Ірина Майданюк
Проблема справедливості, що виражається в тій чи іншій формі, супроводжує всю історію людства, адже ще в часи гомерівської Греції елліни оперують поняттям «діке» (право, справедливість). У Гомера вона виступає як об’єктивна основа і критерій правового, Гесіод вважає її сестрою закону, що протистоїть силі і насильству. Подальшого розвитку набуває проблема у творчості семи мудреців (до них, зазвичай, зараховують Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула, Хілона), які у своїх гномах сформулювали етичні сентенції світського життя.
Читайте також: Античні автори в гомілетиці Києво-Могилянської Академії
Пошуки справедливості були продовжені піфагорійцями, які першими висловили положення про справедливість як рівність, Гераклітом, Демокрітом та софістами, а подальше поглиблення теоретичних засад проблеми пов’язане з іменами Сократа, Платона та Аристотеля, Епікура та Цицерона. Сократ вважав справедливість критерієм законності, Платон стверджував, що справедливість полягає в тому, щоб кожен член суспільства займався своєю справою і не вмішувався у чужі справи, Аристотель розробив вчення про справедливість як предмет етики і справедливість як предмет політики, у концепції Епікура справедливість виступає як природне право, а у Цицерона – як принцип «не зашкодь».
Епоха середньовіччя проблему справедливості пов’язує з іменами Фоми Аквінського та Раймонда Луллія, а Новий Час представляє для її розв’язання імена Гуго Гроція («справедливі» і «несправедливі» війни), Френсіса Бекона («всезагальна справедливість»), Томаса Гоббса ( справедливість як воля давати кожному його власне, «меч справедливості»), Джона Локка (теорія невідчужуваних прав), Шарля Монтеск’є («дух законів»), Ж.–Ж.Руссо («всезагальна рівність»), Христіана Томазія (рівність справедливості і моралі). Глибока філософська розробка проблем, пов’язаних зі справедливим і несправедливим, належить представникам німецької філософії І.Канту та Г. Гегелю, ідеї справедливості у контексті природно–божественного закону були висвітлені Карлом фон Галлером.
Духовно–політична ситуація ХІХ–ХХ ст. продемонструвала необхідність повернення до проблем природного права, в тому числі до нового осмислення питань рівності, свободи, справедливості. Чималий внесок тут здійснений Г.Коїнгом, К.Брінкманом, П.Бельдою, Х.Ф.Лоркою–Наваретте, Г.Хартом, Г.Кельзеном, Р.Циппеліусом, А.Батіффолем, Г.Радбрухом, О.Хьоффе, В.Науке, Ж.Марітеном, Ж.Дабеном, Й.Месснером, Г.Райнером, Г.Ромменом, Дж.Ролзом.
Читайте також: Фольклорна складова чужомовних літературних творів XVI століття
Традиційною є проблематика природного права і для української філософської думки. Прихильність українців до ідеалів гуманізму, свободи й справедливості не є випадковою, вона зумовлена усім історичним процесом формування й розвитку українського народу. Християнські заповіді, перенесені на територію Київської Русі з Візантії, знайшли тут благодатний ґрунт. Державні традиції завжди були зорієнтовані на людинознавство та людинолюбство. Ідеал чуттєвості, властивий світоглядові українців, сприяв формуванню у них загостреного почуття справедливості.
Значний внесок у розробку проблеми здійснили С.Оріховський, К.Транквіліон–Ставровецький, Х.Філалет, П.Могила, П.Орлик, С.Яворський, Г.Кониський, П.Юркевич, Я.Ковельський, М.Козачинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Дністрянський, М.Міхновський, І.Франко. Ідеали й принципи справедливості утверджували своїми працями представники Київської філософсько–правової школи П.Д. Юркевич, Є.М. Трубецькой, П.І. Новгородцев, Є.В. Спекторський, М.О. Бердяєв, П.Б. Вишеславцев, О.С. Ященко.
На сучасному ж етапі проблемою цікавляться українські філософи та правознавці М.Братасюк, Ю.Павленко, М.Петренко, В.Культенко, О.Костенко, О.Патлайчук. Вагомими є роботи Г.Борисова, М.Козюбри, А.Колодія, Р.Кондратьєва, В.Копєйчикова, В.Котюка, Л.Луць, П.Недбайла, П.Рабіновича, О.Скакун, Г.Шмельової, цікавими – недавні дисертаційні дослідження О.Ковальчука, В.Ляшенка, С.Мороз, О.Литвинова, Т.Фулей, В.Тихонова.
