Наталія Жукова, кандидат філософських наук, доцент Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського
Проблема елітарного, як відомо, вивчається протягом значного історичного періоду, а в умовах сучасної української гуманістики виступає як наріжна. Серед різних аспектів цієї проблеми важливе місце посідає формування поняттєвого апарату її дослідження, що й зумовило мету цієї статті – про аналізувати низку понять, дотичних до "елітарного".
Звернемося, передусім, до позиції сучасного російського елітолога Г. Ашина, який обґрунтовує поняття "ціннісна еліта", що узагальнює визначення та підходи до проблеми еліти. "Якщо згрупувати різні визначення еліти, – зазначає Ашин, – то виокремляться два підходи до даної проблеми: ціннісний та структурно-функціональний. Прибічники першого підходу пояснюють існування еліти "перевершенням" інтелектуальним, естетичним, моральним тощо одних людей над іншими; прибічники другого під ходу наголошують на виключній важливості функцій керівництва для суспільства, які детермінують виключність ролі людей, що виконують ці керівні функції" [1, 25-26].
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
Російський теоретик, підкреслюючи відмінність прихильників функціонального та ціннісного підходів, слушно зауважує, що на питання, хто має владу в тому чи іншому суспільстві, "функціональний" елітарист відповість, що той, хто керує, головним чином тому, що очолює певні інститути влади, а прихильник ціннісного підходу на таке саме запитання дасть відповідь, що керують мудріші, далеко глядніші, достойніші. Проте, наголошує Г. Ашин, будь-яке емпіричне дослідження правлячих груп в існуючих системах та в системах, які існували раніше, спростує таке твердження, оскільки частіше за все при владі знаходяться жорстокі, цинічні, корумповані, користолюбні, владолюбні особи. На жаль, з цим безстороннім висновком доводиться погодитись.
Поняття "ціннісна еліта", на нашу думку, є тотожнім поняттю "аристократія духу", яке використовували починаючи з кінця ХІХ і у ХХ ст. М. Бердяєв, Х. Ортега-і-Гассет, Т. Адорно та ін. Зазначимо, що "аристократія духу" – структурно складний феномен, який включає в себе страти: наукова, професійна, художня еліти.
Не зупиняючись докладно на аналізі поглядів щодо "ціннісного" підходу до трактування елітарного в різні історичні часи, все ж дозволимо собі звернути увагу на той факт, що і в Україні, і в Росії філософи, політичні діячі розмірковували над тим, якою повинна бути людина, задля покращення життя в суспільстві, і їх міркування можна назвати роздумами про "аристократію духу", або "ціннісну еліту". Так, у ХV ст. один з перших українських гуманістів Ю. Дрогобич – доктор медицини та філософії – наголошував на тому, що людину звеличує сила знання, що саме освічена людина здатна впливати на покращення життя в державі та її зміцнення.
Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)
Серед українських гуманістів ХVІ ст. виокремимо С. Оріховського-Роксолана, вчителями якого були такі визначні постаті того часу, як Ф. Меланхтон і М. Лютер, а друзями – А. Дюрер, У. Гуттен, Л. Кранах-Старший. В Західній Європі його називали "українським Демосфеном" та "сучасним Цицероном" [10, 102].
С. Оріховський – автор таких творів, як "Про турецьку загрозу", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Про природне право", які були популярними в Західній Європі, неодноразово перекладалися та перевидавалися. У 1543 р., після 17-річного перебування за кордоном, він повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю. Як більшість тогочасних гуманістів, С. Оріховський розглядав історію як дію конкретних людей, що беруть участь в історичному процесі, постаючи реальними творцями історії. Історичний процес теоретик пов’язував з розвитком освіти та науки, був прихильником того, що у ХХ ст. назвуть "цивілізаційним підходом до елітарного".
Зазначимо, що суттєвим показником нового стилю життя була свобода дій і висловлювань, не заангажованість поведінки, культурна та соціальна творчість. Як зазначає сучасний український дослідник Н. Петрук, особливо важливе місце в житті українських угруповань і товариств ХVI – XVII ст. за ймало усвідомлення значущості міжособистісних зв’язків й цінностей спілкування як засобу підтримки духовної єдності між однодумцями. Наслідуючи традиції італійських гуманістів, суттєвим фактором культурного життя українців стають особисті зустрічі на різноманітних зібраннях, в маєтках відомих українських меценатів, приватне листування.
