського та ігумена Київського Нікольського монастиря А. Радивиловського були написані “простою, хорошою тодішньою українською мовою” (Огієнко 1995: 112). К. Біда, дослідник творчості І. Галятовського, підкреслював, що І. Галятовський писав свої проповіді майже народною мовою. Ця мова була найбільш зрозумілою для тодішнього українського суспільства і була продовженням традиції української літератури XVII ст., у якому народна мова почала здобувати права горожанства в усіх літературних жанрах (Біда 1975: v-xcі).
Український мовознавець Л. Гнатюк визначала, що у мові проповідей І.Галятовського наявні церковно-слов’янські елементи, оскільки вони були “органічними складниками його мовної свідомості, як і свідомості староукраїнського суспільства в цілому” (Гнатюк 2010: 76).
Українські проповідники кінця XVI - початку XVII ст. досягали зрозумілості і доступності своїх повчань та настанов простотою викладу та будували їх без особливих риторичних хитрощів. Для того, щоб задовольнити смаки аудиторії, проповідникам доводилося вводити у свої промови незвичайні і цікаві факти і відомості, приклади та оповідання з використанням порівнянь, метафор і алегорій.
Читайте також: Біблійна герменевтика в українській бароковій прозі
В основу проповідей покладено роз’яснення християнських правд і тлумачення Святого письма. В якості прикладів обидва автори використовують ілюстративний матеріал з творів римських, грецьких і новолатинських авторів, переважно тих, що вивчалися у програмах гуманістичної школи. Ці приклади мали за мету пожвавити увагу аудиторії і заохотити її до слухання. І. Галятовський, зокрема, радив проповідникам черпати приклади з найрізноманітніших джерел:
Треба читати Библию, животи святих, [...] треба читати гистории и кройники о розмаитых панствах и сторонах, що ся в них деяло і тепер що ся деет...
Если ты книги и казаня будеш читати, знайдеш в них достаточную матерію на отпор геретикам, на збудоване верным и на спасение души своей (Галятовський 1985: 220).
Це обумовлювало специфіку барокового проповідування XVII ст., невід’ємною частиною якого стало використання прикладів (exempla) і зрозумілість викладу.
І.Галятовський, зокрема, підкреслював:
старайся, жебы всі люде зрозумілы тое, що ты мовишь на казаню, бо с(вя)тый Иван Златоустый мудрый был казнодія, єднак его ганила невіста за казанье трудное, же ся з него нічого не научила и не отнесла пожитку душевного […] А кгды будеш мовити що на казаню, а то чим не доведеш, скажуть люде, же то непрада [sic!] и твои вымыслы (Галятовський 1985: 218, 517).
Як слушно зауважив Володимир Крекотень “проповідники другої половини XVII ст. робили велику послугу літературі, переносячи на Україну нові теми і сюжети” (Крекотень 1983: 44).
Численні дослідники творчої спадщини проповідників, зокрема М.І. Костомаров (1874: 355-379), М.Ф. Сумцов (1884: 17-28), М. Марковський (1894: 5-6), С. Шевченко (1909: 117-118), П. Житецький (1889: 147-148), В.М. Перетц (1926) були не надто високої думки про літературні якості І. Галятовського і А. Радивиловського, оскільки підходили до вивчення їх літературної діяльності, насамперед, як історики, оцінюючи не стільки художню майстерність проповідників у викладі матеріалу, скільки історичну вартість наведених у проповідях прикладів про Демокрiта, Птолемея, аргонавтів та свідчень стародавніх поганських письменників Ціцерона, Таціта, Плутарха, Геродота та ін.
А. Радивиловський у своїй творчості вільно користувався найрізноманітнішими книжними джерелами, чим не поступався перед І. Галятовським, котрий належав до найосвіченіших людей свого часу.
Читайте також: Діалогізм в українській культурі: з поетичного світу Лазаря Барановича
Досконале знання ними латинської мови обумовлювало доступ до західної культури, а той факт, що численні посилання на грецьких авторів (Гомера, Плутарха, Ксенофонта) ніколи не супроводжувалися автентичними цитатами, дозволяє вважати, що грецькі тексти вони використовували через латинське посередництво.
Для А. Радивиловського античні автори були не менш продуктивним джерелом сюжетів, ніж аґіографічні збірники та праці істориків християнської церкви. Якщо ж у проповідях він часто переказує уривки із житій різних святих без посилань на джерело або ж з посиланнями на зразок “пишется в отечнику святых” (Радивиловський 1668), то у світських оповіданнях зустрічаються численні посилання на конкретних античних письменників.
Підрахунок використаних обома проповідниками античних авторів дав такі результати: А. Радивиловський запозичує:
• два сюжети з Одіссеї Гомера (про перетворення Одіссея):
…Гомерус, оный славный поета, дал был златый жезл Паллядѣ-богинѣ, которым Улиссеса з старца шпетного в барзо сличного обернула млоденца. Сын божій Марієй дал ласку, нѣбы златую лѣску, которую з глиняных сосудов, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустаго и прочіих учителей церковных, навет самых спросных грѣшников, яко то разбойника, Марію Єгипетскую и иншых немало, в златыє обернула начиня… (Крекотень 1983: 336).
Была некгдысь валная зо всеи греческою земли под Трою воєнная выправа. По-писовал Улиссес по всѣх провѣнціях, по мѣстах і мѣстечках воина. Слышачи тоє, Тетис, Ахиллесова матка, а обавляючися, жебы єго, хочай малого, на войну не взято, хотячи то утаити, такои на тоє ужила штуки: убравши єго по-бѣлоголовску, межи цорками ховала. Улиссес, вѣдаючи о том добре, чи з шпѣкгов, чи ли теж з вѣщков, же Темис маєт сына, приѣжджаєт в дом матки єго, питаючи, где сына подѣла. Матка мовит: “Не маю я сына, славный гетмане, жадного, опроч цорок”, - и ставит все свои дѣти в одѣню бѣлоголовском (Крекотень 1983: 336).
