Дмитро Вирський
Про те, як відбувалося переведення Кременчука та околиці з Гетьманщини до Новоросії та формувався Дніпровський пікінерний полк, і піде мова у цій статті. Зрештою, вона генетично продовжує тему козаччини на Кременчуччині, досліджену мною у двох виданнях монографії з історії краю до 1764 р.
Читайте також: Свобода як цінність права у філософській спадщині Станіслава Оріховського
Попередньо згадаємо, що специфічний реформістський курс імперської Росії прийнято пов’язувати з іменем Катерини ІІ (1762-1796). За її правління були реорганізовані російська адміністрація та ціле суспільство, внаслідок чого, зокрема, ліквідовані були й «недогарки» української автономії. Так, уже рік заснування Новоросії, що суттєво обкраювала землі Гетьманщини та Запорозької Січі, став і роком скасування гетьманства в Україні.
Ставлення кременчужан до нового урядового проекту - утворення Новоросійської губернії - суттєво різнилося, причому напряму залежно від соціального статусу. Міщанські і купецькі кола, ще як з’явилися перші чутки про нову губернію, направили депутатів до С.-Петербурга з проханням про приєднання міста до неї і навіть зорганізували святкове гуляння, коли це прохання задовольнили. 6вересня 1764 р. Кременчук увійшов до складу Новоросійської губернії.
Утім, на той час не міщани з купцями, але численні козаки становили основу місцевого суспільства. Останні ж на перспективу позбавлення традиційного статусу і переведення в пікінери, себто нові поселенські війська, реагували переважно негативно. На правобережній Кременчуччині, у Новослобідському козацькому полку, що перетворювався на Єлисаветградський пікінерський полк з центром у Мішуриному Розі, в 1764 р. відбулися заворушення.
На території ж Гетьманщини «головний командир» Новоросійської губернії О.П.Мельгунов вдався до популістських методів агітації, цілком ігноруючи існуючу козацьку адміністрацію. На папері мельгуновських маніфестів умови пікінерської служби мали певну привабливість, як для козацьких старшин, яких прирівнювали до російських офіцерів, так і для збіднілих козаків і селян. Так, в них обіцялось, що буде «земля всякому от перваго до последняго каждому особо отмежевана и в вечно-потомственное владение утверждена. Вся земля разделяется на три звания. Первое звание - земля военных людей - никогда никакого платежа не будут давать. Второе звание - государственных поселян - также каждому особо отделена и вечно во владении утверждена; по прошествии льготных лет платить по числу земли малую подать. Третье звание - помещичья, т.е. владельческая, - также каждому отделена и вечно утверждена; платить противу поселян в-полы [себто в половину-Д.В.]. Вину и соли вольная продажа. Никто никогда неволею в службу взят не будет. Те, которые в службе находится будут, всегда, когда только захочет, может получить от службы увольнение. Гусарские и пикинерские полки равно старшинство с армейскими имеют. С поселян, т.е. с посполитых, никакого денежного платежа в казну, кроме что с числа земли по 5 коп. с десятины, а более ничего ни с хлеба, ни с волов никогда не будет требовано; оные жители будут слыть государственными поселянами и никогда никому во владение отданы не будут. Кто из пустых земель населит людьми, тому та земля вечно утверждается. Кто порожнюю землю засеет лесом и окопает рвом, такая часть земли, как бы велика ни была, отдается тому в вечное владение. Кто навербует в службу в гусарский или пикинерский полк, те получат за то чины, а именно набирать за чины: за майорский 300 чел., за капитанский - 150, поручичий - 80, прапорщичий - 60, вахмистра - 30, а если на поселение, то поселян вдвое больше числом противу военных считать. Земля, определенная каждому рядовому пикинеру и поселянину - 30 дес. Военнослужащие по отставке от службы по свою смерть, также и по смерти их оставшияся жены и дети пользуются теми же преимуществами, равно как и в службе состояли, т.е. с данной им земли никогда никаких податей в казну брано не будет». Як побачимо нижче, обіцянки, зокрема про добровільність служби та вільний вихід з пікінерії, так і залишились на папері.
