Українське козацтво та польсько-козацькі відносини у працях польських істориків Львова кінця ХІХ–початку ХХ ст.
Оксана Руда, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України вул. Козельницька, 4, Львів, 79026, e-mail: oksanaru2003@yahoo.com. Центр дослідження українсько-польських відносин
На сучасному етапі українсько-польських відносин важливим є утвердження взаєморозуміння між двома народами шляхом аналізу суперечливих сторінок спільної історії та подолання успадкованої щодо них упередженості. Міфологеми та стереотипи, які вплинули на сучасне сприйняття українцями та поляками історичного минулого, особливого поширення набули наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст. Саме тому для встановлення історичної правди важливо дослідити висвітлення українсько-польського співіснування тогочасною польською історіографією, простежити дискусії між українськими, російськими та польськими вченими. Значну увагу дослідженню польсько-козацьких відносин присвятили польські історики Львова періоду позитивізму, оскільки вони найбільше цікавилися просуванням польських кордонів на схід, однак не оминули цієї проблематики й науковці перших десятиліть ХХ ст. Українсько-польські взаємини вивчали як учені старшого покоління, так і молоді дослідники1, прихильники ідеї відновлення Польщі в її “історичних” кордонах.
Читайте також: Битомський Ян. Облога Замостя
Як не дивно, тематика польсько-козацьких взаємин у польській історіографії окресленого періоду, зокрема в працях представників львівського історичного середовища, досліджена в історіографії недостатньо. У загальних історіографічних оглядах, переважно польських, ця проблематика описувалася зазвичай фрагментарно. Серед праць сучасних польських дослідників вирізняється монографія А.Стемпніка2, в якій розкрита загальна картина трактування української історії та українсько-польських відносин польськими науковцями XVIII–початку ХХ ст. Головну увагу автор зосередив на дослідженні поглядів представників провідних історіографічних шкіл і напрямів. Проблематикою висвітлення української козацької боротьби XVI–XVIІ ст. у польській історичній науці частково займалися польські дослідники Б.Барановський та З.Лібішовська3. У розвідках польських учених С.Цяри4 та К.Блаховської5 простежено дослідницькі зацікавлення, методологічні погляди, політичні симпатії польських істориків Львова, що вплинули на відображення ними історії України.
Український дослідник В.Щербак у своїй монографії лише побіжно торкається висвітлення українського козацтва XVI–першої половини XVIІ ст. в історіографії6. Окремі аспекти козацької революції, польсько-козацьких відносин у польській історіографії, полеміку між українськими та польськими вченими щодо місця, ролі та значення козацтва в історії, поширення антиукраїнських та антипольських міфів і стереотипів у своїх статтях досліджували українські науковці Л.Зашкільняк7 і Н.Яковенко8. Однак згадані тут праці польських та українських учених не вичерпали всіх питань окресленої теми, головне ж, повною мірою не висвітлили еволюції поглядів львівських польських істориків на польсько-козацькі взаємини. Ставлячи своїм завданням ліквідувати цю прогалину, спинимося, з огляду на межі пропонованої публікації, на працях з історії польсько-козацьких відносин А.Прохаски, Ф.Папе, О.Бальцера, С.Закшевського, А.Шельонґовського та Ф.Буяка. У цій статті ми оминемо розвідки знаного львівського польського дослідника українського козацтва XVII ст. Л.Кубалі, оскільки його науковий доробок уже був предметом нашого дослідження9.
Мета цієї розвідки − представити доробок польської історичної науки Львова кінця ХІХ–початку ХХ ст. у вивченні українського козацтва, простежити поширення у працях польських дослідників окресленого періоду історіографічних стереотипів і міфологем, які донині впливають на свідомість частини польського суспільства.
Феномен українського козацтва, його витоки та еволюція, запровадження реєстру, причини та наслідки польсько-козацької боротьби по-різному сприймалися в українському та польському суспільствах, що згодом вплинуло на різницю в оцінках козаччини в історіографії. Козацьке питання було найбільш контроверсійним у дослідженнях тогочасних українських і польських істориків, його різне трактування наклало відбиток на формування історичної свідомості обох народів.
Формування історіографічного образу українського козацтва в польській історичній науці було започатковане в XVI–XVIІІ ст. Уперше проблеми козаччини викликали інтерес у польських хронікарів, які, виправдовуючи політику давньої Речі Посполитої та польської шляхти стосовно українців під час козацьких війн кінця XVІ–XVІІ ст. і часів Руїни, створили стереотип українця-варвара, жорстокого й аморального розбійника та дикуна, на відміну від добропорядного польського шляхтича, змушеного протистояти зазіханням на “польську Русь”. Загалом польським хронікам притаманне неприязне ставлення до козаків, до яких, зазвичай, вживались прикметники “свавільний”, “зрадливий”, “відступний”, “гордий” тощо10. Представлене ними та пізнішими дослідниками упереджене висвітлення генези та розвитку українського козацтва, козацької революції, сформований стереотип козака-українця як зрадника спільної вітчизни – Речі Посполитої, протиставлення підступних українців довірливим полякам, не могло не позначитися на висвітленні історії козацтва в польській історичній науці та літературі ХХ ст.11 На викривлення українсько-польського минулого, зокрема козацьких війн, суттєво вплинули також як тодішня політична ситуація, так і діяльність окремих політиків. З усіх польських історичних середовищ найменшого впливу будь-якої тогочасної політичної течії зазнав львівський осередок, представники якого намагалися дотримуватися поглядів тогочасної німецької та австрійської історіографії12. Надаючи перевагу критичному аналізу та публікації джерельних матеріалів, у висвітленні українсько-польських відносин вони наближалися до репрезентантів варшавської історичної школи13 .
