Олександр Астаф’єв, д. філол. н., проф., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка
Київським текстом ми називаємо «Літопис руський» – рукопис, віднайдений в Іпатіївському монастирі біля Костроми. Він був складений у ХІV ст. Його ділять на три частини: «Повість минулих літ», Київський літопис і Галицько-Волинський літопис. Нещодавно його було видано окремим томом [24].
Читайте також: Українське козацтво та польсько-козацькі відносини у працях польських істориків Львова кінця ХІХ–початку ХХ ст.
До нашого часу зберігають свою наукову цінність монографії українських учених Михайла Брайчевського, Михайла Грушевського, Ярослава Ісаєвича, Юрія Ісіченка, Миколи Костомарова, Ігоря Лінніченка, Володимира Перетца, Євгена Перфецького, Омеляна Пріцака, Олександра Семковича, Петра Толочка, Дмитра Чижевського; російських – Михайла Алпатова, Іллі Голенищева-Кутузова, Бориса Грекова, Юрія Лимонова, Дмитра Лихачова, Бориса Рибакова, Олександра Рогова, Миколи Тихомирова, Олексія Шахматова; польських – Августа Бєловського, Барбари Беньковської, Томаша Беньковського, Анджея Божемського, Олександра Брюкнера, Броніслава Влодарського, Олени Гофман-Дадейової, Яни Дамбровської, Ганни Дзєхцінської, Данути Зволінської, Тадеуша Корзона, Самуеля Лінда, Мар’яна Плезії, Юлії Радзішевської, Тадеуша Улевіча та інших.
Однак на сторінках своїх досліджень ці автори до проблематики інтертекстуальних зв’язків «Літопису руського» з давньопольскими хроніками зверталися спорадично, загострюючи увагу на аспектах джерелознавства та текстології, іноді вдаючись до компаративних зіставлень, гіпотез і коментарів. Науковими працями, в яких узагальнено компаративні зусилля учених, можна визнати дослідження Едварда Гораніна [10], Наталії Казакової [14], Францішека Селіцького [38], Наталії Щавелєвої [46]. Ці автори з історико-літературного погляду характеризують рецепцію «Повісті минулих літ», Київського і Галицько-Волинського літописів у польській гуманістичній традиції, уявлення про походження народів Східної Європи як культурного складника ідеології «сарматизму», зокрема аналізують погляди окремих авторів на історію східних слов’ян, імідж Київської та Галицької Русі в Європі, питання імагологіі, інтертекстуальності тощо.
Інтерес до «Літопису руського» як інтертексту давньопольських хронік значною мірою підігрітий новими дослідженнями істориків, джерелознавців, культурологів, зокрема працями Дмитра Вирського [7], Дмитра Карнаухова [15], Миколи Ковальського [16], Юрія Мицика [26] та інших. У своїх студіях вони акцентують на двох взаємозалежних завданнях – специфіці рецепції української літописної літератури в польській культурі та іміджі Київської та Галицької Русі в Європі. Учені уникають стереотипів радянської науки, зокрема елементів «історіософської фантастики». Дмитро Вирський вказує на специфіку етногенетичних настанов у творах представників різних країн, пояснюючи міжтекстуальні зв’язки тенденціями розвитку менталітету [7:1, 20].
Читайте також: Застосування інтертекстуального аналізу щодо творів української неолатиністики XVІ–XVIII ст. Підстави і результати
Наша розвідка є спробою дослідження «Літопису руського» як інтертексту «Annales» Яна Длугоша, не фетишизації джерел і вишукування «впливів», а аналізу міжтекстової інтерпретації першоджерел і колективної реакції на них. Читання як соціальний інститут, висунуте на передній цього дослідження, передбачає і конструювання за рахунок цитат та алюзій історії Київської та Галицької Русі, історії, що охоплює період від «початку світу» до епохи, сучасної хроністам [5, 87]. Не маючи можливості, через обмеженість обсягу нашої розвідки, розглянути ці питання всебічно, обмежимося загальною характеристикою окремих аспектів явища та аналізом нагромадженого матеріалу.
Раннє виникнення хронік, а точніше сказати – літописів Київської Русі свідчить про високу культуру давньоруської держави, її авторитет і рівноправність з іншими землями. В жодній іншій країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київські Русі.
Вчені припускають, що ще в IX ст., за князя Аскольда, в Києві велися літописні записи (так званий «Літопис Асколда») [4:2, 17]. На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший літописний звід (996-997 рр.) [36, 188-192]. При Софійському соборі написано звід (1037-1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за його просвітницьку діяльність, побудову града Києва, Софійського собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини [44, 423-440]. З 60-х років XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де ігумен Никон склав звід, в якому розповів про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, вмістив новгородський переказ про прикликання варягів [25, 84]. Цей звід використав пізніше укладач так званого Початкового літопису (1093-1095 рр.), написання якого пов’язують з іменем ігумена Печерського монастиря Йоанна.
Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі, поки на початку XII ст. не було складено «Повість минулих літ» – найвидатнішу пам’ятку Київської Русі, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. «Повість минулих літ» увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті минулих літ», де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, утверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Вражає широка ерудиція автора «Повісті...». Він постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до численних візантійських хронік, зокрема «Хроніки» Георгія Амартола, від якої запозичена й перша частина заголовку, твору літописця патріарха Никифора, житій святих, притчей Соломона та ін. [36, 217]. До «Повісті минулих літ» увійшли всі попередні літописні зводи – 996, 1039, 1073, 1093-1096 рр., «Повість галичанина Василія» (1097), Ізборник Святослава, церковні повчання, усні перекази.