Та попри такі обіцянки-«цяцянки» набір пікінерів йшов туго. Мельгунову ж був потрібний швидкий успіх. Адже запланований вербунок в 3 пікінерських полки мав дати 15 468 осіб. Відтак, вже не церемонячись, сотенні округи Полтавського і Миргородського полків одна за одною, без жодних на те підстав, оголошувались приєднаними до нової губернії і пікінерії ...за добровільної згоди населення.
Читайте також: Українські персонажі у польських історичних романах про Хмельниччину
Історія приєднання Кременчуцької і Власівської сотень Миргородського полку до Новоросії, за викладом історика Д.Міллера, з точки зору місцевих козаків, виглядала таким чином. У 1764 р., в часи заснування нової губернії, козаки кременчуцької сотні Максим Некраса, Сила Іванов і Іван Пишний скаржились тогочасному своєму полковнику Федору Остроградському в Миргород:
«сего Августа 16 сотник Кременчугский Яков Гаврилов призвал нас и многое число товарищей наших козаков в собственный свой дом, в котором был с ним только зостаючий от его высокопревосходительства генерал-поручика Мельгунова капитан Данило Иванов, уговаривал нас, чтоб мы все обще из-под малороссийской команды удалились, а подписались бы под некоторым письменным обовязательством со всею сотнею Кременчугскою и грунтами и угодьями под ведение Новороссийской губернии, обнадеживая, яко всякому, в прибавок к имеющимся в нашем теперешнем владении грунтам, по многому числу за р. Днепром находящейся земли отведено будет к вечному владению, почему мы и купно до 60 сотнян говорили ему: ежели имеется о заверстании нас под Новороссийскую губернию Высочайший Е[я]. И[мператоского]. В[еличества]. указ, то просим нам с товарищи всей сотни козакам и прочим жителям оный объявить. Напротив чего сотник сказал: 'только де подпишется, желаете ли быть под Новороссийской губернией, то и указ ваш объявлен будет’. После чего как от нас с товарищи с многократным подтверждением объявлено было ему, сотнику, сие, что мы, будучи природные малороссияне, ни в каково другое называние от своей воли приступить не желаем, то помянутый капитан Иванов сказал ему, сотнику: 'поэтому де ты, Яков Федоров, остался’, напротив которой капитана речи и он, сотник, сказал: 'я де и сам теперича, как вижу, проиграл’, и затем сотник велел нам всем с товарищи из дому своего отходить. Будучи ж он, сотник Гаврилов, пред тем от 15 августа подписан с обовязательством быть под владением Новороссийской губернии и определен уже в пикинерский полк ротмистром, всепрележнейшим старательством своим приохотил подписаться и кременчугских старшин: атамана сотеннаго Оболонского, асаула Собецкаго, хорунжаго Горе- славца, писаря Семенова, атамана походнаго Велшаного да канцеляриста Очередка и бывших атамана походного Яковлева, хорунжого Терентиева с сыном его Петром да козаков 9 чел., а прочие кременчугские сотняне, в том числе и мы, что на подговор его, сотника, не склонялись, то он, сотник, злясь и всеудобовозможными мерами стараясь, как бы сделанное им о бытии сотнянам кременчугским под объявленною губерниею обовязатель- ство привести в безпорочное исполенение, умыслили козакам кременчугским, равно и нам, запретить в базарных коморах и вдомах никаким промыслом не торговать и прочим утеснять, склоняя к подпису, а сверх того в таково, почитать всех, кременчугских сотнян в замешательство привел, что в нынешнее самонужнейшее ко упрятанию хлеба время принуждены лишится и по разным от домов своих местам скрываться, и когда мы, нижайшие, такожде и еще 5 сотнян, не хотячи по голословному сотника обнадеживанию приступать и подписываться не пожелали, желая по жизнь нашу быть в малоросий- ской команде в отправлении по званиям нашим козачей службы, как и предки наши знайдовались, то он, сотник, усмотря крайнее наше нежелание и не допуская по команде нашей за то к жалобе, помянутых козаков данными на просьбу его, сотника, Ямбургскаго полка карабинерами в страх другим арестовать, посадив под великороссийский Ямбургскаго полку караул; мы же, ныжайшие, всилу ночью тайным образом з местечка убегли».