З точки зору необхідності реконструкції поняття справедливості для змін в укладі нашої держави, переосмислення цінностей на сучасному етапі звернімося до історичного досвіду українського народу, а саме – до спадщини Івана Вишенського – яскравого і найбільш колоритного представника течії полемістів, що виступила в Україні у XVІ–XVІІ ст.
Справедливий суспільний устрій завжди в центрі творчості Івана Вишенського. Який шлях у житті повинна обрати людина? Яким має бути моральний ідеал? Як в земних умовах досягти справедливості? Як вдосконалити себе і світ – активною роботою чи пасивним відходом від світських турбот? Відповіді на ці питання шукає дана стаття.
У боротьбі за справедливість, що відбувається у життєдіяльності людини, її помислах, на думку Вишенського, завжди борються дві сили – тіло і дух, і лише від самої людини залежить, на чий бік стати. Вишенський вважає, що Бог створив матеріальний світ, а тому він не може бути несправедливим, містити у собі зла і бути злом, диявол безсилий перетворити його на зло, бо не може перемогти всесильність і безмежну волю Бога. Тим не менше, диявол постійно діє на людину, деформує її мислення, руйнує моральні засади і робить це за допомогою фальшивого уявлення щодо цінності матеріальних речей.
Читайте також: Йосип Кононович-Горбацький. Чи для оволодіння красномовством необхідне мистецтво, чи ні?
Боротьба двох світових сил – Бога і диявола, Духа й тіла – ведеться, за Вишенським, постійно: у природі, у суспільстві, у душах людей. «Це дві протилежності, суперечність між якими є непримиренною, а розв’язання її можливе лише шляхом перемоги одного над іншим, бажано, звичайно, божественної істини над дияволом, бо це й є кроком уперед в утвердженні добра, справедливості як у кожному окремому випадку, так і в житті суспільства загалом»,– вважає А.І. Пашук [2,71]. В уявленні Вишенського, «дух борет на тьло, а тьло на дух: тия друг другу противится и борятся один с одным доты, аж которые з тых звытяжество над которым примені или тьло над духом, или дух над тьлом...» [3,73]. Якщо перемагає тіло, слабне дух – цього, на думку Вишенського, дуже багато на його рідній землі, де панують жорстокість, свавілля, дух наживи, неправди, підступу, зради і насильства. Але якщо перемагає людський дух, усе–таки тіло не припиняє боротьби, бо земні спокуси постійно штовхають людину в безодню мирського зла. Дух мусить стійко відбивати диявольські атаки, щоб втриматися на висоті своєї перемоги. Цю моральну позицію Вишенський підносив до рівня загального етичного та соціального принципу справедливості і ним «громив» церковних ієрархів та світських магнатів – усіх сильних світу цього. Вишенський наставляв людину, з одного боку, на шлях морального та соціального доброчинства, а з другого – на безкомпромісне викриття і гнівне засудження тих, що, запродавшись «дияволу–миродержцю», не мали нічого святого, здеморалізували настанови про добро і справедливість, рівність, любов до ближнього. Прикладом цих його поглядів є «Порада», у якій автор показує шляхтича як «справжнього цивілізованого дикуна з пустопорожньою душею» [4,74]. Зневажливо говорить він і про українських владик, з глибоким обуренням звертаючись до них в «Послании до всьх обще, в Лядской земли живущих, да ся покают к богу, показуючи, каковы плоды Лядской земли жителів», засуджуючи їх шкурництво, моральну нечистоплотність: «Да прокляти будут владики, архімандрити и ігумени, которые монастыръ позапустьвали и фолварки собі з міст святых починили, и сами только з слуговинами и приателми ся в них телесие и скотски переховывают, на містах святых лежачи, грош збирают с тых доходов, на богомолци Христови наданнях, дівкам своим віно готуют, сыны одівают, жоны украшают, слуги умножают, барвы справуют, приятель обогачуют, кариты зиждут, візники сытые и единообразные спрягают, роскош свою поганки исполняют» [5,45].
Як бачимо, Вишенський хотів врятувати суспільство від скверни, проте, за його концепцією, справедливий порятунок можливий лише через спасіння кожної окремої людини шляхом прийняття і здійснення у реальному земному житті вимог, настанов та принципів істинного християнства. Водночас ця вимога християнства, породжена певними суспільними відносинами в період кризи рабовласництва, у трактуванні Вишенського, в умовах XVI – XVII ст. набула дещо нового звучання. Індивідуальне духовне очищення Вишенський розглядав як земний шлях до усунення «зіпсованих» суспільних відносин. Це і є засіб утвердження земних умовах правди, справедливості, рівності тощо.
