Ольга Лефтерова, КНУ ім. Тараса Шевченка
Латинськомовній літературі, яка сформувалась на території Західної Європи в період середньовіччя та Відродження, притаманні певні диспропорції та невідповідність у визначенні меж розвитку літературних явищ, спричинені нерівномірністю історичного розвитку, його фрагментарністю та накладанням різних історичних парадигм. Тому при дослідженні латинськомовної літератури, яка сформувалась на білорусько-українському терені, варто б було керуватися не тільки загальноприйнятою періодизацією, а й враховувати різний рівень розвитку літератур, оскільки та сама позначка на шкалі історичної вертикалі для різних регіонів може окреслювати геть відмінний рівень розвитку.
Читайте також: Візантійський культурний код у віршах полемічного спрямування
Тому перспективним і плідним, на нашу думку, є вивчення латинськомовної української літератури в контексті проблематики доби пізнього Відродження, особливо враховуючи те, що це питання досі не було предметом спеціального дослідження.
Світоглядні судження українських гуманістів, їхні міркування про українську національну культуру та суспільне буття, філософські роздуми, яскраво представлені в творах латинськомовних українських авторів, в аспекті даної проблематики можуть трактуватися як маркери маньєристичної літератури. Термін "маньєризм" (mannerism, від італ. maniera - стиль, манера) набув популярності завдяки художникові й біографу XIV ст. Вазарі, який вживав його на позначення високої міри граційності, врівноваженості та витонченості в мистецтві. Тому термін "маньєризм" прикладали до літератури, якій властива метафорична насиченість, вишуканість і глибина у розкритті філософських аспектів буття.
Для маньєризму дуже важливим є становище індивідуального "я", власний modus vivendi, наявність так званої базової реальності.
Термін "базова реальність" уперше з'явився в працях німецького дослідника Хоке у другій половині ХХ століття. На думку вченого, принцип базової реальності в добу середньовіччя та Відродження був визначальним. Люди вірили в те, що називається equilibrum prodistinata ("напередвизначена рівновага"). Вважалося, що через все життя людини - чи то індивідуальне, чи то приватне, чи то соціальне - проходила дуже точна вісь, якої вона мала дотримуватися. І якщо хтось наважиться від неї віддалитися, то необхідно було точно знати, куди й наскільки далеко можна відхилятися від основної реальності, щоб не втратити з нею зв'язок, оскільки розрив зв'язку робив неможливим повернення до базової реальності.
Хоке вважав, що equilibrum prodistinata чітко простежується на всіх етапах культурного розвитку людства від часів античності, але в перехідні етапи вона стає найвагомішою. На думку німецького вченого, занепад Греції та Риму, кінець середньовіччя, доба пізнього Відродження та бароко, епоха гуманізму та просвітництва й новочасся з її авангардизмом, сюрреалізмом та іншими такого роду "ізмами" - все це втіленнями "базової реальності" й водночас відхиленнями від неї.
Читайте також: Володимир Литвинов: "Популяризація цієї досі малодослідженої сторінки вітчизняної літератури все ще залишається актуальним завданням"
Зокрема в період пізнього Відродження equilibrum prodistinata відбиває різні ідеї та світогляди в контексті "внутрішньої людини", яка не має в космосі жодного відповідника й глибини, якої можна пізнати лише за допомогою надприродного світла благодаті [Литвинов 2000].
Внутрішній семантичний світ базової реальності для латинськомовної літератури, що виникла на східнослов'янському терені, має проблемний статус, оскільки християнство - стрижневий елемент "я" тогочасної людини - в новому контексті тлумачиться як учення про людську мораль, що співвідноситься з природними законами.
Українських мислителів проблема самопізнання та пізнання світобудови бентежила здавна, ще від давньокиївських часів, коли концепція "внутрішньої" людини, самопізнання, самовдосконалення посідала чільне місце в їхніх роздумах у межах християнської етичної системи (Автори літописів Нестор, Сильвестр, "Слово про закон і благодать" Іларіона, Володимир Мономах "Повчання").