Як зауважує Міллер, у кременчуцького сотника знайшлися наслідувачі. У Власівці два значкових товариша, Семен і Олександр Устимо- вичі, стали збирати в козаків підписи під проханням про бажання бути під Новоросійською губернією, а в с.Рублівці знайшовся такий самий «доброхот» в особі якогось Задорожного (напевно, мова йде про Мусія Задорожного, місцевого значкового товариша, що був у конфлікті із власівським сотником). Знайшлися охочі до пікінерської служби й в Келеберді і теж подали прохання про приєднання до нової губернії. Для Мельгунова цього було досить, аби оголосити Кременчуцьку і Власівську сотні відписаними від Гетьманщини і прийнятими під його команду.
Читайте також: Відображення минулого України в праці Жана Ле Лабурера "Повідомлення про подорож королеви Польщі" (1647)
«Об’ява» ця викликала серед кременчужан сильні протести. Стойчик кременчуцької сотенної канцелярії Лашко подався до Остроградського із скаргою на Гаврилова за неправильний його запис в пікінери і заявив: «призвал мене сотник и спросил: куда де хочеш записаться, не объявляя, в какую службу; то я по простоте, не ведая его намерения, сказал: ‘куда козаки, туда и я’, а потом Гаврилов, как слышно стороною, вписал мене в пикинеры».
Лашко ходив до сотника й просив не вписувати його в пікінерський список, але сотник на те його прохання нічого не «об’явив». Відтак, висловлював свою волю козак, «а понеже как предки мои козачо служили, так и я, нижайший, с потомством своим козачо служить желаю, в помянутую ж пикинерскую службу вовся как наперед не желал, так и ныне не желаю».
Слідом за Лашком в полкову канцелярію з’явилося ще 60 козаків з Кременчука із скаргою на Гаврилова за те, що він неправильно показав їх бажаючими бути під Новоросійською губернією, про що вони, прохачі, ні словесно, ані письмово ніде не оголошували, а навпаки, бажають, за прикладом предків, залишатися в малоросійській службі. Гаврилов, за їх словами, ««желая их к своему хотению привесть, ласкает козаков, находящихся в командирациях, сменою и другими подобными ласкательствами, а прочих, не склоняющихся на ласкательство, устрашает разными способами: так однажды, будучи в сотенной канцелярии, он убеждал некоторых и для наивящ- шаго их устрашения держал под караулом находящегося в Кременчуге Ям- бургского карабинернаго полка, причем, созвавши плотников с топорами, приказал делать на несогласных колодки. Некоторых из челобитчиков Гаврилов теснит необыкновенными постоями, каких прежде даже при больших наездах не бывало; берет подводы 'с немалым против прежняго отягощением' и по просьбам об отлучке из Кременчуга по крайним нуждам не выдает паспортов, объявляя, что если просящий в его угоду подпишется на пикинерском списке, то и паспорт ему дан будет, а нежелающих устрашает высылкой с нынешних предковских грунтов и жилей во внутрь Малыя России и чинит утеснение в забранье с поля хлеба». «И по таким устрашениям, - писали чолобитники, - и в домы нам без командира явится опасно, ибо если командира нам определено не будет, он крайне нас разорить может».
