Фрагмент праці Йосипа Кононовича-Горбацького "Оратор Могилянський, вихований на прекрасно підготовлених «Частинах» Марка Туллія Цицерона". Пер. з латини Віталія Маслюка
Тому він, щоб позбутися неписьменності, сприяв музам, прекрасним годувальницям розуму та душі людської, відкрив ріку вільних наук, щедро давав кошти, а також вільно очищував смертні душі православних, і вони йшли щасливі та ставали міцними. Ріка ж ораторського мистецтва, бурхлива й повноводна, пропливаючи через ліси, поля та пасовиська, захоплювана з собою спокійнісінькі та щасливі сусідні і зустрічні потоки та джерела й забирала їх до свого русла, в свою течію; ця ріка, яку вони знайшли в мусейоні та храмі богині мудрості.
Читайте також: Києво-Могилянська академія - навчальний заклад новаторського типу періоду другої пол. XVII - кін. XVIII ст.
Цицерон, знаменитий оратор, зі своєю Свадою увійшов до розумної могилянської ріки, наче якесь сусіднє зустрічне надзвичайно повноводне джерело влилося до неї, і приклав стільки зусиль, щоб те, що справедливо належало Греції, він міг їй повернути; він прийшов, щоб у нашій гімназії носити назву не «Цицеронівського», а «Оратора могилянського». І хоч «Оратор» Цицеронівський прекрасно вихований, добре навчений і повен настанов (його вчення з уваги на перевагу матерії, мов перлина та золото), проте зовсім справедливо й «Оратор могилянський» під захистом і ласкою Могили вливав в серця і душі амброзію своєї мудрості, наче сам Цицерон. Учення Цицерона, дорогоцінне з уваги на перевагу матерії, як перлина та золото, приємне, мов лебединий голос, в яке він вклав усю свою старечу турботу і всю свою мудрість, здобуту та вдосконалену старанням. Також його праця під заголовком «Частини» відкрила для всіх сучасників короткий та вільний шлях до чарівного ораторського мистецтва. Зараз ось ми за допомогою всевишніх і найблаженнішої діви приступаємо до викладу «Оратора могилянського». Ми підемо слідами Цицерона і не будемо застосовувати метод пояснення від цілого до частин, ані метод загального зіставлення від найбільшого й досконалішого до цілого й складного, а викладемо все ораторське мистецтво методом розподілу та аналізу, поділимо його на частини і окремо їх пояснимо, і все це зробимо, розглянувши та дослідивши підбір матеріалу, його розташування, мовно-стилістичне опрацювання та все інше, що належить до красномовства.
Питання перше вступне: чи для оволодіння красномовством необхідне мистецтво, чи ні?
Тому що дехто приписує це добродійство і прекрасний дар говорити тільки одному природному талантові і намагається заперечити та відкинути саме мистецтво, то ми, отже, зовсім справедливо нагадуємо в цьому питанні, щоб кандидат красномовства приступав до нього, беручи до уваги скоріше свої здібності, ніж користь. Аргументи ж тих, хто твердить, що мистецтво треба вивчати, передовсім такі: перший з них – те, що досягається природними здібностями, не вимагає мистецтва. Та як показав Цицерон у першій книзі «До Гереннія», Квінтіліан у другій книзі, розділі одинадцятому [«Виховання оратора»], і ще Цицерон у [творі] «Про оратора», красномовство досягається природними здібностями, отже, красномовство не потребує мистецтва. По-друге, Цицерон у першій книзі «Про оратора» говорить, що не мистецтво породило красномовство, але красномовство породило мистецтво, отже, можливо зовсім, що спочатку дається [дар] красномовства без мистецтва, без ораторського мистецтва, а це одне й те ж. Отже, можливі є оратори без [знання ораторського] мистецтва. Звідси, для оволодіння красномовством [знання ораторського] мистецтва не є необхідним.
Читайте також: Й. Кононович-Горбацький і формування основ психології в Києво-Могилянському колегіумі
Третій аргумент: Квінтіліан [«Виховання оратора»], книга II, розділ II, цитує [слова], які знаходимо в першій книзі [твору] Цицерона «Про оратора», і є думкою іншого: «Неписьменні варвари та раби, – каже він, – коли ведуть бесіду, то хай говорять самі до себе, або щось подібне, хай розповідають головне, стверджують, заперечують, випрошують прощення (а це вже має значення епілогу), далі хай додають пустий набір слів». Коротко кажучи, вони взагалі дотримувалися того, що завдяки природним здібностям досягається добродійство мистецтва. Отже, [знання] мистецтва не є необхідним для оволодіння справжнім красномовством. Ми ж все-таки доведемо, що для оволодіння красномовством необхідне є [знання ораторського] мистецтва, що може бути очевидним як із заїдання [ораторського] мистецтва – говорити відповімо, розуміється, й правильно з метою переконати, так і з самого предмета, а це, очевидно, говорить [якщо хочете] про все якнайкраще.