Отже, «Повість минулих літ» складається із поширеного вступу до слов’яно-руської історії, який, на думку Сергія Соловйова, Миколи Костомарова, Бориса Рибакова та інших дослідників, і був власне «Повістю», і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.
Автор цього незвичайного твору виявив себе не лише як старанний продовжувач справи своїх попередників, а й як історик. Укладена на початку ХІІ ст., у первісному вигляді вона до нас не дійшла, а була переписана на початку ХV ст. й збереглася в кількох копіях. В сучасній науці переважає гіпотеза Олексія Шахматова, згідно з якою цей літописний твір за короткий час був зазнав триразової редакції: Несторової у 1112-1113 рр., Сильвестрової у 1116 р. і невідомого автора у 1118-1119 рр. Останній, згідно з Олексієм Шахматовим, був ченцем Києво-Печерського монастиря, духівником або близькою до Мстислава духовною особою. Новгородські і ладозькі сюжети в літописі вказують на те, що він певний час жив у Новгороді, а 1117 р. повернувся до Києва разом з Мстиславом Володимировичем [43, 1]. Борис Рибаков не виключає можливості вбачати у третьому редакторі самого Мстислава.
З третьою редакцією «Повісті» дослідники пов’язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується «Сказання про грамоту слав’янську», штучно вміщеного під 898 р. без зв’язку з попереднім і наступним літописним викладом. Слова «Пішли вони за море до варягів, до Русі. Бо так звали тих варягів – русь… І від тих варягів дістала свою назву Руська земля» [24, 12] видаються пізнішою вставкою, що дисонує із змістом всього «Сказання», в якому в кількох місцях наголошено на тотожності слов’ян і Русі, мови слов’янської і руської. Напевно, третьому редактору належать перейменування шляху «із Грек у Варяги» на шлях «із Варяг у Греки», легенда про Рюрика і його братів, твердження про те, що київські князі Аскольд і Дір раніше були воєводами Рюрика. Редакційні втручання в літопис Нестора – Сильвестра хоч і спотворили істинний зміст більшості статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір. На думку Бориса Рибакова, якому належить ґрунтовний джерелознавчий аналіз «Повісті минулих літ», Володимир Мономах і його син програли змагання з Нестором щодо найдавнішої історії Русі [36, 216].
Незаперечна вершина польської середньовічної літописної традиції – твір Яна Длугоша (1415-1480) «Аннали, або хроніка славного польського королівства» («Annales seu cronicae incliti rеgni Poloniae Opera», скорочено «Annales»), відомий ще під назвою «Історія Польщі» [12:1]. За своїм масштабом цей твір перевершує всі написані колишні хроніки і не має аналогів у Європі. Ян Длугош народився в Бжезніце, був сином польського рицаря, який відзначився у битві під Грюнвальдом. З 1428 р. навчався в Ягеллонському університеті, на факультеті вільних мистецтв. Однак освіти не закінчив, у 1431 р. потрапив на службу до канцелярії краківського єпископа Збігнєва Олесницького. Тут виявив великі адміністративні здібності, відрізнявся талантами при виконанні дипломатичних доручень, склав унікальний опис земельних володінь краківської єпископії, став каноніком краківського капітула. Особиста відданість і тісний зв’язок із Збігнєвом Олесницьким, одним з лідерів магнатських олігархічних угруповань в Польщі XV ст., – чи не вирішальний фактор у біографії Яна Длугоша і в його позиції як хроніста. Очевидно, саме Збігнєв Олесницький спонукав його зібрати матеріал з польської історії і створити загальнопольський історичний звід. Ян Длугош використовував для складання «Annales» всі доступні йому джерела як польського, так і іноземного походження. Крім того, його твір увібрав у себе й усну традицію, і відомості, отримані від оточення. Стало в нагоді і спілкування Яна Длугоша з іноземними дипломатами, коли він виконував різні дипломатичні доручення. У 60 – 70-ті роки XV ст. Ян Длугош став помітною фігурою в польському політичному житті, був учасником переговорів з хрестоносцями, виховував синів польського короля Казимира Ягеллончика, претендував на посаду краківського архієпископа, від якої відмовився [38, 87].
Мабуть, найбільший інтерес для вітчизняних і польських дослідників викликав історичний образ Русі, змальований на сторінках хроніки Яна Длугоша. Юрій Лимонов вказав на величезне значення історіографічної діяльності Длугоша для «ознайомлення Європи з історією, географією, побутом слов’янських народів, з польською, литовською та руською державами» [22, 20-25]. Таку важливу роль цей твір зіграв тому, що вступив у діалог із працями польських та західноєвропейських гуманістів – Мацея Мєховського, Еразма Роттердамського, Ульріха фон Гуттена, Герарда Меркатора та ін. А.Хорошкевіч розглядає працю польського хроніста як важливе міжтекстуальне джерело, що дозволяє реконструювати історичну картину міжетнічних взаємин у регіоні [42, 203-204].
