До питання про жанрову специфіку української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.

Літературознавчий термін “жанр” виник у Франції в XVI ст. на позначення поетичних роду й виду, окреслених ще в поетиці Аристотеля. Жанр можна визначити і як тип літературного твору, який перебуває в постійному розвитку, змінах, удосконаленнях, оновленні. Як структурний тип твору він інтегрує в собі родові та видові якості, тематичні, пафосні, композиційні, образні, стильові ознаки. На думку Г. Поспєлова, “епічна проза середнього обсягу може мати різний жанровий зміст” [8, c. 211]. Тільки в ХХ ст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається і широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, і обсягом.

Ксенія Ганюкова, Запорізький державний університет

У формуванні й розвитку історичної самосвідомості історичній белетристиці належить важлива роль. Слушними видаються судження про те, що, будучи придатною тій публіці, яка не звикла до суворості наукових праць і ще менше до наївної та енігматичної мови першоджерел, вона дає не перелік “сухих” фактів, не послідовність вирваних у минулого відомостей про події та постаті, а піднімає завісу, за якою видно сукупність життя певного часу, уводить до кола живих людей тієї чи іншої епохи. Без сумніву, дуже часто “історичною” вона буває тільки за назвою. “Її герої так само нагадують своїх прототипів, як маскарадний лицар нагадує справжнього. Але в руках письменника талановитого й добросовісного, який вивчив минуле науковим шляхом і осягнув його поетичним проникненням, історична повість може стати великою силою” [3, c. 192-193].

Читайте також: Екзарх і гетьман (Мазепинська церква в Ніжині)

Теоретико-методологічною базою нашого дослідження жанру історичної повісті є праці В. Акимова, Р. Гром’яка, А. Гуляка, Г. Поспєлова, А. Ткаченка. Літературознавці подають змістовне обґрунтування жанрово-теоретичних критеріїв класифікації епічних творів великого та середнього обсягу, проте чітке визначення місця серед них історичної повісті передбачає введення до аналізу додаткових чинників її жанрової єдності.

Розгляд жанрової специфіки історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. потребує, на нашу думку, деяких попередніх зауважень щодо визначення сукупності її змістотвірних критеріїв.

Незважаючи на відміни в конкретному розумінні терміна “жанр”, його здебільшого трактують як повторювану в багатьох творах протягом історії розвитку літератури сюжетно-фабульну, архітектонічну, образотворчу, стилістичну єдність композиційної структури, зумовлену своєрідністю способів моделювання уявного світу і ставлення до них митця, позиції носія викладу та інших визначальних формозмістових рис.

Літературознавчий термін “жанр” виник у Франції в XVI ст. на позначення поетичних роду й виду, окреслених ще в поетиці Аристотеля. Жанр можна визначити і як тип літературного твору, який перебуває в постійному розвитку, змінах, удосконаленнях, оновленні. Як структурний тип твору він інтегрує в собі родові та видові якості, тематичні, пафосні, композиційні, образні, стильові ознаки. На думку Г. Поспєлова, “епічна проза середнього обсягу може мати різний жанровий зміст” [8, c. 211]. Тільки в ХХ ст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається і широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, і обсягом.

У повісті зображено багато подій, причому кожну з них подано в численних епізодах, описано досить докладно, з багатьма подробицями. Значне місце в повісті займають описи. Сюжет добре розвинутий, але (на противагу роману) розгалуженість його невелика: побічні сюжетні лінії або зовсім відсутні, або розроблені мало. Це зумовлює простоту і стрункість композиції. Уся дія найчастіше сконцентровується навколо певної соціальної групи людей, життя однієї родини або навіть одного персонажа “впродовж нетривалого часу” [4, c. 102]. Французький літературознавець П. Декс зазначив: “У російській мові замість одного слова роман вживаються два терміни: роман і повість. Романом називають великий твір у прозі… на 600 сторінок і більше. Повість відповідає сучасним романам на 250-300 сторінок” [5, с. 28].

