Мирослав Трофимук
Творча спадщина латиномовних поетів XVI–XVIII ст. відображає основні мотиви й ідеї ренесансної поезії. За змістом – це панегірики українським церковним діячам і видатним світським особам, друзям та учням, а також морально-дидактична поезія, пов’язана із освітньою діяльністю та поетичною творчістю.
Читайте також: Античні автори в гомілетиці Києво-Могилянської Академії
У творчості Юрія Дрогобича, Павла з Кросна, Івана з Туробіна, Григорія з Тичина, Григорія Чуя із Самбора присутні мотиви похвали поезії, звеличення наукової праці та поетичної творчості, зокрема, ґлорифікація книги, як результату творчості людської особистості, постулат дотримання підставових християнських вартостей у суспільних стосунках – між окремими людьми, між громадами, етносами тощо. Як антитезу до цих ідей, можна розглядати наявність комплексу творів релігійно-полемічної (антикатолицької, антиуніатської) тематики та антиісламської полеміки, актуальної в контексті європейсько-турецьких воєн. Така „антитетична повнота” етико-естетичних, суспільних ідей характерна для свідомості й світосприйняття епохи Бароко; саме у процесі протиставлення, зважування важливості тих чи інших ідей, мотивів виявляється їхня вартість, „вагомість” для конкретної культури і водночас виникає певна „напружена”, проте збалансована рівновага, яка уможливлює саму екзистенцію культури Бароко.
Окрему групу становлять твори, які містять опис життя і літературної діяльності античних авторів. Ґлорифікація „otium” – мистецької, насамперед літературної творчості – постійний топос і провідна тематика ренесансної і постренесансної літератури. Ці мотиви висловлені у творах-зверненнях до муз, до Аполлона Мусаґета – покровителя мистецтв, у величальних творах на честь книги, літератури і поезії. Дуже поширений традиційний ренесансний топос порівняння книги із джерелом.
Читайте також: Й. Кононович-Горбацький і формування основ психології в Києво-Могилянському колегіумі
Не зважаючи на те, що творчість названих латиномовних поетів повною мірою відображає усі теми, жанри і мотиви Ренесансу, значна частина їхньої літературної спадщини жанрово і тематично належить попередній епосі: це духовна поезія, твори маріологічного циклу, панегірики святим, описи церковних свят, чудес, своєрідні віршовані молитви, пронизані витонченим сумом. Проте ці твори суґерують не аскетичні мотиви, притаманні поезії Середньовіччя, а являють собою зразки філософської, релігійно-медитативної лірики. У них часто зринає топос минущості матеріальних благ.
Поширений мотив самовиправдання автора перед читачами/читачем і звернення до в’їдливого критика, який у літературній традиції виступає під збірним іменем „Зоїл”. Вірші під назвою „Ad Zoilum” („До Зоїла” або „Проти Зоїла”) містяться у спадщині майже кожного автора XVI–XVIII ст.
Малі жанрові форми – епіграми й оди – часто писалися як вступні твори до перевидання творчої спадщини античних авторів, або ж публікацій творів учнів і друзів автора. Так виникли специфічні жанри віршованих і прозових вступів. Декотрі з відомих нам новолатинських авторів навіть культивують переважно саме ці форми поетичної творчості. Саме як вияв цієї ренесансної моди функціонують твори із традиційним мотивом звернення до суворого критика та з проханням до читача бути поблажливим.
Перевагу в масиві латиномовної спадщини XVI–XVIII ст. емблематичних та епіграматичних віршів можна розцінювати як вияв стилістики Бароко, якій притаманна тенденція до візуалізації тексту. Дуже поширені геральдичі епіграми, які супроводжують зображення гербів окремих осіб, країв, міст, навчальних закладів та обігрують символіку вексилографічних елементів цих гербів. Другим мало не обов’язковим елементом візуально-змістового вираження стали акровірші, у яких автори кодують свої імена, висловлюють головну ідею твору, або ж нотують профетичні побажання адресатові величального вірша.