Читайте також: Юрій Немирич – видатний представник козацької старшини середини XVII століття
Провідним представником львівського історичного середовища вважається дослідник історії права Освальд Бальцер (1858–1933). Попри деяку близькість до краківської історичної школи (докторську дисертацію писав під керівництвом М.Бобжинського14), під впливом національно-визвольних змагань (1914−1918) він поступово еволюціонував від песимістичної краківської традиції до “оптимістичного” висвітлення минулого15. До знаних львівських істориків належали також Антоній Прохаска (1852– 1930) й Фридерик Папе (1856–1940). Серед неоромантиків польсько-козацькі відносини вивчали Станіслав Закшевський (1873–1936), Адам Шельонґовський (1873–1961), а також один із засновників економічного напряму Францішек Буяк (1875–1953).
Для польських істориків Львова, як для польської історичної науки зламу ХІХ– ХХ ст. загалом, пріоритетними проблемами були поділи Речі Посполитої та втрата державності. Українське питання вони розглядали в контексті відновлення і розвитку багатонаціональної польської держави, акцентуючи увагу на середньовічному минулому її південно-східних земель. Не оминали увагою польські вчені польсько-козацьких відносин. Як зазначає В.Щербак, у працях польських дослідників окресленого у назві статті періоду козацтво зображалося як руйнівна антидержавна сила, що протистояла проникненню на українські землі польських цивілізаційних впливів16. Такий підхід до висвітлення козацтва був наслідком поширення в польській історіографії історичних міфів (“передмур’я” християнства, загальнокультурної вищості польського народу, “ягеллонської ідеї”, “історичних кордонів 1772 р.”, України як утраченого, хоч і загрозливого раю та ін.) і стереотипів (зокрема, негативного стереотипу козака-українця як зрадливого та підступного, носія “тюркських психологічних рис”, схильного до анархії та грабунків), які позначилися на взаєминах українців і поляків17. Насадження цих міфів призвело до формування особливої польської історичної свідомості, сприйняття українців як суспільно та культурно менш розвиненої нації.
Вагомий вплив на висвітлення козацької проблематики польськими вченими зламу століть мала “ягеллонська ідея”, яка полягала в ідеалізації Люблінської унії 1569 р. і попередніх унійних спроб, зокрема в акцентуванні на добровільному об’єднанні Королівства Польського, Великого князівства Литовського й Русі, рівноправності всіх народів давньої Речі Посполитої. Ця ідея була історичним підґрунтям концепції поліетнічності польської політичної нації. Пік її популярності серед фахових істориків Галичини припав на 1883–1885 рр.18 Під впливом “ягеллонської ідеї” перебували Ф.Папе та С.Закшевський, які критично оцінювали козацтво. Ці дослідники не вважали процес творення козаччини унікальним для теренів Речі Посполитої явищем: посилаючись на джерела, вони лише констатували появу наприкінці XV ст. українського козацтва на теренах “Великого кордону” – так називалася межа між західною та східною цивілізаціями. На їхню думку, закономірним було існування типологічно подібних явищ – татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії (тут селяни, втікаючи від переслідувань царя Івана Грозного, селилися на Доні) тощо. Ф.Папе та С.Закшевський дотримувались автохтонної теорії походження козаків. Зокрема, Ф.Папе стверджував, що козаки – це руське населення з нижньої України, змішане з вихідцями з різних куточків світу, які, полишивши землеробство, стерегли кордони або просто шукали військових пригод і трофеїв19 .
Прихильник національно-демократичної ідеології А.Шельонґовський репрезентував пропольські, націоналістичні погляди на генезу та розвиток українського козацтва. У своїх працях початку ХХ ст. і міжвоєнного періоду він наголошував, що козаки перебували на межі етнічної формації та суспільної верстви20. Початково назва “козак” мала більш етнічне, ніж соціальне забарвлення, і лише з плином часу нею почали позначати певний прошарок населення21 . Історик був прихильником теорії прийшлості, а не українського походження козацтва, у своїх працях він поширював стереотип козака як носія тюркських психологічних рис, нащадка тюркських кочових племен, які асимілювалися з місцевим населенням, частково перейнявши руську мову та віру, однак зберегли свій дух і звичаї22 . Незважаючи на асиміляцію, їхній спосіб життя залишився напівкочовим, що, на думку історика, відповідало характеру українських степів. А.Шельонґовський стверджував, що тюркська етнічна складова мешканців України, влившись у слов’янський етнос за сприятливих територіальних умов, перенесла кочовий характер тюркських племен на русинів і започаткувала творення козацької верстви23, а тюркські впливи позначилися на антропологічних рисах і звичаях українців. Своїми поглядами історик наближався до висловлювань польського вченого Ф.Равіти-Ґавронського, який представляв козацтво як стихійну силу, спрямовану на руйнацію державних засад24 . Праці А.Шельонґовського містили й оригінальні твердження, зокрема, він зазначав, що внаслідок асиміляції та через доплив інших народів кочівники поступово втрачали етнічний характер, а на перший план виступало їхнє значення як суспільної верстви, військових загонів, що зародилися в степах25 . Такі погляди заперечували українські історики як ХІХ ст., так і ХХ ст.: М.Грушевський, Д.Коренець, О.Целевич, С.Томашівський, І.Крип’якевич, І.Лисяк-Рудницький та ін. Вони доводили, що тюркський елемент, який передавався через посередництво козаків, вплинув не на етнічну самосвідомість українців, а лише на їхню етнічну культуру26 .