Так, активно листується зі своїми однодумцями старець Артемій, який емігрував, як і князь А. Курбський, на Волинь. Він активно захищає істини православ’я і доводить у своїх листах шкідливість єретичного вчення. Слід зазначити, що приватне листування було також важливим чинником поширення серед української еліти протестантських ідей, що, в свою чергу, призводило до ідеї свободи думки.
Читайте також: С. Оріховський, Г. Сковорода – майстри віртуального діалогу в українській латиномовній прозі
Утвердженню в українській культурі гуманістичних ідей сприяли й особисті контакти між гуманістами. Як зазначає Н. Петрук, твір відомого голландського філософа Юста Ліпсія "Політика" став відомий в Україні (він знаходився в особистій бібліотеці писаря війська Запорізького Г. Томашівського) завдяки особистим контактам самого Ю. Ліпсія з гетьманом Я. Замойським – засновником Замойської академії – відомого осередку гуманістичної освіти на українських землях кінця ХVI – першої половини XVII ст. Це засвідчує їхнє тривале листування: "Мав Ліпсій в Україні й інших кореспондентів, з якими його єднали спільні ідеали і духовна спорідненість. До останніх належали, зокрема, львівський поет гуманіст Шимон Шимонович, архієпископ Львівський Ян-Дмитро Соліковський, львівський міщанин Іван Альпецький, новолатинський історик Станіслав Кшиштанович та ін." [7, 180].
Необхідно звернути увагу і на те, що формуванню духовної спільності між людьми – різними за соціальним станом і конфесійною приналежністю – сприяла толерантність, стверджувана гуманістами, та етика життя "на розумних засадах". В гуманістичних товариствах обстоювалася ідея віротерпимості, а також визнавалося право людини на свободу думки. До співпраці в тих чи інших гуртках залучалися як видатні українці, так і обізнані з греко-візантійською і східнослов’янською культурою вихідці з Московії, зокрема, І. Федоров, А. Курбський, Ф. Касянович та ін., що мало позитивні наслідки для всієї української культури, сприяло її збагаченню новими ідеями. Підкреслимо, що саме гуманістичні, просвітницькі ідеї є складовими культуротворчості, а з просвітницької ідеології беруть свій початок концепції елітарної культури.
В Росії ж думки щодо аристократії духу, починаючи з ХІХ ст., подекуди переплітаються з революційними ідеями (хоча поняття "еліта" і не використовується). Так, О. Герцен, який розчарувався в європейській демократичній революції 1848-1852 рр., писав: "Новітнє та останнє слово європейської культури – це освічений хам". Боротьба з міщанською банальністю, вульгарністю, з обивательською свідомістю присутня у всіх творах М. Данилевського, Ф. Достоєвського. Це не означає, що вони повставали проти західної культури в цілому, яку добре знали і високо цінували, ні, вони протестували проти її омасовленого варіанта, який ані зрозуміти, ані прийняти не змогли. На нашу думку, гіпертрофовані негативістські оцінки О. Герцена в Росії відігравали майже туку саму роль, що й твори Ф. Ніцше в Німеччині або поетів-символістів у Франції, чи Х. Ортеги-і-Гассета в Іспанії. Російська специфіка ви явилась насамперед в тому, що таке "повстання" представників інтелігенції "проти мас" дивно переплелось з демократичними, народницькими ілюзіями стосовно майбутнього власної країни.
Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть
М. Бердяєв стверджував, що висока культура необхідна лише небагатьом людям, для "середньої маси" потрібна лише "середня" культура. Демократичним шляхом не можуть створюватися науки та мистецтва, творитись філософія та поезія. Закриття аристократичних джерел культури призведе до зникнення всіляких джерел. В роботі "Доля людини в сучасному світі" теоретик наголошував на тому, що він сам і його сучасники живуть в добу плебейського повстання проти будь-якого аристократичного начала в культурі, в добу панування кількості над якістю. Культура, на думку філософа, ніколи не існувала для людства як такого, а геній краще виражає дух народу, ніж маси.