• один сюжет з Гекуби Евріпіда (вірш 435) (про невинність Поліксени):
...Пишет вправдѣ Еврипидес о єдной паннѣ, которую звано Поликсени. Тая, мовит, так ся кохала в панєнствѣ, же кгды кгрекове добили єя мѣста, жебы кто єй кгвалту не учинил в панєнствѣ, на все войско с плачем заволала: “о кгрекове, которыи спустошилисте моє мѣсто, умираю хентне, абы жаден не доткнулся тѣла моєго, смѣле шію мою кладу под мѣч, волную зас мене, абим волною умерла, для бога вас прошу, отпустивши, забійте”. Теды, то вымовивши, показала перси, яко образ, пієнкныє, а, приклякнувши пред всѣм войском, жалю полныє вырекла слова до єдного млоденца: “ово тыє перси, млоденче, поневаж прагнеш пробити, пробій, а єжели зас хочеш шію утяти, ово и шія готова, тылко нехай ненарушоною в панєнствѣ моєм зостану (Крекотень 1983: 335).
• один сюжет з Історії Геродота (книга 3) (про царя Дарія):
...Пишет Геродотус, же кгды цар Даріуш подбил был под себе Гирканы, Парты, Сараціны, на той час воды, которыи там з єдного достатнєго жродла вытѣкали на оныи краины, казал высокими обваровати горами. А тоє учинил в той цель, абы оных краин народ, прагненєм//вод змореный, с подарками до царя приходил. Что кгды чинили, брали позволенє на черпанє вод... (Крекотень 1983: 268).
• один сюжет з Анабазіс Ксенофонта (книга 3) (про випробування подружньої любові та вірності вірменського царя Тиграна і його дружини у полоні перського царя Кіра):
… Пишет Ксенофон, славный гисторик, о єдних кохаючихся в себѣ малжонах. Когды, мовит, найпотужнішій Кир, цар перскій, арменського царя Тикграна на войнѣ звѣтяжил и єго посполу с женою в вязеню мѣл, дня єдного, кгды обоих на обѣдѣ мѣл, пыталса чим бы отважил свою жену. отповѣсть: “Все царство, о цару, а над то єще живот и кров отважил бым”. Кир-цар, утѣшившися, а барзѣй задивившися так великой любви малженской, милосердіє показал над ними и правом певным знову им царство привернул. Цар оный арменскій Тикгранес, вернувшися до своєи отчизны, розславуючи великою мудрость и милосердіє Кирово, о оном втож пытал жены своєи, которая так отповѣдила: “Не вѣдаю правѣ того, о чом ся пытаєш, бо на той час, у которогом с тобою посполу была в вязеню, нѣкгдым очей моих на жадного онѣ мысли не обернула, опроч того, который мене кровію и животом откупити был постановил” (Крекотень, 1983: 283).
• п’ять сюжетів з твору Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів Діогена лаертійського (лаерція):
В Кгреціи двѣ мѣста, Аθины и Єкгина, головную // межі собою мѣлі неприязн, і неволно было под горлом з єдного переходити до другого и на час малый. Єсли который человѣк з Аθин до Єкгины пришол бы, нехай горлом караный будет. Плято, зацный филіозоф, легце важаючи тоє право яко нерозумноє, пришол з Аθин до Єкгины в певной справѣ своєй: Зраз єго поймано, сужено, яко преступцу права, на смерт всказано. Взялся за Плятоном моцно Анницерис Цинерикус и речет: “Правда, же выданоє єст право, абы з Аθин до Єкгины и з Єкгины до Аθин жаден не переходил. Але уважте, на кого ся стягаєт тоє право. Читайте оноє: ‘Єсли который чловѣк з Аθин до Єкгины пришол бы, горлом нехай будет караный’. На кого ж выдано тоє право? Кому заборонено ходити з єдного мѣста до другого? Простому чловѣкови. Але не филіозофови, не лѣтератови, яким єст Плято. Бо филіозофове не сут так, яко инніи люде, не простыи люде, але чтос среднего межи богом и людми”. И вмолвил, же Плятона, яко великого филіозофа, волно пущено (Крекотень 1983: 295).
Діоенес-філіозоф, будучи єдного разу в мѣстѣ Миндійском, обачивши мѣсто самоє в себѣ барзо щуплоє и домы в нем благіє и низкие, а брамы до мѣста высокіє и широкіє, яко был пахолок кротофѣлный и утѣшный, ставши в рынку, речет голосно: “Мужіє миндійскій, брамы замкнѣте, абы мѣсто ваше не выйшло”.
О, кто ж з нас не вѣдаєт, же в небѣ непребраніи сут достатки! Кто не вѣдаєт, же там полно злата, полно каменія дорогого, полно шат, полно злотоглавов розмаитых… (Крекотень 1983: 299).
Пишет Ляерцій о Анаксагору-філосору, которого, кгды позывано достатки и фолварки, он волѣл того всего пострадати, анѣжели ся до права удати. В том, кгды єго пріятели строфоват почали, мовячи: “о что ж такого чиниш, Анаксакгоре? Родители твои так долгій час набывали, а ты тоє все за єдин час утратити хочеш?” А он на то (пальцем указавши на небо) так отповѣдил: “ото отчизна, ото достояніє моє єст, о тоє я старанє маю” (Крекотень 1983: 305).
Біон-філіозоф, обачивши богача лакомого, который пѣнязь до пѣнязя прибираєт, а никому нѣчого не даєт, заволал: “Сей не єст паном над достатками своими, але достатки єго над ним сут паном”.
Чрез що давал знати, же яко слуга наємный албо купленый у пана своєго завше єст в працы, в страху, в небезпеченствѣ, так богача лакомого серце завше єст в фрасунку, в страху, в замешаню и розмаитых небезпеченствах […]. Яко теды богачи, которыи ся в роспустѣ телесной и розрутности кохають, так и тыи, которыи суть лакомыи, не наслѣтдять царствія небесного… (Крекотень 1983: 310).
