Юрій Шанін, к.філол.н., професор НМУ імені О.О. Богомольця
Людина, озброєна знанням з елінської міфології та античності взагалі, за певних обставин вільно і невимушено почуватиметься в театрі, бібліотеці, на літературному диспуті, в концертному залі, музеї, художній галереї. І навіть гортаючи сторінки сучасного термінологічного словника або вдивляючись в зоряне небо, де сяють сузір'я Андромеди, Персея, Пегаса, Кассіопеї, Геркулеса, Оріона, Сатурна й багатьох інших персонажів античних легенд. Глобальна розповсюдженість сюжетів та образів давньогрецької міфології єднає, здружує народи, мистецтва і навіть мови, виконуючи ще й інтернаціональні функції. Адже навіть ім’я славетного детектива, персонажа творів Агати Крісті невтомного Еркюля Пуаро веде свій початок від Геракла.
Читайте також: Класичні мови у соціомовному житті європейців
Всі ці надзвичайно корисні й цікаві відомості треба здобувати ще змолоду, коли саме й відбувається становлення людини, пам’ять іще активна. Приклад у цьому нам подають класики світового мистецтва і літератури, які доречно й широко використовували в своїх творах чи не весь боєздатний і багатогранний арсенал античності. А в прекрасній, плодючій і гармонійній системі античної культури чільне місце належить, безсумнівно, саме міфології. Живить вона і нашу мову. Приміром, на зразок елінського слова "аргонавт" народились в наш час терміни "астронавт", "аеронавт", "акванавт", і нарешті, "космонавт".
Так, елінські міфи – не тільки минуле. Ось як завершує свій переказ про тих, хто плив на чолі з Ясоном до Колхіди в пошуках Золотого руна, наша сучасниця і землячка Катерина Словацька: "рід аргонавтів не щез. Згадка про них навіть лишилась у невмирущій мові людей. Аргонавтами і сьогодні ми вдячно звемо гордих сміливців, що, долаючи смертельні небезпеки, важачи власним життям, торують шлях у далекі, незнані краї, і веде їх незгасна, золота мрія, наче яскрава зірка на небі" (із книги «Крилатий кінь», видавництво «Веселка» 1983)
Умовність кожного міфу, його подальша узагальненість нерідко сполучається з несподіваною (для нас!) конкретикою. Хоча б тому, що первинною основою легенди часто бували діяння цілком реальних осіб. Діяння, що згодом були декоровані фантастичними прикрасами-деталями (втім, це характерне для будь-якого фольклору, навіть для сучасного). Давні греки, допитливі й невтомні мандрівники й мореплавці, ще в І тисячолітті до н.е. заснували колонії в нинішньому Криму (Ольвія, Херсонес та ін.) і на Кавказі. Тож, повернімося до вже згаданих аргонавтів. Звичайно, ми не можемо твердити, що свого часу така експедиція була реальністю. Тим більше, що розповідь про неї супроводжувалася сотнями найфантастичніших епізодів. Але ж 1984 року ірландський вчений і мандрівник Тімоті Северин зі своїми однодумцями повторили на сучасному варіанті міфологічного (?) "Арго" той самий легендарний похід, довівши його цілковиту географічну й фізичну можливість. В порту Поті звитяжних мандрівників зустрічали грузинські антикознавці...
А в Колхідському містечку Навалакеві сучасні археологи вже багато років вивчають руїни палацу, що, як вони вважають, належав колхському цареві Еєту – батькові Медеї. І не лише в Колхіді, а й по всій Грузії та Абхазії ви стрінете сьогодні дівчат, яких звуть Медеями, і хлопчиків, що носять ім'я ватажка аргонавтів Ясона...
Читайте також: Гімназія справжньої доблесті: ідея лицарської школи у політичній публіцистиці Речі Посполитої середини XVI – середини XVII ст.
Ну, а Золоте руно? Наївно припустити можливість існування отого чарівного барана, що міг і літати, і говорити елінською мовою, і передбачати майбутнє. Але в гірських річках Кавказу спрадавна видобували золото за допомогою баранячої шкури, яку на кілька днів занурювали в золотоносне водоймище. Зернятка дорогоцінного металу застрявали, осідали в густій вовні, яка й справді ставала золотою.