Польські дослідники приділяли певну увагу причинам і наслідкам запровадження козацького реєстру. На їхню думку, першим спробу підпорядкувати козаків, залучивши їх до оборони кордонів, здійснив черкаський староста Євстафій Дашкевич, наступними були польські королі Сиґізмунд Старий, Сиґізмунд Авґуст і Стефан Баторій. У своїх висновках щодо запровадження реєстру історики наголошували, що він мав подвійне значення для давньої Речі Посполитої: з одного боку, це була звичайна військова реформа, завдяки якій держава не лише підпорядковувала собі козаків, а й використовувала їх для захисту кордонів; а з другого – запровадження козацького реєстру ускладнило політичну ситуацію в Речі Посполитій, оскільки сприяло створенню самостійної козацької держави. Подібні погляди висловлювали українські вчені М.Грушевський, О.Стороженко, В.Доманицький, С.Рудницький, І.Крип’якевич та ін., які вважали, що, приймаючи козаків на службу, польські монархи таким чином підтримували складний та довготривалий процес формування козацтва як окремої станової групи зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами, що завершився на зламі ХVІ−ХVІІ ст. Однак, на відміну від своїх польських колег, українські дослідники основну роль у перетворенні козаків в окремий стан і зародженні козацької держави відводили національному чиннику27 .
Читайте також: До визначення джерел полікультурності України: соціально-етичні проблеми у творчості С. Оріховського-Роксолана
Запровадження козацького реєстру як такого, що сприяв порозумінню між козаками та Річчю Посполитою, схвально оцінював А.Шельонґовський. При цьому він, наголошуючи на військових заслугах козацтва, трактував їх як піхоту, тобто військове формування найнижчого рангу.
А.Шельонґовський не погоджувався з польськими дослідниками, які доводили, що на козаків поширювалися лицарські та шляхетські свободи. Він стверджував, що козаки, які займались лише військовим ремеслом, до того ж перебували на значній віддалі від Речі Посполитої, стали непокірними й безкарними, тому спроби польської держави підпорядкувати їх не мали успіху. На думку вченого, незалежний розвиток запорозького козацтва негативно позначився на польсько-українських відносинах.
У працях львівських польських істориків, як і в польській історіографії загалом, польсько-козацькі війни висвітлювалися критично, зазвичай їх називали “бунтами” або “конфліктами”, зумовленими здебільшого суспільно-економічними причинами. Серед польських істориків і публіцистів ХІХ−початку ХХ ст. утвердилася думка про козаків як некерований повстанський елемент, позбавлений будь-яких вищих ідеологічних чи релігійних мотивів, а також почуття відданості та лояльності до Речі Посполитої. Вони не поділяли поглядів тих українських істориків, котрі перші прояви зближення між козацтвом і православним духовенством, яке після Брестської церковної унії 1596 р. зазнавало утисків і переслідувань на рівні державної системи Речі Посполитої, простежували вже під час повстань кінця XVI ст. Водночас українські дослідники Д.Коренець, О.Целевич, С.Томашівський та ін. причинами зростання антипольських настроїв серед козацтва вважали небажання польських правлячих кіл визнати особливий статус козаків і надати їм певні привілеї28 .
Однобічне, пропольське висвітлення козацьких повстань XVI–першої половини XVIІ ст. притаманне майже всім польським дослідникам початку ХХ ст., які намагалися не акцентувати увагу на соціально-економічних, національних чи релігійних причинах козацьких повстань. Так, Ф.Папе у своїх ранніх працях кінця 80-х років ХІХ ст. стимулом козацьких бунтів вважав їхнє прагнення до збагачення та до незалежного від польських впливів існування. Дослідник критичніше, ніж його попередники, оцінював козацькі виступи (він слідом за іншими польськими вченими називав їх “бунтами”), зокрема, критикував козацьких отаманів за те, що замість боротися проти ворогів, вони вбивали та грабували поляків і русинів29 . Історик заперечував релігійні та національні мотиви козацьких повстань XVI–першої половини XVIІ ст., меншого значення надавав соціально-економічним причинам. Таке трактування козацьких бунтів випливало з головного завдання, яке ставив перед собою історик – виправдати урядову політику та захистити польських правителів від звинувачень у причетності до утисків та обмежень козацьких свобод.
