Пресупозитиви в латинськомовному тексті пізньоренесансної доби

Вивчення впливу доби Відродження на розвиток латинськомовної літератури викликає палкі дискусії в наукових колах. Складність у розв'язанні питання про стильову класифікацію латинськомовної літератури доби середньовіччя та доби Відродження полягає в тому, що критерії, за якими можна було б описати латинськомовну літературу Східної Європи, ще й досі не визначені. Макроструктура ренесансних літератур згаданого мовно-культурного терену пов'язана передусім із принципами, на яких ґрунтується поняття літературної епохи на різних історич­них етапах. Тому ознаки стилю латинськомовної літератури доби, перехідної від ренесансу до бароко, має свої особливості й відмінності. Своєрідність латинськомовної літератури, яка сформувалась на території Східної Європи, зумовлена на­самперед тим, що порубіжжя ХV-ХVІІ ст. являє поєднання структурних полюсів, у якому відбувається взаємне тяжіння й водночас відштовхування різних худож­ніх традицій, співіснування ренесансних і постренесансних явищ, які заступають одне одне в довільному порядку.

Ольга Лефтерова, КНУ ім. Тараса Шевченка

Латинськомовній літературі, яка сформувалась на території Західної Європи в період середньовіччя та Відродження, притаманні певні диспропорції та невідповід­ність у визначенні меж розвитку літературних явищ, спричинені нерівномірністю історичного розвитку, його фрагментарністю та накладанням різних історичних парадигм. Тому при дослідженні латинськомовної літератури, яка сформувалась на білорусько-українському терені, варто б було керуватися не тільки загальноприй­нятою періодизацією, а й враховувати різний рівень розвитку літератур, оскільки та сама позначка на шкалі історичної вертикалі для різних регіонів може окреслювати геть відмінний рівень розвитку.

Читайте також: Візантійський культурний код у віршах полемічного спрямування

Тому перспективним і плідним, на нашу думку, є вивчення латинськомовної української літератури в контексті проблематики доби пізнього Відродження, особливо враховуючи те, що це питання досі не було предметом спеціального дослідження.

Світоглядні судження українських гуманістів, їхні міркування про українську національну культуру та суспільне буття, філософські роздуми, яскраво представ­лені в творах латинськомовних українських авторів, в аспекті даної проблемати­ки можуть трактуватися як маркери маньєристичної літератури. Термін "маньє­ризм" (mannerism, від італ. maniera - стиль, манера) набув популярності завдяки художникові й біографу XIV ст. Вазарі, який вживав його на позначення високої міри граційності, врівноваженості та витонченості в мистецтві. Тому термін "мань­єризм" прикладали до літератури, якій властива метафорична насиченість, вишука­ність і глибина у розкритті філософських аспектів буття.

Для маньєризму дуже важливим є становище індивідуального "я", власний modus vivendi, наявність так званої базової реальності.

Термін "базова реальність" уперше з'явився в працях німецького дослідника Хо­ке у другій половині ХХ століття. На думку вченого, принцип базової реальності в добу середньовіччя та Відродження був визначальним. Люди вірили в те, що нази­вається equilibrum prodistinata ("напередвизначена рівновага"). Вважалося, що через все життя людини - чи то індивідуальне, чи то приватне, чи то соціальне - прохо­дила дуже точна вісь, якої вона мала дотримуватися. І якщо хтось наважиться від неї віддалитися, то необхідно було точно знати, куди й наскільки далеко можна відхилятися від основної реальності, щоб не втратити з нею зв'язок, оскільки роз­рив зв'язку робив неможливим повернення до базової реальності.

Хоке вважав, що equilibrum prodistinata чітко простежується на всіх етапах куль­турного розвитку людства від часів античності, але в перехідні етапи вона стає най­вагомішою. На думку німецького вченого, занепад Греції та Риму, кінець середньо­віччя, доба пізнього Відродження та бароко, епоха гуманізму та просвітництва й новочасся з її авангардизмом, сюрреалізмом та іншими такого роду "ізмами" - все це втіленнями "базової реальності" й водночас відхиленнями від неї.

Читайте також: Володимир Литвинов: "Популяризація цієї досі малодослідженої сторінки вітчизняної літератури все ще залишається актуальним завданням"

Зокрема в період пізнього Відродження equilibrum prodistinata відбиває різні ідеї та світогляди в контексті "внутрішньої людини", яка не має в космосі жодного від­повідника й глибини, якої можна пізнати лише за допомогою надприродного світла благодаті [Литвинов 2000].