Читайте також: До визначення джерел полікультурності України: соціально-етичні проблеми у творчості С. Оріховського-Роксолана
«Annales» складаються з 12 книг. Перші 10 відкриваються докладним географічним описом, рівного якому в тодішніх історичних і літературних пам’ятках нема. Ці 10 книг засновані на різних джерелах, залучених автором, що надає творові особливої цінності, бо деякі доступні автору джерела, наведені в хроніці (у детальному переказі або в прямому цитуванні), не дійшли до пізніших істориків. Останні книги, непропорційно великі в порівнянні з 10 попередніми, базовані на особистих знаннях Яна Длугоша і доступної йому історичної традиції [38, 87]. Ян Длугош також залишив після себе описи: маєтків і приходів католицьких костьолів «Liber beneficiorum dioecesis Cracoviensis», 1470-1480); знамен хрестоносців, здобутих у бою під Грюнвальдом («Banderia Prutenorum», 1448); польських гербів («Insignia seu clenodia incliti Regni Poloniae», після 1462); життєписи краківських, полоцьких, вроцлавських, познанських, гнезненьських біскупів і арцибіскупів («Vitae episcoporum Poloniae», 1450-1460); трактат про юридичні права короля Казимира Ягеллончика («Articuli de incorporatione Masoviae», 1462); житіє св. Станіслава, біскупа краківського («Vitae beatissimi Stanislai Cracoviensis episcopi», 1460-1465).
Історичні події і процеси Ян Длугош висвітлював дещо однобічно. Спираючись на доступні джерела, він звичайно переробляв їх інформацію і розширював їх, намагаючись надати розповіді драматизму. У цьому позначалися його літературні уподобання. Деякі з цих «розширень» перетворилися, по суті, в інтерпретації і доповнення, які ставлять під сумнів референтність того чи іншого фрагмента «Annales» [40, 18]. Недовіру викликають мотивації вчинків героїв, а також спроби автора встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами. Безсумнівна і політична тенденційність автора. Тут він повністю розділяє лінію Збігнева Олесницького й оцінює історичні події з погляду політичних та інституціональних інтересів католицької церкви. Особливо цінними є зібрані відомості про історію Польщі від 1384 до 1480 рр. [15, 27].
Основна частина використаного літописного матеріалу пов’язана з міжтекстуальною реконструкцією подій у Київській Русі у ХІІ ст. Ян Длугош зосередив свою увагу головним чином на тривалій боротьбі за київський трон. Він зазначив, що руські князі часто змінювали один одного. Зафіксував важливий факт в історії Київської Русі – остаточний крах Києва як столиці держави. До нього призвела коаліція одинадцяти руських князів під проводом Андрія Боголюбського, князя володимирсько-суздальського. Не пройшли повз уваги історика й династичні конфлікти між деяким княжими родами (наприклад, конфлікт Олеговичів з Мстиславичами: Святослава Всеволодовича ІІІ з Ярославом Iзяславичем). Багато місця в «Annales» відведено постійній боротьбі руських князів з половцями. Зокрема, під 1194 р., знаходимо згадку про невдалу військову експедицію до половців князя Ігоря Святославича сіверського, головного героя поеми «Слово про Ігорів похід» [23, 78-79].
У хроніці Яна Длугоша історії руських земель не присвячено окремого розділу, відомості про Русь зустрічаються в різних книгах і є своєрідно інтерпретованими. При цьому пасажі, присвячені історії Русі, цитати, аплюзії, ремінісценції в тій чи іншій мірі орієнтовані на «полоноцентричне» сприйняття світу і вплетені в канву викладу польської історії.
У першій книзі міститься опис найдавнішого періоду історії людства і східноєвропейського регіону. Тут хроніст звертається до потенціалу біблійної традиції, інтерпретує старозавітний сюжет походження народів. Його міркування на цю тему не є авторською знахідкою – і до нього європейські історики виводили першопредків тих чи інших сучасних народів від біблійних персонажів. Однак, він створює універсальну «генеалогію» народів, де знайшлося місце східнослов’янським етнічним спільнотам, номінованим відповідно до тодішньої традиції [12:1, 25-29]. Також у першій книзі подано сюжет етнічної диференціації східних слов’ян в епоху раннього середньовіччя. В одних випадках, розповідаючи про це, історик вдається до змалювання фігур легендарних першопредків, в інших – наводить знайомий з руського найдавнішого літопису опис розселення східнослов’янських племен. З історичного етнографією Русі у Яна Длугоша тісно пов’язана географія руських земель, а також сюжет походження руської державності. Тут зацікавлять не лише інтерпретація фактів руської історії, але і той контекст, в якому їх викладено.
У подальших книгах автор неодноразово звертається до викладу руської історії, але згадані події більше прив’язані до польської проблематики. Його хроніка стала свого роду узагальнюючою працею, де підбито підсумки розвитку польської середньовічної історіографії. Для наступних поколінь польських істориків вона була універсальним довідником – без нього не мислилося заняття історіографією [35, 12].
Постає питання, якими літописами як претекстом користувався Ян Длугош. Окрім польських, зокрема хронік Галла Аноніма (ХІІ), Вінсента Кадлубека (ХІІ-ХІІІ ст.), «Kroniky Wielkopolskiej» (ХІІІ-ХІV ст.), «Rocznikόw» краківського капітула і давнього свєнтокшицького та інших, він спирався й на руські джерела. Вчені висували різні припущення. Олексій Шахматов вважав, що в користуванні Длугоша було не так багато давньоруських джерел [44, 342]. Він знаходить у Длугоша відповідності з тими джерелами, які дали основу для «Повісті минулих літ» (особливо для Іпатіївського зводу), Новгородського І літопису давнішого і новішого зводів та інші давньоруські літописи. Олександр Семкович вирізняє в у нього, окрім «Повісті минулих літ» та її продовження, доведене до 1139 р., Перемишльський літопис, який не зберігся до наших часів, але дуже споріднений із Іпатіївською хронікою [39, 53-54]. Про втрачений Перемишльський літопис пише Євген Перфецький [32: 147, 66-70], [33, 12-40].