Сотняни закінчували свою чолобитну проханням про те, щоб лишили їх як і доти в козацькій службі та призначили їм нового сотника. Слідом за цією чолобитною надійшло й прохання ще від 39 кременчуцьких сотнян уже на ім’я гетьмана в Генеральну військову канцелярію. У ньому козаки скаржилися, що Гаврилов примушує їх силою до пікінерської служби и утискує багатьох з них під караулом, так що вони змушені покинути свої домівки, жінок та дітей і ховатись; якщо і далі їм не буде від гетьмана захисту, то вони, чолобитники, змушені будуть рятуватись від Гаврилова втечею. І так як за призначенням Гаврилова в ротмістри їм неможливо залишатись без командира, то просять призначити їм сотником старшину з Полтавського полку - військового канцеляриста Григорія Бужинського.
Читайте також: Розенберґ Миколай. Трактат про походження татар
Утім, незважаючи на протести кременчуцьких сотнян, гору взяли не вони, а Гаврилов. 6 вересня 1764 р. імператриці доповіли наступне прохання від старшин Кременчуцької та Власівської сотень:
«Мы, нижеподписавшиеся малороссийских сотенных местечек старшины, выборные козаки и владельцы в тех местечках с нашими поддаными и с желающими жителями, твердо будучи уверены, что В. И. В. из матерняго милосердия всех своих верноподданых всякого звания людей в лучшее состояние и благополучную жизнь приводить за весьма себе угодное монаршеское удовольствие поставляя и в том неутомимый труд всемилостивейше соизволите брать; взирая на то, мы, верноподданые рабы В. И. В., дерзаем испросить такого же матерного призрения, чтоб нас целыми нижеозначеными местечками к Новороссийской губернии, оставя нас при прежних наших землях и угодьях, под единое право и команду соединить, чрез что совершенно мы уповаем в лучшее состояние нашу жизнь привести, и полезнее нынешнего В. И. В. и отечеству сделаться. Всеми- лостивейшая Государыня, мы, верноподанные В. И. В.рабы, всеподданейше просим о сем нашем прошении Высоч. милосердие и указ учинить».
Як уже повідомлялось вище, така «милість» була дана. Був підписаний і указ, отриманий в гетьманському Глухові 4 жовтня, яким наказувалося віддати Кременчук і Власівку з мешканцями (5 112 чол.), землями і маєтностями, за їх бажанням, під оруду Новоросійської губернії.
Кременчук ставав ротним містом (9-ї роти) Дніпровського пікі- нерського полку. Шефами цього полку вважались Новоросійські губернатори, а першим полковником став Микола Одобаш. Протести ж гетьманського уряду, який доживав останні дні, були проігноровані. У 1775 р. до Новоросії приєднали й Потоцьку та Омельницьку сотні Миргородського полку.
Згодом, уся скандальна історія з пікінерією потрапить і на сторінки славнозвісної «Історії Русів», історико-політичного трактату- памфлету невідомого автора, де буде описана в гротескно-іронічному тоні. Це текст зайвий раз засвідчив ворожість українців до імперських реформ коштом автономії України.
Для кременчужан же історія із пікінерією стала свідченням втрати козаками провідної ролі в історії краю, своєрідної соціальної трансформації локального масштабу, коли змінюються «пани», забувається і переписується-коригується історія, а також пропонується будувати нові стосунки «з чистого листа». І як завжди за «доби змін» - «кто-то здесь, чего-то, где-то выгадал, ну а кто-то, что-то прогадал».
Читайте також: Георгій Кониський в історико-культурній спадщині України
Для кременчужан же історія із пікінерією стала свідченням втрати козаками провідної ролі в історії краю, своєрідної соціальної трансформації локального масштабу, коли змінюються «пани», забувається і переписується-коригується історія, а також пропонується будувати нові стосунки «з чистого листа». І як завжди за «доби змін» - «кто-то здесь, чего-то, где-то выгадал, ну а кто-то, что-то прогадал».
* Штаб-квартирою останнього і центром 1-ї роти був Крюків. Назва полку походить від кольору частин уніформи: як і Чорний гусарський та Єлисаветградський пікінерський, Жовтий гусарський полк мав білий верхній одяг (кафтани та єпанчі), а нижній одяг (камзол і штани) був жовтого кольору.
- Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. - К., 2004. -436 с.; Його ж. «Українне місто»: Кременчук від заснування до року 1764-го. - 2- ге вид., випр., доп. - К., 2011. - 681 с.
- Полное собрание законов Российской империи. - СПб., 1830. - Т.16 (17621765 гг.).-С.894-895.
- Полное собрание законов Российской империи. - Т.16. - С.803.
- Цит. за: Миллер Д. Пикинерия // Киевская старина. - 1899. - №12. - С.308-309. Про резонансність цього маніфесту О.Мельгунова говорить те, що його цілком внесено і до такої тогочасної української історіографічної пам’ятки як «Короткий опис Малоросії» (у списку Федора Маньківського з 1776 р.), див.: Короткий опис Малоросії (1340-1776). - К., 2012. - С.162-163.
- Справу з 1764 р. про запис козаків і посполитих до Дніпровського пікінерного полку див.: ЦДІАУК, ф.51, оп.3, т. 11, спр.18492 (97 арк.).
- Миллер Д. Вказ. праця. - С.303.
- Там само. - С.315-320.
- Гаврилов Яків Федорович (1722 або 1725 - 1778) - син кременчуцького сотника, значковий товариш Миргородського полку (1747), сотник кременчуцький (17481764), ротмістр Дніпровського пікінерного полку (1764-1767), майор (секунд-майор?) (1768), прем’єр-майор (1771-1772), підполковник Єлізаветградського пікінерного полку (1773-1778).
- Оболонський Опанас - кременчуцький сотенний отаман (1757, 1763-1764). Не виключено, що він міг бути родичем відомого генерального бунчужного Дем’яна Васильовича Оболонського (мав великі маєтності в Горошині на Сулі). У пікінерах Опанас Оболонський став поручиком (згадка з 22.ІІІ. 1767 р.). За ревізією 1783 р. згаданий як ротмістр та власник 32 душ підданих у Кременчуцькій окрузі. Його сином був Артем Оболонський - корнет і смотритель державних поселень Кременчуцької округи (1777-1778), поручик (1786) і капітан (1795).
- Собецький Василь Захарович (1712 - після 1767) - кременчуцький сотенний осавул (1764), прапорщик (1767). 1780-1783 рр. у Кременчуці згадується ще військовий товариш Максим Собецький, отже хтось із цього старшинського роду лишився під урядом Гетьманщини. 1791-1793 і 1795 рр. як засідатель кременчуцького уєздного суду згадується капітан Євстафій Собецький.
- Гориславець Семен - кременчуцький сотенний хорунжий (1762-1764).
- Семенов Андрій - кременчуцький сотенний писар (1764).
- Вільшаний (Ольшаний, Ольшанський) Лук’ян - кременчуцький походний отаман (1764), прапорщик (1767).
- Очередко (Очередько) Василь - кременчуцький сотенний канцелярист (1763-1764).
- Яковлєв Андрій - кременчуцький сотенний осавул (1757), сотенний походний отаман (перед 1764), прапорщик (1767).
- Терентієв Андрій - кременчуцький сотенний хорунжий (після 1752 - перед 1762), поручик (1767).
- Терентієв Петро - вахмістр (1767). Вдова «прапорщика» Марія Терентієва, яка мешкає в Кременчуці, згадується 1789 і 1792 рр.
- Див. справу від 16.I-7.VII.1764 р. про скаргу виборного козака Власівської сотні Павла Шарка і значкового товариша Мойсея Задорожного на власівського сотника Прокопа Майбороду за привласнення їх ґрунтів, див.: ЦДІАУК, ф.51, оп.1, спр.2665. Окрему скаргу М.Задорожного від 13.I-VI.1764 р., див.: Там само, спр.2676. До речі, М.Задорож- ний згодом, напевно, змінив своє відношення до пікінерії, бо у справі 1770-1772 рр. фігурує як значковий товариш Миргородського полку, див.: ЦДІАУК, ф.131, оп.30, спр.290.