Слід зазначити, що "ціннісне" трактування елітарного тісно пов’язане з "цивілізаційним" трактуванням, оскільки саме цивілізаційне трактування елітарного вивчає проблему співвідношення "елітарне – масове", без врахування якої неможливо розглядати "ціннісний" аспект елітарного. Питання взаємозв’язку елітарної культури та масової виникло наприкінці ХІХ ст. В роботах Г. Лебона, Г.Тарда, О. Шпенглера, Х. Ортеги-і-Гассета, А. Тойнбі, П. Сорокіна, К.Манхейма та ін. розглядається дихотомія "еліта-маса" і підкреслюється відчуженість особистості в масі, зазначається, що масова культура знаходиться на межі мистецтва, виробництва, політики, повсякденного життя. Причому всіх цих філософів зближує негативне ставлення до сучасної їм культури.
Так, О. Шпенглер – один з засновників філософії культури – пов’язував декаданс культури з феноменом "омасовлення". На його думку, цивілізація замінює культуру, істинна духовна еліта (філософи, письменники) вже не може ствердити себе в "омасовленому“ мистецтві, вона замінюється псевдоелітою товстосумів та політиків.
Цілісна концепція елітарної культури в протиставленні масовій представлена в працях Х. Ортеги-і Гассета. На його думку, елітарне мистецтво – мистецтво для професіоналів, а не для мас, а елітарний тип естетичного сприймання слід протиставляти масовому, повсякденному. Теоретик зауважував, що маса вийшла на авансцену соціального життя, захоплюючи місце у меншості, витісняючи її. Х. Ортега і-Гассет передрікає: якщо процес вторгнення мас в сферу культури буде продовжуватись, світ повернеться в добу варварства. За переконаннями філософа, людина створює життя кожну хвилину, "тут і зараз", в процесі цього самотворення вона перманентно знаходиться в стані вибору. Тобто людина за своєю природою здатна стати власним проектом – тим, чого ще немає. Ця думка розвивається теоретиком у праці "Роздуми про техніку", де філософ стверджує, що буття індивіда – не даність, а можливість. Світ, що оточує людей, на думку Х. Ортеги-і-Гассета, організується, структурується та набуває майбутність лише в контексті творчої активності свідомості, яка пізнає феномени буття. Людина, за Х. Ортегою-і-Гассетом, вимушена конструювати власну екзистенцію і тим самим втілювати обраний нею проект життя на основі власної фантазії, яка є передумовою індивідуальної свободи.
В роботі "Бунт мас" філософ одним з перших зафіксував феномен виникнення "масової свідомості" в європейському менталітеті. Маса, у Х. Ортеги-і-Гассета трансформується в натовп, представники якого захоплюють панівні позиції в ієрархії суспільних структур, нав’язуючи власні псевдо-цінності іншим соціальним рухам. Основна властивість істоти з "маси" – не стільки її стандартність, скільки фізична інертність. Репрезентанти "маси", стверджує теоретик, живуть без певного "життєвого проекту", знаходячи сенс існування в досягненні граничної ідентичності з іншими. Вони не усвідомлюють, що демократичні культурні інститути вимагають постійної підтримки, а "людина маси" – соціально невідповідальна. В цьому Х. Ортега-і-Гассет бачить трагедію сучасної йому культури, оскільки інтереси маси цілком матеріальні, брутальні й вульгарні. Низьким спонуканням маси протистоять піднесені ідеали, носієм яких є еліта.
На тлі ідей іспанського теоретика досить виразною, на нашу думку, виявляється позиція Т. Адорно, для якого масовість культури є синонімом безликості та заангажованості, а елітарність – це пошук та ствердження особистісного й творчого начала. Різниця між масовою та елітарною культурами полягає в тому, що перша – поверхова, вульгарна, створюється на потребу публіки, тобто це споживацька культура, а друга – складна, серйозна, є самовираженням її творців.