«Із завдання» – це доказується авторитетом Цицерона, який у першій книзі [31-32] «Про оратора» говорить так: «Що є таким могутнім і показовим, як силою однієї промови змінити бунти народу, сумління суддів, повагу сенату? Що є таким благородним і добродійним, як подавати допомогу тим, хто її просить, приносити втіху нещасним, подавати порятунок, прийти на допомогу в небезпеці?» Звідси не без підстав робиться порівняння [красномовства] з дорогоцінним каменем. Бо ж камінь, що відзначається красою, чудесний своїми барвами, сяє сяйвом і промінням своїм осліплює очі, як вдень, так і серед ночі, і це викликає в тебе подив. Це саме світло є до того діючим духом, що воно з’єднує далеко віддалені камені, а це все чудово підходить до красномовства. Якщо розглядати його як світло, то що ж ясніше або, якщо хочеш, могутніше? Адже ж воно не тільки сяє, але й тих, ким воно володіє, і які проникнули світлом знання, робить їх відомими завдяки своїй знаменитій назві. Сили ж у нього стільки, що своєю властивою для нього ніжністю проникає в серця слухачів, як і не можна завоювати жодними іншими засобами. Знов же афінська рада та афінський народ стримував силу та могутність красномовства, коли заборонив ораторам у всіх процесах надзвичайно жорстокого ареопагу вступ і закінчення в промові, в яких є особлива сила викликати емоції. Хто ж тепер не вважав би, що [знання] ораторського мистецтва не є необхідним? Це очевидне також з предмета [красномовства]. Хто тільки може говорити про кожну річ, то це він робить не завдяки талантові, а мистецтву, адже ж досконалий оратор може говорити про яку-будь річ, як про це засвідчує Цицерон у другій книзі [67-68] «Про оратора». Отже, цього він досягав не завдяки природним здібностям, а завдяки [знанням] мистецтва. Суть цього аргументу можна довести так: якщо б когось талановитого відвести в великі, дрімучі ліси, то напевно його природні здібності не зробили б з нього оратора, ба, скажу ще більше, він не вмів би навіть складати слів, а не тільки говорити добре та красномовно. Якщо ж його в тих же лісах навчати мистецтва і передовсім ораторського, то він зможе тоді прекрасно говорити про кожну річ не завдяки своїм природним здібностям, а завдяки [знанням ораторського] мистецтва. Звідси, ніхто, в кого є лише природні здібності, не в силі говорити не тільки про всяку, але й про одну якусь річ. Найкраще про те сказав Аристотель у другій книзі «Фізики»: «Мистецтво доповнює те, чого не може зробити талант». Отже, без [знання ораторського] мистецтва не може бути оратора. Звідси, [знання ораторського] мистецтва є необхідним.
Для доведення тих аргументів залишається звести деякі до протилежного. На перший скажемо: те, що досягається в початковій стадії природними здібностями, не вимагає [знання] мистецтва, отже, це ми заперечуємо, а з тим, що [природними здібностями] досягається досконалішої [красномовності], ми погоджуємося. А що ж каже Цицерон, а що Квінтіліан про красномовство? Вони стверджують, що його можна досягти природними здібностями, але тільки його початків, а не [оволодіти ним] досконало. Також не досить мати талант, швидкі рухи, добру пам’ять, розв’язаний язик, міцні легені. Про це говорить Цицерон у першій книзі [115] «Про оратора», що вони не створюють красномовства, а лише служать для нього певним стимулом.
На другий [аргумент] заявляємо й, спираючись на авторитет Цицерона, приймаємо, що тоді це було можливим, отже, заперечуємо, що це є можливим і тепер. Адже ж тоді автори легко вивчали ораторську прозу і почерпнули з неї настанови, а тепер уже не можуть, тому що вся її амброзія міститься в її власних рамках. Якщо ж хтось, відкинувши ці настанови, схотів би знов вивчати ораторів, то не зміг би знайти в них інших настанов, бо всі, озброєні тими настановами, виступають з промовами. Саме тому він міг би сказати, що дійшов до тих настанов і до того мистецтва не так завдяки природному талантові, як завдяки навчанню.