Внутрішній семантичний світ базової реальності для латинськомовної літера­тури, що виникла на східнослов'янському терені, має проблемний статус, оскіль­ки християнство - стрижневий елемент "я" тогочасної людини - в новому кон­тексті тлумачиться як учення про людську мораль, що співвідноситься з природ­ними законами.

Українських мислителів проблема самопізнання та пізнання світобудови бенте­жила здавна, ще від давньокиївських часів, коли концепція "внутрішньої" людини, самопізнання, самовдосконалення посідала чільне місце в їхніх роздумах у межах християнської етичної системи (Автори літописів Нестор, Сильвестр, "Слово про закон і благодать" Іларіона, Володимир Мономах "Повчання").

У XVI - поч. XVII ст. цю традицію продовжили Станіслав Оріховський, Мелетій Смотрицький, Ісая Копинський, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Вона простежується також у поетичних, філософських і риторичних кур­сах, що викладалися в Києво-Могилянській Академії, зокрема в латиномовних вір­шах, наведених у них: "Cedrus pharetrati Rossiano Orpheo" (1702) Іларіона Ярошевицького, "Congeries praeceptorum rhetoricum" (1729/1730) Гната Бузановського, "Hortus poeticus legendigratia flores et fructus ligatae et solutae orationes" (1736/1737) Митрофана Довгалевського, "Regia regis animorum Appollini" (1739/1740) Павла Конюскевича, "Philosophia juxta numerum quatuor facultatum quadripartita" (1749) Григорія Кониського та ін.

У контексті проблематики реформаційних і контреформаційних течій українські інтелектуали XVI ст. висвітлювали й розвивали ідеї гуманістичного антропоцент­ризму та християнського гуманізму, що трактували людину як найвищу цінність. Ці концепції лежали в підґрунті equilibrum prodistinata, а відтак і в основі "констан­ти маньєризму".

Хоке вважав, що в процесі відтворення та пояснення equilibrum prodistinata ав­тор розтинає базову реальність на складові, тобто "здійснює аналітичне вбивство" питання або описуваного предмета. Проте, як зазначає автор, "... якщо безперервно розтинати певну річ на окремі дискретні частини, навряд чи можна отримати щось інше, крім нескінченної подільності" [цит. за Головиным 2003, 86-105].

Таке аналітичне розтинання об'єкта можна спостерігати у творах патристичної літератури та в літературі пізнього ренесансу. Зокрема, завдяки творам візантійців Григорія Назіанзина та Григорія Ниського склався образ людини, яка хоч і була створена Богом за його подобою, але внаслідок гріхопадіння стала неповноцінною, зіпсованою, а її духовну сутність закрила завіса нездорових пристрастей, морально­го та фізичного приниження. Гріхопадіння людини вважалось у християнстві най­більшою космічною провиною, спокутувати яку взявся допомогти їй сам Бог, олюд­нений в особі Христа. Таке саме аналітичне розсічення equilibrum prodistinata мож­на простежити в творах Станіслава Оріховського, який в контексті проблематики реформаційних та контреформаційних течій висвітлює питання папського примату, сходження Святого духа, целібату священиків. Не заперечуючи одкровень і навіть посилаючись на Святе Письмо й історію, Оріховський виходить із оптимістичного погляду на людину, її свободу та можливість спасіння її душі. Питання, які пору­шує Оріховський у своїх трактатах, стосуються й церковного, й світського життя, оскільки автор розглядає людину крізь призму не тільки духовних, а й властивих їй матеріальних потреб. С. Оріховський, прагнучи залучити до полеміки свого читача, перебуває практично постійно діалозі задля пошуку істини, з'ясування складних теологічно-філософських питань.

Автори творів спочатку намагаються, свідомо чи несвідомо, віднайти причино­во-наслідкові зв'язки, аналітично розділити філософські, моральні та естетичні по­няття, щоб зрозуміти їх, а потім поєднати їх знову. Проте малюнок, який отримує митець, відтворює вже трохи іншу реальність, ніж реальність "зовнішня". Відтво­рення "базової реальності" в таких творах подібне до того, що греки називали "мімезис". (У "Поетиці" Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як іміта­цію (мімезис) дії (праксис)). Подібне відтворення "базової реальності" потребує особливих риторичних засобів та риторичних фігур. Традиційні риторичні фігури та тропи - порівняння, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота - не надто змінюють художній об'єкт. Вони відтворюють або частину об'єкта, видаючи його за ціле, або порівнюють об'єкт із іншим об'єктом, не змінюючи суть самої базової реальності. Проте художній текст є не низкою тропів, а системою образів і інтенцій, він може розглядатися, як поле з розсіяною в ньому інформацією, за допомогою текстотвірних категорій концептуально організованою вздовж осі парадигматики та синтаг­матики. Автор створює власну систему поглядів та концептів.