На думку Т. Адорно, масове комерційне мистецтво викривляє свідомість людей до рівня, на якому критичне мислення знаходиться під загрозою зникнення. Стандартизація та псевдоіндивідуалізація спростовували можливість масової культури "догодити" індивідуальним смакам. Критичній свідомості та щастю окремої особистості, за Т. Адорно, може сприяти тільки "автентичне" мистецтво, під яким розуміється мистецтво стилю "модерн". Зазначимо, що теоретичні погляди Т. Адорно завжди викликали до себе інтерес. Досить згадати роботи Ю. Давидова, В Арсланова, М. Яковлєва. В останні роки естетико-мистецтвознавчий аспект спадщини Т. Адорно плідно вивчається українськими дослідниками, зокрема, Д. Скальською, Л. Мізіною, Л. Хандогіною, Т. Біленіною та ін.
Мистецтво, яке свідомо викриває власні припущення щодо цілісності та самодостатності, на думку Т. Адорно, більш здатне до продуктивного заперечення суспільної реальності, ніж те, яке відстоює власну претензійність. На думку Т. Адорно, істинна культурна еліта – не та, яка бажає панувати над масами, а та, що прагне відгородитися від грубої маси, відокремитися від неї. Істинна культурна еліта – це аристократи духу, духовно-естетичні особистості, обдаровані талантом. Будь-яка біографія відомої особистості, вважав теоретик, завжди має ознаки елітарності. Її елітизація – вияв тих чеснот, якими була відмічена доля тієї чи іншої відомої людини, яка відома завдяки тому, що мала щось особливе в своєму житті: чи то гідність, чи то талант, чи то якусь таємницю тощо. Життєпис відомих людей, за Т. Адорно, завжди хвилював пересічні уми, насамперед тим, що "прості люди" бачили в цій агіографії свої ідеали, і, напевно, керівництво до дії для досягнення своїх власних цілей.
Отже, ознаки ціннісної еліти: гуманізм, толерантність, професійність, критичне мислення, індивідуальне творче начало, піднесені ідеали, відповідальність за свої дії.
Наразі, повертаючись до страт ціннісної еліти (наукова, професійна, художня), на які ми звернули увагу на початку цієї статті, та не маючи на меті розкриття особливості наукової чи професійної еліт, підкреслимо тільки, що у наукових спільнотах основними критеріями приналежності до еліти є високий рівень професійності, моральності та загальної культури. Професійна ж еліта – це найкращі, найдосвідченіші фахівці в тій чи іншій професії. Безумовно всі ці критерії можна "перенести" й на представників художньої еліти, але необхідно відмітити, що поняття "художня еліта" має неоднозначне трактування. Так, іноді представників артистичного середовища – "художню еліту" – називають "богемою", (від bohemia – циганський) – словом, яке використовується від середини ХІХ ст., для характеристики артистичного середовища. Це поняття широко розповсюдилося завдяки популярності однойменної опери Дж. Пуччині. Згодом актори, музиканти, літератори, художники, поети створюють цехові об’єднання артистичного світу.
Подібна стратифікація, що підкреслює специфіку та певну соціальну відмінність артистичних груп, особливо посилюється з середини ХІХ ст. Звільнення діячів мистецтва з під влади мецената, включення мистецької діяльності в комерційну, призвело до появи нового середовища: це вже не салон ХVIII – початку ХІХ ст., це артистичний світ, вільний від будь-яких умовностей, в якому внутрішній світ митця, музиканта, поета з’являється в усій оголеності, імпульсивності, парадоксальності.
У Росії на початку ХХ ст. поняття "богема" застосовується для позначення художньої еліти, до якої відносили Ф. Шаляпіна, В.Ніжинського, М. Врубеля, С. Дягілєва та ін. Це поняття відбиває погляд на творчу особистість як володаря думок, хоча й несе певне віддзеркалення зворотного боку артистичного життя.
Зовсім інший соціокультурний статус має артистичний світ Західної Європи. Тут богему в більшій мірі уособлюють "діти буржуа", що живуть в атмосфері "творчих енергій ефіру, алкоголю та дешевих парфумів цариць напівсвіту" [4, 24]. Суспільство, що викликало до життя Богему, на певному етапі само стало зацікавленим у спогляданні та вбиранні в себе всіх притаманних їй парадоксів. Вже в культурі початку ХХ ст. простежується потреба до епатуючих форм поведінки, до романтичного декадентства, що розбивають вщент педантизм домашньої доброчинності. Спокуса артистизму посилює магію художньої богеми, увагу до ризиково-яскравого зрізу життя: від творчих нісенітниць до спеціальних форм спілкування, жаргону, одягу. Цей самий фактор посилює театралізацію побутової поведінки митців.