Іван Лінніченко теж вірить в існування Перемишльського літопису, вважає, що то була копія втраченого літопису південноруського, значно ширшого, ніж Іпатіївський (наближений до того, яким користувався у ХVІІ ст. російський історик Васілій Татіщев) [21, 12]. Броніслав Влoдарський переконує, що Ян Длугош спирався на Радзивіллівський літопис [8, 32-36], а Едвард Горанін – на Київський літопис [10:4, 420]. Володимир Пашуто також всі руські джерела Яна Длугоша зводить до Київського літопису [30, 29].
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
Олександр Рогов помітив в «Annales» цитати і аплюзії з новгородсько-софіївської редакції (наближеної до літописів Софіївського І і Новгородського ІV) [37, 110]. На користь цієї гіпотези, на думку Едварда Гораніна, також свідчить розповідь в «Annales» про боротьбу Всеволода Юрійовича («Великого Гнізда») з Глібом, князем рязанським, і Мстиславом Ростиславичем (ростовським), якщо не взяти до уваги компіляції цього переказу з «Лаврентіївського літопису» (який містить на початку повідомлення) й Іпатіївського літопису (в кінці повідомлення). Одним словом, є багато даних, щоб припустити, що Ян Длугош користувався як претекстом «Київським літописом» та іншими, невідомими сьогодні джерелами [10:4, 415-416]. Наталія Щавелєва переконує, що «в розпорядженні Длугоша було два руські літописи: один із них представляв Південноруський звід першої третини ХІІІ ст., відредагований в інтересах смоленського княжого стола, другим джерелом був Смоленський літописний звід, в основу якого були покладені Радзивіллівський (у ранньому списку) і Софіївський І літописи (останній також був доповнений за Новгородським ІV і Новгородським І)» [44, 47].
Відомо також, що серед руських літописів, якими користувався Ян Длугош, були хроніки русько-литовські. Важко встановити, якими з відомих литовських кодексів користувався літописець. Припускають лише, що його копія була значно ширша від тих, які не збереглися.
Змальовуючи внутрішні події у Київській Русі, Ян Длугош був об’єктивним, зміст запозичених із «Київського літопису» фрагментів не містив у собі помилок, якщо не брати до уваги цілий ряд неточностей. Зіставлення зачерпнутих із «Київського літопису» фактів у «Annales» Яна Длугоша зі змістом Іпатіївського, Лаврентіївського, Троїцького літописів та “Історії російської» Васілія Татіщева дають, на думку Едварда Гораніна, підставу для висновку, що більшу частину літописного матеріалу Длугош взяв зі зводу, наближеного до ростовсько-суздальської редакції, користуючись скороченою версією «Київського літопису». Отже вона зберігає референтність до знаних сьогодні літописів: Лаврентіївського, Радзивіллівського, Московської духовної академії і Троїцького. Решта матеріалів, що стосуються історії Київської Русі, наводить на певні аналогії з реляціями Іпатіївського кодексу та споріднених з ним Хлєбніковського, Погодінського, Краківського і Єрмолаївського [10:4, 414].
Частину фактів з історії Київської Русі він подає у такому ж порядку, як вони викладені в Київському літописі, щоправда, значно скорочує їх. Головний акцент літописець зміщує на причини історичних подій. Намагається з’ясувати мотиви, якими керувалися окремі князі у своїх вчинках. Однак, не завжди відшукує мотиви дій тих чи інших правителів Русі, мабуть тому, що використовує скорочений варіант «Київського літопису». Так, під 1179 р. у Яна Длугоша вміщено запис про віроломний напад чернігівського князя Святослава Всеволодовича на Ярослава Ізяславича, тодішнього київського князя, причиною чого стала заздрість щодо слави. Тим часом Лаврентіївський літопис не нотує жодних причин нападу, а Іпатіївський літопис і Василь Татіщев наводять інші причини, якими керувався Святослав (Ярослав Ізяславич обіцяв, що після отримання статусу великого князя київського обдарує його землями, але свого слова, однак, не дотримав). Можемо припустити, що мотивацію поведінки князя чернігівського Ян Длугош вигадав [10:4, 415].
Ян Длугош надто пізно ознайомився з давньоруськими літописами. Йому довелося вивчити руську мову, як він пояснює – «щоб викласти історію нашу ясніше і докладніше» [12:1, 9-10]. Але погане знання мови привело до того, що він плутав і змінював імена. Ім’я князя Кия він змінив на Кіг, ім’я древлянського князя Мала в Ніскіна тощо. Також він підлаштовував дати давньоруських літописів під польські хроніки, через що змінював текст свого твору порівняно з використаними джерелами [6, 54-55]. Тільки за 966-1229 рр. хроніст наводить 1992 дати, з яких лише 13 відповідають давньоруських літописам [39, 53].
Деякі імена давньокиївських князів сполонізовані (спольщені), наприклад: Рюрик (Ростиславович) фігурує у Длугоша як Єжи (Jerzy), Мстислав (Ростиславович) – як Славець (Sławiec), Ігор (Святославич) – як Гжегорж (Grzegorz). Польський літописець також допустив кілька неточностей у хронології (переплутав дні), очевидно, через нерозуміння окремих літер кириличного алфавіту у літописі. Смерть Михайла Юрійовича, за Яном Длугошем, наступила 14 червня, а насправді це відбулося 20 червня; битва з половцями в «Annales» зафіксована 20 червня 1185 р., за Лаврентіївським літописом вона відбулася 31 липня того ж року, а за Іпатіївським літописом – 30 липня [10:4, 415-416].