Подібні погляди на польсько-козацькі відносини висловлював А. Прохаска, який займався дослідженням політичних, суспільних, економічних і звичаєвих проблем польської, литовської та руської історії ХІІІ–XVIII ст. Історію українського козацтва він вивчав у контексті висвітлення минулого польської держави та з’ясування ролі козацьких війн у занепаді Речі Посполитої. А.Прохаска був автором монографічних праць і статей, він також зібрав у німецьких, російських, польських та інших архівах, опрацював та опублікував важливий джерельний матеріал з історії польсько-литовсько-руських відносин30 . Історію українського козацтва А.Прохаска оцінював з прокатолицьких позицій, які значною мірою зміцнилися під час його короткотривалого навчання в Перемишльській духовній семінарії. У своїх працях він обґрунтував тезу про цивілізаційну мету Люблінської унії, яка сприяла поширенню на Схід католицької віри та латинської цивілізації31 . Автор пропагував у польському суспільстві “ягеллонську ідею”. Як і Ф.Папе, він був переконаний у необхідності та вмотивованості антикозацьких урядових заходів. Натомість, на відміну від старших львівських істориків, серед причин козацьких виступів, окрім обмеження козацької свободи, він називав і підбурювання козаків сусідніми державами, на чому наголошували варшавські вчені та більшість істориків початку ХХ ст. На його думку, певну роль у цьому відіграв австрійський імператор Рудольф ІІ Габсбург, який вислав в Україну своїх емісарів32. Історик писав, що підбурені ними козаки, вороже налаштовані до польських залог, почали бунтувати. При цьому головними винуватцями повстання історик вважав козаків, які через зловживання волею та непідкорення польському уряду “перетворилися на ворогів вітчизни”33 . Подібні погляди вченого свідчили про його критичне ставлення до боротьби українського козацтва та трактування її як внутрішньої проблеми Речі Посполитої. На думку польської дослідниці В.Добровольської, А.Прохаска, вивчаючи період (перша половина XVII ст.), який вже був детально вивчений польськими й іноземними авторами ХІХ–початку ХХ ст., не додав нових відомостей і не опрацював нової літератури з цієї проблеми, а також не сформулював загальних висновків щодо ставлення польського суспільства до перших козацьких повстань34 .
Причини та наслідки козацьких виступів з’ясовував С.Закшевський, який вважав, що походження козаччини, а також взаємовідносини козаків з польською державою були нерозривно пов’язані з державницькою політикою Польщі й Литви35. Вчений наполягав на тому, що організаційні засади захисту українського степу мали “польське забарвлення”; в дусі польських історичних традицій захист зосереджувався в руках магнатів і королівської влади, яка з часом була витіснена зі степів магнатськими родами. Це, на думку історика, й стало однією з основних причин козацьких повстань. Слабкість королівської влади, зростання ролі магнатів і руських князів як наслідок польської толерантної політики в Україні, їхня егоїстична політика підштовхнула козаків до масових виступів. С.Закшевський стверджував, що, попри намагання королівського уряду поліпшити умови життя козаків та обмежити владу магнатів, козацьких повстань уникнути не вдалося36 .
На суспільно-політичному, а з моменту укладення Берестейської унії – ще й на культурно-релігійному підґрунті козацьких повстань, наголошував А.Шельонґовський37 . Однак, визнаючи існування на українських теренах релігійних, соціально-політичних конфліктів, які зумовили низку козацьких виступів початку XVII ст., історик все ж применшував роль цих повстань. У своїх працях він намагався виправдати економічну політику шляхти XVI–XVII ст., довести, що в давній Речі Посполитій існували сприятливі умови для культурного, релігійного та економічного розвитку різних народів. Подібні твердження автора узгоджувалися з “ягеллонською ідеєю” та міфом “історичних кордонів 1772 р.”, які панували в польській історіографії, а також з прагненням не акцентувати уваги на конфліктах, що існували на теренах Речі Посполитої.
Особливу увагу польські історики приділяли козацькій революції під проводом Б.Хмельницького. Наприкінці ХІХ ст. певний вплив на формування думки про козацькі війни ХVIІ ст. мали російська та українська історіографії. Якщо перша зображала козацьку війну як антагонізм між двома гегемоністськими слов’янськими силами, що боролися між собою за право панування над Руссю, то друга – як боротьбу за пригнічену Польщею руську (українську) народність. Зі свого боку, польські дослідники намагалися відстоювати свою думку з цього приводу38 .
Польські історики досліджуваного періоду визвольні змагання під проводом Б.Хмельницького вважали внутрішньою проблемою багатонаціональної Речі Посполитої. Львівські дослідники критикували як методи боротьби козаків за свої права, так і силове придушення “бунту”. Відстоюючи ідею відновлення багатонаціональної Речі Посполитої, вони намагалися згладити польсько-українські непорозуміння. У своїх працях учені заперечували погляди українських істориків М.Грушевського, С.Томашівського, З.Кузелі, І.Франка, О.Целевича, С.Рудницького та ін., котрі зображали козацтво як окремий стан, що в силу багатьох причин перетворився в “самостійний політичний організм”, котрий розпочав боротьбу за самостійне існування.
Внутрішньою польською проблемою козацьке повстання вважав Ф.Папе. На його думку, козацькі виступи стали можливими через послаблення польських державницьких сил, а польська держава не змогла ні підпорядкувати собі козаків, ні обмежити сваволю та зловживання місцевих магнатів39 . Поряд з економічними та соціальними причинами повстання дослідник наголошував і на релігійних40 . Ф.Папе критично ставився до козацьких повстань як непотрібних і шкідливих навіть для українців, оскільки козаки, “вогнем і мечем” спустошивши руські землі, підірвали сили не лише Польщі, а й Русі. Наслідками цих бунтів, на його думку, скористалися лише зовнішні вороги: одна половина України відійшла до Росії, а друга – до Туреччини.
