Ірина Майданюк, кандидат філософських наук, доцент, докторант кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Українських мислителів проблема свободи хвилювала ще з києворуських часів, коли християнська мораль дала людині норму для визначення свого місця у житті і наділила людину свободою у виборі між блаженством і нещастям, добром і злом, активністю і споглядальністю. Згідно з тогочасною традицією, доля людини була визначена Богом, проте людина розуміла, що її спасіння залежить від її ж бажання і вміння вибирати, бути доброчесною, поміркованою, стриманою, не спокушатися на нездорові пристрасті, постійно вчитися. Це стверджували Іларіон у „Слові про Закон і Благодать”, Лука Жидята в „Повчанні…до братії”, Володимир Мономах, Климент Смолятич.
Читайте також: Ходикевич Климент. Слава мученика Климентія, римського понтифіка
Значний внесок у її розробку проблеми з точки зору природних прав людиини здійснили К.Транквіліон-Ставровецький, Х.Філалет, П.Могила, П.Орлик, С.Яворський, Г.Кониський, П.Юркевич, Я.Ковельський, М.Козачинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Дністрянський, М.Міхновський, І.Франко. На сучасному ж етапі вона цікавить українських філософів та правознавців В.Бачиніна, М.Панова, М.Костицького, М.Ібрагімова, С.Максимова, А.Козловського, М.Козюбру, С.Сливку, О.Бандуру, М.Гуренка, В.Горбаля, О.Мироненко, Т.Андрусяк, О.Скакун, С.Мороза, Ю.Павленка, М.Петренко, В.Культенко, О.Костенка, О.Патлайчук. Ми ж звернемося до періоду української філософії, коли, на нашу думку, в Україні з’явилася власна концепція природного права, що проголосила: людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право йти за вказівками власного розуму.
Зачинателями такої концепції були найвизначніші гуманісти XV-XVI ст. Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський. Гуманістичні погляди на людину зробили її „щасливим смертним Богом” [2], тому в інтерпретації гуманістів свобода – це не тільки традиційне самовладдя в запропонованих Богом межах, а й можливість за допомогою власного розуму розкривати земні і небесні таємниці, пізнавати їх красу, вивчати закони, створювати шедеври літератури і мистецтва, виписувати закони суспільного життя, тобто творити свою долю. Дослідженню гуманістичної культури України присвячено чимало напрацювань. Так, В.М.Нічик, ВД.Литвинов, Я.М.Стратій показують, як українські гуманісти звеличували індивідуальність людини, вважали її творцем світової історії, захищали ідею рівності людини і Бога, торкаються питання постійної боротьби у людині прагнень і вказівок розуму, морального самовдосконалення, звертаються до проблеми самоутвердження людини через добрі справи, через боротьбу за права свого народу, розвиток вітчизняної культури, обстоювання національних традицій, піднімають питання свободи волі, співвідношення розуму і віри, філософії і теології.
Про активне людинолюбство йдеться у працях І.В.Паславського, І.С.Захари, які визначають специфічність розвитку гуманістичних та реформаційних ідей на Україні, наголошують на проблемах зростання зацікавленості людською особистістю, активності людського розуму, діяльного творчого життя, свободи волі, свободи совісті. Проводять традицію акцентувати увагу на проблемі людини, осягненні її сутності, смислу життя від часів Київської Русі М.Тарасенко, М.Русин, І.Бичко, В.Лісовий, І.Огородник. Усі ці дослідники одностайно стверджують, що становище українських земель у XV-XVІ ст. було нелегким: знекровленість постійними нападами татарських і турецьких загонів, суперечки між Московським князівством і Литвою, литовсько-російська війна, посилення національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви. Проте все це стало підвалинами зростання національної свідомості, патріотизму, порушення проблем свободи як природного права людини.
Читайте також: Московія очима України-Русі ХVI–ХVII ст.
Серед українських гуманістів XVI ст. особливе місце зайняв Станіслав Оріховський, який виступив як один з видатних західноєвропейських теоретиків природного права, а розробка теорії якого знайшла відбиток і в його спеціальній праці “Про природне право”, і в інших роботах: “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу”, “Про турецьку загрозу”, “Промова у справі закону про целібат”, “Життя і смерть Яна Тарнавського”, “Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави”, у яких стверджує, що природне право вище від людських законів, які час від часу при потребі можна змінювати [4, 56]. Оскільки Україна на той час не мала державності, і зовнішня небезпека загрожувала самому існуванню народу, то свобода народу, захист від нападників стали однією з тем для роздумів С.Оріховського.