Всім відоме значення крилатих виразів "сізіфова праця", "Танталові муки", й, нарешті "гордіїв вузол". Але ж той вузол, що за легендою зав'язав міфічний (знов - таки для нас!) Гордій - володар скелястої Фрігії (батько горезвісного царя Мідаса), розрубав своїм мечем Олександр Македонський – особа історична. Так поруч крокують легенди та життя. Життя, що згодом стає легендою.
І хоч тепер ми тлумачимо елінські міфи не в прямому розумінні, крізь поетичну тканину легенд раз по раз проглядається реальний ґрунт, на якому вони виникли. Звичайно, ми не віримо в існування кровожерного і потворного Мінотавра, що начебто мешкав у лабіринті, побудованому легендарним Дедалом. Але півтора сторіччя тому археологи знайшли на Кріті залишки дуже давнього царського палацу, що за своєю примхливою будовою був-таки справжнім лабіринтом.
Кажуть, коли бурхливі весняні води розмили могилу Тесея – переможця Мінотавра, кістки героя виявилися надзвичайно великими. Його надколінки, приміром, за розміром перевершували диски, що їх кидали атлети за змаганнях. Так принаймні писали деякі античні автори. І хоча ще вдавнину цей "факт" вже брався під сумнів, гігантські кістки дійсно існували. І навесні їх вимивало з ґрунту. Тільки належали вони не стародавнім героям-велетням, а викопним тваринам. Так уже вкотре реальність породжувала міфи.
Справді, все частіше деякі міфічні відомості знаходять цілком наукове пояснення, а то й підтвердження. Підтвердження своєї "міфологічної реальності". Треба тільки вміти, розбивши шкаралупу міфологічного горіха, видобути ядро істини. Адже коли б Генріх Шліман не повірив епічній правдивості деяких Гомерових рядків, Трою, можливо, не було б знайдено до наших днів. Адже легенда іноді окрилює: вона живить не лише поетів, а й вчених, аматорів науки (до останніх належав і Шліман).
Міфи та епос – перші, початкові форми художнього мислення людства. І не дивно, а, навпаки, радісною, що легендарні сюжети в літературах багатьох народів інколи мають схожість. "Схожі міфи є в різних племен і народів. Наприклад, про викрадення небесного вогню і дарування його людям існують у Полінезії, Індонезії, і тубільців Північно-Захізної Америки і в Давній Греції (Прометей). І річ не в тім, що одне плем'я могло запозичити в іншого той чи інший сюжет. Найчастіше схожість міфів виявляється тоді, коли різні племена стоять на однаковому ступені суспільного і господарчого розвитку, коли вони перебувають у схожих умовах життя. Іноді схожість міфів різних народів пояснюється первісною спорідненістю, їхнім спільним походженням, як, наприклад, у народів так званої індоєвропейської мовної сім'ї: у греків, римлян, кельтів, германців, слов'ян, вірмен, іранців, індійців" - пише в передмові до вже згаданої книги "Крилатий кінь" (переказ найпопулярніших елінських міфів) відомий київський вчений — антикознавець, мовознавець, археолог, віце-президент Товариства дружби "СРСР–Греція" професор А.О. Білецький. Йому належать чимало оригінальних і вірогідних припущень та гіпотез. Приміром, про те, що образи "підземних ковалів", однооких велетнів-циклопів, були навіяні стародавнім грекам спостереженнями за діючими вулканами (які теж мають одне око – кратер).
Міфи та епос пов'язані між собою: епічні твори часто живилися сюжетами елінської міфології. А з'явилися вони, звичайно, ще за доісторичних часів. На святах та бенкетах епічні поеми речитативом виконували аеди – мандрівні поети, які були ще й музикантами (український відповідник – кобзарі). Аедом був і Гомер, який, безсумнівно, узагальнив і творчо засвоїв багатющий досвід своїх попередників, імена котрих не збереглися.
Античні скульптори, художники й ремісники-керамісти теж надихалися сюжетами елінської міфології. Чимало їхніх творінь (оригінальні або копії) збереглося й до наших часів.
Не стоять осторонь і митці наших часів. Вже з епохи Відродження антична культура взагалі й, зокрема, міфологічна скарбниця знову зацікавили, зачарували, підкорили європейське суспільство і його духовних вихователів-митців.
У київському музеї західного та східного мистецтва (Музей Ханенків) експонується шедевр видатного італійського скульптора Бенвенуто Челіні "Персей з головою Медузи Горгони", триптих флорентійського майстра XV ст. Якопо дель Селлайо "Орфей та Еврідіка", картина його співвітчизника Луки Джордано "Смерть Орфея" тощо. На цілий світ відома картина Сандро Ботічеллі "Народження Венери". А "Спляча Венера" Джорджоне сьогодні репродукується в тисячах примірників і прикрашає оселі мешканців багатьох країн.