Читайте також: Візантійська традиція та османська гостинність: на прикладі польських посольств до Стамбула у XVII ст.
Однією з причин занепаду Речі Посполитої воєнні дії XVII ст. на польських землях назвав Ф.Буяк. Висунувши на перший план економічні чинники, він наголошував, що війни негативно вплинули на заселення теренів польської держави (польськими землями він вважав й етнічно українські території Галичини). На його думку, козацькі розправи над поляками та євреями частково підірвали економіку польських земель41. Водночас історик не вважав причиною повстання утиск селян з боку польських панів, як на цьому наголошували українські історики-народники. Ф.Буяк зазначав, що на польських землях становище селян не було гіршим, аніж в інших країнах, зокрема в Російській імперії, тому це не могло зумовити виступів. Подібні твердження збігалися з висновками О.Бальцера. Однак для О.Бальцера історія України не була предметом спеціальних досліджень, українсько-польські відносини він відображав у контексті висвітлення історії державної організації та правових інституцій Речі Посполитої. Серед його наукових зацікавлень важливе місце посідала історія польського права, зокрема формування державного ладу та державних структур, історія правлячих династій, устрій, законодавство давньої Польщі. Він став не лише всебічним дослідником історії державної організації та правових інституцій Речі Посполитої ХVIII ст., а й одним із засновників історико-правничої школи Львівського університету. Для нього історія права була вихідним пунктом і водночас головним чинником, що впливав на всі сфери суспільного життя польського минулого42 . У своїй праці “З проблем устрою Польщі” (1915), яка засвідчила його перехід від песимістичної традиції краківської школи до оптимістичної “теорії відродження в занепаді”, О.Бальцер писав, що панщина не могла стати причиною козацького повстання та приводом до невдоволення українських селян43. Подібно до Ф.Буяка, він наголошував, що панщина на Русі була найлегшою, оскільки польським панам було невигідно підштовхувати селян до втеч. Історики заперечували думку, що селяни зазнавали утисків від шляхти через етнічно руське походження. Ф.Буяк та О.Бальцер, оцінюючи повстання крізь призму державних інтересів, визнали його недоцільним і шкідливим явищем.
Козацьку війну під проводом Б.Хмельницького досліджував і С.Закшевський. Він вирізняв “дві козаччини”: першу – до 1648 р. (Річ Посполита використовувала її у власних інтересах), другу – після початку визвольних змагань. На його думку, козацькі бунти були спровоковані невмінням польського уряду підпорядкувати собі козаків44 .
С.Закшевський заперечував думки тих істориків, які вважали причиною занепаду Речі Посполитої повстання Б.Хмельницького.
На соціально-економічних причинах козацької революції наголошував А.Шельонґовський. Описуючи козацькі змагання за часів Б.Хмельницького для позначення тогочасних українських теренів, він, як і Л.Кубаля, вживав словосполучення “втрачена країна”45 .
А.Шельонґовський зазначав, що на початковому етапі своєї боротьби Б.Хмельницький прагнув не лише здобути права і свободи для козаків, а й досягти особистих амбіційних цілей. На думку дослідника, після перемоги під Жовтими Водами й під Корсунем Б.Хмельницький захотів стати удільним князем Київської Русі, байдуже під чиєю зверхністю – Речі Посполитої, Москви чи Туреччини46. На втілення цієї мрії була спрямована вся його подальша зовнішня політика. Подібні твердження заперечували українські дослідники. Зокрема, М.Кордуба доводив, що козацький гетьман прагнув змінити державну систему Східної Європи, яка встановилася в 30-х роках XVII ст., щоб серед таких держав, як Польща, Москва, Туреччина, Швеція, створити вільне місце для України як нового самостійного чинника міжнародного життя47. А.Шельонґовський, як й інші польські вчені, доводив шкідливість козацької революції для польських і руських (українських) земель.
Спосіб мислення польських істориків кінця ХІХ−першої третини ХХ ст. певною мірою віддзеркалювало ставлення до польсько-козацьких угод. На зламі століть у цьому питанні вималювалася така позиція: Зборівський мир (1649) протиставлявся Гадяцькому (1658). Більшість польських істориків, будучи прихильниками вирішення польсько-українських відносин політичним шляхом, схилялася до моделі врегулювання польсько-українських стосунків, закладеної Гадяцькою угодою48 .
