Володимир Литвинов
Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства. Прямим попередником Просвітництва було Відродження. Просвітники багато в чому продовжували справу, почату гуманістами Відродження. Іншими словами, між ренесансним гуманізмом і Просвітництвом існує генеалогічний зв'язок — зв'язок між початковою й завершальною стадіями тривалого процесу ідеологічного розвитку. Щоправда, у цілому гуманісти, як справедливо зазначив Дмитро Наливайко, не виявляли особливої заклопотаності завтрашнім днем, тим часом як пафос Просвітництва, навпаки, «весь у програмі відновлення життя».
Читайте також: Поняттєве забезпечення теорії елітарного
Сьогодні початкову стадію розвитку Просвітництва виокремлюють і називають терміном «раннє Просвітництво», обмежуючи часовими рамками в сто років (1650—1750 pp.) . Справді, ранній етап Просвітництва багато чим відрізняється від Просвітництва другої половини XVIII ст. Він має чимало рис, притаманних гуманізмові епохи Відродження та Реформації, оскільки, як зазначалося, теоретичні концепції просвітників є продовженням і розвитком ідей Відродження. Західноєвропейський гуманізм XV-XVI ст. уже був першою формою буржуазного просвітництва і набував розвитку саме у творах просвітників кінця XVIII ст.
Отже, своєрідність раннього Просвітництва — в тому, що воно є синтезом двох попередніх ідеологій — гуманізму епохи Відродження й Реформації. Представниками першого була переважно наукова й культурна еліта, яка належала до «пан'європейської республіки вчених» і гуртувалася в академіях (а не університетах!). Вони не дбали про ширення освіти поміж простолюду. Натомість реформатори дбали про освіту широкого загалу, але рівень цієї освіти обмежували вмінням прочитати самотужки Святе Письмо.
Ранньому Просвітництву притаманні такі особливості: вивільнення філософії з-під влади теології; посилений інтерес до природознавства; відхід від схоластики й догматизму в науці та від спекулятивного методу вивчення природи; популяризація знань, освіти серед широких верств суспільства; боротьба за світський характер усього суспільного життя; критичний перегляд Біблії; секуляризація церкви; толерантність; поява буржуазного світогляду; інтерес до внутрішнього життя людини; введення національних мов у науку замість традиційної латини тощо . Утвердження Просвітництва як виразника нового способу мислення відбувалося повільно, у сутичках із конфесіоналізмом та шляхом проникнення в християнську церкву. Останнє дає відповідь на питання, чому в XVII і першій половині XVIII ст. вождями раннього Просвітництва часом були духовні особи.
Що ж до України, то проблема періодизації Просвітництва тут повністю й нині не вирішена. Зародженням ідей Просвітництва в Україні деякі дослідники вважають час появи братств, у яких «подавали одне одному руку пізній Гуманізм і раннє Просвітництво. Тому й не дивно, що це привертало увагу видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського» . Справді, братські школи прагнули охопити освітою якнайширші маси народу. Вони дбали також про всебічну світську освіту своїх вихованців. Ці дві найголовніші ознаки раннього Просвітництва й дають нам підстави вважати передумовою виникнення Просвітництва в Україні саме зародження братств, братських шкіл, тобто другу половину XVI ст. Але тоді цей прошарок був ще занадто тонким, аби пагони Просвітництва змогли розвинутися. Це стало можливим трохи згодом — у часи народно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та незабаром після неї, коли український народ позбувся національного, релігійного й значною мірою соціального гніту. За свідченням сучасника — церковного діяча і письменника, уродженця Сирії Павла Алепського, який двічі проїжджав тоді через Україну, «всі вони (козаки. — В. Л.) за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати... ».
Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)
Кінець XVIl ст. позначився в Україні більшою політичною стабілізацією та припиненням загарбницьких нападів польської шляхти й кримських «людоловів». Театр воєнних дій перемістився поступово на південь і захід. Усе це позитивно вплинуло на економічне й соціально-політичне життя цієї частини України, на розвиток міст, торгівлі, промислів, мануфактур тощо. Як наслідок виникає нагальна потреба в освічених людях — учителях, лікарях, юристах, дипломатах, перекладачах, купцях, друкарях, людях, що знаються на військовій справі тощо. Звичайно, найбільшу роль у задоволенні цих потреб відігравала Києво-Могилянська академія, вихованці якої працювали в найрізноманітніших галузях суспільного й культурного життя, були сіячами освіту не тільки в Україні, а й по всій східній та південній Слов'янщині.