У наступні століття сюжети античної міфології ще владніше захоплюють європейських митців: "Даная" Рембрандта, "Смерть Адоніса" Маццуолі, "Посейдон і Андромеда" Рубенса, "Нарцис" Караваджіо, "Голова Афіни Паллади" Вай Дейка... Втім, неможливо перерахувати всі твори, де фігурують герої елінських міфів. Проте, згадаймо ще "Кузню Вулкана" Веласкеса, "Вакха" Мікеланджело та "Лаокоона" Ель Греко.
У багатьох творах Шекспіра не лише зустрічаються міфологічні імена, їхні носії стали головними героями його п'єси "Троіл і Крессіда", поеми "Венера і Адоніс". Не стояли осторонь і композитори: "Орфей" та "Аріадна" Монтеверді, "Дідона і Еней" Перселла, "Тесей" Ліллі і ще дуже й дуже багато. А в XVIII столітті створені опери Рамо "Кастор і Поллукс", "Іфігенія в Авліді", "Орфей" Крістофа Віллібальда Глюка, "Ідоменей" Моцарта. Першою музично-міфологічною ластівкою в Росії стала опера "Кефал і Прокрида" (або, за тодішньою вимовою, – "Цефал і Прокріс"), лібретто якої написав Сумароков, а музику – композитор Арайя. Згодом Сумароков пише ще й лібретто опери "Алкеста" (Альцеста) і комедії "Нарцис". А вже наприкінці XVIII ст. прихильність публіки завоювала опера "Орфей" композитора Фоміна.
Експозицію Третьяковської галереї прикрашає картина нашого співвітчизника Врубеля "Пан" і "Викрадення Європи" Сєрова. А його порцеляновий варіант є в Київському музеї російського мистецтва. Загальновідома картина Брюллова "Зустріч Аполлона і Діани". Серед інших шедеврів, створених на міфологічні сюжети, почесне місце посідає "Погруддя Морфея" видатного російського скульптора Ф.Толстого. Приємно згадати і картину Тараса Шевченка "Натурник у позі Марсія", "Богиню правосуддя" А. Лосенка, "Діану та Актеона" З. Серебрякової, "Прометея" Г. Михайлова, картини славнозвісного класициста О. Іванова "Аполлон, Гіацинт та Кипарис", "Пріам просить у Ахілла тіло Ректора" тощо. Музей українського мистецтва у києві побудований у формі дорійського храму. А портик Великого театру в Москві увінчує бронзова скульптура - квадрига Поллона.
Окремої розмови заслуговує тема античних сюжетів у світовій літературі. Цьому присвячені сотні ґрунтовних досліджень. А нам варто згадати, що античні імена і реалії часто — густо зустрічаються в творах Г. Державіна, О. Пушкіна, І. Крилова, М. Лермонтова, В. Жуковського (саме йому належить і досі не перевершений російський переклад "Одісеї"), Ф. Тютчева, О. Блока, О. Мандельштама, М. Волошина і ще багатьох і багатьох поетів, іменами яких пишається вітчизняна література. Приміром, лише Горацієву оду "Пам'ятник" ("До Мельпомени") творчо наслідували вже згадані Г. Державін та О. Пушкін, а згодом – В. Брюсов, М. Рильський, А. Таршвський.
Серйозно говорити про сприйняття античної спадщини українською культурою можна вже починаючи з середини XVI століття. Саме тоді Захарія Копистенський, Йосип Кононович-Горбацький, Герасим Смотрицький навели безперечні докази духовної спадкоємності між Еладою та Київською Руссю (звичайно, через Візантію), а згодом – й Україною. І наочно довели надзвичайну плідність вітчизняного засвоєння античності. Згодом образи античної міфології широко використані в поезії Касіяна Саковича, Софронія Почаського, Олександра Бучинського-Яскольда,Теофана Прокоповича й ще багатьох українських авторів. Загальновідома міфологічна насиченість творчості Григорія Сковороди (який, до речі, писав вірші і латиною).