Укладення Зборівської угоди львівські польські історики вважали проявом слабкості Речі Посполитої. А.Шельонґовський доводив, що виконати передбачені Зборівською угодою умови було неможливо. Основними причинами, через які вона не могла набути чинності, історик вважав обмеження доступу коронного війська до Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, заборону шляхті та панам повертатися у свої маєтки, збільшення козацького реєстру, умову ліквідації релігійної унії49 . Окрім польських учених, Зборівський мир критикували й українські дослідники. Зокрема, М.Грушевський вважав цю угоду поєднанням розширених петицій 1648 р. і висунутих Б.Хмельницьким на початку 1649 р. вимог польським комісарам. На його думку, умови цього миру відповідали інтересам тільки козацького стану та вирішували лише дві проблеми – козацьку й релігійну, натомість, у них навіть не згадувалося про звільнення “руського народу з лядської неволі”. Дослідник стверджував, що внаслідок укладення угоди 1649 р. Б.Хмельницький і козаччина почали втрачати свою роль проводирів українського народу. Українців охопило відчуття розчарування та втоми, оскільки сподівання, які вони покладали на війну 1648–1649 рр., не здійснилися. Подальшу участь у військових діях, на думку М.Грушевського, українське населення брало з декількох причин: через ненависть до поляків, під тиском обставин чи навіть з примусу; усі наступні польсько-козацькі угоди укладалися виключно в інтересах козацької старшини50 . Натомість, учень М.Грушевського С.Томашівський доводив, що найприйнятнішою для українців була саме Зборівська угода, слабкість якої полягала в недостатній гарантії її дотримання, оскільки гарантом виступав кримський хан. На думку вченого, якби ця угода проіснувалася хоча б кільканадцять років, то з легкістю могла б стати зворотним пунктом в історії Центрально-Східної Європи. Однак після укладення Зборівського миру Б.Хмельницький, як стверджував С.Томашівський, опинився у складній ситуації: він не міг дотриматися обітниць перед козаками та селянством, з одного боку, і Річчю Посполитою – з другого. Єдиним виходом із ситуації, що склалася, стала нова війна з Польщею51 , проте польсько-козацьке протистояння, яке відновилося навесні 1651 р., перемоги козакам не принесло. Укладення невигідної для козаків Білоцерківської угоди, за твердженням С.Томашівського, стало наслідком відсутності в козацькому середовищі одностайності, взаємної довіри та порозуміння. Критично оцінював Білоцерківську угоду й А.Шельонґовський. На його думку, вона засвідчила поразку Речі Посполитої, оскільки викрила усі суперечності, які існували всередині польського політикуму.
Більш прихильними польські дослідники були до Гадяцької угоди, натомість, її критикували українські вчені. М.Грушевський і Д.Коренець вважали, що ця угода захищала інтереси лише незначної частини українського народу та козацької старшини, натомість, основна маса населення так і залишилась у підданстві52 . На думку ж С.Томашівського, Гадяцька угода, більш зріла та виважена, була підписана запізно, тому не могла відвернути занепаду Польщі й України53 . Натомість, польські вчені вважали, що угода 1658 р. розширювала умови Люблінської унії. Зокрема, А.Шельонґовський трактував Гадяцький трактат як нову унію Польщі та Русі, укладену на тих самих умовах, що й унія Польщі з Литвою 1569 р.54 Подібні думки висловлював С.Закшевський. Дискутуючи з краківським дослідником М.Бобжинським, який критично оцінював політику останніх представників ягеллонської династії та передбачені унією 1569 р. шляхи вирішення проблем, пов’язаних з устроєм Речі Посполитої, С.Закшевський зазначав, що якби Люблінська унія, яка забезпечила тривале існування польсько-литовської держави, 1658 р. у формі Гадяцької унії була підтримана українською та польською сторонами, то це могло б уберегти Річ Посполиту від занепаду55 .
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Викладений матеріал свідчить про те, що польські історики Львова висвітлювали козацьку проблематику в контексті відновлення і розвитку багатонаціональної Речі Посполитої. Досліджуючи польсько-козацькі відносини, вони зосереджувалися на ролі козацького руху в долі Речі Посполитої. Польські вчені Львова одностайно відзначали, що козаччина шкідливо вплинула на розвиток багатонаціональної польської держави XVI–XVIIІ ст. У львівському історичному середовищі сформувалося кілька підходів до висвітлення козаків: одні історики вважали їх позанаціональними розбійницькими ватагами, які шкодили інтересам Речі Посполитої; другі – наголошували на їхньому “тюркському” етнічному та культурному походженні; треті – трактували козаків як вихідців із українського населення, які становили окрему суспільну верству, проміжну між шляхтою та селянством. Польські дослідники, на відміну від українських учених, не виводили генези формування війська самостійної України від запровадження козацького реєстру, більше того, вони применшували значення реєстру та вважали його внутрішньою проблемою Речі Посполитої. Причини козацьких повстань XVI–XVII ст. історики вбачали в соціально-економічних і меншою мірою – в релігійних обставинах. Львівські вчені критикували не лише методи боротьби козаків, а й застосування польським урядом сили для придушення повстань. Дискусії між польськими дослідниками зосереджувалися навколо двох польсько-козацьких угод – Зборівської, котру оцінювали критично як результат слабкості Речі Посполитої, та Гадяцької, що слугувала зразком для формування польсько-українських взаємин. Задля уникнення польсько-українського протистояння і налагодження добросусідських відносин між обома народами, які мали б увійти до складу майбутньої відновленої Речі Посполитої, польські вчені у польсько-козацькому протистоянні звинувачували не пересічних козаків та українське населення, а можновладство і шляхту – з одного боку, та козацьких отаманів, зокрема Б.Хмельницького, які виступали проти Речі Посполитої та укладали угоди з сусідніми державами – з другого.
1 Щодо поділу польських істориків на старше, середнє та молодше покоління детальніше див.: Maternicki J. Historiografia Polska XX wieku. Wrocław, 1982. Cz. 1: 1900–1918.
2 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. Lublin, 1998.