Виходячи з вищесказаного, періодом раннього Просвітництва в Україні також можна вважати другу половину XVII — першу половину XVIII ст., хоча деякі дослідники стверджують, що «по суті національний розвиток Просвітництва в Україні мав місце вже в першій половині 17 століття» і називають його репрезентантами Інокентія Ґізеля, Йоаникія Галятовського, Юрія Немирича, Адама Зернікаву (Adam Zernykav/Zernikau, Adam Cemihivskyj) . Характерною рисою вітчизняних ранніх просвітників було те, що вони не зупинялись на теоретичному обґрунтуванні користі освіти для розвитку суспільства, а вживали практичних заходів для поширення освіти серед широких мас народу. Багато зробили для поширення освіти в Україні та Росії шляхом заснування колегій та шкіл десятки тих вихованців Києво-Могилянської академії, які займали високі церковні та урядові посади, зокрема: Данило/Димитрій Туптало, Гавриїл Бужинський, Teoфілакт Кролик, Сильвестр Кулябка, Гедеон Вишневський, Теофан Прокопович та ін. Усі вони діяли в дусі раннього Просвітництва, але найбільш колоритною постаттю серед них був Теофан Прокопович (1681-1736).
Думка про те, що освіта є основою історичного розвитку й суспільного добробуту, проходить через усі твори цього видатного українського мислителя, теолога й церковного діяча. Сфера освіти, на його думку, повинна охоплювати всю духовну культуру суспільства; він відносить сюди й філософію, і літературу, й історію, а також моральність, державно-правові науки й установи. Але при цьому впадає в око, що, говорячи про освіту, Прокопович на перше місце ставить не богослов'я або християнську етику, а математику, фізику й інші точні науки, — що відповідало потребам розвитку продуктивних сил країни, і в чому була зацікавлена буржуазія, що розвивалася.
Читайте також: «Дискурс про козаків» Кшиштофа Пальчовського
Популярною серед просвітників стає в цей час ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Особливе місце в цьому належить Теофану Прокоповичу, одному з попередників визначних просвітників 2-ї пол. XVIII ст., який також вважав освіту і знання справжнім джерелом могутності і добробуту людей. Так, уже в трагедокомедії «Володимир» (1705 p.) під виглядом боротьби християнства з поганством автор зображує актуальну на той час боротьбу Просвітництва з невіглаством, де перше в нього ототожнюється із прогресом, а друге — із застоєм. У суперечці з грецьким «філософом» невіглас-жрець Жеривол, не вміючи заперечити щось по суті, відповідає лише лайкою, криками та погрозами. Як князеві Володимиру, так і всім іншим стає зрозумілим, що це — від неосвіченості. Боротьба закінчується перемогою «філософа», тобто перемогою Просвітництва над невіглаством церковників. Говорячи про успіхи освіти, Прокопович радить не обмежуватися досягнутими успіхами й далі «научатися дій математичних, мистецтв фізичних, правил політичних», тому що «прямим навчанням освічена людина ніколи ситості не має в пізнанні своєму...» .
Багато думок про користь і необхідність освіти «для блага вітчизни» знаходимо, зокрема, у відомому творі Теофана Прокоповича «Духовний Регламент», просвітницький характер якого виявляється вже в кількох реченнях вступу: «Коли немає світла науки, церква не може мати доброго управління». «Світло» було улюбленим словом Прокоповича, що яскраво характеризує його як просвітника, який хотів ширити освіту, світло. Далі в цьому творі говориться, що ґрунтовна освіта дає всіляку користь вітчизні і є «немов коренем, чи насінням, або основою». Але при цьому, застерігає автор, треба пильно дивитися, щоб те навчання було справді добрим і ґрунтовним .
Апологією освіти є й інший твір Прокоповича — «Разговор гражданина із селянином да півцем или дячком церковним». Тут автор у популярній діалогічній формі розтлумачує цитання про переваги знань над невіглаством. Селянина зображено впертим невігласом, який нічого не хоче знати й заявляє: «Батьки он наші не вміли письма, а хліб достатній їли, і хліб тоді краще родив Бог, аніж тепер, коли грамотних і латинників помножилося. Я й без письма хліб їм». Громадянин, прихильник освіти, у своїх відповідях крок за кроком розглядає докази селянина і доводить їхню неспроможність: «їсти, — каже він, — уміє й худоба. ...Але не хлібом єдиним живе людина». Невігластво, на думку громадянина, далеко не так безневинне, як хоче показати селянин. Людина, що може вчитись, але не хоче, винна сама передсобою й перед суспільством. Так, на аргумент «півця», що невігластво не творить гріха, громадянин відповідає: «Невігласи не хочуть учитись, аби їм безпечно було творити зло й беззаконня за своєю хтивістю, немовби від незнання закону» .