Діоенес-филіозоф у єдного розрутного человѣка просил гривны сребра. он, здумѣвшися єго злой прозбѣ, пытал: “Пане филіозофе, що бы в том была за причина, же у інших по єдиному пѣнязю звыклес просити, а у мене тепер просиш цѣлои гривны?” отповѣдѣл Діоенес: “Для того тоє учинил, же у инших знову взяти сподѣваюся, а у тебе нѣкгды потом взяти що жаднои не маю надѣи”.
Через що давал знати, же человѣк розрутный прутко приходить до такого убозства, до такои нендзы, иж потом и пѣнязя дати нѣкому не может… (Крекотень 1983: 311).
Набагато більше посилань на Паралельні біографії і Моралії Плутарха; Радивиловський запозичує звідти аж 14 сюжетів, починаючи оповідь з конкретного посилання на автора: “пишет Плютарх”, “пишет Плютарх-философ” і подібне:
Великую любов и состраданіє велікій Александер показал над Дарієм, царем перским. // Кгды, вшедши до мѣста, Сусис названого, вступил до палацу єго, барзо мистерне збудованого, и там, приступивши до ложка, на котором лежал Дарій-цар, наполы умерлый, так ся ку нему гойным и ласкавым стал, же, порушеный любовію, знял з себе одежду царскую і пріодѣл єго, а обємшиєго, з великим плачем и жалем такими словесы потѣшал: “Буди утвержден, царю Даріє, а повстань” (Крекотень 1983: 262).
...Блукаючися памятію моєю по веселым полю исторій свѣтовых, яко межи цвѣтами, межи отважными царей и гетманов справами, напалем на то, же кгды Темистоклес-атечник, бѣглый в воєнных справах гетман, з власнои своєи отчизны збѣгши в Персію, пришол до Ксерксеса, з пристя так великаго гетмана цар так ся утѣшил, же зараз в снѣ заволал: “Темистоклеса маю!” И иле ся разый збуживал, завше стражи пытал, чили з ним єще єст Темистоклес. А то для того, же ся сподѣвал за поводом такого мудрого гетмана царство своє розширити и значные звѣтязства одержати… (Крекотень 1983: 263).
...Пишут историкове, же Птолемей Филяделф, цар єгіпетскій, абы єму смерть з памяти нѣколи не выходила, завше при обѣдѣ и банкетѣ смутный смерти образ, чашку главы умерлаго человѣка, при собѣ мѣвал. И коли люде, подпивши собѣ, при банкетах звыкли о смерти анѣпомислити, оный цар на тот час слугам своим, при столѣ службу отправуючим, приказал, абы что раз овыи слова припоминали: “Смотри, цару, и бач а з собою розмышляй, же тот, которого тут кости и чашку видиш, таким пред тым был, яким ты тепер зостаєш, а так прійдет колис час, которого ти єму маєш быти подобным, и твоєи головы чашка ровным способом а столы царскіи принесена будет”. И тую чашку головы чловєка умерлаго, почавши от царя, аж до напослѣднѣшого, кгды себѣ подпіяти почали, ношовано, оных до них уживаючи слов: “о вы вси, которыисте ся тут собрали, абысте себѣ весело подпили, юж приближаючойся смерти не запоминайте, а, позираючи на тыи кости, памятайте, же прійдет тот час, же и вы // оному подобными будете” (Крекотень 1983: 272).
Пишет Плютарх, же єдного разу обиватели Θивейскіє змовилися своєго князя Ахіаша забити. о которой змовѣ єдин пріятель єго зычливый ознаймуючи, послал до него якнайскорѣй з листом, приказавши посланцу, жебы самому князю отдал в руки, мовячи, абы зараз той лист читал, бо барзо в нем пилная и великая потреба. Але князь, будучи веселым при гостях, сховал лист, не читаючи веселым при гостях, сховал лист, не читаючи: “Нехай (правѣ) тая пилная потреба пождет до утра”. А кгды ноч настыгла, напали на него оные непріятели и скололи єго. И так, иж откладал читанє в листѣ пилнои потребы до утра, не дождал утра… (Крекотень 1983: 280).
Пишет Плютарх-філіозоф о Алекандрѣ Великом, же оскаржено єму єдного подданого, иж завше о нем зле мовит. он єго что бы мѣл карати, теды єще за тоє ударовал гойными дарами. През что так ку себѣ наклонил подданого, же что пред тым бывал бмовцею єго, то стал ся великим проповѣдником цнот єго. Почувши тоє, Александер речет: “Сія єст похвала Александра: з недругов чинити другов” (Крекотень 1983: 282).
Покорный был Акгетоклес, цар сіцилѣйскій. Который, абы себе не запомнѣл гончарским быти сыном, службу столовую начинєм гончарським пріоздоблял… (Крекотень 1983: 283).
о […] атенчиках пишет Плютарх, иж пса єдного, который // вѣрне им служил, в старости єго достатнє аж до смерти живили. Єсли ж атенчикове, поганами будучи, такою вдячност волом и псом, з молодости им вѣрне служачим, показовали, иж, кгды до старости пришли такои, же им робити и жаднои послуги для немощи уже отправовати не могли, великоє о них мѣвали старань, кгды их от вшеляких прац уволнивши, аж до самои смерти з своих добр живили, яко ж гсподар-христіянин о челядцѣ своєй, на услугах єго состарѣлой, уже згола працьовати для слабости здоровя своєго не могучей, не повинен мѣти стараня?! А кгды захорѣєт, як не маєте о здоровю єи промышляти? ... (Крекотень 1983: 284).
Темедіус-цар такоє был на чужоложников право, абы обоих тѣла секирою розсѣканыє были, а кгды сын єго власный чужоложство пополнил, прикладом твоє на сынѣ своєм выразил… (Крекотень 1983: 286).