Енциклопедичні словники дають однакове тлумачення слова "богема", зазначаючи, що це "середовище творчих людей, які не мають стабільного доходу та живуть безладно, легковажно" [9, 68].
Якщо зіставити ознаки ціннісної еліти, богеми та "маси", то виходить, що ознаки богеми включають в себе риси і еліти, і "маси", інакше кажучи, богема створює культуру і "для всіх", і "для професіоналів", тобто для еліти.
Слід зупинитися ще на одному моменті. Іноді в радянській, а згодом в російській та вітчизняній літературі поняття "еліта" ототожнювалося з поняттям "інтелігенція". На наш погляд, необхідно з’ясувати чи тотожні ці поняття.
"Словарь иностранных слов" (М., 1982) пропонує таке тлумачення поняття "інтелігенція": "інтелігенція – від лат. intelligens, intelligentis – той, хто знає, розуміє, розумний – соціальна група, в яку входять люди, що професійно займаються розумовою працею та володіють необхідною для такої праці освітою (інженери, техніки, лікарі, вчителі, юристи, працівники науки та мистецтва); від кореня intelligent -той, хто знає, розуміє, розумний – високий рівень розвитку інтелекту, освіченість, висока культура поведінки" [8, 197]. "Словарь русского языка" С. І. Ожегова (М., 1983) дає таке само тлумачення цього поняття, додаючи, що існує також поняття "передова російська інтелігенція", "радянська народна інтелігенція", "сільська інтелігенція", "буржуазна інтелігенція" [6, 223]. "Советский энциклопедический словарь" (М., 1982) тлумачить це поняття так само, як і два попередні видання, проте додаючи та наголошуючи на тому, що термін "інтелігенція", введений в ужиток письменником П. Боборикіним у 60-х рр. ХІХ ст. охоплює різні суспільні класи, інтереси яких вона осмислює, обслуговує та виражає. Передумовою появи інтелігенції було розділення праці на розумову та фізичну.
У Словнику І. Ожегова "інтелігент – людина, що належить до інтелігенції" [6, 223]. Як бачимо, тут вже не обов’язковою є спеціальна освіта, професійність, головне – інтелект та хороша поведінка.
Отже, всі тлумачення цього терміну єдині в тому, що інтелігенція – це мисляче творче ядро певного освіченого прошарку суспільства, тобто це – та сама "творча меншість" (за А. Тойнбі), за якою підтягується пасивна більшість.
Як зауважував М. Бердяєв, характерні риси інтелігенції – "спрямованість в майбутнє, до кращого справедливого життя" [2, 30]. Родоначальником російської інтелігенції, на думку філософа, був О. Радищев, який передбачив та визначив її основні риси. "Коли Радищев, – пише М. Бердяєв, – в своїй "Подорожі з Петербурга до Москви" написав слова "Я взглянул окрест меня – душа моя страданиями человечества уязвлена стала", – російська інтелігенція народилася" [2, 30].
Про діяльність української інтелігенції одними з перших заговорили члени Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, М. Гулак, М. Костомаров, І. Куліш, Т. Шевченко та ін., які сподівалися стати діяльними членами української громадськості. Як зазначав О. Грушевський, на це "дивилися вони дуже поважно, вважали таку суспільну діяльність високою місією і гадали, що до такої місії треба спеціально готува тися, щоб бути корисними" для рідного краю [3, 664]. Культурно-просвітня діяльність, на думку членів братства, була обов’язком української інтелігенції. З часом виникає об’єднання "Громада", в яке ввійшли студенти, учителі, молоді вчені, зокрема, П. Чубинський, В, Антонович, Т. Рильський (батько поета), О. Левицький.
Історик, громадський діяч В. Антонович (про якого М. Грушевський згадував як про "бойову на туру" [3, 258]), ставив надзвичайно високо роль культури в народному житті, політичну ж роботу без “культурних підстав" вважав “будовою на піску" [3, 263]. Історичні біди, пережиті українським народом, вчений визнавав “наслідком малої культурності українського суспільства, браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання" [там само]. Тільки в збільшенні знання, покращенні освіти бачив він вихід з скрутного положення, в якому опинився український народ.