Думки про потребу й користь освіти для суспільного розвитку знаходимо також у листах Теофана Прокоповича. «Хай освіта хвилює вік, досить протилежного», — пише він у листі до професорів Києво-Могилянської академії щойно по прибуттю до Петербурга. Він постійно нагадує, щоб «учився й не знеохочувався» своєму учневі й другові, згодом генеральному підскарбію козацького війська Якову Маркевичу, і вважає його навіть взірцем до наслідування: «О, якби за твоїм прикладом найкращим у всіх з'явився потяг до знань і до навчання, усупереч тиранії традиційного погляду. Справді, тоді б з'явилася надія на виборення правди з темряви. Але ми бачимо, що робиться щось інше. Усі прагнуть навчати інших, а самі не хочуть учитися... Таким чином, світ, занурившись у безпросвітній морок невігластва, хоче показати себе вельми вченим». Жадоба до знань у Прокоповича була постійною. «Освічена людина, — писав він, —ніколи вчитись не перестане, хоча б вона Матусаїлів вік прожила».
Читайте також: Людина доби українського освітнього Бароко. Феофан Прокопович і просвітительство
Ha вимогу російського царя Петра I Прокопович проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву «вченої дружини» пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури й науки.
У своїх творах Прокопович виходив з ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише освічений правитель, «філософ на троні». Його концепція просвіченого абсолютизму склалась як результат застосування теорій природного права й суспільної угоди до осмислення реалій і потреб російської державності петрівської доби, а відтак сприяла утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, опертих на авторитет сильної й освіченої державної влади. B основі цього замислу — демократична за своєю сутністю, відповідна інтересам третього стану — ідея спільного блага, «всенародної користі». Проте освічений абсолютизм у розумінні Прокоповича не є тотожним сваволі володаря .
Заслуга Прокоповича, як і очолюваної ним «вченої дружини», куди входили відомі російські мислителі, полягає не тільки в теоретичному обгрунтуванні необхідності освіти для Росії, а й у практичній діяльності. Він бере активну участь в організації шкіл, семінарій, друкарень, бібліотек, театру, у створенні навчальних посібників. Прокопович розтлумачує необхідність освіти для всіх верств населення, у тому числі й для селян. Зокрема, в діалозі «Разговор гражданина із селянином да півцем или дячком церковним» він чи не першим серед вітчизняних просвітників висуває ідею суцільної грамотності. Так, коли «півець» перепитав, чи всім треба бути грамотними, громадянин відповів: «Майже всім. Бо що перешкоджає всім грамоті вчитися, або письмо знати?».
Читайте також: Русь\Україна\Росія\Московія\Рутенія\Роксоланія: "історія - це політика, звернена у минуле"?
Гальмом у розвитку суспільства просвітники вважали церкву і релігійні забобони. He був винятком у цьому й Теофан Прокопович, який виступав не проти релігії взагалі, а лише проти віри, що ґрунтується на марновірстві і неуцтві: «Коли немає світла вчення, — писав він, — не може бути доброго стану в державі й церкві, не може не бути неладу й багатьох сміху гідних забобонів, а ще ж і розбрату, і найнерозумніших єресей», які, гадає Теофан Прокопович, аж ніяк не спричинені науками. Бо як стародавні єретики «казилися», так і російські розкольники жорстоко «казяться» не від учення, а від дурощів і невігластва. «І якщо поглянемо через історію, немов через підзорні труби на минулі віки, то, — продовжує вчений, — побачимо все гірше в темних, а не у світлих ученням часах». Але тепер того, хто в науці гідний похвали, намагаються очорнити в очах народу й державців. І це роблять обскуранти, які запевняють, що в країні все гаразд. «До того дійшло, що сліпі сліпих водять... і в баб'ячі побрехеньки ліпше вірять...».