Читайте також: Віршований епос Пилипа Орлика: життя як парагон
Постренесансні латиномовні поети використовують жанр еклоги для звеличення достойників Церкви, обігруючи поняття „пастух” – „пастир” і подаючи ідилічну картину краю, у якому здійснюється пастирська місія. Іноді георгіки або буколіки (як окремі твори, або ж як вставки в епічні поеми більшого обсягу) мають характер мемуарної літератури: містять ідилічний опис рідних для автора земель, або ж країв, якими автор подорожував. Часто ці ідилії пишуться як своєрідні проекції дружніх стосунків самого автора із представниками творчої еліти певного краю. Усі ці твори мали одне завдання: витворити позитивний образ ідеальної спільноти, до якого повинна була прагнути людина ренесансу.
Проблеми „ідеальної держави”, „ідеального володаря” й „ідеального підданого” розробляв у своїх творах Станіслав Оріховський. Цей інтерес виник у нього ще у тридцятих роках XVI ст. – в час навчання у німецьких університетах, коли Оріховський, провадячи філологічні студії, активно вивчає принципи організації й функціонування німецького міського самоуправління. У другій із своїх „Турчик” (промови антитурецького, антиісламського спрямування) – у „Промові до польської шляхти” [4] полеміст порівнює „демократичну” систему держави (яку він вбачає у державному ладі Речі Посполитої) із „деспотичною” (на прикладі державної системи Османської імперії).
Ідеї Оріховського поглибили і розвинули тематику антитурецької полеміки. Автори епічних поем XVI ст. намагалися подати художню картину турецько-татарських вторгнень, описати жорстокість іновірних нападників, героїзм захисників, конструктивну роль керівників християнських загонів у традиціях панегіричного віршописання. Бачимо це на прикладах латиномовного твору Миколи Гусовського „Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 р.” [7, 72-77], а також у польськомовній анонімній поемі „Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем 1512 р.” [7, 63-70]. На відміну від них Станіслав Оріховський намагається проаналізувати причини турецько-європейського протистояння й проголошує у „Турчиках” основоположним принцип захисту своєї культурної екзистеції, який переростає в універсальний принцип захисту демократії перед посяганнями тиранічних спільнот. Загалом можна ствердити, що упродовж життя Оріховський намагається сформулювати гуманістичні, ренесансні ідеали.
Читайте також: Міські урядники Львова у реєстрах прийняття до міського права XV-XVIII ст.
Мотив „ренесанснсного патріотизму” розвинувся у латиномовних творах у декілька ідеологем, завданням яких було ствердити самобутність культури України, її історії, легітимність політичної еліти, суспільного укладу українських земель та – в окремих випадках – своєрідність народної обрядовості. Важливе місце належало ствердженню віровизнання – це окрема велика тема, яка присутня практично у всіх літературних творах, незалежно від жанру і виду літературного твору. Латиномовні твори як елемент і важливий засіб міжнародної комунікації, писалися з огляду на загальноєвропейську аудиторію з метою продемонструвати устремління і політичну позицію української еліти у контексті європейських політичних подій. Виходячи із ситуації політичної децентралізації держави, наявності регіональних політичних еліт, маґнатських осередків особливо у кінці XVI – першій половині XVII ст. виникають легітимізуючі епоси окремих українських країв – Острожчини, Вишневеччини тощо, які активно впроваджують позитивний ідеал місцевого правителя чи правлячого роду, регіональних „некоронованих королів”. Залежно від регіону написання того чи іншого твору, „столицями” – центрами політичного і культурного розвитку – виступають то Остріг, то Львів, то Київ; пізніше, у другій половині XVII ст. до цього переліку додалися нові центри Гетьманату: Батурин, Черкаси, Глухів.
Ці поеми (незалежно від конкретного жанру, будь то ґенеатлікон, епіталама, епінікіон чи епіцедіон) містять описи підвладної території, перелік сусідніх земель і держав, ґлорифікацію містобудівної і осадницької діяльності, військово-організаційних заходів володаря, а також оповідь про культуротворчу, зокрема, освітньо-організаційну та книговидавничу, а також ктиторську діяльність. Немале місце у цих творах відведено констатації глибоких і престижних генеалогічних коренів, широких родинних зв’язків із династіями інших європейських держав. Важливим елементом легітимізації місцевої політичної еліти виступають насамперед успішні заходи в обороні краю.
Засобами створення позитивного образу „землі”, краю, стають й міфологізовані описи географічних об’єктів на підвладній території: рік, гір, великих лісових масивів, або ж церковних осередків, монастирів. Насамперед це стосується Печерського монастиря, як містичного символу Києва.