Спробуємо застосувати цей традиційний критерій до розгляду історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.

Читайте також: Петро Козерацький. Річка вітальна (...) Станіславу Чурилу з Горая

Більшість творів початку ХІХ ст. має середній обсяг матеріалу, проте цей критерій в них моделюється неоднаковим вмістом белетристичного елементу, а отже, з погляду обсягу, повістю тут можна назвати тільки “историческую быль” Є. Гребінки “Нежинский полковник Золотаренко” й повість О. Сомова “Вывеска”, жанрова специфіка яких викликає порівняно невелику кількість різночитань. Решта ж творів цього періоду визначені як белетризовані нариси (твори Г. Квітки-Основ’яненка), а повість О. Сомова “Гайдамак” є частиною його незакінченого роману, що дає підстави відносити її до повістевого жанру лише ситуативно.

Твори романтичної прози подають більш усталений щодо обсягу варіант історичної повісті: тут названий фактор виконує традиційну для визначення жанру роль (твори М. Костомарова, Марка Вовчка). Але з цього ряду випадає повість О. Стороженка “Марко Проклятий” через її схематичну сюжетну розгалуженість та спробу (хоча й невдалу) системного відображення епохи Хмельниччини.

Подальший розвиток жанру історичної повісті (70-ті роки ХІХ ст. – початок ХХ ст.) засвідчує зменшення кількості випадків порушення вимог обсягу художнього твору. Повісті І. Франка, М. Старицького, О. Левицького, О. Маковея, А. Чайковського, А. Кащенка, В. Будзиновського, Ю. Опільського, К. Гриневичевої можна цілком певно віднести до середньої епічної прози, і лише твори Д. Мордовця на теми з історії Росії мають більший обсяг, зумовлений, на нашу думку, причинами того ж характеру, що й у О. Стороженка.

За О. Бандурою, повістю називається розповідно-описовий твір досить значного обсягу, у якому докладно розповідається про події, що трапилися в житті героїв протягом певного періоду [2, c. 186]. Подібної думки дотримується і Н. Утєхін у статті “Основні типи епічної прози і проблема жанру повісті (до постановки питання)”, стверджуючи, що повість “відкриває більший простір для безпосередньої авторської оцінки зображуваного”, проте з його словами щодо успішного розвитку жанру повісті “в рамках будь-якого художнього методу, напряму, літературної школи, за будь-якого соціального стану дійсності” [11, с. 101] важко погодитися через певні закономірності виникнення й функціонування жанру повісті в класичному його варіанті, зумовлених специфікою еволюції авторського мислення та багатьма іншими позалітературними факторами.

Отже, розгляньмо чинники жанрової визначеності історичної повісті, базовані тепер не лише на “часово-просторових” чи “статистичних” параметрах (більший-менший обсяг, більше-менше героїв, більший-менший часовий відтинок охоплюють), а на глибших, ближчих до власне естетичних, характеристиках.

За В. Акимовим, повість “подає явище і людину не глибше (глибші вони в романі), але первинніше, вводить у художню свідомість суспільства принципово новий матеріал (більш приватний, зате більш і по-новому конфліктний, драматичний)”. Вона також “аналітична”. Автор повісті, на відміну від романіста, не претендує на знання “кінцевої відповіді”, тобто не вписує свого героя, своїх спостережень у загальну картину життя” [1, с. 210-211]. На наш погляд, це твердження цілком природно накладається на специфіку інтерпретації життєвого матеріалу більшості творів, які ми розглядаємо. Історична повість першої половини ХІХ ст. відзначається розмаїттям особистісних підходів, часто зумовлених автобіографічними елементами авторської свідомості, до змалювання історичних подій, натомість твори другої половини ХІХ ст. засвідчують розкриття недослідженої тематики в усіх сферах історичного минулого аж до соціально-побутової (як у О. Левицького). Проте пригодницький сюжет зводить до мінімуму новизну тем та проблематики повісті початку ХХ ст., яка перестає претендувати на “принципово новий матеріал”, розробляючи застарілі сюжетні конструкції та розвиваючи “синдром натоптаного місця” в галузі поетичного образотворення.