…Пишет Плютарх о лгесиляусѣ, царю лецедемонском. Той, маючи звязок и злучене оружія, сполную нмовленую оборону з поблизкими сусѣды, же частые отправовал битвы, прикрая была рѣч звязковым завше быти в полю, в галасах и невчасах воєнних, и нарѣкали особливе, же их болш было, нежели ляцедемонов. Донеслося тоє до лгесиляуса, же панове звязковыи шемрут о тоє, же их болш далеко, нижли ляцедемонов. он, хотячи указати: что за люд был лацедемонскій, хоч єго менш было, скупил все войско на єдном полю, якобы для попису и браку, и кажет возному обволати наперед, абы на сторону выстповали вси кравци. “Выступуйте, кравци!” И выступили. По том: “Выступуйте, шевци!” И выступили. “Выступуйте, ковалѣ, грабарѣ!” // И выступили. “Выступуйте, ткачи, кушнерѣ!” И выступили. Тоє ж и о инших ремесниках мовил. И так порядком вси иншіи ремѣсники на сторону преч з войска выступовали. Пришло до того, же з ового звязкового так великаго войска не зостали на пописовном полю, єдно самыи ляцедемонове, бо у них не годилося служити и отправовати войны жадным ремесником, ани подлого стану людєм, тылко самой шляхтѣ. И речет, усмѣхаючися, лгесиляус до звязковых: “Бачите заправды, о мужіє, же мы далеко болш даємо людей до войны, нижли вы”. През що мудрій гетман указал звязковым тоє, же болш помагаєт гетманом до одержаня звѣтязства над непріятелямі малость добрых и отважных молодцов, анижели великост люду, до войны неспособного и незвиченого (Крекотень 1983: 289).
…Пишет Плютарх, же кгды єдного разу Кесар окрутом ѣхал на морю а нанавалности так великіи повстали, же окрут залевати почали, что видячи, стирник трвожити ся и лякати почал, смотрячи на то, Кесар речет: “Не бойса, с тобою албовѣм єст щастя Кесарово”.
Яких слов Кесар ужил на потішеніє и змоцненіє стирника, подобных слов архангел Гавріил уживаєт на потѣшеніє и змоцненіє Маріино, рекши: “Не бойса, Маріє, поневаж господь с тобою. С тобою не фортуна Кесарева, але семогущаго бога благодат и покров…” (Крекотень 1983: 298).
…Пишет Плютарх-философ, же кгды царя Антиоха, второго сына Диметріушова, єдин шляхетный младенец през суплику простил, абы єму за отважныє и вѣрныє услуги отца єго якую дал нагороду, слухачу православный, отповѣдѣл єму Антиох-цар: “о шляхетный младенче! Я нагороды и дары не отцевской але власной каждого цнотѣ давати звиклем”.
Як поступил Антиох-цар з оным младенцем, упоминаючимся у него за цноты отца своєго якои нагороды албо чести, так Христос Спаситель дня теперешняго, входячи в Ієрусалим на страданіє, поступил з Іаковом и Іоанном. Не хотѣл Антиох-цар онаго младенца за отцевскіє працы рицерскіє и цноты в дворѣ своєм царском жадного почтити честію албо жаднои дати нагороды, кгды рекл до него: “о младенче! Ям не отцевской, але власной кождого цнотѣ звыкл давати нагороды”. Не хочет и Христос Спаситель сынов Зеведеовых Іакова и Іоанна без прац и заслуг их власных честію в царствіи своєм почтити… (Крекотень 1983: 310).
…Пишет Плютарх, же кгды Амазис-тиран Біасови-филозофови розказал был, абы єму з офѣри что бы єму з офѣри что бы найлѣпшого и найгоршого было прислал, он, язык оттявши, послал єму, выражаючи тоє, иж язык єст члонок и найлѣпній и найгоршій. Найлѣпшій єст, осли своєи повинности слушне будет заживати. Найгіршій зас єст, если оную опустит.
Але найбарзѣй на той час язык найлѣпшим ест члонком, кгды оным человѣк грѣхи свои вызнаваєт, бо вызнаваючи грѣхи, живот вѣчный человѣк позыскуєт, замовчуючи зас гріхи, призываєт смерт вѣчную… (Крекотень 1983: 303).
...Пишет Плютарх, же нѣкоторая невѣста рымская, от славного оного маляра Зевксидеса просила, абы ей якій образ, которых немало мѣл, даровал. он на волѣ єи дал, абы, якій хотѣла, взяла. А она отповѣдила: “лѣпше єст, абы тот, который бѣглѣйшій єст в малярствѣ”. обобрал, не позволил Зевксес. Что ж чинить? Заживаєт штуки такой, абы дознала, который бы повѣдал пред ним, же всѣ єго образы огнем згорѣли. Мовит то слуга. Зевксес, послышавши тоє слово, заволал: “Заховайте мнѣ Адонѣдеса! Заховайте ми Адонидеса!” – чим дал знати, же тот образ у него в болшой ценѣ был, кды принамнѣй оный хотѣл, абы от того пожару волный был, любо бы иншій погорѣли (Крекотень 1983: 314).
Пишет Плютарх-философ, же кгды єдин осляр от розгнѣваного на себе чловѣка был удареный, заволал: “Для чого мене бєш? Чи ли не вѣдаєш, же атенчик єстем?”.
Послышавши тоє, овый чловѣк, который єго был ударил, зараз обернувши гнѣв свой на осла, речет: “Ты атенчик не єстесь”. И так осла бычем по хребту ударил. Тут же уважмо, слухачу. Душа // наша откуль свой маєт початок, єсли не з неба? Там єи отчизна […]. Тѣло зась не откуль иноль, тылько з земли. Не єст оно атенчиком, не єст з неба. Для чого ж на того осла так єстесмо ласкаве, же хочай нам забороняєт входу до царства небеснаго, предся єму выбачаєм и вшеляко догажаєм, а душу что раз грѣхами смертельными, як бычами хлистаєм? (Крекотень 1983: 307).