Остріг у ролі культурного і політичного центру „руських” земель – „райське” місто над повноводою Горинню – фігурує у поемі Симона Пекаліда „De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti” [11], натомість і „Роксоланія” Себастіяна Кленовича [13; один із перекладів українською мовою: 7, 114-167] і „Дніпрові камени” („Camoenae Borysthenides”) [8, 94-119] відводять цю роль Києву. Що стосується твору Симона Пекаліда, то, як зауважила Наталія Яковенко, „Ідеться про представлення „віртуальної землі” Острозьких, яка в уявленні панегіристів (отже, слід думати, і їхніх читачів) була тотожна не географічно конкретній території, а обширу впливів Княжого Дому. У Пекаліда ця „віртуальна земля” охоплює всю Русь і є наскрізним мотивом поеми – від перших рядків експозиції, де „мужі з-за порогів” зазіхнули на „широку Русь”, до фіналу битви, де „Острозька сила” дала їм відсіч, захистивши „домашні вогнища і кордони Русів” [9, 187-188]. З іншого боку, саме у цій поемі ідеться про „нову силу” – козацтво – яка впевнено заявляє про себе на історичній арені, стаючи відчутним конкурентом визнаного елітарного політичного клану. Саме в цьому контексті поема „De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis...” є символічним відображенням тогочасної української дійсності: намагання автора виписати сакралізовані образи князівського клану й ідеалізований образ „Острожчини” свідчить про необхідність ідеологічної підтримки для цієї традиційної елітарної верстви.
Твори мемуарного жанру часто переростають у розлогі поеми, як це бачимо на прикладі „Роксоланії” Себастіяна Фабіяна Кленовича. У контекст опису побаченого і почутого упродовж подорожі автор вплітає сюжети-імпровізації на теми античних авторів, наводить витяги із сучасних йому історіографічних творів, подає назви „племені Яфета” – мешканців України, під якими їх знають у європейській літературній традиції, окреслює межі краю, подаючи інформацію про довколишні етноси і країни, а також намагається проаналізувати чільні міфологеми, пов’язані з Україною. Тут чи не вперше зустрічаємося із запереченням топосу „Київ-Троя”, який, очевидно, був поширеним у тогочасній літературі. На цю думку наштовхує той факт, що через чверть століття із цим же топосом полемізує автор іншої поеми „Camoenae Borysthenides” (імовірно, 1620), яка мала програмне значення. Себастіян Кленович і автор поеми „Camoenae Borysthenides” пропонують натомість іншу міфологему „Києва – стольного Города”.
Ось ця цитата із поеми „Роксоланія”: „Praeterea nigro tanti Kiiovia Russo est, / Quanti Christicolis Roma vetusta fuit” – „Знайте, що Київ на Чорній Русі[1] значить стільки, як давній/ Рим для старих християн, значення в нього таке ж” (13, v. 1337-1338[2]). Аналогічне заперечення бачимо й у поемі „Camoenae Borysthenides”: „...tecta Kiovi,/ Tecta, quibus vulgus Phrygia confingere Troia/ Somnia conatur, satis absona...”[3] („споруди.../ Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої/ Марить ще снами...”)[8, 95]. Натомість автор поеми наділяє Київ, не зважаючи на спустошений стан, позитивними епітетами, приховано наголошуючи на його аналогії до „Вічного Міста” – Риму (у літературній традиції назва „Urbs” – Місто (з великої букви) однозначно стосується саме Риму). Цілком можливо, що ці ідеї запозичені автором поеми із Стрийковського, а можливо, прототипом був твір Кленовича „Роксоланія” [13, v. 1305-1310], де, як ми бачили вище, містяться подібні висловлювання стосовно Київської минувщини й сьогодення та вжито тих самих аналогів для порівняння.
Читайте також: Андрій Ангелович. Привселюдний іспит із суміжних з математикою дисциплін
У дослідженні Наталії Яковенко „Символ богохранимого града” у пам’ятках київського кола (1620–1640-ві роки)”, яке присвячене аналізу „символотворчої функції Києва в українській історії”[9, 301], зустрічаємо спробу виявити джерело походження ідеологеми „Київ-Троя”, проти якої полемізують автори щойно згаданих творів. Одна з перших згадок побутування легенди про тотожність місця положення Києва і Трої міститься у подорожніх записках Мартіна Ґруневеґа (1584). Автор пише: „Русини знають, яким могутнім містом був Київ і те, що він був столицею їхніх князів.., багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці” [Цит. за: 2, 118-119]. Щоправда, у тому ж 1584 р. опублікована й „Роксоланія” Себастіяна Фабіяна Кленовича; як відомо, цей твір укладався близько п’ятнадцяти років.
