Ольга Макарова (Варшавський університет)
Важливою інформацією для дослідження є дані про те, звідки походить писар, і яка мова є для нього рідною. Можна зробити припущення про місцеве походження писаря з огляду на фонетичні особливості, які відбивають вплив поліських говірок і зафіксовані в окремих справах книги: е на місці *ę в ненаголошеній позиції (тисєча, просєчи), збереження давніх етимологічних *е та *о в новозакритих складах (шєстсоть, сємдєсять, позвов), ствердіння р (писаромь), рефлексація - до е в наголошеній позиції (Сапєга, дєло, дєдичний, замєст) та ін. Проблема полягає в тому, що на 70 аркушів книги трапляється щонайменше п’ять почерків, в той час, як у тексті більшості справ маємо вказівки на одного писаря: Стефан Вишпольський - коморник граничний київський, писар гродський овруцький. Автограф овруцького писаря знайдено лише в кінці книги за 1679 р. У 18 справі маємо вказівку на київського гродського писаря - Войцеха Рильського, який, очевидно, брав участь в описаному судовому процесі.
Читайте також: Про деякі особливості стильової ознаки латинськомовної української літератури
Почерки виконавців записів книги різнилися, хоча простежується ряд спільних рис, які полягають у вертикальній витягнутості літер, їхній чіткості, вітієватості верхніх і нижніх суглобів, нахил літер переважно спрямований праворуч. Трапляється, що справу починає писати один писар, а закінчує інший, що виразно видно з почерків. Стилі відрізняються в основному витонченістю та „густотою” письма. Відмінності в графіці й тенденціях скоропису окремих справ можуть свідчити про належність писарів до різних шкіл.
Графіка XVII ст. продовжує усталені в попередньому столітті графічні й орфографічні засади, але, як зауважив З. Клеменсевич, “то в цілому не значить, що відпрацьованим принципам слідував кожен автор”. Така обставина призвела до появи варіативності в графіці, що затримувало нормалізацію, але іноді відбивало справжню фонетичну реалізацію [2: 34].
Досліджуючи графіку та орфографію Овруцької книги, ми звернулися до важливої праці першої половини XVII ст. «Грамматїки СлавεнскиА правилноε Сунтаґма» Мелетія Смотрицького [3], з метою простежити, наскільки українські писарі дотримувалися правил правопису, які вже існували, адже не виключено, що вони могли бути знайомими зі змістом вищезазначеної праці, де питанням правопису приділено значну увагу. Перший написаний латиною друкований трактат, присвячений польській орфографії, належить Станіславу Заборовському - „Ortografia czyli sposób właściwego pisania w języku polskim bardzo użyteczny”. Створений він близько 1513 р. в Краківській друкарні Флоріана Унглера [4: 147].
Польські частини справ написані графікою складеного типу І порядку, яка характеризується непослідовністю використання діакритичних знаків (писар майже не використовує діакритики над літерами ó, ś, ć, ź, ż та цілком послідовно передає польські носові звуки за допомогою літер ę та ą), стале використання двознаків (cz - [ч], rz - [ж]) та тризнаків (pch - [ф]). Загалом польська графічна система, відображена в Овруцькій книзі, є цілком усталеною.
Читайте також: Нове дослідження мистецтва Бароко
Частині кириличних графем (в, б, ж, з, т, у, ф) притаманна бінарна варіативність. Невід’ємною рисою української графіки книги є використання надрядкових знаків. Над рядок писар виносить літери д, ж, з, к, л, м, н, р, с, т, х, ч, причому літери ц, в, ш існують у двох графічних варіантах. Часто за допомогою надрядкових знаків позначаються приголосні в кінці слова та складу. Графема ъ, що йшла після надрядкового, як правило, опускалася. Наприклад: автєнтик / авътεнтикъ. Мелетій Смотрицький у „Граматиці...” радить вживати букви над рядком лише тоді, коли вони закінчують склад [3: 37]. У польських частинах справ надрядкові знаки використовуються вкрай рідко.
Для позначення скорочень писар зазвичай використовує титло, двокрапку та кружечок, який означав кінцевий склад го: miloste°, je°, grodzskie°, Owruckie°. Титло завжди ставиться над словом дня. Використання двокрапки є більш характерним для польських записів: jml:, Kr. ml:.
Характерною рисою графіки пам’ятки є змішування графічних систем двох мов. Писар часто використовував в польській та українській частинах давні кириличні графеми ω, ε: ωwruckiemu, jεgo, ωά. В україномовних записах трапляються латинські графеми J, j, g, v, z, u. Графеми в та v уживаються писарем паралельно, незалежно від позиції: прийменники в та v, префікси (вписаня, ѵписать), в середині слів (Дεдович, Дєдоvич, Києvвским). Непоодиноким є сплутування графем кирилиці та латиниці: zємъскєго, jora, ирожоному, Скрупьту - в даному випадку писар, напевно, сплутав польську графему у та українську ы. Іноді писар переходить з однієї графічної системи на іншу в межах слова: stanovши. Поширеними такі переходи є в межах речень: <...> przełozeniem jasniewelmoznego jego mlst pana Jana z Lesena Leszczynskiego Kanikozacielskiego Koronnego generała Wielkopolskiego у того авътентикъ писав коронная канщлярия вєликоε в<?>прятисжная, а подали руку jпєну(!) вглможъного εго мл; пана Канулира тими словами Jan z Lesena Kamelecz wielki Koronny, ^торий то Автєнтик возного помεнεнаго Демянъ Дмитрович водлугъ права <...>. В україномовних частнах справ часто зустрічається написання буквосполучення ja замість я: jако. Поширеним явищем в польській графіці книги є сплутування графем: ό // u - obudwum, wuytowie; w // ł - posłuł, Marszalek / Marszawkową; cz // ć - za czięsciem, ż // rz - uzędu.