М. Драгоманов – один з лідерів “Громади" – своє кредо висловив так: “У культурі – раціоналізм, у політиці – федералізм, у соціальних питаннях – демократизм" [11, 104]. Отже, можна стверджувати, що протягом ХІХ ст. сформувалися як певні елітарні концепції, так і ознаки національної культури України.
Підкреслимо, що інтелігенція завжди прагнула саме через просвітництво привести більшість до кращого життя, примушувала думати й шукати пояснення. Слушне зауваження з цього приводу знаходимо в роботі У. Еко "Повний назад". Письменник і філософ, розмірковуючи над роллю інтелігенції в сучасній культурі, полемізує з опонентами, які вважають, що "інтелігентам потрібно не тільки створювати ідеї, їх справа також – спрямовувати процеси оновлення" [12, 122], а також "визначитися, на якому він (інтелігент – авт.) боці і бути посередником", допомагаючи вийти з кризи [12, 122]. У. Еко висловлює думку, яка, на нашу думку, є відбиттям суті й призначення істинної інтелігенції: "... завдання інтелігентів – сіяти сумніви, а не полювати на істини ... Інтелігенція не повинна справлятися з кризами, інтелігенція повинна їх створювати" [12, 123-124]. Мається на увазі, що, завдання інтелігенції – примусити більшість думати, аналізувати й співпереживати, а дії її повинні бути спрямовані на культуротворення. Отже, можна стверджувати, що в цьому контексті поняття "інтелігенція" та "еліта" в певній мірі тотожні.
Про роль та значення інтелігенції в суспільстві розмірковував російський філолог, історик Д. Лихачев. Так, в листі в редакцію журналу "Новый мир" (№ 2, 1993 р.) науковець зазначає, що інтелігент – "представник професії, що пов’язана з розумовою працею, і людина, що володіє розумовою по рядністю. ... До інтелігенції, на мій погляд, належать тільки люди вільні в своїх переконаннях, не залежні від примушень економічних, партійних державних, такі, що не підкоряються ідеологічним зобов’язанням" [5, 3].
Основний принцип інтелігентності, за Д. Лихачовим, інтелектуальна свобода, свобода як моральна категорія. Інтелігент може бути невільним тільки від власної совісті і від власної думки. Совість, наголошує Д. Лихачев, це "рульовий свободи, вона піклується про те, щоб свобода не перетворювалася на свавілля, але вказувала людині її справжню дорогу в заплутаних обставинах життя, особливо сучасного" [5, 7].
Аналізуючи долю інтелігенції в різні часи, переважно в радянські, науковець підкреслює, що "роки боротьби держави з інтелігенцією одночасно були роками, коли з офіційної мови зникли поняття "честь", "совість", "людська гідність", "вірність своїм принципам", "правдивість", "неупередженість", "порядність", "гідність", в той час як її (інтелігенції) обов’язком було і є "знати, розуміти, чинити опір, зберігати свою духовну самостійність і не брати участь в брехні" [5, 9].
Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського
Ознаки ціннісної еліти та інтелігенції співпадають: піднесені ідеали, освіченість, гуманізм, особистісне творче начало, перевага духовного над матеріальним, критичне мислення, інтелектуальна самостійність, свобода як моральна категорія, спрямування на культуротворення, відповідальність за свої вчинки. Цей "збіг" дає право стверджувати тотожність понять "ціннісна еліта" та "інтелігенція".
Використані джерела
1. Ашин Г. К. Современные теории элиты: Критический очерк / Геннадий Константинович Ашин. – М.: Международные отношения, 1985.
2. Бердяев Н.А. Русская идея / Николай Александрович Бердяев. – Харьков: Фолио; М.: ООО "Фирма "Издательство АСТ"", 1999.
3. Грушевський М. Володимир Антонович: основні ідеї його творчості і діяльності. – Рух політичної та суспільної української думки в ХІХ ст. // Хроніка 2000, український культурологічний альманах / Михайло Сергійо вич Грушевський. – К.: "Українські пропілеї", Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000. – Вип. 37-38. – С. 257-274.