Як уже згадувалося, дослідження Наталії Яковенко „Латина на службі києво-руській історії” присвячене аналізові концепцій розвитку української історії та концепцій місця українських земель в контексті політичних змін у центрально-східній Європі упродовж XVI ст. Застосовуючи методологію розрізнення парадигм історій за категоріями gesta principorum (діяння володарів), gesta loci (історію країн), та gesta gentium (історію народів), дослідниця виділяє декілька основних ідеологем, згенерованих у двадцятих роках XVII ст. Отож, поему „De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis...” можна вважати втіленням парадигми gesta principorum, хоча описане у ній протистояння засвідчує вихід на історичну арену нового суб’єкта історії. Хронологічно пізніший твір „Camoenae Borysthenides” становить собою синтез gesta principorum та gesta loci. Цей „перехідний момент” у процесі „осмислення історії” України свідчить про назрілу потребу іншого підходу до оцінки суспільних процесів в Україні.
Тут же Наталія Яковенко зауважує, що перші „репліки уявлень про історіотворчу й політичну самодостатність народу-шляхти” висловлені в українських публіцистичних пам’ятках ще у двадцятих роках XVII ст., а остаточно новітні концепції сприйняття історії сформульовані аж на початку XVIII ст. – в україномовних історіографічних творах, так званих „козацьких літописах” Григорія Грабянки та Самійла Величка[9, 293–294]. Зауважимо, що ця ідея як політична позиція української еліти сформульована, зокрема, 1657 р. у документі під назвою „Puncta pactorum ex parte illustrissimi et excellentissimi domini generalissimi Exercituum Zaporovianorum excellentissimo domino legato serenissimi ac potentissimi regis Sueciae proposita a commissariis Exercitus Zaporoviani. Corsuni die 8 Octobris 1657 anno” („Пункти угоди, запропоновані комісарами Війська Запорозького з боку ясневельможного гетьмана Війська Запорозького вельможному панові послу найяснішого і наймогутнішого короля Швеції. У Корсуні, дня 8 жовтня 1657 року”)[3, 70, 179–180].
Продовжуючи огляд провідних мотивів віршованих творів XVII ст., зауважимо, що постійне покликання на авторитет давнини стає домінуючим у творчій практиці і теорії буквально через двадцятиріччя після написання „Дніпрових камен”. Поетики Києво-Могилянської академії дуже часто мотивують те чи інше положення принципом „ab antiquo” – „бо так прийнято здавна”; одним із варіантів цієї мотивації є покликання на Церковну історію, іншим – на „античні аннали”. Саме тому в українському літературному процесі другої половини XVII – поч. XVIII ст. продовжують активно функціонувати названі міфологеми „Києва–Трої”, „Києва – нового Риму”, а також „Києва – другого Єрусалиму”. Особлива роль у літературних текстах відводиться також Дніпрові-Бористену, який виступає символом краю, аналогічним до Києва.
Чи не вперше топос Дніпра-Бористену зринає у польськомовній поемі „Epicedion, to iest żałobny wirsz o zacnym a wiecznej pamięci godnym książecin Michale Wisniewieckim...”, який опубліковано 1584 р. [протодрук не зберігся; твір відомий за передруком 1904 р.: 12]. У раніших творах теж є згадки про Дніпро, проте вони цілком принагідні; як виразний символ краю назва гідроніма виступає саме у цьому творі. Скажімо, Микола Гусовський у „Пісні про зубра” згадує грецьку назву Дніпра у контексті натяку про свій великий мисливський досвід: „Flumina equo fidens altumque Borysthenis alveum/ Tranabam, per aquas aufugiente fera...” Перекладачі по-різному перекладають це місце, інколи модернізуючи текст, як от Андрій Содомора: „А на своєму коні Дніпра повноводе корито/ Здобич аби не втекла, перепливав я не раз”[1, 19]. Натомість Віталій Маслюк цей текст передав так: „Часом на вірнім коні Бористенові води глибокі/ Перепливав, коли звір через річку тікав...” [7, 79]. Себастіян Фабіян Кленович у своїй поемі „Роксоланія”, опублікованій того ж року, що й „Epicedion...”, у контексті опису татарських нападів на українські території стверджує: „Assuevere vado transire Borysthenis undam,/ Quae speciem iusti praebuit alta maris” [13, v. 1321–1322] – „Вже переходити вбрід Борисфенові води навчились,/ Хоч і глибінь його вод з морем зрівнятись могла б”[7, 114–167]. У пізнішому хронологічно творі Симона Пекаліда „De bello Ostrogiano ad Piantkos cum Nizoviis...” Дніпро згадується теж принагідно: у контексті короткого опису Запорозької Січі із покрайнім написом – „Insula in Boristhene, ubi Nisovii delitescunt” („Острів на Дніпрі, де переховуються низовики”).