Читайте також: Про лексику польських текстів овруцької актової книги 1678 р.
Наступні специфічні риси польської графіки виділимо такими пунктами:
1. Група приголосних sc зрідка позначалась традиційно szcz. Частіше звук s позначався як знак у вигляді великої літери s або р, хвостик якої опускався під рядок, а висота круглої частини була більша ніж у звичайної р. Скорочена форма scz започаткувалася в друкарні Лазаря (1586 р.) і була знаною в інших офіційних друкарнях [2: 35].
2. У книзі зустрічаються непоодинокі випадки фонетично немотивованого подвоєння приголосних: dokazałł, jnteressu, odjachałł, Julli, swiadczyłł, usiłowałł. Зазвичай писар послідовно подвоює приголосний ł в кінці дієслова у формі минулого часу однини чоловічого роду.
3. Писарі Овруцької книги по-різному пишуть латинську літеру f: одні на позначення звука [ф] використовують графему f, а інші ще користуються сполученням літер ph, pch: Jozepcha / Jozepha Zopchiey, Stephanowi, Krzysztophi. Використання ph, pch переважає на користь двознаку.
4. Вживання графеми ł є досить послідовним. Інколи на місці ł трапляється літера /: Miko/ay, Marsza/ek, da/em, Micha/owicza, pochwa/ki, pochwałki.
5. Написання носових голосних ę та ą здебільшого є послідовним. Лише в деяких словах спостерігається фіксація асинхронічної вимови носових голосних: przystompi, uzędu. Також носові звуки зрідка позначаються „неносовими” графемами: miedzy, sie. Інколи писар використовує графему носового звука на позначення неносового в кінці слова, де його наявність не є граматично вмотивованою: postanowienie nasze takowy a ieshby tę niedoszły, tedy po nich, ktorę napewney będą sądzonę. Написання носових голосних у вигляді ę та ą встановилося в першій половині XVI ст., хоча вимові воно ще не відповідало. Прийняте орфографічне положення було досить послідовно реалізоване в XVII ст. [2: 36].
Читайте також: Образ міста в українській бароковій поезії
6. Немає послідовності у написанні графем і, j, y: iako, jakie, Owrucky, Petrya, roskazuiemi, iedney, Kiiowskim, ymionamy, jz, moy, nalęzącim. Інколи над у писар проставляв дві крапки у. Зазвичай така графема застосовувалась на місці ji.
Крім вже зазначених вище рис української графіки XVII ст., відмітимо відсутність закономірності у використанні літер ε та є: Рεмияна / Рємияном, єго / εго, дєлу / дεлу, Миколаєм / Миколаємь, интεрцызы / интєрцьіза, тεды / туди, та стале використання двознаку кг для позначення ґ: Кгродскомъ, Ноѵокгродским, Синъкгуръ, кграничным, Покгирского. Про проблему позначення ґ двознаком кг Огієнко писав: „Ще з XV-го віку чуже г в нас часом передавали через кг, як то робилося й у грецькому письменстві, а з 1591-го року в нас появився для цього особливий значок ґ, узятий з тогочасної грецької азбуки” [5: 108]. Ця графема була узаконена ще в граматиці Смотрицького (1618 - 1619 рр.), як різновид грецької гами для передачі вибухового звука на противагу фрикативному [г] [3: 34].
Важливими характеристиками української та польської графічних систем у скорописних пам’ятках XVI-XVII ст. є написання слів разом та окремо, використання великої літери та знаків інтерпункції.
Тенденція до написання слів разом та окремо в українській мові на час створення пам’ятки була досить устабільненою. Писар завжди поєднує з наступними словами прийменники (уvоєводствє, зсусьцєптою, натом), інколи - сполучники (икьнигами, ивь, ипєрєдомною). Для порівняння можна було б узяти більш ранні скорописні пам’ятки, наприклад, житомирські та луцькі актові книги, де написання разом є характерним для значно більшої кількості слів. У польських частинах записів фіксується написання прийменника з іменником разом: naurząd, dowsi, dodworu, wręce; прийменника з займенником: wtym, natym, oczym, niczym; рідше сполучника з наступним словом: ysług, yurodzonych, ywszystkim, atak; частки nie з дієсловами: niedopuskać. Завжди окремо пишуться складені назви місцевостей Biało kurowici, Sorno pol, Biała Ruś.
