Володимир Литвинов, Руслана Множинська (Київ)
Середньовічна естетика сформувалася в нових історичних умовах, коли на зміну рабовласницькому суспільству прийшов феодалізм, а панівною формою свідомості і духовного впливу, зокрема в Європі, стала християнська релігія. Цілком інше уявлення про естетичне сформувалося в добу Відродження, естетична свідомість якої загалом має перехідний характер і містить у собі тенденції як античної і середньовічної, так і наступного етапу естетичної думки. Значний вплив на формування свідомості у цей час справив панівний антропоцентристський світогляд, завдяки якому мистецтво стало провідною формою суспільної свідомості. Віднині, як і в Античності, основна увага приділяється людині та її земному буттю, художній формі, котра являла собою оптичну цілісність і упорядкованість, що відповідають дійсності; пропорції людського тіла проголошуються каноном художнього зображення. Лео-Батіста Альберті, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер та інші художники, а також теоретики мистецтва спрямовували розвиток естетики на мистецтвознавчий шлях. Краса і її споглядання є у них своєрідним духовним набутком, який ні до чого конкретно не адресується, і водночас є безцінним надбанням індивіда.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...
Якщо говорити про українських ренесансних мислителів, то у їхніх творах теоретичні міркування з приводу естетичних проблем можна знайти не часто. Що ж до Станіслава Оріховського, то він зацікавленість до естетики виявляв виразно, але сповнював його, цілком конкретним змістом. Спектр естетичних категорій Оріховського вичерпується переважно такими: краса, прекрасне - потворне; піднесене - низьке; гармонія - хаос. І почасти: комічне - трагічне; іронія, мімезис. У цій статті зупинимося лише на трьох: героїчне, краса, прекрасне.
Героїчне. У Середні віки людина цінувалася й прославлялась передусім за аристократичне походження, давність роду, титули. Так формувалась соціальна нерівність людей. Шляхетність уважалась невіддільною ознакою високого походження: лише аристократ визнавався здатним до справжньої величі душі, героїчних учинків. Натомість гуманісти ставили значимість людини в залежність від її особистих якостей, особистої доброчесності, таланту та вміння їх реалізувати. Представник аристократичного роду, на думку гуманістів, повинен заслужити шану своїми благородними справами, героїчними вчинками чи гідною пам'яті нащадків громадською або благодійною діяльністю тощо. Шляхетність за інтелектом, а не за походженням, поцінування людини за її особисті заслуги, а не за аристократичні титули - лягали в основу міркувань про людину. В Україні ці гуманістичні принципи обстоював чи не найпослідовніше Станіслав Оріховський, який писав, що доброчесність і доблесть не успадковуються від батьків, як ім'я і маєток, а набуваються. Він критикував тих, які, пишаючись своїм походженням, не знали, по суті, що таке шляхетність, а в зверненні до короля радив йому оточувати себе дорадниками не за титулом, а за їхніми здібностями та практичними справами. Станіслав Оріховський стояв також на позиції рівності всіх станів суспільства перед Богом та законом, і вважав, що жоден із них не має розумових переваг перед іншими. А тому, робив висновок, що не заслуговують на вищий щабель у суспільній ієрархії ті, "які перебувають там лише завдяки своєму походженню" [1, с.178].
Творчості Оріховського була притаманна велика жанрова розмаїтість. Зразки для наслідування він знаходить переважно в античній історичній літературі і сучасній. Видатні постаті історії були для нього так само "рушіями історії", а тому їхні дії й вчинки вважав вартими наслідування, і всіляко їх пропагував та вславлював. Найбільш гідним для наслідування вважав античних героїв гомерівських поем; македонських царів - Філіпа та Александра Великого; перських монархів - Кіра, Ксеркса; римських військових і політичних діячів; давньогрецьких полководців і державних діячів - Павсанія, Перікла, Темістокла та ін. З мітологічних героїв найпопулярнішим був Геракл (Геркулес).
Характерною особливістю поглядів Оріховського була його переконаність у можливості впливу на перебіг історичних подій не лише християнського Бога, а й інших надприродних сил. Їхнім втіленням виступають передусім античні олімпійські боги; а також античні герої та мітологічні персонажі тощо. Особливо пошановував наш мислитель Долю (Фортуну), яка коронує своїх обранців, береже, сприяє їм; вона може бути щедрою, щасною для того, хто дбає про свою честь і славу. З ласки Долі таланить у бою; від неї "хоч-не-хоч, нікуди діватись", їй підвладні королі та князі; у Долю вірять, хоч вона й поводиться часом неґречно навіть із великими князями; буває злою, зрадливою; може відцуратись. Водночас вона не всесильна, поступається людській доблесті й розважливості й не підноситься надто високо, якщо самі люди їй не сприяють [3, с. 93, 102, 103, 105, 112 тощо].