Читайте також: Погляди Станіслава Оріховського на взаємини церкви і держави
Натомість у поемі „Epicedion...” Дніпро виступає в якості виразного символу „руського”, тобто „українного” краю. Саме „українного” – прикордонного. У поемі два рази вжито назву „Русь” („...gdy z rusi plony gnali...” [12, v. 59]; „...Wtargnęli w Księstwa Ruskie Kraju Podolskiego” [12, v. 489]; усі інші топонімічні визначення мають іншу форму: „ukraina”. Причому „україна” – лише з малої літери. „Poddnieprska ukraina dziś osierociała” [12, v. 47], „Szczytem prawie był wszytkiey, iście ukrainie” [12, v. 51], „Ryceża dzielnego nalazł na ukrainie” [12, v. 234], „Został zacnym starostą tam na ukrainie” [12, v. 349], „Bo takiego zawsze pragnie ukraina” [12, v. 351], „ćirpi ukraina” [12, v. 563], „Iż nigdy ukraina nie żywię bez trwogi” [12, v. 630], „Tam w oney ukrainie” [12, v. 717], „Zwłaszcza na ukrainie” [12, v. 805], „zostal i ukrainnym starostą Lubeckim” [12, „Do łaskawego czytelnika”, v. 69], „Iżby szkody czynić miał iakie ukrainie” [12, „Zamknienie tych wirszów”, v. 2], „Co mężnie bronić będą szablą ukrainy” [12, „Zamknienie tych wirszów”, v. 4], „...z ukrainy gonił” [12, „Zamknienie tych wirszów»,v. 8], „Będę też zastępować ukrainną trwogą” [12, „Zamknienie tych wirszów”, v. 10].
Для позначення цієї „українної топографії” автор обрав символ Дніпра. Маємо шерег цих визначень. „Działo się tam gdzie Choroł w szyroki Dniepr płynie” [12, v. 212], „Sam się wprzód pilnie począł przez Dniepr przeprawować” [12, v. 364], „Woiował koło Dniepra okoliczne włości…” [12, v. 732], „Trypol miasto nad Dnieprem” [12, v. 734], „Ruszyli się tak społem, sławny Dniepr przebyli…” [12, v. 932]. І лише раз автор вживає давньогрецьку назву Дніпра: „Został zacnym starostą tam na ukrainie, Gdzie sławny Borystenes k morskim brzegom płynie” [12, v. 349-350].
Єдиний випадок вживання грецькомовного гiдронiма, очевидно, не є випадковим. Суть формальних засобiв Ренесансу у творах XVI–XVII ст. визначається способом їхнього використання. Iменування української рiки Бористеном – це не лише дань модi чи прагнення зблиснути ерудицiєю: ця назва, як i iншi, аналогiчнi, входила до стандартного обсягу iнформацiї, яка викладалась в освiтнiх закладах, тобто, в самому вживаннi назви „Бористен” чи подібної не було нiчого особливого, що б вирiзняло суб’єкта мовлення. Уже в сусiднiх рядках поеми фiгурує традицiйна українська назва. Це означає, що автор XVI ст., вживаючи назву „Бористен”, немов абстрагувався вiд суто географiчних реалiй, витворюючи таким чином цiлком нове значення.
Якщо назва „Русь”, „Руські князівства” для означення українських земель у XVI–XVII ст. була цілком ординарною, то гідронім „Бористен” вкупі з поняттям „український” витворюють метафоричну категорiю українського буття: Автор „Епiцедiону...” вживає метафоризовану грецьку назву Дніпра для пiдкреслення урочистого змiсту подiї – номiнацiї Михайла Вишневецького званням старости: автор поеми немов обiймає єдиним поглядом усю територiю Днiпра i таким чином сугестує читачу вiдчуття маєстатично-урочистого акту вшанування князя Вишневецького вiдповiдно до його заслуг посадою опікуна цієї величезної території.