Читайте також: Символ урочистої любові й честі академічної... (Збірка віршів різних авторів)
У досліджуваній книзі написання великих і малих літер набуває послідовності в межах окремих справ. Правопис XVII ст. успадкував із попереднього періоду нестачу конкретних положень стосовно великих літер, котрі, окрім синтаксичного значення початку речення, застосовувалися й до інших властивостей мови, головним чином для вираження емотивної функції [2: 39]. Ще Мелетій Смотрицький у своїй граматиці зазначив конкретні правила написання великої букви: «...її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на означення санів, наук та їх частин» [3: 37]. Певних правил і норм для уживання великої літери в польській мові XVII ст. остаточно вироблено не було. Для україномовної частини пам’ятки характерним є більш чітке та послідовне використання великої літери порівняно з польськомовною, де великою буквою писар починає мало не кожне слово. У кириличних записах велику літеру писар, як правило, використовує на початку речень. Майже завжди з великої пишуться слова Пан, Передо мною, Книгами, Кгродскими, Новокгродскими, Подстаростим. Писарі є досить послідовними у використанні великої літери при написанні імен і прізвищ: імена майже завжди з малої, а прізвища - з великої літери. Винятки становлять ті випадки, коли великої літери для якогось звука ще не існувало. Наприклад, прізвище Рєдчич і назва документу реляція пишуться завжди з малої, бо графеми на позначення великої літери р у графічній системі писарів Овруцької книги нами не виявлено. Так само не знаходимо в пам’ятці великих букв для написання б, д, з, л, о, у, х, ц, ш. З великої літери писалися усі слова (крім службових частин мови) в назвах документів.
У використанні великої літери в польських записах не простежується певної тенденції: слова, які в одному рядку писалися з великої літери, вже в іншому починалися з малої і навпаки. Наприклад, у першій справі ім’я шляхетного генерала Яна Дідовича пишеться з великої літери, а прізвище - з малої, хоча графема на позначення великої D широко використовується при написанні інших слів: Demian, Do akt, Dallatorow. Ім’я та прізвище писаря Андрія Редчича в тій же справі написано з великої літери. Інколи писар перші дві літери пише великими: URodzonego, SPrawiedliwie. Щоправда, наведена нами теза не є абсолютною, адже топоніми, які трапляються в текстах пам’ятки, завжди пишуться з великої літери, а отже певні правила написання великої та малої літери для окремих семантичних груп слів уже існували.
Розділові знаки, особливо такі, як кома, двокрапка або крапка з комою, зустрічаються далеко не в усіх справах. Двокрапку писар використовував для скорочення слова (Kr:, ml:), кома могла позначати межі речень, а могла і не нести функції розділового знака як такого. У 27 справі вперше використовуються дужки, причому їхнє використання є цілком пунктуаційно умотивованим. У дужки писар вписує варіант прізвища Pohorska - (Pogirska).
Читайте також: Пресупозитиви в латинськомовному тексті пізньоренесансної доби
Досліджувана Актова книга Овруцького гродського уряду є яскравим прикладом двомовної пам’ятки канцелярійного стилю др. пол. XVII ст., писаної на території Правобережної України. Графіка книги відображає риси, запозичені з попередньої мовної доби. Своєрідні білінгвальні інновації, пов’язані зі сплутуваннями графем, переходами з однієї мови на іншу та взаємними латино-кириличними графічними запозиченнями, є характерними особливостями Овруцької книги. Пам’ятка підтверджує, що загалом графіко-орфографічний узус давньої української та польської мов перебував на важливій стадії свого становлення і розвитку, що з одного боку відображено в усталеності окремих орфографічних традицій і нестабільності, варіативності, а то й повної відсутності інших.
Список використаних джерел та літератури
1. Актова книга Овруцького гродського уряду. - Центральний державний історичний архів України в м. Києві - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 1.
2. Burzywoda U., Ostaszewska D., Rejter A., Siuciak M. Polszczyzna XVII wieku. Stan i przeobrażenia. - Katowice: Śląsk, 2002. - 304 s.
3. Смотрицький М. Граматика / Підготовка факсимільного видання та дослідження пам’ятки В. Німчук - К.: Наукова Думка, 1979. - 110 с.
4. Dąbrowska A. Język polski // A to Polska właśnie. - Wrocław: Wydawnictwo Dolnośląskie, 2004. - 163 с.
5. Огієнко І. Історія української літературної мови. - Вінніпег: Наша Культура, 1949. - С. 84-112.
1. Актова книга Овруцького гродського уряду. - Центральний державний історичний архів України в м. Києві - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 1.
2. Burzywoda U., Ostaszewska D., Rejter A., Siuciak M. Polszczyzna XVII wieku. Stan i przeobrażenia. - Katowice: Śląsk, 2002. - 304 s.
3. Смотрицький М. Граматика / Підготовка факсимільного видання та дослідження пам’ятки В. Німчук - К.: Наукова Думка, 1979. - 110 с.
4. Dąbrowska A. Język polski // A to Polska właśnie. - Wrocław: Wydawnictwo Dolnośląskie, 2004. - 163 с.
5. Огієнко І. Історія української літературної мови. - Вінніпег: Наша Культура, 1949. - С. 84-112.