Відсутність освіти, на думку Прокоповича, породжує не тільки невігластво, а й жорстокість, яка від природи не властива людині. «Рід наш жорстокий і безслівний, і письмен ненавидці в цьому винні», — писав він у трагедокомедії «Володимир» . Прокопович виступає не за абияку освіту, а за таку, що служить громадському поступові. Адже грамотних, на його думку, розвелося чимало, та не всіх такими називати можна. Деякі вміють лише читати й писати й тим дуже хваляться. Якщо ж і розмовляти ще вміють латиною, тоді вважають себе дуже мудрими, пишаються цим і зневажають усіх, хто не знає латини. Серед таких, як вважає Прокопович, «воістину й гірші за невігласів є».
Мислитель гадав, що шляхом переконання, поширення правильних і висміювання хибних думок і поглядів можна викоренити недоліки та погані звичаї в житті народу. Тому сам писав сатири і підтримав починання в цьому жанрі відомого російського сатирика А. Кантемира. Нещодавно знайдено й опубліковано в перекладі з латинської кілька невідомих епіграм, а також «Російську сатиру» Теофана Прокоповича (175 віршованих рядків), яка вважалася загубленою . Зміст сатири, як і більшість віршів, має виразне антиклерикальне спрямування. Поет бореться проти обскурантизму будь-якого ґатунку — католицького чи православного — оскільки обидва, на його думку, однаково гальмують науковий і суспільний прогрес. Вороги прогресивних соціально-економічних перетворень зображуються в епіграмах та сатирі цілком реальними, конкретними особами. Це, передусім, лідер православних ортодоксів і консервативних кіл російського суспільства, ростовський архієпископ Георгій Дашков. Сатира, щоправда, була притаманна й творам ренесансних письменників, але їм властиві емоційна невгамовність і спонтанність сміху, а просвітницька сатира вирізняється насамперед більшою розсудливістю і цілеспрямованістю.
Будучи глибоко переконаним, що суспільний розвиток невіддільний від поширення освіти серед народу, Прокопович енергійно дбав про розширення мережі шкіл по всій російській державі. Про це свідчить, наприклад, складений ним «Духовний Регламент», у якому знаходимо, зокрема, й таку вимогу: «Щоб кожен єпископ мав у домі чи при своєму домі школу для дітей...» . При цьому подано докладні рекомендації про кількість і склад дисциплін, які б там викладалися, та про методи навчання. Заснована Прокоповичем на цих засадах 1721 p. школа довгий час була однією з тих світських шкіл Росії, куди приймали дітей всіх станів. За рівнем освіти, яку здобували тут вихованці, це була найкраща школа в тогочасній Росії. Прокопович був протектором здібної молоді. Відомий, наприклад, факт захисту M. В. Ломоносова, якого хотіли було виключити з Московської академії за його «мужицьке» походження. «He бійся нічого, — сказав тоді йому Теофан, — якби навіть зі дзвоном у великий Московський соборний дзвін стали тебе публікувати самозванцем.., — я твій захисник». За порадою того ж Прокоповича їздив Ломоносов учитися до Києво-Могилянської академії, а 1735 року наш мислитель допоміг останньому влаштуватися до гімназії Петербурзької Академії наук, що й вирішило остаточно долю Ломоносова як ученого.
Прокопович прагнув також розширити межі самобутності наукової істини, розуму й навіть намагався ввести критерій розуму до справи віри. Нерідко це приводило його до критики біблійних чудес, вияву суперечностей у Святому Письмі. «Коли між твердженнями Біблії й науки, — писав він, маючи на увазі теорію Коперника, — виникають протиріччя, перевагу потрібно надавати твердженням науки, а Біблію тлумачити алегорично» . Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, вона розуміється як процес набуття й нарощування людством нового знання. Істинне знання він визначає не лише як прозоре, очевидне й певне, а й як корисне і практично значуще. Розвиток дослідного природознавства спонукає Прокоповича обґрунтовувати важливість для науки спостереження, експериментів. Високо оцінюючи розум людини, її здатність до самостійної оцінки дійсності, він надає значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації.
Справді, освіченою, на думку Теофана, можна назвати тільки ту людину, яка не обмежується знанням християнських авторів, а вільно орієнтується в культурних досягненнях народів різних віросповідань, як східних, так і західних. Релігійна й національна нетерпимість або обмеженість були чужі Прокоповичу. За свідченням Байера, він любив говорити, що, «коли п'єш добре вино, не застуй, звідки воно, а в чесної людини — про її релігію й походження» .