У XVI - поч. XVII ст. цю традицію продовжили Станіслав Оріховський, Мелетій Смотрицький, Ісая Копинський, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Вона простежується також у поетичних, філософських і риторичних курсах, що викладалися в Києво-Могилянській Академії, зокрема в латиномовних віршах, наведених у них: "Cedrus pharetrati Rossiano Orpheo" (1702) Іларіона Ярошевицького, "Congeries praeceptorum rhetoricum" (1729/1730) Гната Бузановського, "Hortus poeticus legendigratia flores et fructus ligatae et solutae orationes" (1736/1737) Митрофана Довгалевського, "Regia regis animorum Appollini" (1739/1740) Павла Конюскевича, "Philosophia juxta numerum quatuor facultatum quadripartita" (1749) Григорія Кониського та ін.
У контексті проблематики реформаційних і контреформаційних течій українські інтелектуали XVI ст. висвітлювали й розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму та християнського гуманізму, що трактували людину як найвищу цінність. Ці концепції лежали в підґрунті equilibrum prodistinata, а відтак і в основі "константи маньєризму".
Хоке вважав, що в процесі відтворення та пояснення equilibrum prodistinata автор розтинає базову реальність на складові, тобто "здійснює аналітичне вбивство" питання або описуваного предмета. Проте, як зазначає автор, "... якщо безперервно розтинати певну річ на окремі дискретні частини, навряд чи можна отримати щось інше, крім нескінченної подільності" [цит. за Головиным 2003, 86-105].
Таке аналітичне розтинання об'єкта можна спостерігати у творах патристичної літератури та в літературі пізнього ренесансу. Зокрема, завдяки творам візантійців Григорія Назіанзина та Григорія Ниського склався образ людини, яка хоч і була створена Богом за його подобою, але внаслідок гріхопадіння стала неповноцінною, зіпсованою, а її духовну сутність закрила завіса нездорових пристрастей, морального та фізичного приниження. Гріхопадіння людини вважалось у християнстві найбільшою космічною провиною, спокутувати яку взявся допомогти їй сам Бог, олюднений в особі Христа. Таке саме аналітичне розсічення equilibrum prodistinata можна простежити в творах Станіслава Оріховського, який в контексті проблематики реформаційних та контреформаційних течій висвітлює питання папського примату, сходження Святого духа, целібату священиків. Не заперечуючи одкровень і навіть посилаючись на Святе Письмо й історію, Оріховський виходить із оптимістичного погляду на людину, її свободу та можливість спасіння її душі. Питання, які порушує Оріховський у своїх трактатах, стосуються й церковного, й світського життя, оскільки автор розглядає людину крізь призму не тільки духовних, а й властивих їй матеріальних потреб. С. Оріховський, прагнучи залучити до полеміки свого читача, перебуває практично постійно діалозі задля пошуку істини, з'ясування складних теологічно-філософських питань.
Автори творів спочатку намагаються, свідомо чи несвідомо, віднайти причиново-наслідкові зв'язки, аналітично розділити філософські, моральні та естетичні поняття, щоб зрозуміти їх, а потім поєднати їх знову. Проте малюнок, який отримує митець, відтворює вже трохи іншу реальність, ніж реальність "зовнішня". Відтворення "базової реальності" в таких творах подібне до того, що греки називали "мімезис". (У "Поетиці" Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис)). Подібне відтворення "базової реальності" потребує особливих риторичних засобів та риторичних фігур. Традиційні риторичні фігури та тропи - порівняння, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота - не надто змінюють художній об'єкт. Вони відтворюють або частину об'єкта, видаючи його за ціле, або порівнюють об'єкт із іншим об'єктом, не змінюючи суть самої базової реальності. Проте художній текст є не низкою тропів, а системою образів і інтенцій, він може розглядатися, як поле з розсіяною в ньому інформацією, за допомогою текстотвірних категорій концептуально організованою вздовж осі парадигматики та синтагматики. Автор створює власну систему поглядів та концептів.