- 12.ХІ.1768 р. датований рапорт про спільний розгляд Новоросійською губернською канцелярією та Малоросійською Колегією питання щодо прохання-чолобиття старшин Келебердянської сотні про приписання їх під юрисдикцію Новоросійської губернії, див.: Лебедев А. Рукописи Церковно-археологического музея Императорской Киевской духовной академии. - Т.1. - Саратов, 1916. - С.209. Потоцька сотня, яка зрештою лишилася під юрисдикцією Гетьманщини, також небезпечно наблизилася до переведення у пікінери. Справа у тому, що її сотник Ілля Шутенко особисто вступив на пікінерську службу і вернувся на становище сотника лише 1765 р., див.: ЦДІАУК, ф. 102, оп.3, спр.58. *Стойчики - нарочні козаки, які зі своїми кіньми утримувалися при канцеляріях Гетьманщини для потреб поштової служби.
- Бужинський Григорій Григорович (1739 - ?) - службу розпочав 1.І.1755 р. при Полтавській полковій канцелярії, з 1759 р. - військовий канцелярист, з 1764 - військовий товариш (1769 р. направлений у військовий похід), див.: Кривошея В.В. Кривошея І.І. Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини. - К., 2009. - С.49.
- Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. - К., 1851.-С.38.
- Дніпровський пікінерний полк складався з таких рот: 1) Старосанжарська; 2) Но- восанжарська; 3) Білицька; 4) Кобеляцька; 5) Сокольська; 6) Кишенська (Кишень- ківська); 7) Переволочанська; 8) Келебердянська; 9) Кременчуцька; 10) Власівська. Землі полку стали основою для виокремлення Кременчуцького повіту. На 1772 р. у полку лічилося 1 368 військовослужбовців; членів їх родин і приписних - 24 166 осіб (11 712 чол. та 12 454 жін.); державних поселян на полковій території - 9 687 осіб (4 832 чол. та 4 855 жін.). Разом «у відомстві» полку - 35 221 осіб (17 912 чол. та 17 309 жін.), див.: ІР НБУВ, фУ, спр.265, арк.106. На 1782 р. на території полку мешкало 341 осіб чоловічої статі (кількість мешканців полку за поселеннями див. Додаток).
- Здається, тоді їх перепідпорядкували Полтавському козацькому полку, адже територія сотень не увійшла до складу Кременчуцького повіту (принаймні ревізія 1782 р. про них не згадує), а 1785 р. Катеринославський магістрат переслав до Кременчуцького магістрату указ Сенату «про залишення частини Полтавського полку сотень Омельницької та Потоцької на малоросійських правах судочинства та рішення справ», див.: ЦДІАУК, ф.955, оп.2, т.І, спр.3978. Слід також зауважити, що практично відразу після переходу Кременчуцької сотні у пікінерію розгорівся її «прикордонний» конфлікт із Омельницькою сотнею, що лишилася за Гетьманщиною. 1766 р. кременчужани скаржилися, що «обивателями Омельницького округу» кременчуцькі землі «прихвачені», а також прибрані відповідні граничні знаки, див.: ЦДІАУК, ф. 102, оп.3, спр.61. Клопоти з новим кордоном отримав і Пивогірський (Пивогородиський) монастир, що мав маєтності у Власівській сотні (центральний уряд монастиря лишився у Городищі-Градизьку під юрисдикцією Миргородського полку).
- Причому то не єдина українська «історіографічна реакція» на цю справу. Так, до однієї рукописної збірки 1780-х рр. включені й тексти указів Катерини ІІ про включення міста Кременчука до Новоросії та про врегулювання кордонів між Малоросією та Новоросією, див.: ІР НБУВ. - 451/689с (Збірник з зібрань Софійського собору).
- История русов. - К., 1991 (препринт 1846). - С.252-254.