На третій [аргумент] дамо таку відповідь: ми погоджуємося, що невчені і варварські оратори можуть говорити у своїй справі, проте цього не досить, адже ж ставиться питання так, щоб вони були ораторами в кожній справі, чим ми й заперечуємо логічний наслідок. По-друге, висловлюємо думку, що сьогодні є такі, що не раз, здається, приносили офіру на вівтар богині Свади, але вони є тільки немовби ораторами. Такого роду [людей] не слід, справді, вважати невченими та варварами, тому що неодмінно вони повинні були вивчати настанови, але тих, що не вміють сьогодні передати змісту свого твору, треба віднести до пустоголових. Отже, і вони, хоч і майстерно будували виступи на зразок справжньої промови, не можуть уважатись ораторами, тому що не знаємо, чи вони змогли передати зміст. Ось саме й тому називаємо ми нашу риторику мистецтвом. З тим твердженням дехто не погоджується, тому й необхідно вступити з ним у дискусію.
Питання друге: чи риторика є мистецтвом, чи ні?
Хоч риторика всюди вважається мистецтвом, проте тому що є багато різних думок, у нас є достатня підстава розглянути це питання, і вже ось наші суперники хапаються за подібну зброю, щоб розбити нашу думку.
Читайте також: Русь\Україна\Росія\Московія\Рутенія\Роксоланія: "історія - це політика, звернена у минуле"?
Перший аргумент: жодне мистецтво не займається одиничним, а риторика трактує про одиничні речі, отже вона не є мистецтвом. Менший засновок зрозумілий, тому що розглядав як і визначені питання, які Цицерон називав справами та контроверсіями, так і обставини особи, місця, часу, отже, риторика займається одиничними речами.
Другий аргумент: жодне уміння або наука не є мистецтвом, а риторика є саме такою, отже, вона не є мистецтвом. З тим твердженням, здається, погоджується сам Цицерон у першій книзі [83] «Про оратора». Він каже: «Саме красномовство [тому що до його складу входить наука добре говорити] є певною доблестю». Звідси ясно, що красномовство без риторичних [настанов] є наукою. Отже, ця особливість, що називається наукою, відрізняється від іншої особливості, яку називають мистецтвом, а мистецтво не є наукою і навпаки. Звідси риторика – це наука, а не мистецтво.
Слід запам’ятати, що часто риторику називають то наукою, то умінням, то мудрістю. Ці вказівки треба сприймати з дрібкою солі і не як характерні. Її, звичайно, називають так, вживаючи метонімію, з уваги на її достоїнства та високі якості. Наукою її уважають, тому що оратор, очевидно, робить іноді виклад про якусь річ шляхом розкриття причин не тільки моральних, але й також фізичних і необхідних. Отже, тому що пізнає річ шляхом розкриття причин, він справедливо в силу необхідності вважається оратором, адже ж філософи кажуть, що знати річ завдяки [розкриттю] причин – це значить пізнати її, як і взагалі пізнають це поняття «настанова оратора». З приводу цього Цицерон [у праці] «До Гереннія», книга І, [2] говорить, що підбір матеріалу – це винаходження справжніх і правдоподібних речей, які утворюють правдоподібне питання, але він не сказав, що необхідне [питання]. Звідси, хоч іноді [з підбору матеріалу] виникає необхідне питання, бо воно не випливає з її завдання, то все-таки риторика не є наукою.
Її [риторику] називають ще умінням. Тут «уміння» береться як властивість, яка говорить за і проти, а також як властивість, удосконалена мистецтвом. Таким чином і риторика іноді є аргументом за і проти, і навіть уважається властивістю, удосконаленою мистецтвом, але тому що риторика має своє власне визначення, то її не можна зараховувати до властивостей інтелекту. Тому-то вона є умінням у непрямому розумінні, умінням настільки, наскільки це поняття «уміння» можна віднести до [поняття] «риторики», а не [поняття] «риторика» до поняття «уміння».
[Риторику називають ще] мудрістю, тому що вона трактує про божественні та людські речі, але вона користується своїми настановами, тому називається мудрістю не в прямому розумінні. По-друге, вона повчає, бо переслідує певну мету, а мудрість не вчить цього і не має таких настанов. Отже, риторика не є мудрістю. По-третє, скажу, що закони правильного визначення всюди діють. Перший закон: визначення повинно відповідати всьому, що належить визначуваному. Тому неправильним є ось це визначення: «Людина є двонога істота, сильна та войовнича». Другий закон: визначення не повинно включати в себе більше, ніж визначуване. Отже, неправильно сказати: «Далеко небезпека, яка зараз насувається». Третій закон: визначення повинно бути зрозумілішим, ніж визначуване, інакше воно буде помилковим, адже ж, звичайно, визначуване пояснюється визначенням.