Які ж діла повинні стати таким свідченням? Про це можемо дізнатися, розглянувши сторінки одного із провідних творів Вишенського, вже згадувану «Пораду, како да ся очистит церков Христова, заплюгавленная лживыми пастыры и нечистым житием оных...», у якій автор скористався своєю улюбленою формою імітації словесного єдиноборства між світським шляхтичем і монастирським «іноком». Полеміст досягає ідейного ефекту, протиставляючи нікчемність зовнішнього плотського існування великій силі і значенню внутрішнього духовного життя, але інок свідомо протиставляється панівним модам і смакам, внутрішня душевна краса – зовнішньому блиску. Своїм «міхоподібним» одягом і страшними «чоботищами» убогий чернець робить виклик тому суспільству, де панує пиха, він заперечує його, бо він – людина мужня, що прагне вирватись із пут світських принад. Він не пов’язує свої дії із здобуттям матеріальних благ, а «візьмет мир сей и в нем всі красоты, пестроты и прелести повержет..,поплюет, потопчет и посміет с помыслом своим, якож с нікой теленицы на світ свободы к богу…вырнет, одною святкою, міхом шитою и некшталтовною, ся оденет на надежду бога живого, с той ямы мирское на ровнину выскочит…» [3,61].
Читайте також: Києво-Могилянська академія в історіографічних дослідженнях її діяльності
Саме так людина варта поваги і визнання, бо керується не дещицею тимчасових житейських принад, а ідеалами вічності, на відміну від мирянина, котрий відцурався національної віри, культури, традицій, тішиться феодальними «вольностями» Речі Посполитої, але у своїх життєвих ідеалах примітивний і недалекий, легковажний і немудрий. Вишенський уміло переконує читача, що культура людини – передусім культура внутрішня, яка полягає у прихованій інтелігентності, гуманістичному очищенні душі від пороків суспільства, культивуванні справжньої доброчинності. Чернець Вишенського є не тільки носієм передової ідеології часу, культури, а й втіленням соціальної утопії письменника з його ідеалом справедливого устрою життя на землі, братолюбія, рівності і чистоти морально–етичних принципів. У його образі декларується подвижницьке самообмеження, висувається актуальна проблема морально–етичного удосконалення, заохочується домагання у цьому відношенні справжнього героїзму, щоб бути людиною з чистою совістю. Такий образ ченця виконує «досить важливу... функцію насамперед тим, що прикладом власного життя не дає заснути в людських серцях вірі в існування добра і моральності. За умов всеохоплюючого хижацтва, розбещеності і здичавіння подвижницьке життя ченця світить як промінь в темному царстві «диявола», – вважає П.К.Яременко [4,74].
Герой «Поради» – своєрідний тип протестанта, людини з бунтарським світоглядом, що заперечує ідеологію світського і церковного феодалізму в ім’я рівності, людяності і моральності. Цей образ, звичайно, якнайтиповіше передає образ самого Івана Вишенського, який, шукаючи шляхів вдосконалення людини, пішов у аскети. Чому ж так трапилось?
На думку Я.Стратій [6] , досягти справжньої духовності, за Вишенським, можливо, з одного боку, за умови ретельного вивчення священних текстів і творів східної патристики, а з другого – у процесі самопізнання шляхом заглиблення суб’єкта пізнання у свою «внутрішню» людину. При оптимальному поєднанні цих двох процесів наступає одномоментне осяяння духовного розуму істиною, коли суб’єктивний розум людини стикається з чистим буттям, представленим закладеними у людській душі апріорними божественними істинами (тобто, уявленнями про Бога, людину, її місце у світі, її совість).
Для досягнення такого рівня духовності нічого не дають концепції, звернені до розсудкового мислення, для цього, навпаки, вважає Вишенський, необхідно зректися назавжди зухвалого «зовнішнього» мудрствування, римського чванливого духу і звернутися до «внутрішнього», духовного розуму, бо «истина...сущая и непремьнная, неподвижно пребывает и явственно всьм себе творит, яко ест не временна, но вьчне требывателна и не от долних, ползящих по земли, скоро исчезающих, помысл созданна и согражденна, но от совышие пресущественное силы троичнаго божества суще быти и никогда же не измьнятися сотворена и основана и в любящих Бога и желающих жизни вьчныя излияна» [5,95].