Читайте також: Заповіт сандомирського воєводи Яна Тарла (1750 p.)
Щоб створити адекватну картину авторської образності, яка відтворює характер внутрішньої динаміки "базової реальності" та панораму ментального світу митця, необхідне розуміння онтології художнього тексту та його складових. Традиційний аналіз риторичних фігур і засобів тільки на рівні горизонтального контексту унеможливлює розуміння глибини авторського світобачення й особливостей побудови базової реальності певної епохи. Тому виникає потреба дослідити змістові ознаки тексту та його текстотвірні категорії, яке може дати повну й об'єктивну картину його стильової приналежності.
Для маньєристичного тексту, який, з одного боку, тяжіє до реальності, а з іншого боку, відтворює цю реальність у дуже своєрідній формі, зростає роль і значення такої важливої текстотвірної категорії, як пресупозиція, що визначає інформативну глибину та багатоплановість художнього тексту. Категорію пресупозиції розглядають як засіб об'єктивації позатекстової основи (прецедентного тексту) у складі певного тексту через метакомпонент, або пресупозитив.
Актуалізація прецедентних текстів у мовному потоці здійснюється з допомогою текстового метакомпонента (МК). Опорний текстовий компонент у лінгвістиці характеризується як семіотичний спосіб ведення ЛТ: звернення до оригіналу опосередковано натяком, алюзією, завдяки чому в процес комунікації включається або весь текст, або окремі його фрагменти, що співвідносяться з ситуацією спілкування [Караулов 2002, 217].
МК співвідносять із такими поняттям як інтекст [Тороп 1981, 139], тоді об'єктивація ЛТ подається як різні форми "чужого слова" ("тексти в тексті"). З іншого боку, МК трактуються як пресупозитиви [Николаева 1987, 133-136], з допомогою яких прояснюється "семантичний візерунок" основного тексту, з'єднуються, посилюються і скріплюються різноманітні його елементи [Вежбицкая 1982, 237].
Стосовно загальних характеристик визначення функціонального навантаження МК - це "виявлення неочевидних смислових кореляцій, які включають загальну систему смислових зв'язків певного тексту, внаслідок чого аналіз МК є невіддільним від загальних методів аналізу тексту загалом [Николаева 1987, 136]. МК пов'язаний із такими видами текстової інформації, як денотативна (семантична) та емотивна (стилістична) [Чередниченко 1987, 156].
У літературних творах маньєристичної доби МК може виступати мовною об'єктивацією "базової реальності", яка на текстовому рівні реалізується у вигляді фонової інформації. Лінгвістична реалізація МК у структурі такого художнього тексту реалізується на рівні мовної, семіотичної, просодичної та графічної системи. На мовному рівні МК може проявлятися в різних аспектах, стилістичному зокрема.
На стилістичному рівні засобом експлікації МК у контексті маньєристичного тексту є суб'єктивні структури, що відображають полемічність художнього тексту та його метафоричність.
Під засобом полемічності маньєристичного художнього тексту в роботі розуміємо субстанційне перетворення мовного сегменту, яке супроводжується функціональним перетворенням і появою в тексті нової значущості, яка зумовлена вживанням його саме в цьому тексті [Чувакин 1991]. Тобто, засоби полемічності можуть розглядатися як специфічна форма реалізації метакомпоненту, який в авторському тексті сприймається не лише як знак базової значеннєвої позиції, а і як форма вираження індивідуально-авторського сприйняття. І тут найчастотнішими можуть вважатися діалогізація та цитація, які виявляють диференційовану систему полемічних або діалогічних модальностей.
Читайте також: Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...