Читайте також: Заповіт сандомирського воєводи Яна Тарла (1750 p.)

Щоб створити адекватну картину авторської образності, яка відтворює характер внутрішньої динаміки "базової реальності" та панораму ментального світу митця, необхідне розуміння онтології художнього тексту та його складових. Традиційний аналіз риторичних фігур і засобів тільки на рівні горизонтального контексту уне­можливлює розуміння глибини авторського світобачення й особливостей побудови базової реальності певної епохи. Тому виникає потреба дослідити змістові ознаки тексту та його текстотвірні категорії, яке може дати повну й об'єктивну картину його стильової приналежності.

Для маньєристичного тексту, який, з одного боку, тяжіє до реальності, а з іншо­го боку, відтворює цю реальність у дуже своєрідній формі, зростає роль і значення такої важливої текстотвірної категорії, як пресупозиція, що визначає інформативну глибину та багатоплановість художнього тексту. Категорію пресупозиції розгляда­ють як засіб об'єктивації позатекстової основи (прецедентного тексту) у складі пев­ного тексту через метакомпонент, або пресупозитив.

Актуалізація прецедентних текстів у мовному потоці здійснюється з допомогою текстового метакомпонента (МК). Опорний текстовий компонент у лінгвістиці ха­рактеризується як семіотичний спосіб ведення ЛТ: звернення до оригіналу опосе­редковано натяком, алюзією, завдяки чому в процес комунікації включається або весь текст, або окремі його фрагменти, що співвідносяться з ситуацією спілкування [Караулов 2002, 217].

МК співвідносять із такими поняттям як інтекст [Тороп 1981, 139], тоді об'єкти­вація ЛТ подається як різні форми "чужого слова" ("тексти в тексті"). З іншого бо­ку, МК трактуються як пресупозитиви [Николаева 1987, 133-136], з допомогою яких прояснюється "семантичний візерунок" основного тексту, з'єднуються, поси­люються і скріплюються різноманітні його елементи [Вежбицкая 1982, 237].

Стосовно загальних характеристик визначення функціонального навантаження МК - це "виявлення неочевидних смислових кореляцій, які включають загальну систему смислових зв'язків певного тексту, внаслідок чого аналіз МК є невідділь­ним від загальних методів аналізу тексту загалом [Николаева 1987, 136]. МК пов'язаний із такими видами текстової інформації, як денотативна (семантична) та емо­тивна (стилістична) [Чередниченко 1987, 156].

У літературних творах маньєристичної доби МК може виступати мовною об'єктивацією "базової реальності", яка на текстовому рівні реалізується у вигляді фонової інформації. Лінгвістична реалізація МК у структурі такого ху­дожнього тексту реалізується на рівні мовної, семіотичної, просодичної та гра­фічної системи. На мовному рівні МК може проявлятися в різних аспектах, сти­лістичному зокрема.

На стилістичному рівні засобом експлікації МК у контексті маньєристичного тексту є суб'єктивні структури, що відображають полемічність художнього тексту та його метафоричність.

Під засобом полемічності маньєристичного художнього тексту в роботі розуміємо субстанційне перетворення мовного сегменту, яке супроводжується функціональ­ним перетворенням і появою в тексті нової значущості, яка зумовлена вживанням його саме в цьому тексті [Чувакин 1991]. Тобто, засоби полемічності можуть розг­лядатися як специфічна форма реалізації метакомпоненту, який в авторському текс­ті сприймається не лише як знак базової значеннєвої позиції, а і як форма виражен­ня індивідуально-авторського сприйняття. І тут найчастотнішими можуть вважати­ся діалогізація та цитація, які виявляють диференційовану систему полемічних або діалогічних модальностей.

Читайте також: Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...

Полемічність реалізується в тексті через введення в авторську мову чужого го­лосу за допомогою конструкцій прямої та непрямої мови. Наприклад, в авторські роздуми вводиться уявна ситуація діалогу за допомогою прямої мови: "...Ти вда­сися до крайнього й останнього засобу й скажеш: "Відлучаю тебе від церкви!" Що це на словах і на ділі означає, невдовзі побачимо..." - звертається автор до Папи Юлія. - "Спочатку добре подумай, Юлію! Бо бачиш, як усяке відлучення терпить поразку й на кого спрямувалося - потребує сили" [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Вживання прямої мови створює в авторському тексті враження вірогідності та достеменності, хоча дослівність передачі чужої мови є досить умовною. З іншого боку, достеменність і вірогідність прямої мови є одним із її граматичних атрибу­тів, у складі якого зберігаються лексичні, граматичні та стилістичні особливості чужої мови. Наведений уривок яскраво відбиває рівень відхилення автора від на­явної "базової реальності".