Читаючи його напучення молодому польському королю Сигізмунду, звертаєш увагу на те, що з перших сторінок мислитель-гуманіст намагається привернути увагу короля до проблем державної безпеки: „Якщо хочеш цій республіці мудро служити, піклуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми…мали у твоїй особі захист…” [4, 51]. З батьківською турботою і життєвим досвідом автор дає мудрі поради щодо того, як завоювати авторитет серед чужинців, скласти про себе думку як про діяльного досвідченого мужа, а не про розбещеного невігласа. Він справедливо вважає, що його поради можуть стати не менш корисними, ніж зброя і військові машини, адже припинять кепкування і злослів’я, принесуть любов своїх і боязнь ворогів.
Ідеями свободи пройнята промова до польської шляхти „Про турецьку загрозу”. Багато хто із шляхтичів закидав Оріховському, що той необгрунтовано закликає до війни з Туреччиною, та автор впевнено відкинув такого роду звинувачення вже на початку промови. Сулейман, вважає філософ, є запеклим ворогом богів, свободи і прекрасного ладу польського королівства. Поки що він побоюється мужності поляків, проте прагне або підступом, „брехливою машкарою”, або зброєю розчищати шлях своїм підданим для подальших завоювань. „…бачу, - пише Оріховський, - що ви маєте лише дві можливості: або з’єднавши з германцями зброю, виборете свободу, або, сидячи вдома, будете чекати нещастя і жахливої неволі. Не до війни вас закликаю, а переконую відвернути небезпеку неминучого рабства, бо ж нічого не може трапитись з людиною гіршого, а для вас, народжених для свободи і влади, неволя особливо нестерпна” [4, 65].
Читайте також: «De virtutibus Graecorum et Romanorum...» Романа Тимківського - переваги філологічно-історичного методу дослідження
Малюючи жахливі картини можливого ганебного існування під владою „диких варварів”, які не мають в собі нічого, достойного людини, а лише вивергають лють, похітливість і божевілля, мислитель нагадує про шляхетних предків, для яких любов до свободи була найвищою силою. „Доки оця любов жила у їхніх душах жоден захланний чужинець, жоден свій властолюбець не міг здолати їхньої сили. Вони - наші предки…закликають і заклинають вас.., щоб ви вашу свободу…ні в якому разі не віддали” [4, 66]. Зрада батьківських звичаїв, зречення тих, чия цнота, святість і значення були стверджені багатьма поколіннями, терзатиме душі, не даватиме спокою, картатиме за гріх віроломства. Ніщо не повинно зупиняти шляхетну людину у боротьбі за право, за волю, за вітчизну, за гідність предків, бо, на відміну від турка, вона перемагає не облудою, а волелюбністю і доблестю, виборює свободу не комусь чужому, а собі, обороняє власну гідність і власну державу. Так велося віддавна, вважає Оріховський, так повинно бути і тепер, бо чомусь все змінилося у державі: люди ворога бояться, миру випрошують, силу втрачають, вже й свободу свою ледве можуть оборонити. Гідними ж подиву в інших народів можна стати, рівняючись на шляхетність предків: „Завдяки свободі мислення, завдяки прагненню обороняти право, розширювати кордони, завдяки готовності самопожертви за вітчизну. Ось у чому вони утверджувалися, ось за що змагалися між собою, ніби на пелестрі, де винагорода – похвала й слава; не суєтна слава грошовитості чи родовитості, а честь…” [4, 81]
Розуміючи, що у самому процесі слугування одній людині немає нічого нового, що світ вже бував під владою римлян, ассірійців, персів, Оріховський просить зважити на те, що гуманізм тих завойовників часто пом’якшував жаль за втраченою свободою, турка ж він називає дикуном, який навіть батька свого не знає, розуміє одну науку – огидну розпусту, нелюдську жорстокість, нестерпну неволю, – і лише той, хто несповна розуму, може добровільно приймати його дружбу. Сулейман понищить заведені у державі права й закони, релігійні обряди, пошанування Ісуса Христа, його слуги пограбують святині, зруйнують вівтарі, могили предків. Після таких пристрасних переконань мислитель ще раз наголошує: брататися з Сулейманом – все одно, що забирати в себе самого зброю, якою потрібно відвойовувати свободу. Цікавим і актуальним є ще один аспект проблеми, піднятий С.Оріховським: свобода і гроші.
У тогочасній Польщі існував введений ще Казимиром Великим закон, за яким усім, хто воює за межами Польщі, належала оплата від короля. Звісно, багато хто міг „прикритися” таким законом, мовляв, законослухняний громадянин повинен отримувати плату, а казни на таке не вистачить. З іронією і смутком дивиться на такий закон і таких „лицарів” Оріховський, наголошуючи що відсутність оплати не повинна сковувати мужності і відвертати від воєнної звитяги до дармування, сповнюючи нехіттю і лінивством. Тож немає причин, переконаний мислитель, щоб не взятися за відвоювання власної свободи: якщо скористатися всіма наявними умовами, то навіки можна стати вільними і щасливими, якщо ж зректися вигідного випадку, то станеться те, „що звичайно трапляється з дурнями, котрі не складають подяки долі за її дари, хоч самі винні” [4, 86].