А. Ельяшевич одним із важливих критеріїв для розмежування повісті й роману, а отже, і важливою типологічною ознакою повісті вважає “властивість укрупнювати факти, наближувати їх до читача, надавати їм більшого значення”. “Пам’ять” повісті бідніша за “пам’ять” роману” [14, с. 144] – зазначає дослідник, маючи на увазі складну обсягово-інформаційну єдність твору. Спроба прокоментувати це влучне зауваження закликає нас до позначення головних типів фактологічного матеріалу, що зазнає такого “укрупнення” в творах історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.: втілення морально-етичної та розвиток етнографічної проблематики (проза початку ХІХ ст.); ліричний та готичний елементи художнього мислення (твори романтичної повісті 50-60-х років); соціоментальний та культурологічний бік відображення історичного минулого (70-90-ті роки ХІХ ст.); перипетії традиційного белетристично-пригодницького сюжету, лише подекуди оформлені в межах новаторської тематики (початок ХХ ст.); філософське трактування взаємин людської особистості з історією та суспільством, проблеми влади (перша чверть ХХ ст.).

Читайте також: Освітній рівень та духовно-інтелектуальне становлення української православної церковної еліти XVII-XVIII ст.

Дуже часто прозу, для якої характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії, що завжди приваблюють широкі кола читачів, називають белетристикою. У цьому ракурсі жанрове поле історичної повісті може вважатися частиною белетристики. У такому значенні вживають і похідний термін белетризація [6, с. 81-82]. Є декілька ознак, які дають підстави говорити про белетристичну природу історичної повісті. Це насамперед наявність багатьох перипетій. Аристотель, який застосував цей термін до трагедії, визначав перипетію (злам) як “вірогідну або необхідну переміну дії на свою протилежність” [10, с. 178]. Події історичної повісті, як і в пригодницькій белетристиці, часто відбуваються у незвичайних умовах, їй властива “різка психологічна контрастність позитивних і негативних персонажів” [9, с. 294], наявність інтриги як вияву їх намірів, часто прихованих [6, с. 319].

Щодо терміна “повість” і його смислових значень щодо поняття “оповідь” у різні літературні епохи спостерігаємо досить вичерпні судження і трактування. У статті Я. Лур’є “Витоки жанру в літературі давньої Русі” читаємо: “Слово “повість” належить давній Русі й зустрічається вже в найдавніших пам’ятках давньоруської писемності. Але зміст цього слова не завжди зрозумілий із джерел – воно вживалося у різних значеннях. Повість – це і вість про якусь-небудь подію, і опис, і розмова, і навіть насмішка. Рано ставши найменуванням для письмової оповіді, повість і в цьому розумінні могла означати твори різних жанрів. Повістю могло йменуватися і житіє святого, і духовне повчання, й історичне сказання…” [7, с. 23].

Загалом слушні й подібні міркування щодо “повісті” як терміна висловлює й Н. Утєхін, наголошуючи на цій самій, майже обов’язковій умові: “В широкому розумінні повістю могли бути названі будь-які літературні форми, але в основному тоді, коли вони відповідали суті значення цього слова, тобто якщо переважним у них виявлявся оповідальний момент, як розповідь про щось об’єктивно існуюче незалежно від оповідача, причому не тільки за змістом, але й за зображенням” [12, с. 4]. Так дослідження логічно підводить нас до розгляду жанрово-стильового значення форми оповіді для окреслення видової специфіки історичної повісті нової української літератури до початку ХХ ст.

Письменники, чий авторський стиль зазнав впливу класицистичних і преромантичних тенденцій, використовують у своїх творах здебільшого оповідь від першої особи, що робить закономірним їх розгляд і з погляду мемуарної літератури; особливо це стосується белетризованих історичних нарисів Г. Квітки-Основ’яненка, що з них деякі мають значний автобіографічний елемент. Для творів О. Сомова та Є. Гребінки характерний змішаний стиль нарації й відповідно образ оповідача, зумовлений різноспрямованими тенденціями моделювання історичного минулого та частим використанням методу обрамленої оповіді. Решта ж творів історичного повістярства аналізованого періоду побудовані на оповіді від третьої особи, притаманній історичній прозі в тому розумінні цього видового поняття, що складалося до останнього часу.