3 Baranowski B., Libiszowska Z. Problem narodowo-wyzwoleńczej walki ludu Ukraińskiego w XVII w. w historiografii polskiej // Kwartalnik Historyczny (далі – KH). 1954. R. 61, № 2. S. 197–217.
4 Ciara S. Antoni Prochaska (1852–1930) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego, przy współpracy L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2007. S. 229–240.
5 Błachowska K. Stanisław Zakrzewski (1873–1936) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego, przy współpracy L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2007. S. 377–398.
6 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст. 2-ге вид. Київ, 2006.
7 Зашкільняк Л. Польська історія та історіографія кінця ХІХ−початку ХХ ст. в оцінці галицьких українських істориків // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2005. T. 3. S. 231–244.
8 Яковенко Н. Брати/вороги або поляки очима українця XVII−XVIIІ століть // Незалежний Культурологічний Часопис “Ї”. 1997. № 10. С. 156–167.
9 Руда О. Людвік Кубаля як дослідник історії польсько-українських відносин XVII століття // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 209–217.
10 Baranowski B., Libiszowska Z. Problem narodowo-wyzwoleńczej walki ludu Ukraińskiego w XVII w. w historiografii polskiej. S. 198.
11 Яковенко Н. Брати/вороги або поляки очима українця XVII−XVIIІ століть. С. 157–160.
12 Maternicki J. Historiografia i kultura historyczna. Studia i szkice. Warszawa, 1990. Cz. 2. S. 408–411.
13 Як історіографічний напрям варшавська історична школа сформувалася в опозиції до краківської історичної школи, період її остаточного оформлення припав на 80-ті роки ХІХ ст. Варшавські дослідники, на противагу “песимістичній” національній історіософії представників краківської школи, висунули власну – оптимістичну – “теорію відродження в занепаді”. Детальніше див.: Grabski A.F. Warszawska szkoła historyczna. Próba charakterystyki // Polska myśl filozoficzna i społeczna / (aut. S.Borzym et al.); Pod red. B. Skargi. Warszawa, 1975. T. 2. S. 520.
14 Biblioteka Jagiellońska w Krakowie. Rękopisy 8076 ІІІ, mikrof. P. 337/2 (Korespondencja M.Bobrzyńskiego [Oswald Balzer. List do Michała Bobrzyńskiego. Lwów, 10 listopada 1884 r.]), k. 100−101; Rkps. BJ 8076 ІІІ, mikrof. P. 337/2 (Korespondencja M.Bobrzyńskiego [Oswald Balzer. List do Michała Bobrzyńskiego. Lwów, 24 lutego 1885 r.]), k. 108−109.
15 Topolski J. Prawda i model w historiografii. Łódź, 1982. S. 209.
16 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст. С. 13.
17 Дашкевич Я.Р. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. Київ, 1993. Вип. 26–27. С. 57–58; Його ж. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети // Україна в минулому. Київ–Львів, 1994. Вип. 6. С. 85; Його ж. Шляхи подолання упереджень (перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) // Польсько-українські студії. Т. 1: Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріали міжнародної наукової конференції, Кам’янецьПодільський, 29–31 травня 1992 р. Київ, 1993. С. 26.
18 Чорновол І. Олександр Барвінський у контексті розвитку історичної науки в Галичині // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 262–263.
19 Papée F. Dzieje Unii kościelnej na Rusi. W 300-ną rocznicę Unii brzeskiej. Lwów, 1896. S. 18.
20 Szelągowski A. Wzrost państwa polskiego w XV i XVI w. Polska na przełomie wieków średnich i nowych. Lwów–Warszawa, 1904. S. 225.
21 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 247.
22 Szelągowski A. Wzrost państwa polskiego w XV i XVI w. Polska na przełomie wiekуw średnich i nowych. S. 226.
23 Szelągowski A. Historja nowożytna. Wyd. 2. Warszawa–Poznań–Lublin–Łódź, 1920. S. 210.
24 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст.С. 13.
25 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 248.
26 Балушок В. Рання козацька етнокультура / Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. / Редкол.: В.А.Смолій (відпр. ред.) та ін. Київ, 2007. Т. 2. С. 12; Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історичні есе / Центр досліджень історії імені Петра Яцека Канадського інституту українських студій Альбертського університету. Західна історіографія України: У 2-х т. Київ, 1994. Вип. 1. Т. 1. С. 6.
27 Доманицький В. Козаччина на переломі XVI і XVIІ в. (1591−1603) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка (далі – Записки НТШ). 1904. Т. 60. кн. 4. С. 2; Рудницький С. Козацько-польська війна р. 1625. Історична розвідка // Записки НТШ. 1897. Т. 17. кн. 3. [Наукові статті]: С. 41.
28 Зашкільняк Л. Польська історія та історіографія кінця ХІХ−початку ХХ ст. в оцінці галицьких українських істориків. С. 239.
29 Papée F. O Hetmanie Żółkiewskim. Lwów, 1888. S. 7.
30 Ciara S. Antoni Prochaska (1852–1930). S. 231–234.
31 Ibid. S. 231, 235.
32 Prochaska A. Hetman Stanisław Żółkiewski. S. 15.
33 Ibid. S. 342.
34 Dobrowolska W. Z powodu książki Antoniego Prochaski “Hetman Stanisław Żółkiewski”. Lwów, 1930. S. 11.
35 Zakrzewski S. Zagadnienia historyczne. Lwów, 1908. S. 175.
36 Ibid. S. 178–179.
37 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 245.