У зверненні до польського короля Сигізмунда Оріховський знову ж таки промовляє устами предків: „До тебе смиренно руки простягаємо; у тебе, мертві, просимо, щоб з багатьох благ захистив передусім три: по-перше, свободу своїх підлеглих…” [4, 97]. Вони ж переконують короля, що сам Бог сприяє тим, хто воює за свободу своєї держави, і не дає можливості їм загинути. Проте навіть Всевишній нічого не зробить корисного в найвищій справі захисту свободи, якщо сам люд буде добровільно поспішати загинути. „Якщо будемо чекати його (ворога) по хатах любенько.., буде здаватися, ми за вівтарі і за домашні вогнища б’ємося, а не за державу й гідність, яку предки наші, великою кров’ю здобуту, залишили…” [4, 109]. Якщо у середньовіччі людина цінувалася передовсім за титули, давність походження, аристократизм, чим стверджувалася соціальна нерівність, то гуманісти доводили, що вивищення людини над іншими у суспільстві можливе без „шляхетної ” крові і наявності родового герба.
Читайте також: Правове регулювання цивільних правовідносин у селах волоського права Галичини (XIV-XVIII ст.)
Утверджуючи право на соціальну свободу, С.Оріховський обстоював почуття людської гідності, яке завжди досягається не титулом, а діяльністю. Тільки активна життєва позиція може возвеличити людину, а для того, щоб її досягти, необхідно докласти максимум зусиль. Якщо ж ця людина – король, то вона повинна пам’ятати, що у батьківщині править не король, а закон, а король є тільки його інтерпретатором, який присягнувся бути очима й вухами закону і не робити іншого, ніж велить закон. Це значить, що в жодному разі людина не повинна переходити межу, яка перетворює волю у свавілля, як це часто буває насправді, вважає С.Оріховський, і, доводячи свою думку прикладами, просить короля: “... нікому не дозволяй, як то кажуть, сваволити, бо охочих до цього багато” [4, 38]. До свавілля не має права доходити ніхто: ні священик, ні король, ні простий громадянин, кожен повинен розуміти, що він рівний з іншим, бо там, де один другому каже: “Я – вільний, а ти – не вільний, я – пан, ти – підлеглий, я – можний, ти – слабкий”, – недалеко дійти до падіння держави, адже результатом утисків може стати глибоке незадоволення, яке переросте у боротьбу проти влади.
Прикладом правителя, який розумів це, крім батька Сигізмунда, Станіслав Оріховський вважає Яна Тарновського, котрий ніколи не зміг би поставити себе вище від іншої людини, якби не був “omnibus libertate par, dignitate superior” (свободою рівним усім, а гідність перевершував) [4, 266]. Оріховський закликає Сигізмунда прислухатися до голосу підданих і повернути їм забрану свободу: „Відкрий же вуха й дослухайся: звідусіль почуєш жалібний плач і стогін своїх підлеглих, у яких відібрано…свободу (їхню силу!), тому й не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві про нещастя” [4, 38], адже у спільному домі, вважає він, не може бути поділу на кращих і гірших, всі „творять одну кошару”, „при однакових правах у всіх однакова сила”, і навіть сам король не має права розкошувати за рахунок підданих [4, 41]. Мабуть, Сигізмунд прислухався до поради Оріховського, бо у „Промові на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона” Оріховський проголосив його гідним лицарем, славним освітою, мовою і наукою, який не лише людей, а й богів навчав, і з гордістю відзначив, що король зробив державу настільки вільною, а сам був настільки гідним, що дозволяв людям вільно говорити, вільно думати і навіть виявляти з ним незгоду.
Дещо пізніше, у „Квінкунксі”, мислитель називає Польське королівство королівством свободи, бо вважає, що королі в ньому не виділяються пожитками, а підлеглих мають за братів, а не за невільників. Величезною цінністю земного життя Оріховський вважав духовну свободу, бо вона дає можливість стати духовно досконалим і залишитися в пам’яті майбутніх поколінь навіть після фізичної смерті. Однією з передумов духовної свободи є самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного становлення, морального вдосконалення. Він вважає, що самопізнання допоможе віднайти у собі творчий потенціал, сприятиме вирішенню основної мети людського життя – повної самореалізації у котрійсь сфері людської діяльності. Проте вивчати треба не лише себе, а й на вивчення різні земні і небесні явища, бути прихильником освіти.