Поодинокі сюжети А. Радивиловський запозичує у грецьких та римських істориків, не посилаючись на них безпосередньо у тексті легенд чи фабул або ж з посиланнями на зразок “пишется в исторіях”, “пишет един историк”. Зі змісту випливає, що це, зокрема, римський історик II-III ст. Клавдій Еліан (один сюжет із Строкатих оповідань), грецький історик Секст Юлій Африканський (один сюжет із Кестена), римський історик III-IV ст. Лактанцій (один сюжет), римський історик Сенека. Ці сюжети проповідник брав або безпосередньо з творів цих авторів, або ж запозичував їх через посередництво пізніших текстів. Можна припускати, що базовими джерелами запозичень тут виступали знамениті збірки проповідей Іоана Верденського, Меффрета, Йогана Герольта та ін.
Читайте також: Могилянський Оратор, вихований на прекрасно підготовлених «Частинах» Марка Туллія Цицерона
Загалом же нам вдалося встановити, що А. Радивиловський посилається у своїх проповідях на 18 грецьких та римських авторів, надаючи перевагу історикам. При цьому для підтвердження, обґрунтування або ж доведення певної тези він наводить як реальні факти, так і загальновідомі античні анекдоти, персонажами яких виступали римські імператори Август, Веспасіан і Юлій Цезар; грецькі вожді Александр Македонський, Аристид, Фемістокл; знамениті філософи Анаксагор, Діоген, Платон, Демосфен, герої античних міфів. Щодо І. Галятовського, то він у збірці досліджуваних нами українськомовних творів, подає на полях досить конкретні посилання на античних письменників та істориків. Серед них вдалося виокремити 14 сюжетів з римських авторів та 4 з грецьких, зокрема:
З Енеїди Вергілія(книга 2):
• сюжет про Троянського коня:
“Прировнаю я монастыръ до конѧ Троѧнского, которого ґреки учинили в(ъ) дерева на кшталтъ гωры великого и великоє войско в(ъ) немъ замкнули и написали з(ъ)верху: “Ѡфѣра богинѣ Мїнервѣ”. А сами, ωд(ъ) мѣста ωдступивши, скрылисѧ. Трωѧне того конѧ до мѣста в(ъ)провадили якъ ωфѣру, богинѣ своєй Мінервѣ данную, не вѣдаючи, же тамъ в(ъ)нутръ суть жолнѣре ґрецкїє, котωрыи потымъ в(ъ) ночѣ, з(ъ) конѧ вышедши, мѣсто Трою ωгнемъ и мечем з(ъ)бурыли. Такъ в(ъ) мωнастырѣ кождомъ крыют(ъ)сѧ жωлнѣре Хвы, закωнники, кωторыи // троѧкимъ крстомъ дховным(ъ), якъ ωружїєм(ъ), трохъ непрїѧтелей душныхъ з(ъ)витѧжають и пан(ь)ство ихъ бурять (Галятовський 1985: 97).
• сюжет з Енеїди, який у християнському прочитанні тлумачили як пророцтво про народження Богородиці:
“Бωнѣтъ, єп(с)копъ Алверенскїй, набожный былъ до престои бцы, а ґды єдногω часу до цркви стогω Міхаила з(ъ) иншими людми в(ъ)шолъ по сконченю службы бжеи, люде выйшли з(ъ) цркви, а ωнъ самъ зосталъсѧ. На тотъ часъ преч(с)таѧдва бца, з(ъ) великимъ агглωвъ ωршакωмъ пришедши, дала єму шату коштовную бѣлую, в(ъ) которой матерїи и тканьѧ жаденъ члвкъ не можетъ зрозумѣти (Галятовський 1985: 270).
З Квінта Курція:
• сюжет про Александра Македонського і Діомеда з Історії Александра Великого Македонського:
Такiй былъ Алеѯандеръ крол(ь) Македωнскїй, до которого жолнѣре привели збойцу морскогω на имѧ Діωмедеса, на морѣ поймавши, которого жолнѣре Алеѯандер(ъ) строфовалъ, мовѧчи “Чему то розбїѧєшъ и шкоду людемъ чынишъ”, - ω(т)казалъ Дїωмедесъ Алеѯандровѣ: “Ѡ кролю, ты мене разбойникомъ чынишь, же я самъ єденъ єдыним(ъ), чолнωмъ на морѣ ѣздѧчи, розбїѧю и шар(ъ)паю, а себе самого не зовешъ раббойникомъ, который землею и морем(ъ) злѣчоныє войска//провадѧчи, такъ мнωго людей позабїѧлъ єси и южъ в(ъ)весь свѣт(ъ) кровю лю(д)скою ωблѧлъ єси”. Почувши тыє мудрыє слова, Алеѯандерї нѣчогω злогω не чынилъ Діωмедесовѣ, ωвшемъ принѧлъ єгω до себе и великимъ паномъ учынилъ єгω (Галятовський 1985: 99).
З Плінія:
• сюжет про пророцтво Дельфійського оракула аргонавтам щодо Богородиці і про храм, споруджений Ясоном у м. Цизик на честь Діви Марії з Naturalis historia:
В Цизику, мѣстѣ Геллеспонскомъ, ґды збудовали божницу арґонавте и пытали Аполлина, болвана, Пиѳїѧсъ названого, кому бы тую божницу мѣли посвѧтити, ω(т)казалъ злый духъ, в(ъ) томъ болванѣ мешкаючїй: “Мрїи, слова предъвѣчнаго родителцѣ, нехай будеть посщенна”. И тоє дѣѧлосѧ того ж часу пре(д) рож(д)еством(ъ)ѧ Хвы(м) тысѧчею и двома сты лѣтъ (Галятовський 1985: 289).
В Цизику, мѣстѣ гелеспонскомъ, ґди збудовали божницу арґонавте и питали Аполлѣна, Пиѳнѧсъ названногω, кому бы тую божницу мѣли постити, ω(т)казалъ злый духъ, // в(ъ) томъ болванѣ мешкаючїй: Мріи, слова пре(д)вѣчнагω рωдителцѣ, нехай будетъ посщенна. И тоє дѣѧлосѧ тогω (ж) часу, пре(д) рд(д)ствωмъ Хвымъ, тисѧчею и двомасти лѣтъ (Галятовський 1985: 394).