Неповторне й унікальне місце в новій українській літературі в цьому плані посідає "Енеїда" Івана Котляревського – багатогранний синтез античних і вітчизняних літературних традицій. Часто й охоче відходячи від вешілієвого оригіналу, Котляревський залучав до своєї поеми ледь не всі персонажі греко - римської міфології. Десятки й десятки видань! А в образотворчому мистецтві на першому місці, нам здається, незмінно залишається "Енеїда", проілюстрована А. Базилевичем 1969 року: до неповторних малюнків митця цілком прийнятне визначення "антично-українське сьогодення".
З жартівливо-багатозначних переробок класики в бурлексно-травестійному дусі згадаймо ще і "Горпиниду, або Вхоплену Прозерпіну" Петра Білецького-Носенка і "Жабомишодраківку" Костянтина Думитрашка. Завжди доречні й численні антично-міфологічні рецепції в творах Івана Франка, Степана Руданського, Петра Ніщинського, не кажучи вже про Тараса Шевченка. Міцно пов'язана з античною культурою вагома частина творчості Лесі Українки ("Касандра", "В катакомбах", "Іфігенія в Тавриді" тощо). А образ Прометея і сьогодні живе в поезії й прозі Андрія Малишка, Олеся Гончара, Ліни Костенко... Коли ж ідеться про переклади класиків українською, передовсім вдячно згадуємо А. Білецького, М. Білика, М. Зерова, Г. Кочура, Й. Кобіва, В. Маслюка, А. Содомору, Бориса Тена, Ю. Цимбалюка.
Читайте також: Ян Домбровський. Філософський поєдинок списами найяснішого Замойського дому священного й освяченого (...) 1678
Вдячними учнями елінів стали непосидючі й войовничі римляни. Взаємовплив релігійно-міфологічних поглядів двох народів виявився і в подвійній системі божественних імен. Елінська Афродита у римлян звалася Венерою, Зевс – Юпітером, Гера – Юноною, Артеміда – Діаною, Арес – Марсом, Посейдон – Нептуном, Аїд – Плутоном, Гефест – Вулканом. А виник міфологічно-релігійний світогляд на ґрунті общинно-родового ладу, і, як наслідок цього, розквітла усна народна творчість – попередниця художньої літератури.
Еліни, подібно до всіх членів стародавніх общин, і природу уявляли собі як величезну сім'ю з такою ж зрозумілою їм системою родинних зв'язків – так би мовити "універсальною космічною громадою" (О. Лосєв). Спочатку жахливо хаотична міфологія елінів і римлян поступово стає антропоморфною. Своїх богів та напівбогів вони уявляли могутніми атлетами і чарівними й, водночас, не менш сильними та могутніми жінками, шанувати яких було і приємно, і природно. Крім того, дистанція між богом і людиною, на відміну від християнського віровчення, християнського світогляду, з часом все скорочувалось, інколи стаючи майже умовною (як і самі боги). Тоді все незрозуміле пояснювалося лише втручанням вищих сил, цебто тих самих богів. У такий спосіб фантазія людей компенсувала відсутність (або недостатність) наукових знань.
Та поволі людина робить перші несміливі спроби якось зрозуміти, пояснити явища природи: виникають зародки аналізу природних фактів та їх причин. На зміну уявленням міфологічним приходить прагнення осягнути закономірності та ознаки довколишнього середовища. Боги і демони з часом поступаються місцем реальним категоріям: воді, землі, каменю, повітрю, вогню, металам. І хоч наука, зокрема філософія, не змогла витіснити, замінити міфологію (і це дуже добре!), в суспільній свідомості конкретні знання набувають все більшого значення. А міфологічні, часом досить страшні, образи згодом перетворюються на образи суто художні й, отже, нереальні, нестрашні.
Зрозуміло, все це відбувалося не одразу, а впродовж століть. Тим більше, що сама багатовікова історія елінської міфології дуже неоднорідна й поділяється умовно на такі три періоди: 1 ) найдавніша або доолімпійська міфологія – породження матріархату; 2) олімпійська чи фессалійська міфологія (гора Олімп знаходиться вФесалії) народилась вже в добу патріархату. В ній усе ґрунтується і групується навколо олімпійських небожителів на чолі з Зевсом; 3) героїчний період, коли, поряд з богами (і пліч-о-пліч з богами!) починають діяти і наймогутніші представники людства: Геракл, Тесей, Персей, Ясон та інші елінські герої-богатирі. Як і герої наших билин і дум, вони рятують співвітчизників від жахливих потвор, жорстоких розбійників і навіть від стихійних лих.