Отож, поминальний змiст твору, характерний для жанру епiцедiону, в майстерному авторському виконаннi переростає у широке епiчне полотно, що служить основнiй метi: ствердженню дiяльностi володаря в особі князя Михайла Вишневецького, в даному разi – у межах території, яку тепер прийнято називати Центрально-Східною Європою.
Апогеєм використання символіки Дніпра-Бористену можна, очевидно, вважати твір „Саmоеnае Borysthenides” („Дніпрові Камени”), який усталює цей топос в ролі визначального символу краю, вкладаючи саме в уста Генієві Дніпра (Borysthenis Heros) міфологізований виклад історії України. Та й сам сюжет оповіді починається із символічного монологу – порівняння з іншими ріками, з якого довідуємося, що „non est, quod talibus aestuet undis/ Flumen, quam late devolvitur occiduus sol” („немає більш такої повноводної ріки від сходу і до заходу сонця”); водами Дніпра живиться саме море. Автор підкреслює, що саме грецька назва Дніпра – Бористен – дала назву краєві.
У подальшому описі автор визначає межі „Імперії Русів”, паралельно лаконічно окреслюючи їх у марґіналії: „Limites Imperii Russorum, cuius metropolis Kijovia: ab Austro Ister, Pontus Euxinus et Caspii maris occidentale latus, a Borea Oceanus Sarmaticus, ab Ortu Volga, ab Occasu Visloc, Rzeszoviam inundans” („Кордони імперії Русів, зі столицею Києвом: з півдня Істер (Дністер), Чорне море і західний бік Каспійського моря, з півночі Сарматський (Льодовитий) океан, зі сходу Волга, від заходу [ріка] Віслок, яка омиває Жешув“).
Топос Дніпра-Бористену й паралелі поміж Києвом та Римом – теж символом краю, який стоїть на славній повноводній ріці, що живить море/океан, міцно утвердилися в арсеналі авторів латиномовних творів. Ці топоси увійшли у канон дисциплін поетики і риторики як засобів художнього відтворення панівних ідеологем. Одним із прикладів ґлорифікації Дніпра як символу України, є твір „Laudatio Borysthenis”, який Теофан Прокопович помістив у своєму курсі поетики „De arte poetica libri tres” (1704)[5, 265-266].
Твір „Похвала Дніпрові” – виразна паралель до „Дніпрових камен”: ідилічна картина багатоводної ріки й багатого краю („...laetis tot rura, tot oppida ripis,/ Тot positas urbes...”[5, 265] – „на берегах розміщені веселі села, містечка і міста”[4]); ґрадація слів на позначення населених пунктів (села, містечка, міста) завершується описом Києва, причому автор не згадує самої назви – у вірші ідеться про Місто: „Urbs hac ipsa, decus patriae, materque potentis/ Imperii. Illius tu moenia perluis ampla” У дослівному перекладі: „Саме це Місто, окраса батьківщини і мати могутньої імперії. Його ти омиваєш величні мури”. Виразні натяки на топос „Київ–Рим” прочитуємо також у творі „Descriptio situs urbis Kiioviae”[5, 243; переклад див.: 6, 52], паралеллю до котрого виступає твір „Urbs Roma hinc montibus inde mari cingitur”[5, 328-329; переклад див.: 6, 155].
Крім того, віршовані і прозові твори, зокрема й „шкільні вправи” із курсів поетики XVII–XVIII ст. свідчать про намагання культивувати панегіричні, величальні жанри, які постулювали ідеалізовані образи церковних достойників та козацьких урядовців. Як приклади, можна назвати „Оду святому Володимирові, патронові Русі” Партенія Родовича, панегірики на честь Йоасафа Кроковського Григорія Вишневського „Шлях, устелений лаврами”, та Івана Нарольського „Славетний престол почестей”, анонімну епітафію „Про смерть Петра Могили”, акровіш-панегірик Рафаїлові Заборовському авторства Митрофана Довгалевського, а також „Вірш про Богдана Хмельницького” Гната Бузановського, анонімну „Епітафію Богдану Хмельницькому”.