Божественна істина лежить в душі людини, і людині належить відкрити її в собі в процесі набуття найвищого рівня духовності, її пізнання передбачає активну мислительну діяльність розуму, зосередженого на її цілеспрямованому пошуку за умови його звільнення від різноманітних чуттєвих образів, що відволікали його від основної мети, націлює людину на самозаглиблення, споглядальність і аскетичний спосіб життя. Отже, істина – в людині, і може бути відкрита за умов досягнення найвищого рівня внутрішньої духовності, а це можливе лише традиційним для православ’я ірраціональним містико–аскетичним способом. Першим ступенем на шляху її досягнення є очищення душі від пристрастей, намагання позбутися земного з метою входу людини у стан християнського смирення і повної богоподібності, що відбувається у процесі відчайдушної боротьби людини із земними спокусами, гордістю, славою честю, владою. Вишенський вважає, що, благодать як безпосереднє розкриття божественної істини в людині можлива лише як наслідок її власних зусиль, спрямованих на своє моральне вдосконалення: „Волно ест и самовластие человьку, кой хощет спастися или погибнути, умрети или живъ быти, сыном божиим или сыном диавольским быти – сие на произволении человьком лежит» [5,94].
Вибравши євангельський шлях пізнання істини, людина, за глибоким переконанням Вишенського, повинна постійно здійснювати моральні подвиги, під якими розумілися важкі, морально значущі людські діяння, а саме: цілковите самозречення, відмовляння від усього мирського, в тому числі від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні і поневіряння, повне усамітнення.
Це все, з погляду мислителя, необхідно було для того, щоб людина, загартована у відчайдушній боротьбі із земними спокусами і самою собою, спрямовувала всі сили волі і «внутрішнього» розуму на зосереджене осмислення віри, Бога і своєї внутрішньої суті. На шляху свого морального вдосконалення в процесі тривалої і впертої праці, зміст якої полягав у боротьбі духа з тілом, з’являються, на думку Вишенського, внутрішня печаль, духовний голод, покаяння, смиренність. І для цього треба повертатися до «мудрої простоти» – це своєрідна система освіти Вишенського.
Ми вже зазначали, що книжник був проти знання, яке не має практичного застосування на даний момент. Сам же він, як пише В.Шевчук, «не раз зазначає, що він не проти науки, не проти освіти, як це йому приписують, він тільки проти освіти, котра формує таку людину, проти якої він і збунтувався; він проти такої освіти, котра закладає і скріплює форми сучасного йому життя, а цього життя, як і суспільної системи, він не сприймає» [7,16]. Розвиватися людині потрібно, але тільки після того, коли вона відкинеться від всього, що її нівечить, коли вона очиститься й оздоровиться духовно, і не біда, коли їй для цього доведеться піти назад, до старого, бо почати нове життя – це значить забути те, що минуло в неправді, відрубати його й відкинути.
Бажання незалежності і духовної свободи, прагнення пройти шляхом самовдосконалення, досягти вищої духовності і богоподібності, намагання глибше пізнати суть православного вчення і проникнутись духом віри своїх предків змусили Вишенського «податися в чернечу православну республіку на Афон»[6,228]. Відповідь на питання, чому він так вчинив, можна знайти у його творах, не засуджуючи і не прославляючи книжника: він не зміг витримати нечистот світу, в якому жив, не терпів владик, які замість богослов’я й дотримання справжнього життя, навчались зваб, хитрості, неправди, лихослів’я, вправляючись у брехні, не розумів священиків, які змішують істинне слово Боже з неправдою, лицемірством, засуджував князів, які не підкорялись Божому закону, вступаючи у зговір зі злодіями. Викриваюче і гнівно він пише про таку ситуацію навколо: «Немає цілого місця від гріховної недуги – все струп, все рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все тінь, все пара...» [7,61].
Необхідно взяти до уваги ще й те, що спочатку Вишенський підтримував тісні контакти з діячами братського руху та острозькими книжниками, писав з Афону послання, в яких викривав тогочасні порядки. Рядом своїх творів він намагався довести, що життя істинного ченця – не приємна прогулянка на лоні природи, а спартанське гартування тіла, власної свідомості і волі. У його розумінні шлях до аскетичного самовдосконалення ченця заповнений напруженою боротьбою і з принадами зовнішнього світу, якого він зрікся, і з самим собою. Подвижництво ченця супроводжується боротьбою плоті і духа, в якій воля і витримка відіграють вирішальну роль, вважав Вишенський, і доводив своїм аскетизмом силу волі до влади над собою.