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
Героїзація особистості, підкреслення індивідуальних позитивних якостей (хоробрості, благородства тощо) була характерною для культури доби Відродження, а її філософським підґрунтям був ренесансний неоплатонізм. Подібна героїзація особистості з акцентом на її суцільно значуще діяння була властива й українським авторам XV - поч. XVII ст. Життя в Україні того часу було динамічним, драматичним і вельми суперечливим. Історичні обставини потребували характерів суворих, вольових, владних, здатних до рішучих дій. Особистостей з такими рисами уславлювали, зокрема, й С. Оріховський. Предметом історичних оповідей ставали в нього діяння видатних постатей, вінценосних "героїв" історичної драми, їхні подвиги й учинки вважалися взірцем і прикладом для наслідування.
Оріховський писав як про доблесть польської та української шляхти, так і про військову звитягу українських козаків, яку вони засвідчили у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Змальовуючи одну з таких битв, котра мала місце під Сокалем, він героїзував поведінку в бою Фрідріха Гербурта, а також "мужніх козаків, котрі з ним були об'єдналися" й безстрашно стримували натиск татарського війська. Згадує він також князя Дмитра Вишневецького, Претвича та ін. Не відречення від мирських справ і перехід до аскетичного подвижництва, а в шляхетних героїчних діяннях, у служінні благу суспільства як вищої мети вбачає наш мислитель сенс життя.
Краса - естетична категорія, що означає досконалість, гармонійне сполучення аспектів об'єкта, при якому останній викликає в спостерігача естетичну насолоду. Краса є найважливішою категорією культури. У своєму естетичному сприйнятті поняття краси близьке до поняття прекрасного, з тією різницею, що останнє є вищим ступенем краси. Водночас, краса є більше загальним і багатогранним поняттям, багато в чому еклектичним. Протилежністю краси є потворне. В добу Відродження замість популярної в Середньовіччі дефініції memento mori (зміст якої складав аргумент нехтування земним життям і підготовленість до потойбічного), з’являється нове гасло гуманістів - memento vivere (пам’ятай, що треба жити) - мається на увазі: тут, на землі. Людське стає об’єктом вивчення, реабілітуються її земні уподобання, радощі, почуття. В літературі й мистецтві оспівується краса світу природи і людини в ній. Митці визначають закони краси, які, за Альбрехтом Дюрером, неможливо обчислити математично і котрі тому не абсолютні, а ґрунтуються на "людському судженні", знаходять своє вище виправдання там, де вони можуть опиратися не тільки на математично-логічне мотивування, але також і на досвідну необхідність, коли вони ґрунтуються не на фантазії однієї людини, а на природою даній реальності. Мистецтво - це виведене з величезного досвіду "пізнання розуму природи" (ratio naturae). "Тому що, воістину, мистецтво таїться в природі; хто може його звідти добути, той його має". Мистецтво, за Дюрером, має дві рівноправні засади: реальність і розум. Ренесансний антропоцентризм спирається тепер на такі незаперечні істини: 1) людина досконала, ні в чому не поступається розвінчаному Богові, будучи "красою Всесвіту, вінцем усього живого" [2, с. 177-178].