Полемічність реалізується в тексті через введення в авторську мову чужого голосу за допомогою конструкцій прямої та непрямої мови. Наприклад, в авторські роздуми вводиться уявна ситуація діалогу за допомогою прямої мови: "...Ти вдасися до крайнього й останнього засобу й скажеш: "Відлучаю тебе від церкви!" Що це на словах і на ділі означає, невдовзі побачимо..." - звертається автор до Папи Юлія. - "Спочатку добре подумай, Юлію! Бо бачиш, як усяке відлучення терпить поразку й на кого спрямувалося - потребує сили" [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Вживання прямої мови створює в авторському тексті враження вірогідності та достеменності, хоча дослівність передачі чужої мови є досить умовною. З іншого боку, достеменність і вірогідність прямої мови є одним із її граматичних атрибутів, у складі якого зберігаються лексичні, граматичні та стилістичні особливості чужої мови. Наведений уривок яскраво відбиває рівень відхилення автора від наявної "базової реальності".
У процесі спілкування з відомою авторові особою (у наведеному прикладі з папою Юлієм), думки якого Оріховський може передбачити, складається діалог із реальною семантичною основою, що містить обмін репліками внутрішньої бесіди, тобто певне повідомлення та реакцію на нього. У підтексті бачимо бажання автора переконливо подати свою позицію та залучити на свій бік читача, оскільки для самого Оріховського Церква є не просто історичним інститутом, який є спадкоємцем апостольської Церкви. Це, передусім, Церква Божа, що існує на небесах.
Іншим характерним засобом реалізації МК в маньєристичному тексті є ситуація діалогу автора з самим собою. Для побудови такого діалогу не передбачена участь співрозмовника або співрозмовник існує віртуально. "І це справді так, хоча твої пропонтифіки змушують усіх це заперечувати. Чому, гадають вони, латинці відкидають келих вічного порятунку й стають нечестивцями? Кидають дружин і стають перелюбниками? Отже, чи не краще відмовитись від понтифіка? О ні, звичайно ж, хай живе понтифік! Але хай краще зникне..., якщо запропонує нам іншу особу для порятунку замість Христа Господа..." [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Роздуми автора, іноді його сумніви, складають семантичну основу моделі й передаються як внутрішня суперечка між різними акцентами власного голосу, що може інтерпретуватися як індивідуалізована полеміка, так званий діалог "неузгоджених голосів": "Бо що, скажи, триматиме нас у твоїй вірі? Може, ваша триверха корона? Однак вона більше відлякує, ніж прихиляє. Чи, може, хрест, твоєю ногою потоптаний? А може Христос...?...". Тому в авторському тексті багато риторичних запитань, в яких зосереджена реакція того, хто відповідає уявному опонентові. Часто за ними йдують лаконічні відповіді, іноді - категоричні, іноді - неоднозначні, залежно від авторських інтенцій. Риторичне запитання не потребує відповіді, а повідомлення, яке міститься в риторичному запитанні, пов'язане з вираженням різних в емоційному плані значень, - прийняття, схвалення або заперечення.
Саме завдяки таким конструкціям текст набуває динамічності, оскільки, з одного боку, вони розчленовують equilibrum prodistinata, з іншого - об'єднують її.
МК, який актуалізується в полемічному тексті ситуацією діалогу, може вводитися також конструкцією з непрямою мовою. "Але, скажеш, позбуваєтесь голови через якуь дрібничку і то напевно. То ж бо й є, що голова за власним розсудом, а не з нашої провини, сама відривається від нас" [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Нерозчленованість непрямої мови пояснюється тим, що в ній фіксується передусім мова художника-маньєриста: глибоко проникаючи у внутрішню будову світу, він відтворює емоційну напруженість внутрішнього мовлення.
Тексти очевидних або прихованих діалогів - як засіб реалізації МК в маньєристичному тексті - є синтаксичним сплавом, у якому синтезуються моделі чужої мови зі своєрідним авторським текстом. Високий рівень експресії наведених моделей діалогізації підкріплюється коливанням суб'єктивних полів, що виявляється в окличних і питальних конструкціях.