Читайте також: Річпосполитська історіографія України як етап вітчизняного історіографічного процесу
Таким чином, можна визначити, що подолати «мирське зло» і досягнути справедливості у суспільстві може, за Вишенським, тільки людина, яка починає це робити з себе. «Внутрішня свобода та душевний спокій... несумісні з байдужістю та безжурністю, з пасивністю споглядання земного життя, вони органічно випливають з активності духа, який визначає активність людини в її боротьбі проти зла, за утвердження добра у земному житті. Свобода та спокій не ізолюють людину від реального життя а навпаки... є духовною основою боротьби проти «мирського зла» [2,90].
Людина повністю відповідає за свої земні вчинки, свідомо обирає шлях до добра чи зла, надає перевагу духові чи тілу, знаходить своє щастя і утверджує ідеали справедливості. Таким був і сам Вишенський, що, за оцінкою І.Я.Франка, «порушує душу, апелює до чуття морального, старається усю істоту чоловіка подвигнути в напрямі своїх думок і ідеалів... Він будив в южноруській суспільності свого часу голос власного сумління, заставляв її поперед усього вглянути у власне нутро, ставив перед нею ідеали моральні, де в чім, може, застарілі...але де в чім глибоко гуманні і поступові.., ідеали, котрі й нині ще не втратили своєї живучої сили...» [8,113–114].
Література
1 Ролз Дж. Теорія справедливості / Пер. з англ. – К.: Вид–во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 822 с.
2 Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: Світ, 1990. – 176 с.
3 Вишенський І. Твори. – К.: Держлітвидав, 1959. – 270 с.
4 Яременко П.К. Іван Вишенський. – К.: ВШ, 1982. – 142 с.
5 Вышенский И. Сочинения: М.–Л.: Изд–во АН СССР, 1955. – 372 с.
6 Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (XVІ – поч. XVІІ ст.). – К.: НД, 1990. – 384 с.
7 Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови В.Шевчука. – К.: Дніпро, 1986. – 247 с.
8 Франко І. Іван Вишенський і єго твори. – Львів, 1895.
9 Нерсесянц В.С. Философия права. – М. : Норма, 2004. – 656 с.
10 Гаджиев К.С. Политическая философия / Отд–ние экон. РАН; науч.–ред. совет изд–ва «Экономика». – М.: ОАО «Издательство «Экономика», 1999. – 434 с.
11 Азаркин Н.Н., Левченко В.Н., Мартышин О.В. История политических учений. – М.: ПРО История политических и правовых учений / Под ред. д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянц. – М: ИНФРА–М – НОРМА, 1997. – 237 с.
12 Чичерин Б.Н. Политические мыслители древнего и нового мира. – СПб.: СПЕКТ, 1996. – 215 с.
1 Ролз Дж. Теорія справедливості / Пер. з англ. – К.: Вид–во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 822 с.
2 Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: Світ, 1990. – 176 с.
3 Вишенський І. Твори. – К.: Держлітвидав, 1959. – 270 с.
4 Яременко П.К. Іван Вишенський. – К.: ВШ, 1982. – 142 с.
5 Вышенский И. Сочинения: М.–Л.: Изд–во АН СССР, 1955. – 372 с.
6 Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (XVІ – поч. XVІІ ст.). – К.: НД, 1990. – 384 с.
7 Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови В.Шевчука. – К.: Дніпро, 1986. – 247 с.
8 Франко І. Іван Вишенський і єго твори. – Львів, 1895.
9 Нерсесянц В.С. Философия права. – М. : Норма, 2004. – 656 с.
10 Гаджиев К.С. Политическая философия / Отд–ние экон. РАН; науч.–ред. совет изд–ва «Экономика». – М.: ОАО «Издательство «Экономика», 1999. – 434 с.
11 Азаркин Н.Н., Левченко В.Н., Мартышин О.В. История политических учений. – М.: ПРО История политических и правовых учений / Под ред. д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянц. – М: ИНФРА–М – НОРМА, 1997. – 237 с.
12 Чичерин Б.Н. Политические мыслители древнего и нового мира. – СПб.: СПЕКТ, 1996. – 215 с.