У шкільній та літературній практиці активно розроблялася й етико-філософська й християнська тематика. Як приклади, можна навести твори „Елегія про блаженного Олексія” та „Зіставлення чернечого життя зі світським, де син розповідає батькові про переваги життя в монастирі” Теофана Прокоповича, „Купідон або крилатий Амур” Іларіона Ярошевицького, „Шлях, устелений лаврами” Григорія Вишневського, „Перед своєю смертю над книгами власної бібліотеки” Стефана Яворського та подібні.
Поетичні твори XVII та XVIII ст. мають виразний вплив стилістики бароко; часто вони є „експериментальними”: демонструють намагання внести нові риси у традиційні для епохи Ренесансу жанри, застосувати оригінальні засоби вислову і вираження. Наприклад, у творі „De Bohdano Chmielnicio versus”[10] („Вірш про Богдана Хмельницького”) Гнат Бузановський, порівнюючи Хмельницького із Ахіллом, використовує постійний топос постренесансної літератури. Водночас у цьому латиномовному творі Гнат Бузановський обігрує семантику не латиномовної, а саме україномовної форми імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Читайте також: "Гендерні" погляди Станіслава Оріховського (українського мислителя 1-ї половини ХVІ-го ст.)
Латиномовна література XVI – першої половини XVIII ст. розробляє весь спектр тем і ідей, характерних для багатомовного літературного процесу України того часу. У творах поширений мотив „ренесансного патріотизму” – ґлорифікації рідної землі, або ж країни проживання. Це виявляється у пасторальних, ідилічних описах краю, мальовничому змалюванні міст, повноводних рік, прославленні навчальних закладів та їхніх добродіїв і покровителів, величальному зображенні церковних достойників, які виконують свою місію у відповідному краю, а також в описах мистецьких товариств, які культивують насамперед літературну творчість.
Проте в часи „Мазепинського бароко” – у кінці XVII – початку XVIII ст. – панегіричні поеми пишуться уже не латинською мовою, а переважно польською. Латиномовні вкраплення у ці твори мають спорадичний характер, як це видно із творів Стефана Яворського та Пилипа Орлика. Латиномовне віршописання приймає форму „шкільних вправ”, а головні ідеї і чільні мотиви, топіка й ономастика постренесансної латиномовної літератури поповнюють арсенал художніх творів українською мовою.
[1] Чорна Русь – назва різних регіонів у різний час. До XVIII ст. – землі Бойківщини, Гуцульщини, Верхнього Подністров’я, Підляшшя та Холмщини.
[2] У покликах на латино- та польськомовні джерела подаємо номери віршів – поетичних рядків.
[3] У дослівному перекладі: „куполи Києва, куполи, у яких натовпу безпідставно ввижається Фригійська Троя” (див.: 9, 288).
[4] Подаємо у власному перекладі.
Література
1. Гусовський М. Пісня про зубра. Поема. На латинській та староукраїнській мовах / Переклад з латинської А. Содомори. Коментарі І. Сварника. – Рівне: Волинські обереги, 2007. – 126 с., іл.
2. Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історіричну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук. Праць. – К., 1982. – С. 118–119.
3. Каталог міжнародної виставки Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII–XVIII століття): 1 жовт. 2008 р. – 30 берез. 2009 р. м. Київ, 9 квіт. – 31 трав. 2009 р. м. Дніпропетровськ: кат. Міжнар. вист./ [уклад. Ю.Савчук]; М-во культури і туризму України, Нац. Музей історії України. – К., 2008. – 224 c.
4. Оріховський Станіслав. Про турецьку загрозу слово перше / Перекл. з латинськ. Мирослава Трофимука // Українські гуманісти епохи відродження: Антологія: У 2 частинах. – Частина 1. – К., 1995. – С. 61–87.
5. Прокопович Феофан. Сочинения. / Под ред. И.П.Еремина. – М., Л., 1961. – 502 с.
6. Теофан Прокопович Філософські праці. Вибране / Упор. Литвинова В.Д. – К.: Дніпро, 2012. – 615 с.
7. Українська поезія XVI століття. – К.: Рад. письменник, 1987. – 198 с. (Серія „Бібліотека поета”).
8. Українська поезія ХVІІ століття (перша половина). – К.: Рад. письменник, 1988. – 360 с. (Серія „Бібліотека поета”).
9. Яковенко Наталя. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К.: Критика, 2002. – 416.