З прадавніх часів матір'ю усього вважалася Земля. Вона дала життя небу, рікам, горам тощо. По-давньогрецьки Земля – Гея (звідси – геометрія, географія, геологія, геодезія тощо) або Хтон. Від останнього імені вся прадавня міфологія інколи зветься хтонічною. Знову нагадаємо: йдеться про часи матріархату, тому, оскільки жінка на даному етапі розвитку людства очолює рід, плем'я, народ як його мати, так і Земля – джерело і лоно всього світу богів, демонів, людей, як справедливо зазначив патріарх сучасного антикознавства О.Ф. Лосєв. Він же відзначив таку характерну рису міфології: вона завжди розповідає про минуле, на відміну від релігії, яка все тлумачить в теперішньому часі. Втім глухої стіни між ними ніколи не було і не може бути: релігія й міфологія є діти однієї матері й одного батька.
Первісні люди нічого ще не вміли виробляти, лише брали у природи: плоди, рибу, дичину тощо. І відчували себе часточкою природи. Всі матеріальні, неживі предмети вони наділяли магічною силою. Так народилися фетиш і фетишизм. Інколи богами вважали великі, часто чудернацької форми камені або грубо оброблені шматки дерева, навіть корчі. Приміром, на острові Делос ледь обстругане поліно звалося богинею Латоною (матір'ю Аполлона і Артеміди), величезний камінь вважався Геракл ом, дві схрещені колоди в Спарті – Діоскурами.
Отже, усім тим предметам приписувалися божественні властивості: їх обожнювали, боялися, шанували. І тут мимоволі згадуєш фетиші наших часів: тріски від "гроба Господнього", "волосся Богородиці" в безлічі примірників та ін. Звичайно, в щось високе треба вірити завжди. Проте сьогодні до питання віри треба підходити більш вимогливо і розбірливо, більш тактовно, ніж це робили прадавні. Зокрема й у тих випадках, коли йдеться про "індустрію віри", поставлену на потік...
Наступний етап міфології і, звичайно, релігії – анімізм (від латинського anima – душа). Людина ще оживлює неживі предмети, але вже вдається до первинного аналізу – відокремлює ідею речі від самої речі. Так, німфа – дріада (старша сестра нашої української мавки) живе вже й окремо від свого дерева. Геракл бореться з богом ріки Ахелою, велетнем Ахелоєм (і, до речі, перемагає). Пригадаймо й Перунові дуби, яким вклонялося язичницьке слов'янство. Також в уяві існували берегині, лішаки, водяники, кікімори, домовики тощо. Тут доречно згадати відомі персонажі Лесі Українки: "Той, що в скелі сидить", "Той, що греблі рве" – все це релігійний відгомін язичницької міфології наших предків, відгомін анімізму.
Але ж антропоморфні божества й демони речей були зрозуміліші й ближчі людям, ніж просто оживлені неживі предмети. Так народилася вже згадана олімпійська (фесалійська) міфологія, яку ще звуть класичною. Вона ґрунтується вже не на первинному хаосі, а на його протилежності – космосі (порядку), тобто на гармонійному і навіть художньому сприйняття всесвіту людиною. Замість незліченної армії богів та божків (хатніх, лісових, польових, гірських, фахових, святкових тощо) з'являється головний бог Зевс, котрий керує всіма, підпорядковуючи собі молодших богів.
Читайте також: Перекладацькі вправи Григорія Сковороди за мотивами «Енеїди» Вергілія
З олімпійського етапу природно і гармонійно виростає період героїчний: хоробрі й могутні герої-богатирі рятують співвітчизників від фантастичних небезпек. Людина підіймає голову і починає врешті-решт почувати себе Людиною. А боги з грізних і жорстоких поступово стають покровителями, доброзичливими і дбайливими опікунами людей. Звичайно, не завжди вони такі приязні і справедливі, як того бажалося б їхнім "підшефним". Втім, допомагають ремісникам і подорожнім, полегшують пологи, підтримують в скруті (чи, як сказали б нині, – в екстремальних ситуаціях).
Найбільш універсальним богом був, мабуть, Гермес (у римлян він звався Меркурієм). Головна його функція – вісник Зевса і "старших богів". Передавав їхні накази, побажання та розпорядження, так би мовити, по інстанціях. Крім того, Гермес - Меркурій вважався патроном мандрівників, комерсантів, молодих атлетів і навіть... злодіїв. Невипадково сьогодні Меркурій – емблема багатьох торгових фірм і поштарів.