У процесі спілкування з відомою авторові особою (у наведеному прикладі з па­пою Юлієм), думки якого Оріховський може передбачити, складається діалог із реальною семантичною основою, що містить обмін репліками внутрішньої бесіди, тобто певне повідомлення та реакцію на нього. У підтексті бачимо бажання автора переконливо подати свою позицію та залучити на свій бік читача, оскільки для са­мого Оріховського Церква є не просто історичним інститутом, який є спадкоємцем апостольської Церкви. Це, передусім, Церква Божа, що існує на небесах.

Іншим характерним засобом реалізації МК в маньєристичному тексті є ситуація діалогу автора з самим собою. Для побудови такого діалогу не передбачена участь співрозмовника або співрозмовник існує віртуально. "І це справді так, хоча твої пропонтифіки змушують усіх це заперечувати. Чому, гадають вони, латинці відки­дають келих вічного порятунку й стають нечестивцями? Кидають дружин і стають перелюбниками? Отже, чи не краще відмовитись від понтифіка? О ні, звичайно ж, хай живе понтифік! Але хай краще зникне..., якщо запропонує нам іншу особу для порятунку замість Христа Господа..." [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Роздуми автора, іноді його сумніви, складають семантичну основу моделі й передаються як внутрі­шня суперечка між різними акцентами власного голосу, що може інтерпретуватися як індивідуалізована полеміка, так званий діалог "неузгоджених голосів": "Бо що, скажи, триматиме нас у твоїй вірі? Може, ваша триверха корона? Однак вона біль­ше відлякує, ніж прихиляє. Чи, може, хрест, твоєю ногою потоптаний? А може Христос...?...". Тому в авторському тексті багато риторичних запитань, в яких зосе­реджена реакція того, хто відповідає уявному опонентові. Часто за ними йдують лаконічні відповіді, іноді - категоричні, іноді - неоднозначні, залежно від авторсь­ких інтенцій. Риторичне запитання не потребує відповіді, а повідомлення, яке міс­титься в риторичному запитанні, пов'язане з вираженням різних в емоційному плані значень, - прийняття, схвалення або заперечення.

Саме завдяки таким конструкціям текст набуває динамічності, оскільки, з одно­го боку, вони розчленовують equilibrum prodistinata, з іншого - об'єднують її.

МК, який актуалізується в полемічному тексті ситуацією діалогу, може вводити­ся також конструкцією з непрямою мовою. "Але, скажеш, позбуваєтесь голови че­рез якуь дрібничку і то напевно. То ж бо й є, що голова за власним розсудом, а не з нашої провини, сама відривається від нас" [Stanislai Orichovii 1551/1554]. Нероз­членованість непрямої мови пояснюється тим, що в ній фіксується передусім мова художника-маньєриста: глибоко проникаючи у внутрішню будову світу, він відтво­рює емоційну напруженість внутрішнього мовлення.

Тексти очевидних або прихованих діалогів - як засіб реалізації МК в маньєристичному тексті - є синтаксичним сплавом, у якому синтезуються моделі чужої мови зі своєрідним авторським текстом. Високий рівень експресії наведених моделей діалогізації підкріплюється коливанням суб'єктивних полів, що виявляється в оклич­них і питальних конструкціях.

Полемічність маньєристичного тексту на рівні МК може бути також представ­лена засобами цитації, що зумовлюється її функцією другого голосу, оскільки, на думку М. Бахтіна, справді творчий голос може бути тільки другим. МК на рівні реалізації цитат можуть розглядатися як маркери маньєристичного тексту, оскільки в будь-якій цитації відбувається процес перетворення об'єктивної інформації на модальну [Арутюнова 1992, 64]. Цитата використовується у маньєристичному тек­сті як пряме віддзеркалення прототексту без будь-яких змін і деформацій і як його вільна інтерпретація, оскільки цитата, представляючи текст-джерело і вступаючи у взаємодію з семантикою художнього тексту, в якому вона вживається, зазнає пев­ної смислової трансформації, що пояснююється багаторівневістю компонентів змістової структури тексту. Творцям латинськомовної літератури на теренах Східної Європи було властиве нове бачення текстів Святого Письма, де Біблія сприймалась не як усталена церковна догма, а як богонатхненна істина, спрямована на піднесен­ня людини, ведучи її шляхом досконалості від темряви до світла. Тому моральні постулати Біблії могли часом актуалізуватися в довільній формі.