B епоху, коли жив Прокопович, пишним цвітом буяло в європейському мистецтві бароко — «дивовижний синтез середньовіччя й ренесансу», — яке вирізнялося декоративною пишністю й примхливістю форм; вирізнялося рясотою декоративних деталей і вигадливістю . Прихильників бароко було багато й в Україні. Одним із них був, наприклад, Стефан Яворський, який у цьому стилі часто писав і виголошував проповіді. Що ж стосується Прокоповича, прибічника «філософічного навчання в KMA (Києво-Могилянській академії.— В. Л.) у бік засвоєння модерної філософії», то він був значнішою постаттю бароко та противником барокового стилю» . Уся його творчість потверджує це. Досить порівняти лише заголовок його поетики й Митрофана Довгалевського:
- «De arte poetica libri III ad usum et institutionem studiosae iuventutis Roxolanae dictati Kioviae in orthodoxa academia Mohyleana anno domini 1705» («Про поетичне мистецтво три книги для користування й навчання української студентської молоді, прочитані в Києві в православній Могилянській академії року Божого 1705-го») (Теофан Прокопович);
- «Hortus poeticus legendi gratia flores et fructus ligatae et solutae orationis in alma kijoviensi academia mohilozaborowsciana in maius alimentum Roxolano abdolonimo eiusque orthodoxae patriae penes Iordanicum et marianum pontum pastinatus anno quo eximie lecta urbs gladiis Ozov iussit ut anno calendis 8-bris l 1736 anno» («Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в київській Могиляно-Заборовській академії для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині біля йорданського і марійського морів у році, в якому особливо чудове місто дало наказ [здобути] зброєю Озов, 1 вересня 1736») (Митрофан Довгалевський).
Ha противагу поширеній тоді думці, що мовою науки може бути лише латинська, просвітники виступали на захист народної мови. Так, у діалозі «Разговор гражданина з селянином...» вустами громадянина Прокопович мовив: «Філософія не значить собою латинська мова, бо може бути філософ і руська людина. І всякою мовою любомудрувати можна». Часто, написавши твір латинською мовою, учений додавав поруч власноручний переклад. Обґрунтовував він це так: «Я власні твори на нашу руську мову переклав... лише з міркувань, щоб вуха наших земляків слова легше сприймали й могли б швидше збагнути. Із цією метою я вибирав більш уживані нами сьогодні слова, а саму структуру слів пристосував до сучасної норми говоріння, — якою тепер користуємося» .
3 ідеями раннього Просвітницта Прокопович уперше познайомився під час перебування в місті Галле — центрі німецьких пієтистів і продовжував із ними спілкуватися після повернення до Києва, зокрема, листовно з головою німецьких пієтистів А. Г. Франке. Але чи не найсердечнішу дружбу мав Прокопович з Й. Ф. Буддеусом — німецьким філософом, борцем проти протестантського догматизму, який написав першу німецьку історію філософії, і саме він репрезентував у Галле раннє німецьке Просвітництво. Коли вони познайомились, невідомо. Але ще в Києві Прокопович цікавиться творами Буддеуса, читає їх сам і рекомендує Якову Маркевичу. Буддеус також високо відгукувався про освіченість Прокоповича, яка, писав, «і в цих (німецьких. — В. Л.) краях широко відома» . Що ж до пієтизму, то він привертав увагу Прокоповича своїм філологічно-критичним ставленням до Біблії, практицизмом, дієвістю в шкільній справі, що ґрунтувалися не так на схильності Прокоповича до протестантизму, як до раннього Просвітництва в ньому.
Читайте також: Стефан Яворський. Арктос неба руського у родових зорях ясновельможного і вельмишановного отця Варлаама Ясинського... відблискуючий...
Теофан Прокопович вельми цікавився протестантською літературою, зокрема згаданим твором Арндта — основою лютеранського пієтизму. І саме за його бажанням цю книгу переклав випускник Києво-Могилянської академії Симон Тодорський на російську мову й видрукував. У цьому ж таки виданні було опубліковано ще й лист Франке до Прокоповича (так само латинською мовою) від 25.07.1735 року. 3 листа довідуємось, що Франке пересилає своєму колезі деякі книги протестантських авторів і просить його посприяти, аби книгу Арндта «Справжнє християнство» було видано російською мовою в перекладі Симона Тодорського якнайбільшим тиражем .