4. Кривцун О. А. Художник и артистический мир / Олег Александрович Кривцун. // Человек. – М.,1993. – № 2. – С. 22-28.
5. Лихачев Д.С. О русской интеллигенции. Письмо в редакцию / Дмитрий Сергеевич Лихачев // Новый мир. – 1993. – № 2. – С. 3-9.
6. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Сергей Иванович Ожегов. – М.: Рус. яз., 1983.
7. Петрук Н. К. Українські гуманісти ХVI-XVII ст.: новий погляд на організаційні засади життєдіяльності особистості / Н. К. Петрук // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. праць. – К.: Віпол, 2004. – Вип. 14. – С. 178-187.
8. Словарь иностранных слов / [авт.–сост А.Г. Спиркин, И. А. Акчурин, Р. С. Карпинская; гл. ред. Ф. Н. Петров]. – М.: Русский язык, 1982.
9. Сучасний тлумачний словник української мови: 65 000 слів / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. – Х.: ВД "ШКОЛА", 2006.
10. Хохун-Політова С. В. Гуманістичні тенденції епохи Відродження в національно-культурному підне сенні України ХVІ – першої половини ХVІІ ст. / С. В. Хохун-Політова // Вісник ДАКККіМ: наук. журнал. – К.: Міленіум, 2006. – №2. – С. 100-107.
11. Шейко В. М. Особливості формування української культури в ХІХ ст. / Василь Миколайович Шейко // Культура України: Зб. наук пр. – Х.: ХДАК, 2006. – Вип. 17. Серія : Мистецтвознавство. Філософія. – С. 95-107.
12. Эко У. Полный назад! "Горячие войны" и популизм в СМИ / Умберто Эко. – М.: Эксмо, 2007.
1. Ашин Г. К. Современные теории элиты: Критический очерк / Геннадий Константинович Ашин. – М.: Международные отношения, 1985.
2. Бердяев Н.А. Русская идея / Николай Александрович Бердяев. – Харьков: Фолио; М.: ООО "Фирма "Издательство АСТ"", 1999.
3. Грушевський М. Володимир Антонович: основні ідеї його творчості і діяльності. – Рух політичної та суспільної української думки в ХІХ ст. // Хроніка 2000, український культурологічний альманах / Михайло Сергійо вич Грушевський. – К.: "Українські пропілеї", Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000. – Вип. 37-38. – С. 257-274.
4. Кривцун О. А. Художник и артистический мир / Олег Александрович Кривцун. // Человек. – М.,1993. – № 2. – С. 22-28.
5. Лихачев Д.С. О русской интеллигенции. Письмо в редакцию / Дмитрий Сергеевич Лихачев // Новый мир. – 1993. – № 2. – С. 3-9.
6. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Сергей Иванович Ожегов. – М.: Рус. яз., 1983.
7. Петрук Н. К. Українські гуманісти ХVI-XVII ст.: новий погляд на організаційні засади життєдіяльності особистості / Н. К. Петрук // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. праць. – К.: Віпол, 2004. – Вип. 14. – С. 178-187.
8. Словарь иностранных слов / [авт.–сост А.Г. Спиркин, И. А. Акчурин, Р. С. Карпинская; гл. ред. Ф. Н. Петров]. – М.: Русский язык, 1982.
9. Сучасний тлумачний словник української мови: 65 000 слів / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. – Х.: ВД "ШКОЛА", 2006.
10. Хохун-Політова С. В. Гуманістичні тенденції епохи Відродження в національно-культурному підне сенні України ХVІ – першої половини ХVІІ ст. / С. В. Хохун-Політова // Вісник ДАКККіМ: наук. журнал. – К.: Міленіум, 2006. – №2. – С. 100-107.
11. Шейко В. М. Особливості формування української культури в ХІХ ст. / Василь Миколайович Шейко // Культура України: Зб. наук пр. – Х.: ХДАК, 2006. – Вип. 17. Серія : Мистецтвознавство. Філософія. – С. 95-107.
12. Эко У. Полный назад! "Горячие войны" и популизм в СМИ / Умберто Эко. – М.: Эксмо, 2007.