Річне датування літописного матеріалу, яким Ян Длугош зацікавився на пізнішому етапі доопрацювання «Annales», спершу в нього було відсутнє. Увесь матеріал він підпорядкував хронологічній сітці (картотеці), яку уклав, спираючись, ймовірно, на польські джерела. Мабуть-що чим можна пояснити систематичне пересування в його хроніці дат «Київського літопису» наперед, часом навіть на 4, 7 і навіть 9 років [10:4, 415-416].
У недатованій частині, в главі під назвою «Jak rosła Ruś i kto zbudował najważniejsze miasta i twierdzy», хроніст наводить, на думку Юрія Лимонова, плутані дані про начальну Русь у скороченому вигляді [22, 78-79]. Тут викладено дві легенди: київську – про трьох рідних братів, Кия, Щека і Хорива, і їх сестру Либідь, і новгородську – про Рюрика, Синеуса і Трувора.
Далі ми побачимо, що Марцін Кромер, хроніст XVI ст., у дуже стислому вигляді (порівняно з хронікою Длугоша) внесе ці легенди до своєї «Kroniki Polskiej» (в розділі про правління Пястів), але змінить порядок – спочатку йдуть Рюрик, Синеус і Трувор, а потім Кий з братами і сестрою. Потім Аскольд і Дір осідають у Києві і йдуть походом на Константинополь, а Олег опікується над Ігорем після смерті Рюрика, і т.д. [18:1, 85-86]. Мабуть Кромер безпосередньо користувався одним із зводів «Повісті минулих літ» і не посилався в цій частині на хроніку Яна Длугоша (хоча і був знайомий з нею), в нього не мотивовані, скажімо, взаємини Аскольда і Діра з Києвичами.
Щодо київської легенди деякі дослідники висловлювали думку, що Ян Длугош міг скористатися вірменським переказом про братів Куара, Мельтея і Хореана (Микола Марр, Ян Стржельчик, та ін.) [45, 374]. Тільки на сьогодні немає вагомих підстав вважати, що хроніст міг використати вірменський джерело для цього уривка.
На відміну від претексту, «Повісті минулих літ», у Яна Длугоша не тільки Кий засновує місто, але і його брати: «Кий побудоване для себе місто на Дніпрі назвав Києвом, Щек Щекавицею, Хорив Хоривицею» [12:1, 51]. В даному уривку хроніст допустив вільну вставку. У «Повісті минулих літ» вказано ороніми (гори Щекавиця та Хоривиця), які й наводить Длугош у хроніці [20:1, 4], [24, 4]. Але до даних топонімів він додає астіоніми (міста Щекавиця, Хоривиця), які відсутні в давньоруських літописах. Мабуть, це пов’язано з тим, що хроніст припустив існування у братів окремих міст, як у Кия, тому й вніс таку вставку.
У «Annales» Яна Длугоша ми бачимо знову епонімічний ряд (як у «Kroniсy Wielkopolskiej» – Лех, Чех і Рус), на цей раз: В’ятич – родоначальник в’ятичів, Радим – радимичів, і Дуліб – дулібів [12:1, 51]. У випадку з двома першими, то їх згадують давньоруські літописи, зокрема «Повість минулих літ», позначивши їхнє лядське (польське) походження, як і в Длугоша [20:1, 5], [24, 7-8]. Та ось Дуліб – це вже вільна вставка самого хроніста. Потім іде наступна фраза: «Дуліби від князя Дуліба названі, потім [стали] волинянами зватися, які зараз лучани» [12:1, 51]. У «Повісті минулих літ» всі вони є окремими племенами, а не одним племенем з різними назвами [20:1, 5], [24, 8].
Є у хроніста досить спірна і цікава інформація про Аскольда і Діра: «По смерті Кия, Щека і Хорива, їхні сини і внуки, прямі спадкоємці, володіли Руссю багато років, поки, у свою чергу, успадкування не перейшло до двох рідних братів, Аскольда і Діра» [12:1, 51]. У давньоруських літописах, які дійшли до нас, це генеалогічне древо не показане. Хроніка Яна Длугоша є єдиним джерелом, який прив’язує двох братів до місцевого київського роду. Петро Толочко припустив, що аналогічна літописна традиція застосована в Київському Синопсисі [41, 113]. Але, ймовірніше, саме від Яна Длугоша ця звістка перейшла в інші джерела, зокрема й Київський Синопсис (цього погляду дотримувався і Михайло Брайчевський) [4:2, 227].
Гіпотезу про Аскольда і Діра з роду Києвичів підтримувало багато істориків – Олексій Шахматов, Борис Рибаков, Михайло Тихомиров, Петро Толочко та інші. Михайло Тихомиров упевнений, що цей уривок був первісним текстом оповіді про начало Руської землі [40, 48].
Тільки тут потрібно врахувати те, що дані про Русь у хроніці мають скорочений вигляд. І можна припускати – чи було це вільним трактуванням хроніста, чи все ж таки взяте з невідомого джерела.
У давньоруських літописах є суперечності, які дають можливість схилятися як до версії про місцеве походження Аскольда і Діра, так і про їх чужоземне походження. У «Повісті минулих літ» вони є боярами князя Рюрика, але не з їхнього племені, перебралися в 862 р. до Києва і стали там княжити [20:9], [24, 12]. У Новгородському літописі І Аскольд і Дір не порівнюються з Рюриком, хоча й названі варягами [29, 106]. У Никонівському літописі Аскольд і Дір діють (в основному Аскольд) як туземні полянські князі. У літописі немає прив’язки Аскольда і Діра до Рюрика і варяг [28:9, 9]. Олексій Шахматов припускав, що упорядникові Никонівському літопису не потрібно було штучно створювати певну схему, як це помічаємо в укладача Початкового зводу, де літописець проводив дві ідеї: ідею про єдність княжого роду та про появу князівської влади лише з часу Рюрика, а всі інші правителі – самоназвані, як Аскольд і Дір [44, 321]. Більш докладно питання про походження Аскольда і Діра розглянув Михайло Брайчевський [4:2, 323-338].