Читайте також: «Унія греків з костьолом римським» А.-І. Потія як спроба формування духовно-морального виміру християнської особистості в українському Середньовіччі
Тому теж і визначення сну в Овідія є неправильним: «Що таке сон, як не образ холодної смерті», адже ж [поняття] «смерть» більш незрозуміле, ніж «сон» {На полі є примітка: «Це частина філософії»}. Четвертий закон: визначення та визначуване повинні взаємно собі відповідати. Наприклад: «Людина є розумна істота» і «Розумна істота є людина». П’ятий закон: у визначенні не повинно бути нічого зайвого, ані нічого не бракувати. Не вистачає, якщо кажуть: «[Людина] є розумна субстанція», і є надмірним, якщо визначають: «Людина є розумна двонога істота», бо й без слова «двонога» визначення людини є дуже добре зрозумілим.
Питання друге: скільки є головних частин судження, що таке судження і з чого воно складається?
По-перше, що стосується частин або основ судження, то їх є дві, а саме: ім’я та дієслово, з яких утворюємо три члени: суб’єкт, предикат і зв’язка. Подавши це, тепер скажемо: «Риторика – це мистецтво добре говорити», тобто, риторика є мистецтвом, яке вказує шлях і метод говорити правильно та красиво. Визначення будь-якої речі повинно складатися з роду і родової відмінності. Тому ось «мистецтво» тут вживається на місці роду, а «добре говорити» – на місці родової відмінності.
Доведення: дехто робить висновок, [посилаючись] на авторитет Цицерона, який у першій книзі «Про підбір матеріалу» [де говориться], яким чином можна стати оратором, повчає, заявляючи: «Завдяки мистецтву, наслідуванню та практиці». Тут Цицерон має на думці те, що кожен, хто бажає стати оратором, вивчає мистецтво, а риторика саме є тим мистецтвом. Отже, він дуже ясно повчає, що риторика є мистецтвом. По-друге, [Цицерон] там же говорить: «Мистецтво – не настанова, яка подає певний шлях та метод говорити». Саме такою є риторика, отже, вона є мистецтвом. По-третє, вона є справжнім мистецтвом, що складається з певних речей, досліджених, глибоко вивчених, безпомилкових, неголословних, а логічно пізнаних. Такою є риторика, отже, вона є справжнім мистецтвом.
На аргумент до протилежного відповідаємо своїми доводами. На перший скажемо, заперечуючи перший засновок, тому що в ньому є між іншим: «Мистецтво, що займається одиничними речами». З другим [аргументом] погоджуємося, якщо уміння береться як наука у вузькому розумінні, наскільки воно є споглядальною властивістю, настільки не є мистецтвом. Проте заперечуємо, якщо [береться] ширше, як усяке знання, тоді воно не є мистецтвом. Тому ось наша риторика вважається наукою згідно з другим, а не з першим твердженням. Звідси [випливає] теж те, про що говорить Цицерон, який бере науку як властивість у вузькому розумінні, оскільки вона займається своїм предметом. Вона ж відрізняється від іншої властивості, коли заходить в предмет іншої [науки]. Тоді вона береться в широкому розумінні, а коли вживається як одне і друге, то тоді мистецтво називається наукою і навпаки. В дійсності ж, тому що немає жодного мистецтва без його предмета [дослідження], то необхідно теж нам дослідити предмет нашої риторики.
Третє питання: чи в риторики є свій власний предмет [дослідження]?
Якщо ж ми в попередньому питанні визначили, що риторика – це мистецтво, то неодмінно потрібно нам також визначити її предмет. Адже ж дехто робить закид, стверджуючи, що наше мистецтво не має свого предмета. Першим з них є погляд Аристотеля. Риторика І, розділ І, де він каже: «Риторика не належить до якогось одного визначеного роду». Тут під родом розуміється суб’єкт. Отже, риторика не має визначеного власного предмета. Другий погляд – це тих, які стверджують, що риторика займається всіма речами, то вони тим самим вказують, що вона не має свого предмета. Цицерон у першій книзі «Про оратора» стверджує, що вона [риторика] займається всіми речами. Отже, Цицерон учить, що вона не має свого предмета. Сенс цього аргументу такий: по-перше, тому що її предметом є ті речі, які стосуються й інших ділянок, то ясно, що й у неї є свій предмет. По-друге, різні речі мають різні основи та причини, а одне мистецтво не може дати основ усіх речей, тому, очевидно, признані вже науки відрізняються своїми предметами [дослідження]. Отже, риторика або повинна займатися основами всіх речей, або вона не може займатися всіми речами. Тут одне й друге не відповідає дійсності. Отже, риторика не має визначеного предмета.