Історичні художні твори пишуть на основі глибокого вивчення історичних документів і пам’яток, наукової, художньої та епістолярної літератури про ту добу, фольклору та інших джерел. За О. Бандурою, головні персонажі тут завжди – історичні особи; серед другорядних можуть бути й неісторичні, і створені уявою автора [2, с. 186]. На наш погляд, це твердження потребує обережного ставлення, бо в деяких випадках повістярі ХІХ – початку ХХ ст. використовують і вигаданих головних героїв для розкриття ідейно-сюжетних колізій творів (“Маруся” Марка Вовчка, “Червоный дьявол” і “Заклятий скарб” М. Старицького, “Захар Беркут” І. Франка, “Ярошенко” О. Маковея, “За сестрою” А. Чайковського та ін.); тоді виникає потреба визначити “відсоток” історизму в творі, що впливає на його віднесення до певного жанрового підвиду. Сюжет будується на документальних фактах. Художній домисел допомагає “оживити” картини минулого життя, відтворити образи тогочасних людей. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не має викривляти історичної правди. Одна з основних вимог – історична достовірність зображуваного. Характерна риса композиції історичних творів – уведення у твір таких позасюжетних компонентів, як тексти історичних документів: наказів, уставів, законів, оголошень тощо; ці документи можуть мати й сюжетне значення (тобто прискорювати, затримувати чи скеровувати в інше русло розвиток дії) [2, с. 190-191].

Читайте також: Українські ренесансні гуманісти про призначення людини у світі (від memento mori до memento vivere)

Спостереження над авторськими і стильовими тенденціями в підході до історичної теми показують, що великі й середні епічні твори на історичну тематику всередині жанрового різновиду іманентно поділяють на два типи: перший – це так званий вальтерскоттівський тип роману чи повісті, ґрунтований на подіях, що в них беруть участь вигадані герої, і другий – де основою виступає документ, історичний факт. У першому, отже, перевагу має художній вимисел, а в другому – домисел. З’ясуймо сутність цих двох термінів. Вимисел у літературі – народжена творчою уявою письменника, художньо трансформована дійсність. Домисел – дофантазовування, додавання до того, що насправді існувало чи існує, чому є документальне чи якесь інше підтвердження; він полягає в художній трансформації письменником відомого факту через діалог, пейзаж, портретну характеристику тощо. Домисел виступає допоміжним інструментом і стосується деталей, штрихів, на відміну від вимислу – фактично повного придумування істотного, визначального у творі. Найчастіше ці терміни стосуються біографічної, історичної літератури. Залежно від того, як створена письменником художня дійсність узгоджується з історичною, ширше – життєвою правдою, ведуть мову про обґрунтований, вірогідний чи невиправданий художній домисел [6, с. 211].

Значну частину творів історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. становлять ті, у яких вимисел переважає (його кількісний вияв збільшується до кінця ХІХ ст.). Якими причинами це було зумовлено? Ймовірно, перша з них – белетристична природа історичної повісті як жанру, а відтак – крок до розважальної прагматики. Друга – те, що разом із розважальністю, від творів О. Сомова (“Гайдамак”, “Вывеска”) до повістей К. Гриневичевої (“Шестикрилець”, “Шоломи в сонці”) істотно посилюється увага до внутрішнього життя персонажів, натомість їхня кількість зменшується порівняно, наприклад, із творами Г. Квітки-Основ’яненка, жанр яких, незважаючи на значний белетристичний елемент, офіційно визначений як нарис (“Головатый”, “Татарские набеги”, “Основание Харькова”, “1812 год в провинции”) або драматичні етюди (“Предание о Гаркуше”).