10. Congeries praeceptorum rhetoricarum cum praxibus variis proposita in academia Kijovomohyleana anno Domini 1729 orthodoxae Roxolanae iuventuti ad usum a doctissimo magistro Ignatio Buzanowski. – 199 арк.
11. De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti. – Cracoviae, in officina Andreae Petricovii, AD 1600.
12. Epicedion, to iest żałobny wirsz o zacnym a wiecznej pamięci godnym książeciu Michale Wisniewieckim, kasztelanie kijewskim, Cerkaskim, Kaniewskim, Lubeckim staroście. Tudziesz o pobożności żywotha iego krześćiańsfciego, y około dzielności w pewnych pothrzebach z nieprzyjacielem w państwie J[ego] K[rólevskiej] Miłości] y w Moskiewskiej ziemi z niebezpieczeństwem zdrowia swego, który w oyczyznie swojej na zamku Wisniewieckim mając lath wieku swego 55, dług powinny Panu Bogu swemu, piętnastego dnia Oktobra, s Poniedziałku na Wtorek, w roku od narodzenia Krystusa Pana 1584, zapłacił. // Стороженко А.В.. Стефан Баторій и днѣпровскіе козаки. – К., 1904. – С. 159–275.
13. Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. – Cracoviae, 1584. – 65 p.
[2] У покликах на латино- та польськомовні джерела подаємо номери віршів – поетичних рядків.
[3] У дослівному перекладі: „куполи Києва, куполи, у яких натовпу безпідставно ввижається Фригійська Троя” (див.: 9, 288).
[4] Подаємо у власному перекладі.
Література
1. Гусовський М. Пісня про зубра. Поема. На латинській та староукраїнській мовах / Переклад з латинської А. Содомори. Коментарі І. Сварника. – Рівне: Волинські обереги, 2007. – 126 с., іл.
2. Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історіричну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук. Праць. – К., 1982. – С. 118–119.
3. Каталог міжнародної виставки Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII–XVIII століття): 1 жовт. 2008 р. – 30 берез. 2009 р. м. Київ, 9 квіт. – 31 трав. 2009 р. м. Дніпропетровськ: кат. Міжнар. вист./ [уклад. Ю.Савчук]; М-во культури і туризму України, Нац. Музей історії України. – К., 2008. – 224 c.
4. Оріховський Станіслав. Про турецьку загрозу слово перше / Перекл. з латинськ. Мирослава Трофимука // Українські гуманісти епохи відродження: Антологія: У 2 частинах. – Частина 1. – К., 1995. – С. 61–87.
5. Прокопович Феофан. Сочинения. / Под ред. И.П.Еремина. – М., Л., 1961. – 502 с.
6. Теофан Прокопович Філософські праці. Вибране / Упор. Литвинова В.Д. – К.: Дніпро, 2012. – 615 с.
7. Українська поезія XVI століття. – К.: Рад. письменник, 1987. – 198 с. (Серія „Бібліотека поета”).
8. Українська поезія ХVІІ століття (перша половина). – К.: Рад. письменник, 1988. – 360 с. (Серія „Бібліотека поета”).
9. Яковенко Наталя. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К.: Критика, 2002. – 416.
10. Congeries praeceptorum rhetoricarum cum praxibus variis proposita in academia Kijovomohyleana anno Domini 1729 orthodoxae Roxolanae iuventuti ad usum a doctissimo magistro Ignatio Buzanowski. – 199 арк.
11. De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti. – Cracoviae, in officina Andreae Petricovii, AD 1600.
12. Epicedion, to iest żałobny wirsz o zacnym a wiecznej pamięci godnym książeciu Michale Wisniewieckim, kasztelanie kijewskim, Cerkaskim, Kaniewskim, Lubeckim staroście. Tudziesz o pobożności żywotha iego krześćiańsfciego, y około dzielności w pewnych pothrzebach z nieprzyjacielem w państwie J[ego] K[rólevskiej] Miłości] y w Moskiewskiej ziemi z niebezpieczeństwem zdrowia swego, który w oyczyznie swojej na zamku Wisniewieckim mając lath wieku swego 55, dług powinny Panu Bogu swemu, piętnastego dnia Oktobra, s Poniedziałku na Wtorek, w roku od narodzenia Krystusa Pana 1584, zapłacił. // Стороженко А.В.. Стефан Баторій и днѣпровскіе козаки. – К., 1904. – С. 159–275.
13. Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. – Cracoviae, 1584. – 65 p.