Слід запам’ятати, що предмет [риторики] є двоякий: один – формальний, інший – матеріальний. Формальним називається сам метод або спосіб, завдяки якому ми щось зображуємо. Саме цей метод і є формальним предметом. Матеріальним [предметом] уважається сама річ, якою займається та, яку досліджує те чи інше мистецтво. Отже, тут стверджуємо, що формальним і визначеним предметом нашої риторики є метод добре говорити. Цей висновок можливий з визначення мистецтва [риторики], яка, як ми сказали, є мистецтвом добре говорити та займається всеціло методом добре говорити. Крім того, цей метод добре говорити є формальним предметом.
Читайте також: Система українського звичаєвого права: історико-правовий аспект
По-друге, доводиться, що те, що є в усьому мистецтві і чого стосується все те, що розглядається в мистецтві, воно є формальним предметом того мистецтва. У риториці, про що тільки б не говорилося, те є методом добре говорити і все стосується того методу. Отже, цей метод буде формальним предметом [риторики]. Покажемо це на прикладі: якщо хтось бажав би бути митцем і намагався б зробити якийсь твір, то що ж він зробить, якщо не знає методу праці? Напевно нічого! Та коли пізнає метод, то все зробить успішно. Так теж людина має багато про що говорити, але без мистецтва не може. Коли ж запізнається з методом добре говорити, тоді все викладає і образно, і красномовно. Звідси ясно, що наша риторика розглядає метод добре говорити як формальний предмет. Це теж доводиться на підставі визначення методу. Цицерон у першій книзі «Про підбір матеріалу» каже: «Метод – це те, в чому розглядається, як і з якою метою треба щось робити». Отже, яке мистецтво розглядав та повчав, яким способом треба добре говорити, то його формальним предметом буде метод добре говорити. Такою є риторика. Крім того, Цицерон в «Ораторі» [43] повчає, що оратор повинен зважати на три фактори: що та в якому місці і як [має говорити]. Тут Цицерон учить, що метод добре говорити є формальним предметом. Адже ж, що буде говорити [оратор] і в якому місці розмістить [матеріал], якщо не матиме він методу добре говорити. Ці два [положення] стосуються також третього «як», тобто формального предмета [риторики].
По-друге, заявляємо, що всі речі є матеріальним предметом цього мистецтва. У цьому є сенс, бо ж, як говорить Цицерон, оратор, озброєний цим методом, може говорити про будь-яку річ. Тут треба ще взяти до уваги й будову нашого мистецтва. Вже Цицерон ділить частини цієї науки на питання. Ось саме питання буде не формальним, а матеріальним предметом, тому що він розуміє під питанням самі речі, взяті для питання, про які оратор може говорити красномовно та образно в тій чи іншій частині [промови].
На ці аргументи відповідаємо, заявляючи, по-перше, що Аристотель у цьому місці говорить не про формальний, а про матеріальний предмет, тому що матеріальний предмет не є визначеним, якщо його не визначає формальний. На другий [аргумент] відповідаючи, заперечуємо більший засновок і для спростування змісту аргументу даємо таку відповідь: спорідненість і особливість предмета будь-якого мистецтва полягає не в будь-якому пізнанні, а тільки у формальному, або в такому розумінні, яке обіймає речі. Отже, хоч ці самі речі відносяться теж до інших [мистецтв], бо ж не розглядаються так, як їх розглядає наше мистецтво, то це не є для нас перешкодою.
На другий [аргумент відповідаємо]: наше мистецтво займається основами всіх речей, тому немає потреби [доводити це], бо ж ясно, що воно подає метод добре говорити, завдяки якому оратор може красномовно та оздобно говорити про всі речі. Ми теж не заперечуємо необхідності пізнання речей, адже Цицерон заявляє, що завдяки пізнанню речей процвітає промова. Звідси не можна зробити висновку, що вона [риторика] не має свого предмета.
Хтось хотів би виступити проти нашого доведення, тому що необхідним є пізнання речей, отже, тоді він повчає, що риторичне мистецтво займається основами речей з тією метою, щоб їх пізнати, то тут треба заперечити консеквент, бо наше мистецтво полягає не в пізнанні [речей], але воно спрямовує свої кроки до дії, тому то пізнання речей, з одного боку, воно вважає своєю дією. Та тут уже приступімо до завдання [оратора].