Tu autem replica mihi paulisper hunc librum ad hoc ex Mattheae lege.
Lex.

Itaque iam non sunt duo una caro quos ergo Deus coniunxit non separet. Haec lex est quasi quidam superiorum legum Epilogus: in qua hoc praecipitur, ne quis hominum audeat hanc tantam necessitudinem animorum atque rerum in matriomonio violare [Stanislai Orichovii 1551/1554].

Виступаючи проти прийняття закону про целібат, який суперечив не тільки людській природі, а й завітам самого Господа, автор звертається до наставлянь Мат­вія насамперед тому, що, на його думку, це твердження є епілогом до всіх поперед­ніх настанов, якими керуються люди в житті.

Розглядаючи наставляння від Матвія в ширшому аспекті, С. Оріховський зазна­чає, що якщо інші закони тільки вказують на силу шлюбу між жінкою і чоловіком, то останній не лише нагадує про шлюб, а й забороняє людині, наділеній владою, розлучати тих, кого з'єднав сам Господь Бог. Негативне ставлення автора до целі­бату зумовлюється насамперед тим, що безшлюбність суперечить природі людини як Божого створіння. І тому в житті необхідно керуватися природним правом і Бо­жественним законом. "Як матерія вимагає форми, так і жінка - чоловіка", - пише Оріховський, перефразовуючи Аристотеля [Orichoviana].

Іншим видом реалізації МК на рівні цитації є переказ, який попри трансфор­мацію, зберігає початковий зміст прототексту. Вдаючись до переказу, автор ста­вить перед собою завдання не стільки відтворити форму, скільки, з одного боку, передати основну думку, закладену в цю форму, що є вихідною точкою для пода­льших міркувань, а з іншого - розширити семантичний простір тексту. Вислов­лювання зберігає зміст, тотожній змісту джерела. При переказі відхилення від базової реальності є мінімальним, тоді як деформована цитата може служити за­собом максимального відхилення. Проте і переказ, і деформована цитата в цьому аспекті можуть розглядатися як псевдоцитата.

Читайте також: Похвальна поезія у творчості Тараса Шевченка

Таким чином, залежно від прагматичної спрямованості твору, зв'язки між автор­ським текстом і прототекстом можуть бути ускладнені, полемічність художнього тексту може бути розширена або звужена, що дає авторові змогу аналітично розді­ляти об'єкт, витворюючи нову реальність, і водночас повертатися до своєї базової реальності, не відхиляючись від неї надто далеко.

Література:
1. Арутюнова Н. Диалогическая модальность и явлення цитации. Человеческий фактор в языке: Коммуникация. Модальность. Дейксис. - М., 1992.
2. Вежбицкая А. Дескрипция или цитация / Пер. с англ. С.А. Крылова // Новое в зарубежной линг­вистике. Вып. XIII. Логика и лингвистика (Проблемы референции). - М.: Радуга, 1982. С. 237-262.
3. Головин Е. Приближение к Снежной королеве. - М.: Арктогея-центр, 2003. - С. 86-105.
4. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М.: Едиториал УРСС, 2002. - 264 с.
5. Литвинов В.В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К. : Основи, 2000. http://litopys.org.ua/lytv/lyt.htm.
6. Николаева Т.М. Метатекст и его функции в тексте // Исследования по структуре текста. - М., 1987. - С. 133-147.
7. Тороп П.Х. Проблема интекста // Текст в тексте. Труды по знаковым системам XIV. Ученые записки Тартусского гос. ун-та. - Тарту, 1981. - С. 33-44.
8. Чувакин А.А. Смешанная коммуникация в художественном тексте: Основы звокационного ис­следования. - Барнаул, 1991.
9. Чередниченко А.И. Деловая информация и средства ее передачи в тексте // Семантика цілого текста: тезисы выступлений на совещании. Одеса,1985. - М, 1987. - С. 150-156
10. Stanislai Orichovii. Opera. Ad Julium Tertium Pontificum Maximum. Supplicatio de approbando matrimonio a se initio. - Baziliae s. a. - P. 132-192.
11. Stanislai Orichovii. Rutheni De lege Coelibatus contra Syricium in concilio habita oratio ejusdern Stanislai ad Julium Tertium Pont. Max. Supplicatio de approbando matrimonio a se in., De bello adversus Turcas suscipiendo ad Equites Polonos Turcia prima. Ad Sigismundum Poloniae Regem, Turcica secunda. Basiliae, 1551/1554. - 292 p.
12. Orichoviana. Opera inedita et epistuiae Stanislai Orzechowski. 1543-1566. - Cracoviae, 1891.