Отже, природа поступово опоетизовується людиною, а міфологія відповідно перетворюється на гармонійну і прекрасну систему художніх образів. Поруч з богами та героями з'являються й люди-митці: міфічні художники, поети, музиканти (Мусей, Орфей, Дедал та ін.). Втім, визначення "міфічні" треба вживати дуже обережно: занадто багато доказів реального існування того ж Дедала – починаючи від побудови критського Лабіринту й аж до винайдення пилки та ватерпаса. А від імені вже згаданого Гермеса походять і декоративні колони, увінчані його головою (герми). Згодом герми стали завершуватися погруддями відомих людей, улюбленців народу – стародавня і своєрідна скульптурна форма.
Актуальність і мудрість міфів – явище невмируще. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як Орфей причарував і розчулив Плутона майстерною грою на кіфарі та співами. Розчулив настільки, що суворий володар тіней погодився повернути в світ живих Еврідіку - дружину легендарного митця. І це повернення відбулося б, якби Орфей до кінця виконав єдину умову: на зворотному шляху знизу нагору нізащо не оглядатися назад, які б жахливі страховиська не намагалися затримати, спинити закоханих, які б зойки, гарчання, виття, страшні погрози не чули вони за спиною. Та в останню мить, коли попереду, вгорі вже заблимало світло, блиснув сонячний промінь, - Орфей не витримав і озирнувся: чи йде за ним Евірдіка? Озирнувся і втратив її вже назавжди. Про що це? А про те, що усяку справу, коли вже почав, доводь до кінця, завершуй! Чого б це тобі не коштувало. Відчувай відповідальність: будь професіоналом у найвищому розумінні. Бо інакше можеш втратити не лише улюблену кохання.
Боги й богині з одного боку, а з другого люди-митці, люди-терої поміж собою беруть шлюб: Зевс та його численні земні дружини, Пелей і Феміда, Аполлон і Короніда тощо. Люди наважуються змагатися з богами:
Арахна з Афіною, Ніоба з Латоною, а герой Діомед під час Троянської війни змушує дати драла, ганебно відступити самого бога війни Арея. Це аж ніяк не говорить про зародження атеїзму в свідомості давніх елінів: так думати було б наївно. Це значно складніше питання: воно виходить за межі короткого нарису.
Неважко помітити, що і за античних часів, і в нашу епоху найпопулярнішими героями для митців були Геракл, Тесей, Персей, Ясон, Одісей, Афродита, Афіна, Аполон і, звичайно, Зевс. І це зрозуміло: героїзм, краса, мудрість і сила завжди були в пошані не тільки в міфології, не тільки в мистецтві, але й в повсякденному житті. Елінська міфологія поділяється не лише на історичні періоди, а й на певні цикли. Крім уже згаданої аргонавтики, існує Троянський цикл міфів, численні розповіді про подвиги Геракла (12 канонічних і чимало доповнень), міфи про Дедала і його сина Ікара, Фіванський цикл тощо.
Звичайно, не всі міфи слухняно вкладаються в циклові схеми і рамки – легенди елінів надзвичайно різноманітні й своєрідні. Кожна область Елади, кожне місто мало своїх улюблених героїв й божественних покровителів. Але були й спільні герої. Так само як і боги. Крім того, міфологічні сюжети часто були пов'язані між собою, перепліталися і взаємозбагачувалися. От хоча б уже згаданий цикл, де йдеться про благородного і мужнього правителя Едіпа та незліченні муки та нещастя, що спіткали його і весь рід.
Фіванський цикл, у свою чергу, органічно пов'язаний з міфами про народження Олімпійських ігор та про горезвісні Танталові муки. Сином Тантала був легендарний фундатор Олімпійських ігор Пелоп. Щоб перемогти в змаганні колісниць царя Еномая (батька Гіпподамії, до якої він посватався), Пелоп підкупив багатозначними обіцянками царського візника Міриїла. Та, вже перемігши, але не бажаючи виконувати обіцяне, син Тантала підступно штовхає Міриїла зі скелі в море. Гинучи в хвилях, Міриїіл встигає проклясти рід Пелопа: прокляття це падає на Танталових і Пелопових нащадків – Едіпа, Лая, Етеокла, Полініка, Антігону.