He з власної волі Прокопович прожив більшу частину свого свідомого життя поза межами України. Але Прокопович аж до самої смерті не втрачав зв'язку з Україною. Ha це вказує лист, якого він направив до митрополита в Києві, коли останній перед смертю просив фінансової підтримки монастиря в Україні. Прокопович наголосив у своїй відповіді, що він майновий стан монастиря дуже добре знає і що монастир жодної підтримки не потребував би, якби краще управляли його великою маєтністю.
Читайте також: Бенедикта Гербеста з Нового Міста Компут
Теофан Прокопович не був одинаком на ниві раннього Просвітництва в Україні, який ґрунтувався на тому, що суспільний прогрес невіддільний від освіти. Такої ж думки були його великі попередники й сучасники, а також наступники: Інокентій Ґізель, Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський, Мануйло/Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Рафаїл Заборовський та ін. І все ж вклад Теофана Прокоповича в українське раннє Просвітництво такий значний, що його можна вважати чільним представником українського раннього Просвітництва.
- Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, етили. — К., 1981. — С, 173—174.
- Winter Е. Fruhaufklarung. — Berlin, 1966; Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. — К., 1984.
- Winter Е. Fruhaufkliirung. — S. 54, 73; Берков П. И. Основные вопросы изучения русского Просветительства // Проблемы русского Просвещения в литературе XVIII в. — М.-Л., 1961.-С. 9-Ю,
- Берков П. Н. Основные вопросы изучения русского Просветительства. - С. И; Компан О, Під опікою Кліо // Вітчизна. - 198 і, № 6. — С. 171 — 178; Winter Е, Friihaufklarung, — Berlin, 1966.
- Путешествие антиохийского патриарха Макарин в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. — М., 1897. — С. 2, 15.
- Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. — С. 31.
- Winter Е. Frtihaufkliirung. - S. 330.
- Нічик В. М. Феофан Прокопович. — М., 1977. — С. ПІ
- Прокопович Ф. Владимир // Прокопович Ф. Сочинения. — М.; Л., 1961. — С. 147—206; Прокопович Ф. Духовний Регламент. — М., 1856. — С. 48.
- Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництпа у філософській думці України. — С. 33.
- Прокопович Ф. Разговор гражданина з селянином да півцем или дячком церковним // НБУ IP. ~ ДА/ 300 п. - Арк. 402, 403, 419 зв„ 432 зв.
- Прокопович Ф. Філософські твори: В 3-х т. - К., 1979. - Т. І. - С. 200, 220; Прокопович Ф.
- Нічик В Прокопович Теофан // Філософська думка в Україні: Біобібліографічний
- Прокопович Ф. Разговор гражданина з селянином да півцем или дячком исрковним //
- Прокопович Ф. Духовним Регламент. — С. 45—56; Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. — СПб., 1862. — Т. 2. — С. 520, 521, 524; Прокопович Ф. Владимир // Прокопович Ф. Сочинения. - М.—Л., 1961. — С. 181.
- Прокопович Ф. Разговор гражданина з селянином да піицем или дячком церковним, — Арк. 423 зв., 424; Прокопович Ф. Філософські твори. — Т. 1. — С. 350—354; Проблемы Просвещения в мировой литературе. — М., 1970. — С. 56.
- Прокопович Ф. Духовний Регламент. — С. 64.
- Бантыш-Каменский Д. М. Словарь достопамятных людей русской земли. — СПб., 1847. - Т. 3 - С. 627.
- Нічик В. Прокопович Теофан. — С. 165—166.
- Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. С. 63.
- Лихачев Д. С. Заключение // История русской литературы X—XVI] веков. — М. 1980. — С. 457.
- Чижевський Д. Філософські твори у чотирьох томах. — К., 2005. — Т. 2. — С. 90.
- Прокопович Ф. Філософські твори.— Т. 1. — С. 227; Прокопович Ф. Разговор гражданина з селянином да півцем или дячком церковним. — Арк. 424 зв.
- Дневник генерального подскарбия Якова Маркевича // Киевская старина. — 1894" 1895. — Т. 44-49. — С. 85, 225; Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Маркевича. — М., 1859. — С. 309; Winter Е. Halle ais Ausgangspunkt der deutschen Russlandkunde im Jahrhundcrt. — Berlin, 1953. — S. 363—364.
- Winter E. Halle ais Ausgangspunkt der deutschen Russlandkunde im 18. Jahrhundert. - S. 405-407.