Полемічність маньєристичного тексту на рівні МК може бути також представлена засобами цитації, що зумовлюється її функцією другого голосу, оскільки, на думку М. Бахтіна, справді творчий голос може бути тільки другим. МК на рівні реалізації цитат можуть розглядатися як маркери маньєристичного тексту, оскільки в будь-якій цитації відбувається процес перетворення об'єктивної інформації на модальну [Арутюнова 1992, 64]. Цитата використовується у маньєристичному тексті як пряме віддзеркалення прототексту без будь-яких змін і деформацій і як його вільна інтерпретація, оскільки цитата, представляючи текст-джерело і вступаючи у взаємодію з семантикою художнього тексту, в якому вона вживається, зазнає певної смислової трансформації, що пояснююється багаторівневістю компонентів змістової структури тексту. Творцям латинськомовної літератури на теренах Східної Європи було властиве нове бачення текстів Святого Письма, де Біблія сприймалась не як усталена церковна догма, а як богонатхненна істина, спрямована на піднесення людини, ведучи її шляхом досконалості від темряви до світла. Тому моральні постулати Біблії могли часом актуалізуватися в довільній формі.
Tu autem replica mihi paulisper hunc librum ad hoc ex Mattheae lege.
Lex.
Itaque iam non sunt duo una caro quos ergo Deus coniunxit non separet. Haec lex est quasi quidam superiorum legum Epilogus: in qua hoc praecipitur, ne quis hominum audeat hanc tantam necessitudinem animorum atque rerum in matriomonio violare [Stanislai Orichovii 1551/1554].
Виступаючи проти прийняття закону про целібат, який суперечив не тільки людській природі, а й завітам самого Господа, автор звертається до наставлянь Матвія насамперед тому, що, на його думку, це твердження є епілогом до всіх попередніх настанов, якими керуються люди в житті.
Розглядаючи наставляння від Матвія в ширшому аспекті, С. Оріховський зазначає, що якщо інші закони тільки вказують на силу шлюбу між жінкою і чоловіком, то останній не лише нагадує про шлюб, а й забороняє людині, наділеній владою, розлучати тих, кого з'єднав сам Господь Бог. Негативне ставлення автора до целібату зумовлюється насамперед тим, що безшлюбність суперечить природі людини як Божого створіння. І тому в житті необхідно керуватися природним правом і Божественним законом. "Як матерія вимагає форми, так і жінка - чоловіка", - пише Оріховський, перефразовуючи Аристотеля [Orichoviana].
Іншим видом реалізації МК на рівні цитації є переказ, який попри трансформацію, зберігає початковий зміст прототексту. Вдаючись до переказу, автор ставить перед собою завдання не стільки відтворити форму, скільки, з одного боку, передати основну думку, закладену в цю форму, що є вихідною точкою для подальших міркувань, а з іншого - розширити семантичний простір тексту. Висловлювання зберігає зміст, тотожній змісту джерела. При переказі відхилення від базової реальності є мінімальним, тоді як деформована цитата може служити засобом максимального відхилення. Проте і переказ, і деформована цитата в цьому аспекті можуть розглядатися як псевдоцитата.
Читайте також: Похвальна поезія у творчості Тараса Шевченка
Таким чином, залежно від прагматичної спрямованості твору, зв'язки між авторським текстом і прототекстом можуть бути ускладнені, полемічність художнього тексту може бути розширена або звужена, що дає авторові змогу аналітично розділяти об'єкт, витворюючи нову реальність, і водночас повертатися до своєї базової реальності, не відхиляючись від неї надто далеко.
Література:
1. Арутюнова Н. Диалогическая модальность и явлення цитации. Человеческий фактор в языке: Коммуникация. Модальность. Дейксис. - М., 1992.