Але повернімося до "змагання за наречену". Елідському правителеві Еномаю (саме в Еліді – області Елади – перебуває славетна Олімпійська долина і сама Олімпія) було напророчено, що він загине від руки свого зятя. Маючи кращих в усій Еладі коней, Еномай пропонує кожному, хто сватався до Гіпподамії, змагатися з ним. І незмінно вбивав чергового претендента-невдаху – такі були суворі умови тієї гонки – переслідування (погодьтесь, у володаря Еліди були підстави для цього). Та з нашої сучасної точки зору найбільш дивним є те, що під час трагічних змагань (чи вже після них) дочка Еномая стояла в колісниці нареченого і не тільки досить спокійно споглядала загибель батька, а й після цього, не зволікаючи, ледь скінчився похорон, тут-таки відсвяткувала весілля з Пелопом (пророцтво повністю збулося). Епізод цей передано на малюнку, що прикрашає червонофігурну давньогрецьку амфору кінця V ст. до н.е., що експонується в Археологічному музеї Ареццо й так фі зветься: "Пелоп і Гіпподамія".
Та варто зважати: те, що сьогодні здається неприпустимим і жорстоким, колись могло бути нормою. Адже за прадавніх часів матріархату і його поступового занепаду (під тиском патріархату) королівська влада часто переходила з рук до рук через ритуальний герць – дуель, двобій: претендент на трон мав зброєю довести ґрунтовність своїх претензій. Саме як ритуальну дуель (звичайно ж, досить оригінальну) можна розглядати і змагання Пелопа з Еномаєм і перемогу майбутнього засновника Олімпійських ігор. В такий спосіб Пелоп став і чоловіком Гіпподамії, і володарем Еліди (а отже – й Олімпії). Так само, виявляється, і задерикуватий Антей аж ніяк не через розбійницьку вдачу примушував усіх подорожніх боротися з ним. Як і Еномаю, йому було напророковано: він загине від руки зятя. А Геракл мав необережність посвататися до Антаєвої дочки. І могутній батько просто був змушений викликати Геракла на двобій.
Але про це розповідає не магістральний, класичний міф, а його менш відомий варіант. Така ж "бічна гілка" іншого міфа пояснює нам, чому володар Криту правитель Мінос прирік Афіни на сплату страшної данини: щороку приносити в жертву Мінотавру сім прекрасних дівчат і юнаків. Виявляється, цар розлютився недарма. Адже афіняни підступно вбили його сина Андрогена, що прямував на чергові Олімпійські ігри, – Мінос люто мстився за смерть сина. Знов-таки, з нашої точки зору трагічні дуети Еномай – Пелоп, Антей – Геракл, Егей – Мінос й інші ім. подібні – доісторичне варварство, нелюдська жорстокість людських взаємин. Але згадаємо знов: кожен час і кожне суспільство мають свої закони і свою мораль.
Утім, автор цих рядків зовсім не закликає читача шукати в міфах лише історично-побутові й моральні реалії, відк'зрдаючи поезію легенди. Ні, навпаки! Але ж, погодьтеся: міф іноді стає для нас ще привабливішим, коли легендарна фантастичність сполучається з епічно-етичними деталями. Антична міфологія переживає свою другу, третю й, будемо оптимістами – нескінченну, вічну молодість. Сьогодні ця міфологія вірою і правдою служить не лише літературі та мистецтву, а й численним наукам, аж до медицини включно: тут є і "Ахіллів сухожилок", і "атлант" (так зветься перший шийний хребець, що підтримує голову людини), й "едіпів комплекс", і "синдром Медеї" (то вже царина психіатрії) й ще багато чого.
Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян
Водночас багатьом нині спадає на думку: чи доречно у вік кібернетики, комп'ютерів та дисплеїв вивчати якусь старовину? Так, доречно. Адже спортсмен перед стрибком відходить спочатку назад: що далі відійде, тим довшим буде розбіг, відповідно потужнішим поштовх і тим далі вперед (саме вперед!) полетить атлет. Так само античність сьогодні залишається стартовим майданчиком, трампліном для стрибка в майбутнє – майбутнє культурної людини, культурного суспільства.
Не можна збудувати палац на порожньому місці: потрібний фундамент. Тим більше, коли йдеться про Палац Духовності і Палац Інтелекту. Отже, дивлячись уперед, не забуватимемо озиратися на минуле, згадуючи вічні сюжети, талановитих і мудрих попередників – у житті, науці й, звичайно, в мистецтві.