Читайте також: Станіслав Оріховський та антитурецька література Речі Посполитої
Дослідники стверджують, що С.Оріховський, навчаючись в Італії, сам вивчав твори античних філософів, тому розумів філософію як королеву наук, яка дає людині духовну свободу, вважав, що говорити щось без знання філософії – все одно, що сліпому розводитися про кольори, вимагав від папи покласти край втручанню церкви у світські справи [2, 130]. Він вважає, що саме філософія селян поробила городянами, диких – лагідними, варварівученими, людей – справжніми богами [4, 183]. У своїх творах він не пропускав нагоди, щоб наголосити на необхідності сприяння освіті і хвалив за це папу Юлія III, Владислава Ягелона, Сигізмунда Ягелона, Казимира, батька Сигізмунда, Яна Тарновського, виступав за те, щоб вчителями ставали не „невідомих чеснот люди”, а співвітчизники, бо вважав, що „насіння, коли у чужу землю потрапляє, часто втрачає свою силу й …до іншого виду переходить” [4, 188]. Схвалював він і свою Батьківщину, яка, хоч і зупинилася на ступеневі освіти, що достатній для ведення служби Божої і для написання законів, але, „спілкуючись із греками, прийняла від них символіку і віру, покинула свою скитську неосвіченість і дикість і тепер, лагідна, спокійна і врожайна, виявляє великий потяг до літератури латинської і грецької” [2, 143].
Свобода і мудрість для Оріховського взаємопов’язані, мудрість дає свободу, освітлює шлях до неї, робить з раба вільну людину, а державу такою, в якій кожний має все, що йому належить: свободу, відносний спокій і можливість виконувати своє призначення за власним бажанням. Править державою, звичайно, король, та піддані повинні слухатися його добровільно. Власне, особі короля (і як правителя, і як людини) присвячена основна частина звертань С.Оріховського, бо він вважає, що становище кожної людини у державі, її можливість проявляти себе як особистість багато в чому залежить від короля і його мудрості: “Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху” [4, 26]. Якщо нехтувати наукою, вважає мислитель, то, навіть маючи високі природні здібності, не можна зробить нічого корисного і гідного похвали навіть у найнезначнішому мистецтві. Сприяти духовному зростанню, на думку Оріховського, повинна б церква, яка поставлена захищати природні права людини, адже вони – майже те ж, що і закони Бога. Проте в „Супліці до найвищого понтифікат Юлія III про схвалення взятого шлюбу” мислитель заявляє, що попередні понтифіки довели церкву до того, що життєві рани надалі терпіти несила, адже правили вони не за законами спільної природи, а за жорстокими своїми едиктами, через які і віра, і християнська свобода понівечені [4, 277].
Читайте також: Мемуарно-епістолографічні твори латиномовної літератури України
Заради справедливості тут необхідно зазначити, що природні закони, які так захищає Оріховський, – це, перш за все, право священика одружуватися, проте таким чином він наголошує на праві духовної свободи, даному людині творцем всіх речей – природою. Нечестивими і безбожними є ті, хто відступає від законів природи і Бога, і не за свободу вони борються, а навпаки – відбирають її у тих, хто зробив свій вибір не на розпусті, а на цнотливому житті. Сам же мислитель обіцяє, що не відступить від своєї свободи вибору, навіть якщо його будуть намагатися відлучити від церкви. Отже, уславлення особистості, її доблесних вчинків, розуму, талантів – одна з характеристик гуманістичної літератури, яка притаманна і творчості Станіслава Оріховського. Людина повинна творити своє життя, а для цього активно займатися суспільною і творчою діяльністю, набувати потрібних знань, докладати енергії для оборони власних інтересів, своєї віри і своєї держави. Соціальну і духовну свободу можна здобути гідністю, мужністю, чесністю, добротою, доблестю, енергійністю, передбачливістю, розсудливістю, благородством, тому людина повинна прагнути до цього, самостійно творити свій внутрішній світ і намагатися впливати на зовнішні обставини життя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2002. – 472 с.
2. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Основи, 2000. – 472 с.
3. Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С.4-11.
4. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: НД, 1995. – 392 с.
5. Філософія Відродження на Україні /М.В.Кашуба, І.В.Паславський, І.С.Захара та ін. – К.: НД, 1990. – 336 с.
1. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2002. – 472 с.
2. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Основи, 2000. – 472 с.
3. Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С.4-11.
4. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: НД, 1995. – 392 с.
5. Філософія Відродження на Україні /М.В.Кашуба, І.В.Паславський, І.С.Захара та ін. – К.: НД, 1990. – 336 с.