2. Вежбицкая А. Дескрипция или цитация / Пер. с англ. С.А. Крылова // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XIII. Логика и лингвистика (Проблемы референции). - М.: Радуга, 1982. С. 237-262.
3. Головин Е. Приближение к Снежной королеве. - М.: Арктогея-центр, 2003. - С. 86-105.
4. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М.: Едиториал УРСС, 2002. - 264 с.
5. Литвинов В.В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К. : Основи, 2000. http://litopys.org.ua/lytv/lyt.htm.
6. Николаева Т.М. Метатекст и его функции в тексте // Исследования по структуре текста. - М., 1987. - С. 133-147.
7. Тороп П.Х. Проблема интекста // Текст в тексте. Труды по знаковым системам XIV. Ученые записки Тартусского гос. ун-та. - Тарту, 1981. - С. 33-44.
8. Чувакин А.А. Смешанная коммуникация в художественном тексте: Основы звокационного исследования. - Барнаул, 1991.
9. Чередниченко А.И. Деловая информация и средства ее передачи в тексте // Семантика цілого текста: тезисы выступлений на совещании. Одеса,1985. - М, 1987. - С. 150-156
10. Stanislai Orichovii. Opera. Ad Julium Tertium Pontificum Maximum. Supplicatio de approbando matrimonio a se initio. - Baziliae s. a. - P. 132-192.
11. Stanislai Orichovii. Rutheni De lege Coelibatus contra Syricium in concilio habita oratio ejusdern Stanislai ad Julium Tertium Pont. Max. Supplicatio de approbando matrimonio a se in., De bello adversus Turcas suscipiendo ad Equites Polonos Turcia prima. Ad Sigismundum Poloniae Regem, Turcica secunda. Basiliae, 1551/1554. - 292 p.
12. Orichoviana. Opera inedita et epistuiae Stanislai Orzechowski. 1543-1566. - Cracoviae, 1891.
1. Арутюнова Н. Диалогическая модальность и явлення цитации. Человеческий фактор в языке: Коммуникация. Модальность. Дейксис. - М., 1992.
2. Вежбицкая А. Дескрипция или цитация / Пер. с англ. С.А. Крылова // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XIII. Логика и лингвистика (Проблемы референции). - М.: Радуга, 1982. С. 237-262.
3. Головин Е. Приближение к Снежной королеве. - М.: Арктогея-центр, 2003. - С. 86-105.
4. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М.: Едиториал УРСС, 2002. - 264 с.
5. Литвинов В.В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К. : Основи, 2000. http://litopys.org.ua/lytv/lyt.htm.
6. Николаева Т.М. Метатекст и его функции в тексте // Исследования по структуре текста. - М., 1987. - С. 133-147.
7. Тороп П.Х. Проблема интекста // Текст в тексте. Труды по знаковым системам XIV. Ученые записки Тартусского гос. ун-та. - Тарту, 1981. - С. 33-44.
8. Чувакин А.А. Смешанная коммуникация в художественном тексте: Основы звокационного исследования. - Барнаул, 1991.
9. Чередниченко А.И. Деловая информация и средства ее передачи в тексте // Семантика цілого текста: тезисы выступлений на совещании. Одеса,1985. - М, 1987. - С. 150-156
10. Stanislai Orichovii. Opera. Ad Julium Tertium Pontificum Maximum. Supplicatio de approbando matrimonio a se initio. - Baziliae s. a. - P. 132-192.
11. Stanislai Orichovii. Rutheni De lege Coelibatus contra Syricium in concilio habita oratio ejusdern Stanislai ad Julium Tertium Pont. Max. Supplicatio de approbando matrimonio a se in., De bello adversus Turcas suscipiendo ad Equites Polonos Turcia prima. Ad Sigismundum Poloniae Regem, Turcica secunda. Basiliae, 1551/1554. - 292 p.
12. Orichoviana. Opera inedita et epistuiae Stanislai Orzechowski. 1543-1566. - Cracoviae, 1891.