Що ж стосується Оріховського, то категорія краси виступає в його творах дуже часто і в широкому діапазоні. Красивим у нього може бути ораторське мистецтво (красномовство, стиль мовлення, місцевість, ідеї, форми). Красивими і досконалими є й самі твори мислителя. Зокрема, італійський гуманіст Павло Рамузій у передмові "До читача" писав до Оріховського: "Прочитав щойно прислану мені з далекої Польщі промову, яку ти виголосив на похоронах польського короля Сигізмунда. Вона, на мою думку, містить у собі і приховує набагато більше, ніж здається на перший погляд. Як багато розглядається в ній питань, подається чудових ідей! Сповнена привабливості краса вихваляння, вдале розміщення окремих її частин,- все це схиляє мене до думки, що промова гідна, аби її читали навіть найвченіші. І я охоче подбаю, щоб її видали для вжитку вчених. Хочемо, щоб прихильний читач не поспішав з висновком, доки не дочитає промову до кінця: не хочеться, аби те, що подаємо для вдумливого прочитання, було занедбане ще до повного його зрозуміння. Коли ж дочитаєш, знаю напевно, будеш вдячний і дивуватимешся здібностям і талантові того русина". [3, с. 592]. Італієць не шкодував Оріховському слів подиву і прихильності як найпершому письменникові Польщі, у творах якого вбачав скарбницю краси. Про непересічний і багатогранний талант нашого письменника говорили й польські сучасники. Так, відомий польський діяч Фрич Моджевський, писав, що Оріховський "прикрасив Польщу науками і численними свідченнями свого таланту". Досконалість і красу форми творів вітчизняного мислителя відзначали й пізніші польські дослідники. Так, у промовах Оріховського вбачав "скарбницю краси" Т. Сінко, звертаючи увагу на "влучність аргументації та красу форми "Турчик", хоч і додавав при цьому, що автор завдячує цим Демостену і Ціцеронові" [10, с.5]. Нарешті й Криштоф Келер, ніби узагальнюючи всі позитиви у творчості Оріховського, відзначає, що й сам Оріховський став "окрасою своєї Русі, яка була для нього синонімом простоти й суворості, а також синонімом здорової моральності й чистоти віри" [6, с. 387, 443].
Читайте також: Мемуарно-епістолографічні твори латиномовної літератури України
Цілком у ренесансному дусі С. Оріховський складає справжній гімн жіночій красі, особливо у творі "Про целібат": "Нас хвилюють зваби жіночого тіла, коли ми його не тільки бачимо, не тільки чуємо про нього, але й навіть тоді, коли про нього думаємо". Всі апологетичні, захвальні вислови Оріховського про жінок годі перелічити. Але наведемо ще бодай один, який, на нашу думку, є ніби квінтесенцією в його панегіриках жінці-дружині, матері, коханій: "Найбільшою благодаттю, заявляємо, необхідно визнати дружину, що є образом свого чоловіка, з нею не можна нічого порівняти. Жінка все перемагає і все перевищує. Стародавні дивувалися її красі і порівнювали її не з якоюсь тлінню, маловартісною річчю, а з самим сонцем, сяйво якого осявало все. Тому жінка, що є світлом та прикрасою дому чоловіка, слушно вважається ніби якимось сонцем в людському житті" [1, с.108-109].
"Саме тому навіть наймудріші й вельми суворі філософи вважають залізними й дивними юнаків-ефебів через те, що їх не зворушує при зустрічі з жінками їхня краса, не тривожить їхніх сердець зустрічна дівчина. Найвищий суд всієї Греції звинувачував відому розпусницю Фріну у кримінальній справі. Коли її не змогли захистити своїми промовами адвокати, вона розірвала на собі одяг й оголила перса. В такий спосіб вона сама себе захистила: вражені чаром і красою її тіла, судді звільнили дівчину. Ось як багато важить природа, ось що може зробити краса жінки навіть у суді. Перед її принадами не встояли ні красномовність адвокатів, ні доброчесність суддів" [3, с.214].
Виокремлюючи естетичні категорії красу і вроду, як притаманні виключно жінкам, Оріховський, одночасно зазначає: "Наскільки жінка слабша від чоловіка, настільки й сильнішою є володаркою завдяки своїм принадам, що мають особливу силу, яка полонить душі чоловіків. Жінки нас так заплутують, що ми, якби навіть хотіли, то не маємо сили звільнитись від них". Знову ж таки Оріховський зазначає, що краса (врода, чарівність) є могутньою зброєю жінок, перед якою не міг устояти жоден лицар. Тому постає питання: хто кого неволить? Над цим питанням задумувався ще Еразм Роттердамський, який писав: "Взяти хоча б зовнішню красу, її жінки справедливо цінують понад усе на світі і з допомогою неї тиранять навіть тиранів" [4, с.28].