У новгородську легенду Ян Длугош вніс кілька цікавих моментів. Згідно з «Annales», руський народ розселився далі на північ через свою численність. Причому, однією з причин цього розселення, як з’ясовано, було незадовільне правління Аскольда і Діра – руський народ «обтяжувало їхнє князювання». Потім обрано на управління з варягів трьох братів – Рюрика, Синеуса і Трувора [12:1, 52]. Тобто, не від Рюрика з братами до Аскольда і Діра йде ланцюжок даних, як у відомих нам давньоруських літописах, а зовсім навпаки [20:1, 8-9], [24, 9]. Це також дає можливість вважати Аскольда і Діра такими, що належать до місцевого населення Придніпров’я, якщо ця інформація не вигадка хроніста.
Рюрик осів у Новгороді, Синеус – у Білоозері, Трувор – в Ізборську. Після смерті Синеуса і Трувора, які не залишили спадкоємців, їхні князівства перейшли до Рюрика. Ці дані не так важливі, тому що зберігають референтність до давньоруських літописів. А ось далі цікавіше: «Залишив [Рюрик] по собі сина на ім’я Ігор, який, досягнувши повноліття, по-зрадницьки вбив Аскольда і Діра, київських князів, які не чекали від нього злої напасті, і заволодів їхніми землями і князівствами» [20:1, 52]. У цьому уривку не згадується Олег, а Ігор, коли було вбито Аскольда і Діра, змальований дорослим. Можна припустити, що Ян Длугош брав цю інформацію з невідомого нам джерела, де відсутній Олег і діє лише Ігор. Хроніст подає не всі відомості, тому важко судити, чи був Ігор на момент смерті Рюрика малолітнім, як це випливає з «Повісті минулих літ», чи ні. Але згадка, що Рюрик після себе залишив неповнолітнього сина, явно показує, що хроніст спотворив ці літописні відомості у зв’язку зі скороченням своєї хроніки.
Едвард Горанін вважає, що зв’язки Польщі з Галичем і сусідніми з ним руськими князівствами Ян Длугош часто показував тенденційно. Так, змальовуючи перипетії Володимира Ярославовича, пов’язані з намаганням повернути втрачений трон у Галичі [20:1, 118], автор применшив важливу роль, яку відіграв німецький імператор Фрідріх Барбаросса, сприяючи поверненню Володимира до Галича, а заслугу у поверненні батьківського трону приписав (услід за Кадлубеком) виключно Казимирові Справедливому.
Читайте також: Митрополит Могила: кілька думок про формування феномену індивідуальності та її вплив на духовну самоідентифікацію українців
Керуючись почуттями патріотизму, як і Вінсент Кадлубек у «Kronicy Wielkopolskiej», Ян Длугош часто вивищує Польщу понад інші країни і народи, перебільшує статус її перемог, зображає поляків у найвигіднішому світлі. Він повторює, а часом розвиває і спотворює розповідь свого попередника про військові походи Казимира Справедливого на Русь, мета яких – підпорядкування Польщі сусідніх з нею від сходу руських князівств. Історики показали, що військові походи Казимира Справедливого не мали на меті захоплення руських територій, це не було втручання у внутрішні справи Русі, це була родинна допомога князям володимиро-волинським, бо вони породичалися з Казимиром, його сестра була видана за Мстислава ІІ Ізяславовича, їх батька. Історики також вказали, що є необґрунтованими розповіді Длугоша і Кадлубека про васальні зобов’язання Романа перед Лешком Білим [10: 4, 419].
Простежуючи найдавніші міжтекстуальні зв’язки Київського тексту з «Annales» Яна Длугоша», можна стверджувати, що поляки першими серед інших народів зацікавилися цією пам’яткою, першими її переклали. Вкажемо також на ту велику роль, яку виконували руські літописи у формуванні польсько-руських культурних контактів у сфері наближення до русинів, а пізніше, до білорусів і українців. Через літописи також започатковувалися польсько-руські літературні взаємини, бо всі старі руські хроніки були високохудожніми літературними творами, містили в собі багато відомостей, легенд і народно-епічних творів, що забезпечувало їх привабливість серед давньопольських читачів. Однак їх найважливіша роль полягала в тому, що вони збагачували польську науку. Нарешті руські хроніки допомогли польським літописцям ліпше, багатосторонніше і правдивіше відтворити події в давній Польщі, бо власні джерела в тому часі, як відомо, були дуже убогі.
Причиною цього стало, очевидно, близьке сусідство двох народів, схожість історичного шляху розвитку і часте переплетення їхніх історичних доль. Також треба підкреслити важливу роль Літопису руського як джерела, що знайомить поляків з історією сусіднього краю і доповнює скупі відомості їхніх середньовічних хронік.
Радикальний перегляд канонічних уявлень про початкову історію руських земель відбувається лише в першій половині XIX ст. під впливом відкриттів у галузі археології та порівняльного мовознавства, що дозволили диференціювати населення Східної Європи за етнолінгвістичною ознакою. Ці відкриття привели до виникнення нової «справді наукової» історіографії найдавнішого етапу розвитку народів регіону. Внаслідок цих змін старі уявлення про минуле народів регіону були схарактеризовані як «псевдонаукові домисли» і рішуче знехтувані. У першу чергу критики зазнали етногенетичні і політичні (династичні) міфологеми. Скептичне ставлення до цієї традиції під впливом культу позитивного знання виявили як російські («скептична школа»), так і польські (І. Лелевель, Ю. Крашевський) історики, яким дослідні методи давньої історіографії видавалися легендарними, казковими. Оскільки польська хронографія кінця XV – початку XVII ст. переважно орієнтувалася саме на такі форми осмислення минулого, то невдовзі вона втратила колишнє значення авторитетного джерела достовірної історичної інформації про слов’янську давнину і протягом цілого сторіччя приваблювала вчених лише як пам’ятка літератури, як об’єкт археографічних та бібліографічних досліджень.