На нашу думку, можна зробити попередній висновок про те, що в першій половині ХІХ ст. історична повість в українській літературі побутує як історично-художня (на це впливає класицистичне розуміння історії як анекдоту та перевага ліричної сюжетної лінії), згодом у творчості повістярів-романтиків, переважно київської школи, стає художньо-історичною (з особливою увагою до документальної основи, зокрема у висвітленні козаччини). Тут, напевне, слід згадати і про значний ступінь її тематичної єдності у той період, яку слушно спостеріг Д. Чижевський: “Великою мірою впливові… романтичної літературної та наукової традиції треба приписати всі козацькі теми довгих десятиліть” [13, с. 453]. Наприкінці ж ХІХ століття й на початку ХХ ст., зазнаючи впливу психологічної школи в літературі, історична повість виступає здебільшого як історично-пригодницька (твори О. Маковея, І. Франка, В. Будзиновського, А. Кащенка) та філософсько-історична (Г. Хоткевич, К. Гриневичева).

Зважаючи на викладені й проаналізовані вище базові ознаки жанру повісті, ми визначаємо історичну повість як її тематично-жанровий різновид. Твори, що до нього належать, здебільшого мають середній обсяг друкованого матеріалу (від 30 – 40 до 100 – 200 сторінок). Вони відзначаються тенденцією до зображення певної історичної епохи, проте вона виявляється зазвичай у використанні подій із життя головних героїв як сюжетної бази. Повнота, виразність та історична правдивість такого зображення будується на дедуктивному способі епічного мислення, коли конкретний випадок (описувані в творі події з життя особистості) є прикладом або наслідком специфіки історичної епохи. Ця особливість переносить головний аспект розгляду жанрової природи історичної повісті на сукупність якісних показників, відсуваючи критерій обсягу на друге місце порівняно зі способом та акцентуацією художнього узагальнення. Кількість сюжетних ліній у типовій історичній повісті ХІХ – початку ХХ ст., зображення внутрішнього світу персонажів, типи фактологічного матеріалу, спосіб нарації, оформлення композиційно-стильових рис (близьке до пригодницького жанру) та співвідношення домислу й вимислу модифікуються тут відповідно до однокомпонентної аксіологічної природи авторського задуму. Цьому жанрово-стильовому комплексу властивий переважно аналітичний спосіб логічної побудови композиційних елементів, але найкращі зразки його найповнішого жанрового вияву (твори 70-90-х років ХІХ та першої чверті ХХ ст.) мають риси високого рівня художнього узагальнення, спільні з історичною романістикою, незважаючи на збереження аксіоматичного впливу кількісних показників.

1. Акимов В. Где же искать ответ? // Звезда. – 1968. – № 5. – С. 210-211.
2. Бандура О. Теорія літератури. – Київ, 1969.
3. Горленко В. Ив. Франко. Захар Беркут // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У 3 кн. Книга друга / Упоряд. П. Федченко. – Київ, 1998. – С. 192-194.
4. Гуляк А. та ін. Деякі аспекти аналізу літературного твору. – Київ, 2000.
5. Декс П. Семь веков романа. – Москва, 1963.
6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін. – Київ, 1997.
7. Лурье Я. Истоки жанра в литературе Древней Руси // Русская повесть XIX века. – Ленинград, 1973.
8. Поспелов Г. Вопросы методологии и поэтики: Сб. ст. – Москва, 1983.
9. Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. Л. Тимофеев, С. Тураев. – Москва, 1974.
10. Ткаченко А. Мистецтво слова: /Вступ до літературознавства/. – Київ, 1998.
11. Утехин Н. Основные типы эпической прозы и проблема жанра повести. (К постановке вопроса) // Русская литература. – 1973. – № 4. – С. 86-102.
12. Утехин Н. Некоторые закономерности развития жанра // Русская советская повесть 20-30-х годов. – Ленинград, 1976.
13. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.
14. Эльяшевич А. Что есть повесть? // Звезда. – 1968. – № 5. – С. 144.