Читайте також: Білецький Андрій. Вибрані положення з універсальних теологічних дисциплін
Що стосується краси мовлення, тобто красномовства, то антична філософія і вся антична література, можна сказати, була пронизана елементами витійства, яке Платон у своїй естетиці ставив майже на перше місце. При цьому виокремлював два моменти: політична промова прагне передусім переконати слухача, а урочиста промова - сподобатися слухачеві. Відтак, в першому випадку найважливішою була сила мовлення, а в другому - найважливішою вважав красу - красу форми. Красномовність, як уміння розмовляти красиво, натхненно, переконливо дуже цінувалося в Європі і пізніше, в добу Відродження. В Україні високо цінував мистецтво красномовства Оріховський, який і сам мав неабиякий ораторський хист, "без якого, - вважав, - не тільки громадянський мир, але й зовнішня війна жодним чином не може обійтися". Красномовність, на думку Оріховського, є розмовною мудрістю, а її вплив потужніший за силу меча. При цьому він наводить цікавий епізод із античних часів: "Коли Філіп, батько Александра, подолав при Херонеї атійців, то з великою радістю плескав у долоні, бігаючи серед війська і кричав: "Демостене, Демостене, я тебе переміг!" А той, Демостен, у битві й не брав участі. Але тому, що за порадою і намовою Демостена атійці розпочали боротьбу проти Філіпа, то цей вважав, що переміг не Аттику, але самого Демостена, мови якого цар боявся більше, ніж війська атійців" [5, с.424]. На думку польського вченого Т. Сінка, Демостенові завдячує Оріховський умінням аргументувати, а Цицеронові - впливом сказаного слова [10, с.5].
Безпосередньо ж навчався красномовства Оріховський в Італії, зокрема, в Болоньї, - про що сам і розповідає [8, с.592]; Наслідком стало те, що сам Оріховський невдовзі став взірцем для наслідування на батьківщині і предметом гордості за кордоном, де так само був знаним і популярним. Ось, наприклад, що писав відомий польський історик Мартин Кромер у вже згадуваному листі до Оріховського з цього приводу: "Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене" [7, с.96]. Мова, на думку українського мислителя,- великий дар: вона державу створила, права людям дала, міста збудувала, всім чеснотам людей навчила і дорогу їм до діяльності і до духовного спасіння нарешті показала" [5, с.424]. Відомі заклики Станіслава Оріховського до короля про вдосконалення старих і заснування нових "шкіл красномовства", з яких би виходили потрібні для держави оратори.
Прекрасне є категорією естетики, яка виражає ту грань естетичного освоєння світу, що відповідає ідеалові людини і супроводжується почуттям естетичної насолоди. Мірою прекрасного є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль його природних властивостей. Прекрасному з-поміж інших естетичних категорій надається особлива увага. Воно очолює список естетичних цінностей і є показником духовності і гуманності, досконалості і свободи, та основним поняттям естетики як науки. Прекрасним для людини в природі, в суспільстві і в самій собі, є все те, в чому вона знаходить досконале і життєутверджувальне, бажане і гармонійне, безкорисливе і облагороджувальне. Тому прекрасне є таким важливим і необхідним для людини, як благо, добро і щастя, воля і творчість. Як і без щастя, так і без прекрасного доля людини позбавляється сенсу, а життя - перспективи. Прагнучи до прекрасного, людина має важливі ціннісні орієнтири і проявляє активність, долає перешкоди і бореться за їх реалізацію. На відміну від античного уявлення про природу як про вічну і прекрасну даність, а також від середньовічного її розуміння як результату творення надприродної особистості, людина Відродження вперше відчула природу як естетично значиму конкретність, як предмет незацікавленого самодостатнього споглядання і задоволення. Природа була для ренесансної людини духовно насиченою, прекрасною дійсністю, якою вона прагнула художньо оволодіти.
Що стосується Оріховського, то він оперує категорією "прекрасне" найчастіше в трьох випадках: коли говорить про жінок, про форму правління в Польщі і про мистецтво. Жінка в нього є найніжнішою, найчарівнішою, найприємнішою з того всього, що створила природа, і дала чоловікові її немов якийсь прекрасний засіб для розради, до якої треба прямувати. Відтак одруження є найкращою формою взаємин між чоловіками та жінками. Тому целібат суперечить "найкращим поводирям у житті - природі і здоровому глузду" [3, с.17]. У жінок, - клянуся Богом, - більше приємності, ніж у чоловіків розсудливості, більше чарів, ніж у нас, більше порядку, до якого ми прямуємо". При цьому він закликає у свідки біблійних дружин Самсона, Давида чи Соломона, але також і приклад розпусниці Фріни [6, с.150].
Станіслав Оріховський добре засвоїв політичні теорії античних філософів, передусім Платона й Аристотеля, в творах яких мовиться про "найкращий" державний устрій, але мислив цілком оригінально. Найкращою, на його думку, формою правління є станова монархія, за якої король обирається, але не всім народом, а лише шляхтою, тобто мислитель віддає перевагу становій монархії, в якій влада короля обмежується законами. Королівство, на думку письменника-мислителя, є найкращим державним ладом насамперед із причин виборності короля й підпорядкованості всього в державі законам. Хід його думок вів до визнання монарха за шляхетського короля. Він відкидав тезу про спадковість трону. Виборний правитель, за його вченням, ставав виконавцем волі шляхти: що ж може бути прекраснішого від того, що той, якого влада у вас найвища і який не народився королем, але ви його королем зробили, послуговувався б тим мечем, який ви йому вручили, всього лише згідно з вашою волею?" Що ж стосується законів, то вони бувають найкращими, на думку мислителя тоді, коли в їх творенні беруть участь усі громадяни [3, с.88].