1. Алпатов М. Русская историческая мысль и Западная Европа (ХІІ-ХVІІ вв.). – М., 1973.
2. Anonim, t.zw. Gall. Chronika Polska, prełozył i opracował R.Grodecki, wstęp i oprac.M.Plezia. – Wrocław, 1975.
3. Bielowski A. Komentarze // Pomniki Dziejowe Polski. – Warszawa, 1961. – T.2.
4. Брайчевський М. Аскольд – цар київський // Брайчевський М. Вибране. – К., 2009. – Т.2.
5. Bruckner A. Mitologia słowiańska i polska / Wstęp i opracowanie S.Urbańczyk. – Warszawa, 1985.
6. «Великая хроника» в Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв. – М., 1987.
7. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХV – середина ХVІІ ст.): У 2 ч. – Київ, 2008.
8. Włodarski B. Polska i Ruś. 1194-1340. – Warszawa, 1966.
9. Головко О. Київська Русь на сторінках хроніки В.Кадлубека // Український історичний журнал. – 1993. – №3.
10. Goranin E. Latopis Kijowski w Dawnej Polsce // Slavia orientalis. – 1972. – №4.
11. Hofmah-Badejowa H. Studium nad rękopisami Kriniki Mastrza Wicentego. – Lwόw, 1924.
12. Długosz J. Dziejόw polskich ksiąg dwanaście. Przekład K.Mecherzyńskiego. – Krakόw, 1867. – T.1.
13. Исаевич Я. Древнепольськая народность и ее этническое самосознание // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху Раннего Средневековья. – М., 1982.
14. Казакова Н. Западная Европа в русской письменности ХV – ХVІ вв.: из истории международных культурных связей России. – Л., 1980.
15. Карнаухов Д. История русских земель в польськой историографии конца ХV – ХVІІ веков. – Новосибирск, 2009.
16. Ковальский Н. Известия по истории и географии Украины ХV вв. в «Хронике Европейской Сарматии» Александра Гваньини // Некоторые проблемы отечественной историографии и источниковедения. – Днепропетровск, 1972.
17. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. – Krakόw, 1912. – T.I.
18. Kronika Polska Marcina Kromera. – Sanok, 1868. – T.1.
19. Kronika Wielkopolska, przekł. K.Abgarowicza, oprac. i wstęp B.Kürbisόwna. – Warszawa, 1965.
20. Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Спб., 1846. – Т.1.
21. Линниченко И. Рецензия на статьи А.Семковича // Журнал Министерства Народного просвещения. 1887. – №12.
22. Лимонов Ю. Культурные связи России с европейскими странами в ХV – ХVІІ вв. – Ленинград, 1978.
23. Лимонов Ю. Русские источники Яна Длугоша по истории Киевской Руси // Проблемы истории феодальной России: Сборник статей к 60-летию проф. В.В.Мавродина. – Л., 1971.
24. Літопис руський (за Іпатським списком переклав Леонід Махновець). – К.: Дніпро, 1989.
25. Лихачев Д. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.– Л., 1947.
26. Мицик Ю. Джерела з польських архівосховищ до історії України другої половини ХVІІ ст. // Український археографічний щорічник. – 1992. – Вип. 1. – Т.4.
27. Mistra Wincenty Kronika Polska, tłum. K.Abgarowicz i B.Kűrbis, wstęp i komentarze B.Kűrbis. – Warszawa, 1974.
28. Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. – Спб., 1862. – Т.ІХ.
29. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950.
30. Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950.
32. Перфецький Є. Перемиський кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша // ЗНТШ. – 1927. – T.147; 1928. – T.149.
33. Перфецкий Е. Русские летописные своды и их взаимоотношения. Братислава, 1922.
34. Plezia M. Kronika Galla na tłe historiografii ХІІ wieku. – Krakόw, 1947.
35. Powierski Jan. Ruś w opiniach najwcześniejszych рolskich kronikarzy // Polacy o Ukraińcach, Ukraińcy o Polakach. Materiały z sesji naukowej pod redakcją Tadeusza Stegnera. – Gdańsk, 1993.
36. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва, 1963.
37. Рогов А. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения: Стрыйковский и его хроника. – М., 1966.
38. Sielicki F. Polsko-ruskie stosunki kulturalne do końca XV wieku. – Wrocław 1997.
39. Semkowicz A. Krytyczny rozbiόr «Dziejόw polckich» Jana Długosza. – Krakόw, 1887.
40. Тихомиров М. Русский летописец в «Истории Польши» Яна Длугоша // Исторические связи России со славянскими странами и Византией. – М., 1969.
41. Толочко П. Спорные вопросы ранней истории Киевской Руси // Славяне и Русь (в зарубежной историографии). – К., 1990.
42. Хорошкевич А. Термины «Руссия» и «Московия» в 9-13 книгах «Анналов Польши» Яна Длугоша // Cultus et cognitio: studia z kultury. – Warszawa, 1976.
43. Шахматов А. Повесть временних лет. – Пгр., 1916. – Т.1.