• античний анекдот про пророцтво Дельфійського оракула царю Амадеусу, який мав правити у тій землі, де на нього впаде дощ:
Амазеусъ [sic!], кроль єгѵпетскїй, ω(т) Актисана, кролѧ муринскогω, войною з(ъ) Єгѵпту выгнанный, волочилсѧ по свѣту и пыталъ Аполлѣна, своєгω бога поганскогω, чи будетъ в(ъ) якой краинѣ панствω мѣти. Ѡ(т)повѣдѣлъ дїаволъ, в(ъ) болванѣ мешкаючїй: тамъ будешъ кролевати, где тебе доджчъ з(ъ) нба покропитъ. Ѡ(т)толъ поихалъ онъ в иншую сторону и в полю з людомъ ωдпочивалъ и з(ъ) фрасунку заснулъ. Жона єгω, названаѧ Ураносъ, то єстъ нбо, сидѧчи над(ъ) нимъ, жалосно мовила: ти нещасливый єстесь и я не//щасливаѧ єстемъ, же по свѣту волочимосѧ и своєгω мѣсца не маємω. И почала на(д) лицемъ єгω плакати барзω такъ, же все лице єгω слезами своими ωбфите покропила, длѧ которїхъ, слезъ, ω(т) сну ωчнулсѧ и припомнѣлъ собѣ ω(т)повѣдь Аполлѣнову, вѣдаючи, же єгω жена Ураномъ, тω єстъ небомъ, сѧ називала, с которогω, неба, дожчъ єгω покропилъ, бω слезы жены своєи дожчемъ називалъ, и тамъ казалъ мѣсто будовати, и тамъ почалъ кролевати, котороє мѣстц назвалї Уранополѣсї, же єгω жена Ураносъ была названаѧ (Галятовський 1985: 400).
З Евтропія:
• сюжет про воїна, який кинув камінь на ікону Богородиці і від цього загинув, з Бревіарія (Breviarium ab urbe condita):
Єденъ члвкъ на имѧ Костантинъ уинулъ каменемъ на образъ престои бци и скрушилъ єгω и подопталъ ногами. Ґды упалъ на землю, теды показаласѧ єму въ снѣ престаѧ бца и//мовила: “Вѣдаешъ ты, як(ъ) великую злость мнѣ учинилесь, Але учининесь тоє на свою голову”. Потомъ война была з(ъ) сарацынами. Єденъ сарацинъ каменемъ з(ъ) куц и воєннои воина нещасливогω Костантина ωногω ударилъ, на мурѣ стоѧчого, который упалъ з(ъ) муру. В(ъ) той часъ лице и голова єгω скрушиласѧ (Галятовський 1985: 291).
Із Светонія:
• сюжет з Життя дванадцяти цезарів (De vita Caesarum) про пророцтво Дельфійського оракула Неронові щодо його загибелі від власного меча:
Нероновѣ повѣдалъ Аполлїо, жебы сѧ ог року ωбавѧлъ. онъ, маючи л лѣтъ, розумѣлъ, же о и г лѣта мѣлъ житии на свѣтѣ, длѧ тогω удалсѧ на лотровствω, пѧнствω, вшетеченствω, чужоложствω, ωкрутенствω, Але жолнѣре ωбрали Ґалбу цесаром(ъ), который мѣлъ о и г лѣта. И на тωй часъ Нерω, тωє почувши, самъ себе мечемъ забилъ (Галятовський 1985: 398).
З Павсанія:
• сюжет з Опис Еллади (Descriptio Graeciae) про пророцтво щодо зруйнування міста ліберта свинею:
Былω неґдысь моцноє лѣберта на гоѣ Ѡлимпѣ, ω которомъ лѣберъ, богъ поганскїй повѣдплъ, ижъ оноє свинѧ загубитъ. Поганее розумѣли, же тω неподобнаѧрѣчъ, абы свинѧ такъ моцноє мѣстω в(ъ) мурахъ мѣла вивернути и из(ъ)губити. Поти(м) рѣка названнаѧ Свинѧ, ω(т) дожчу великогω розлѧласѧ и тоє все мѣстω з(ъ) лю(д)ми затопила и з(ъ)губила (Галятовський 1985: 398).
З Кассіодора:
• сюжет з Історії в трьох частинах (Historia Ecclesiastica tripartita) про Діву Марію, яку нагодувала і напоїла пальма, схиливши гілля:
Ґды преч(с)таѧ два з(ъ) Хртомъ до Єгѵпту пре(д) Ирωдомъ уходила, ω(т)почивала по(д) деревом(ъ) палмовымъ высокимъ. На той часъ мовила, ґды бы м(ъ) могла ωвоцовъ з(ъ) твоєи палми зажити. Мовил(ъ) Іωсифъ стый преч(с)той бци: “Ты мыслишъ ω ωвоцахъ, а ѧ мышлю ω водѣ, которои тутъ не достанетъ намъ”. Теды Хс, на рукахъ преч(с)той двы будучи, заволал(ъ): “Схилисѧ, дерево, и покорми ωвоцами матку мою”. И заразъ дерево верх(ъ) свой до землѣ схилило, з(ъ) которогω преблгословен(ъ)наѧ Мрїѧи Іωсифъ, нарвавши ωвоцωв(ъ), посилил(ъ)сѧ. Потымъ мовил(ъ) Хс: “Повстань, дерево, и ωтвори закрытоє жродло в(ъ) коренѣ твоємъ”. И зараз сѧ стало такъ, з(ъ) которого жродла Мрїѧ и Іωсифъ воды напилисѧ и оселка своєго напоили (Галятовський 1985: 252).
З Овідія:
• сюжет з Метаморфоз (книга 15, 454-478) про переселення душ:
Пѣтаґωрасъ споминаєтъ таємницы єму ω(т) Аполлѣна делѣцкогω ωбѧвленныи, але фалшивыи, же пекла нѣ машъ и дармω люде єгω боѧтсѧ, же души людей умираючихъ вступуютъ в(ъ) тѣла иншихъ людей родѧчих(ъ)сѧ и в(ъ) тыхъ тѣлахъ мешкаютъ. Албω тежъ души людей умерлыхъ входѧ(т) в(ъ) бестїю чвороногую албо в(ъ) рыбу албω в(ъ) птаха, албω в(ъ) якуюколльвекъ гадину. Тую Пѣтаґωрасъ кламлѣвую науку ω(т) кламливогω га поганскогω дїавола взѧвши, самъ кламаєтъ… (Галятовський 1985: 401).