Читайте також: Розмаїття та багатство художніх світів прозових творів Станіслава Оріховського та Григорія Сковороди
Щодо мистецьких уподобань Станіслава Оріховського, то тут свідчень не багато, але вони є. І то досить суттєві. Зокрема, як уже зазначалося, він зустрічався у Віттенберзі з видатними німецькими художниками Альбрехтом Дюрером і Лукасом Кранахом Старшим. Згодом навіть інтерпретував художнє кредо Дюрера, ба, навіть хвалить німців за те, що вони "виняткову мужність поєднали з видатною мудрістю і шанують усі мистецтва, усі прекрасні науки, які належать до людських чеснот" [11, с.33-34]. Оріховський не був художником, але мав чудовий ораторський хист і стиль письма про що є багато свідчень, зокрема, й поцінування його таланту італійськими інтелектуалами, зокрема, Павлом Рамузієм, який писав до нашого мислителя: "Не допущу, аби твоя видатна і прекрасна поема ходила по Польщі як твір якогось невідомого автора, тим часом як справжній автор відомий і високоповажний. Я вже подбаю про це". І ще: "Здаєшся мені з-поміж свого великого народу найбільш гідним того, щоб саме через тебе люди пізнавали прекрасне. Багатьом твоя промова надзвичайно сподобалася; головне, що вона сповнена думок, які могли з’явитися тільки в голові добре вихованої людини" [3, с.587, 590].
Список використаних джерел
1. Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII століття. - К.: Основи, 2000. - 472 с.
2. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М.: Мысль, 1978. - 624 с.
3. Оріховський Станіслав. Твори. Упорядк., перекл. з лат. та старополь., вступна стаття, примітки Володимира Литвинова. - К.:Дніпро, 2004. - 672 с.
4. Роттердамський Еразм. Похвала глупоті, або Похвальне слово Дурості, виголошене Еразмом Ротердамським. Домашні бесіди. - К.: Основи,1993. - 320 с.
5. Antologia poezji polsko-łacińskiej 1470 - 1543. - Warszawa: PIW, 1956. - 342 s.
6. Koehler Krzysztof. Stanisław Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. - Kraków, 2004. - 564 s.
7. Kubala L. Stanisław Orzechowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacji w Polsce. - Lwów; Warszawa, 1908. - 106 s.
8. Orichoviana. Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski 1543 - 1566. - Cracoviae, 1891. - Vol. I. - 564 s.
9. Orzechowski St. Wybór pism. - Warszawa etc., 1972. - 324 s.
10. Sinko T. Erudycja klasyczna Orzechowskiego. - Kraków, 1939. - 118 s.
11. Stanislai Orichovii Opera: De bello adversus Turcas suscipiendo, ad Equites Polonos, Turcica prima. - Basiliae, s.a. [87].
1. Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII століття. - К.: Основи, 2000. - 472 с.
2. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М.: Мысль, 1978. - 624 с.
3. Оріховський Станіслав. Твори. Упорядк., перекл. з лат. та старополь., вступна стаття, примітки Володимира Литвинова. - К.:Дніпро, 2004. - 672 с.
4. Роттердамський Еразм. Похвала глупоті, або Похвальне слово Дурості, виголошене Еразмом Ротердамським. Домашні бесіди. - К.: Основи,1993. - 320 с.
5. Antologia poezji polsko-łacińskiej 1470 - 1543. - Warszawa: PIW, 1956. - 342 s.
6. Koehler Krzysztof. Stanisław Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. - Kraków, 2004. - 564 s.
7. Kubala L. Stanisław Orzechowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacji w Polsce. - Lwów; Warszawa, 1908. - 106 s.
8. Orichoviana. Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski 1543 - 1566. - Cracoviae, 1891. - Vol. I. - 564 s.
9. Orzechowski St. Wybór pism. - Warszawa etc., 1972. - 324 s.
10. Sinko T. Erudycja klasyczna Orzechowskiego. - Kraków, 1939. - 118 s.
11. Stanislai Orichovii Opera: De bello adversus Turcas suscipiendo, ad Equites Polonos, Turcica prima. - Basiliae, s.a. [87].