44. Шахматов А. Разыскания о древнейших летописных сводах. – Спб., 1908. – С.423-440.
45. Щавелева Н. Древняя Русь в «Польськой истории» Яна Длугоша (книги І-VІ): Текст, перевод, комментарий. – М., 2004.
46. Щавелева Н. Польськие латиноязычные средневековые хроники. Тексты, перевод, комментарии. – М., 1990.
2. Anonim, t.zw. Gall. Chronika Polska, prełozył i opracował R.Grodecki, wstęp i oprac.M.Plezia. – Wrocław, 1975.
3. Bielowski A. Komentarze // Pomniki Dziejowe Polski. – Warszawa, 1961. – T.2.
4. Брайчевський М. Аскольд – цар київський // Брайчевський М. Вибране. – К., 2009. – Т.2.
5. Bruckner A. Mitologia słowiańska i polska / Wstęp i opracowanie S.Urbańczyk. – Warszawa, 1985.
6. «Великая хроника» в Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв. – М., 1987.
7. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХV – середина ХVІІ ст.): У 2 ч. – Київ, 2008.
8. Włodarski B. Polska i Ruś. 1194-1340. – Warszawa, 1966.
9. Головко О. Київська Русь на сторінках хроніки В.Кадлубека // Український історичний журнал. – 1993. – №3.
10. Goranin E. Latopis Kijowski w Dawnej Polsce // Slavia orientalis. – 1972. – №4.
11. Hofmah-Badejowa H. Studium nad rękopisami Kriniki Mastrza Wicentego. – Lwόw, 1924.
12. Długosz J. Dziejόw polskich ksiąg dwanaście. Przekład K.Mecherzyńskiego. – Krakόw, 1867. – T.1.
13. Исаевич Я. Древнепольськая народность и ее этническое самосознание // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху Раннего Средневековья. – М., 1982.
14. Казакова Н. Западная Европа в русской письменности ХV – ХVІ вв.: из истории международных культурных связей России. – Л., 1980.
15. Карнаухов Д. История русских земель в польськой историографии конца ХV – ХVІІ веков. – Новосибирск, 2009.
16. Ковальский Н. Известия по истории и географии Украины ХV вв. в «Хронике Европейской Сарматии» Александра Гваньини // Некоторые проблемы отечественной историографии и источниковедения. – Днепропетровск, 1972.
17. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. – Krakόw, 1912. – T.I.
18. Kronika Polska Marcina Kromera. – Sanok, 1868. – T.1.
19. Kronika Wielkopolska, przekł. K.Abgarowicza, oprac. i wstęp B.Kürbisόwna. – Warszawa, 1965.
20. Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Спб., 1846. – Т.1.
21. Линниченко И. Рецензия на статьи А.Семковича // Журнал Министерства Народного просвещения. 1887. – №12.
22. Лимонов Ю. Культурные связи России с европейскими странами в ХV – ХVІІ вв. – Ленинград, 1978.
23. Лимонов Ю. Русские источники Яна Длугоша по истории Киевской Руси // Проблемы истории феодальной России: Сборник статей к 60-летию проф. В.В.Мавродина. – Л., 1971.
24. Літопис руський (за Іпатським списком переклав Леонід Махновець). – К.: Дніпро, 1989.
25. Лихачев Д. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.– Л., 1947.
26. Мицик Ю. Джерела з польських архівосховищ до історії України другої половини ХVІІ ст. // Український археографічний щорічник. – 1992. – Вип. 1. – Т.4.
27. Mistra Wincenty Kronika Polska, tłum. K.Abgarowicz i B.Kűrbis, wstęp i komentarze B.Kűrbis. – Warszawa, 1974.
28. Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. – Спб., 1862. – Т.ІХ.
29. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950.
30. Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950.
32. Перфецький Є. Перемиський кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша // ЗНТШ. – 1927. – T.147; 1928. – T.149.
33. Перфецкий Е. Русские летописные своды и их взаимоотношения. Братислава, 1922.
34. Plezia M. Kronika Galla na tłe historiografii ХІІ wieku. – Krakόw, 1947.
35. Powierski Jan. Ruś w opiniach najwcześniejszych рolskich kronikarzy // Polacy o Ukraińcach, Ukraińcy o Polakach. Materiały z sesji naukowej pod redakcją Tadeusza Stegnera. – Gdańsk, 1993.
36. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва, 1963.
37. Рогов А. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения: Стрыйковский и его хроника. – М., 1966.
38. Sielicki F. Polsko-ruskie stosunki kulturalne do końca XV wieku. – Wrocław 1997.
39. Semkowicz A. Krytyczny rozbiόr «Dziejόw polckich» Jana Długosza. – Krakόw, 1887.
40. Тихомиров М. Русский летописец в «Истории Польши» Яна Длугоша // Исторические связи России со славянскими странами и Византией. – М., 1969.
41. Толочко П. Спорные вопросы ранней истории Киевской Руси // Славяне и Русь (в зарубежной историографии). – К., 1990.
42. Хорошкевич А. Термины «Руссия» и «Московия» в 9-13 книгах «Анналов Польши» Яна Длугоша // Cultus et cognitio: studia z kultury. – Warszawa, 1976.
43. Шахматов А. Повесть временних лет. – Пгр., 1916. – Т.1.
44. Шахматов А. Разыскания о древнейших летописных сводах. – Спб., 1908. – С.423-440.
45. Щавелева Н. Древняя Русь в «Польськой истории» Яна Длугоша (книги І-VІ): Текст, перевод, комментарий. – М., 2004.
46. Щавелева Н. Польськие латиноязычные средневековые хроники. Тексты, перевод, комментарии. – М., 1990.