• сюжет з Листів з Понту (Epistulae ex Ponto) (рядки послання до Максима), які християнська традиція тлумачила як провіщення про Богородицю:
Овѣдїушъ вѣршописецъ, бучи поганином(ъ) на выгнаню межи сарматами, написалъ ω престой бци вѣрши, в(ъ) которыхъ бгинею єи назыєть, мовѧчи: “Вѣрь тому, що ѧ мовлю, в(ъ) тым(ъ) тѧ упевнѧю, же в(ъ) Сармацкой краинѣ, ω тымъ добре знаю, з(ъ) нба сѧ тутъ з(ъ)ѧвило чудо, повѣдають, през(ъ) богиню, котрую всѣ тутъ выславлѧють (Галятовський 1985: 281).
З Ціцерона:
• античний анекдот з Тускуланських бесід (Disputationes Tusculanae) про облудне пророцтво Дельфіського оракула Пірру, царю Єгипту:
Пѣррусъ, кроль Єпѣротсїй, ґды хотѣлъ з(ъ) римлѧнами войну точити, питалъ Аполлѣна, бωга своєгω поганскогω, якъ єму// таѧ война поведетсѧ Ѡ(т) повѣдѣлъ злый духъ, в(ъ) болванѣ мешкаючїй: “лїоте єацида романосъ вѣнцере поссе”. (Повѣдаю єацида тебе римѧновъ могчи звѣтѧжити.) Пѣррусъ, тыи слова ω(т) повѣд(ъ)ю хитрою и вонтпливою ωшуканный єсть, бω єгω звѣтѧжили римлѧне и войско єгω поразили (Галятовський 1985: 401).
• античний анекдот про те саме – відповідь Аполлона Крезу, з обіцянкою ніби-то виграти війну з греками:
Крезусовѣ, богатому кролевѣ Азїєй, питаючому и на войну идучому, далъ Аполлїо ω(т)повѣдь такую: Крезусъ, Галѣмъ [рѣку] переплинувши, великий скарбовъ достатокъ вывернетъ. На войну идучи, сподѣвалсѧ звѣтяжити непрїѧтелей и неприѧтелскїй скарбы вивернути. Але вывернулъ, звѣтѧженный ω(т) непрїѧтелей (Галятовський 1985: 401).
З Діодора Сіцілійського:
• античний анекдот з Історичної бібліотеки (Bibliotheca historica) про неправильно витлумачене пророцтво Гамількарові, що він нібито здобуде місто Сіракузи:
Амѣлкаръ, гетманъ Карѳаинсїй, ґды з(ъ) войсками своими ишол(ъ) добывати мѣста Сіракузовъ, сказалъ єму богъ поганскїй, дхъ злый, в(ъ) болванѣ мешкаючїй, же мѣлъ вечеру ѣсти в(ъ) Сїракузах(ъ). онъ розумѣл(ъ), же ωзметь Сїракузы и тамъ вечеру будеть ѣсти. Але иначей сѧ стало, бω сїракузѧне, выпавши з(ъ) мѣста, єгω самогω поймали и привели до мѣста Сїракузовъ, где южъ любо не хотѣл(ъ), мусѣлъ ѣсти вечеру, неволникомъ зоставши… (Галятовський 1985: 152).
Із Плутарха:
• сюжет з Моралій про єгипетського царя Птолемея, який завжди тримав перед собою череп, аби пам’ятати про смерть:
Птолемей, кроль єгѵпетскїй, жебы смрть собѣ припоминалъ, мѣлъ на столѣ трупюю голову, лежачую пре(д) очима своими, а єденъ слуга волалъ: “Кролю, глѧди и ты такій будешъ”.
Нωє, жебы собъ смрть припоминалъ, мѣлъ кости Адамовы в(ъ) кораблѣ своєм по(д) часъ потопу (Галятовський 1985: 187).
Із Валерія Максіма:
• античний анекдот з Дев’ять книг відомих вчинків та висловів (Factorum et dictorum memorabilium libri IX) про Філіпа Македонського, який, повіривши пророцтву Дельфійського оракула, що він загине від воза, знищив усі вози, але загинув від меча, де був намальований віз:
Филипъ, кроль мацедωнскїй, пыталъ Аполлѣна бога, чого бы сѧ боѧти мѣлъ. Ѡ(т) повѣдѣлъ Аполлїо, духъ, злый, в(ъ) бованѣ мешкаючїй: стережисѧ воза. онъ казалъ зо всегω кролевства своєгω вози випровадити, Але Павзанѣасъ єгω забилъω мечемъ, на котωром вωзъ билъ нарисованный (Галятовський 1985: 397).
• античний анекдот про пророцтво Аполлона Дафедасу, який мав загинути від коня, а загинув, скинутий пергамцями зі скелі, що була подібна до коня:
Дафѣдасъ мѣлъ вѣдомость ω(т) Аполлоѣна, же мѣлъ ω(т) кωнѧ з(ъ)гинути, она сѧ конѧ выстерѣгалъ, а ґды до Атталѧса, кролѧ перґамωвъ, пришолъ, которогω билъ ωбразилъ, казалъ поймати єгω и зкинути з(ъ) скали, котωрую кωнемъ званω (Галятовський 1985: 397).
• античний анекдот про Креза, якому оракул напророчив царювання в його царстві мула, і ним дійсно став Цирус, якого називали мулом, себто метисом, оскільки його мати була медійкою, а батько персом:
Крезусовѣ повѣдалъ Аполлїо, жебы сѧ стерѣглъ мула, котωрїй маєтъ в(ъ) Медскωй землѣ пановати. Крезусъ, розумѣючи, же то неподобнаѧ речъ, жебы мулъ былъ кролемъ оу медовъ, и вѣрилъ, же будетъ єгω панство долгω трвати, Але осталъ кролемъ ме(д)ски(м) Цирусъ, которогω называнω муломъ, же матка єгω была меда, отецъ перса (Галятовський 1985: 397).
Густе запозичення сюжетів вимагає з’ясувати, наскільки творчо підходили українські проповідники до використання античних текстів.
Свого часу Михайло Марковський, дослідник творчості А. Радивиловського, зіставляючи приклади, які наводив проповідник з латинськими оригіналами дійшов висновку, що “відмінність текстів іде іноді дуже далеко і стосується істотних сторін прикладу” (Марковський: 109).
Читайте також: Літопис Григорія Граб’янки: пошук риторичних взірців
Здійснена нами зондажна перевірка показує, що це справді так: і в А. Радивиловського, і в І. Галятовського використані фрагменти переказуються дуже спрощено. Разом з тим, коли автори прямо цитують якусь фразу з оригіналу, то перекладають її абсолютно точно. Наприклад, І. Галятовський, показуючи сюжет з Енеїди Вергілія про Троянського коня, пише так:
Прировнаю я монастыръ до коня Троянского, которого ґреки учинили з(ъ) дерева на кшталтъ гωры великого и великоє войско в(ъ) немъ замкнули и написали з(ъ) верху: “ωфера богине Мінерве”. А сами, ωд(ъ) места ωдступивши, скрылися. Трωяне того коня до места в(ъ)провадили якъ ωферу, богине своєй Мінерве даную, не ведаючи, же тамъ в(ъ)нутръ суть жолнере грецкїє, котωрыи потымъ в(ъ)ноче, з(ъ) коня вышедши, место Трою ωгнемъ и мечемъ з(ъ)бурыли (Галятовський 1985: 97).
В оригінальному тексті це місце читається так:
…fracti bello fatisque repulsi ductores Danaum tot iam labentibus annis instar montis equum diuina Palladis arte aedificant, sectaque intexunt abiete costas; uotum pro reditu simulant; ea fama uagatur. huc delecta uirum sortiti corpora furtim includunt caeco lateri penitusque cauernas ingentis uterumque armato milite complent (Publius Vergilius Maro 1946: 13-20).
А. Радивиловський посилаючись на 50 лист Сенеки до Луцилія розповідає про поведінку карлиці Гарпасти:
...По жене его зостала при нем в дому єдина блазниця, Гарпастес названая, которая нагле ослепла, але, же була глупая, не хотела того до себе знати, и овшем мовила, же я добре вижу, але дом темный, окна замкненыє. И проводити ся некому не дала, любо що раз упадала и волала, жебы ю на видок выпроважено... (Крекотень 1983: 323).
В оригіналі це місце читається так:
… Harpasten, uxoris meae fatuam, scis hereditarium onus in domo mea remansisse. Ipse enim aversissimus ab istis prodigiis sum: si quando fatuo delectari volo, non est mihi longe quaerendus: me rideo. Haec fatua subito desiit videre. Incredibilem rem tibi narro, sed verram: nescit esse se caecam: subinde paedagogum suum rogat ut migret ait domum tenebricosam esse… (Lucius Annaeus Seneca 1965: 102, 103).
В цілому ж способи використання проповідниками античних текстів можна звести до 3 моделей:
1) буквальний переклад ‘простою українською мовою’;
2) вільний переказ, часто зі значним спрощенням;
3) створення власного оповідання на ґрунті прочитаного.
Читайте також: Міфологізація Полтави: зріле Бароко
Це дозволяє стверджувати, що українські проповідники з кола Києво-Могилянської колегії були з античною спадщиною на ‘ти’: вони не лише вільно оперували нею, а й препарували її на потребу проповідницького жанру.
Література
- Біда 1975: К. Біда, Іоанникій Галятовський і його “Ключ разуменія”, Рим 1975.
- Галятовський 1985: І. Галятовський, Наука, албо способ зложеня казаня, І, у: Галятовський, Ключ розуміння, Kиїв 1985, с. 211-238.
- Гнатюк 2010: Л. Гнатюк, Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції, Kиїв 2010.
- Житецкий 1889: П. Житецкий, Очерки литературной истории малорусского наречия в XVII-XVIII в., I, Kиїв 1889.
- Костомаров 1874: Н.И. Костомаров, Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей, II, СПб. 1874.
- Крекотень 1983: В.І. Крекотень, Оповідання Анатолія Радивиловського, Kиїв 1983.
- Крекотень 1987: В.І. Крекотень (упоряд.), Українська література XVII ст., Київ 1987.
- Марковский 1894: М. Марковский, Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник XVII в., Кіевъ 1894.
- Огієнко 1995: І. Огієнко, Історія української літературної мови, Kиїв 1995.
- Перетц 1926: В.М. Перетц, Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVII веков. 1., “Сборник отделения русского языка и словесности АН СССР”, CI, 1926, 2, с. 1-176.
- Сумцов 1884: Н.Ф. Сумцов, Іоанникий Галятовский (К истории южнорусской литературы XVII в.), Кіевъ 1884.
- Радивиловський 1668: А. Радивиловський, Вѣнец Христов з проповѣдій неделных, Центральна наукова бібліотека Академії наук України ім. Вернадського, 1пВ.-1, 5546, 1668 рік, арк. 275-276.
- Чижевський 2006: Д. Чижевський, Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України, у: Слово многоцінне, II, 2006.
- Шевченко 1909: С. Шевченко, К истории “Великого зерцала” в Юго-Западной Руси. “Великое зерцало” и сочинения Іоанникия Галятовского, “Русский филологический вестник”, 1909, 3-4.
- Publius Vergilius Maro 1946: Publius Vergilius Maro, Aeneis, II, Москва 1946.
- Lucius Annaeus Seneca 1965: Lucius Annaeus Seneca, Ad Lucilium. Epistulae morales, I/1, Oxford 1965.