38 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 198.
39 Papée F. Historya miasta Lwowa. Lwуw, 1894. S. 108.
40 Papée F. Dzieje Unii kościelnej na Rusi. W 300-ną rocznicę Unii brzeskiej. S. 21.
41 Bujak F. Siły gospodarcze // Przyczyny upadku Polski. Odczyty. Warszawa–Lublin–Łódź–Kraków–Poznań, 1918. S. 97−98.
42 Błachowska K. Dzieje średniowiecznej Rusi w pracach historyków lwowskich przełomu XIX i XX w. // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 177−178.
43 Balzer O. Z zagadnień ustrojowych Polski / Studya nad historyą prawa polskiego / Pod red. O.Balzera. Lwów, 1915. T. 6. Z. 2. S. 57.
44 Zakrzewski S. Pesymizm a optymizm w ocenianiu rzeczywistości // Gazeta Wieczorna. 1920. 11 maja. R. 11, № 5222. S. 2.
45 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 246; Kubala L. Zaprzepaszczona Kraina. Wyprawa wiosenna na Ukrainę 1654 r. // KH. 1907. R. 21. S. 616–618.
46 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 247.
47 Федорів І. Мирон Кордуба в історії України (кінець ХІХ−перша половина ХХ ст.). Тернопіль, 2001. С. 68.
48 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 208−209.
49 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 248.
50 Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина // Записки НТШ. 1898. Т. 23–24. Кн. 3–4. С. 11, 27–29.
51 Томашівський С. Материяли до істориї Хмельниччини // Записки НТШ. 1896. Т. 14. Кн. 4. [Наукові статті]: С. 4.
52 Коренець Д. Зносини гетьмана Івана Виговського з Польщею в р. 1657 і 8. Реферат // Записки НТШ. 1899. Т. 31−31. Кн. 5−6. С. 8−11; Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина. С. 27–29.
53 Томашівський С. “Історичний момент” (ІI) // Діло. 18 лютого 1914. Ч. 36. Р. 35. С. 2.
2 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. Lublin, 1998.
3 Baranowski B., Libiszowska Z. Problem narodowo-wyzwoleńczej walki ludu Ukraińskiego w XVII w. w historiografii polskiej // Kwartalnik Historyczny (далі – KH). 1954. R. 61, № 2. S. 197–217.
4 Ciara S. Antoni Prochaska (1852–1930) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego, przy współpracy L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2007. S. 229–240.
5 Błachowska K. Stanisław Zakrzewski (1873–1936) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego, przy współpracy L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2007. S. 377–398.
6 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст. 2-ге вид. Київ, 2006.
7 Зашкільняк Л. Польська історія та історіографія кінця ХІХ−початку ХХ ст. в оцінці галицьких українських істориків // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2005. T. 3. S. 231–244.
8 Яковенко Н. Брати/вороги або поляки очима українця XVII−XVIIІ століть // Незалежний Культурологічний Часопис “Ї”. 1997. № 10. С. 156–167.
9 Руда О. Людвік Кубаля як дослідник історії польсько-українських відносин XVII століття // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 209–217.
10 Baranowski B., Libiszowska Z. Problem narodowo-wyzwoleńczej walki ludu Ukraińskiego w XVII w. w historiografii polskiej. S. 198.
11 Яковенко Н. Брати/вороги або поляки очима українця XVII−XVIIІ століть. С. 157–160.
12 Maternicki J. Historiografia i kultura historyczna. Studia i szkice. Warszawa, 1990. Cz. 2. S. 408–411.
13 Як історіографічний напрям варшавська історична школа сформувалася в опозиції до краківської історичної школи, період її остаточного оформлення припав на 80-ті роки ХІХ ст. Варшавські дослідники, на противагу “песимістичній” національній історіософії представників краківської школи, висунули власну – оптимістичну – “теорію відродження в занепаді”. Детальніше див.: Grabski A.F. Warszawska szkoła historyczna. Próba charakterystyki // Polska myśl filozoficzna i społeczna / (aut. S.Borzym et al.); Pod red. B. Skargi. Warszawa, 1975. T. 2. S. 520.
14 Biblioteka Jagiellońska w Krakowie. Rękopisy 8076 ІІІ, mikrof. P. 337/2 (Korespondencja M.Bobrzyńskiego [Oswald Balzer. List do Michała Bobrzyńskiego. Lwów, 10 listopada 1884 r.]), k. 100−101; Rkps. BJ 8076 ІІІ, mikrof. P. 337/2 (Korespondencja M.Bobrzyńskiego [Oswald Balzer. List do Michała Bobrzyńskiego. Lwów, 24 lutego 1885 r.]), k. 108−109.
15 Topolski J. Prawda i model w historiografii. Łódź, 1982. S. 209.
16 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст. С. 13.
17 Дашкевич Я.Р. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. Київ, 1993. Вип. 26–27. С. 57–58; Його ж. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети // Україна в минулому. Київ–Львів, 1994. Вип. 6. С. 85; Його ж. Шляхи подолання упереджень (перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) // Польсько-українські студії. Т. 1: Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріали міжнародної наукової конференції, Кам’янецьПодільський, 29–31 травня 1992 р. Київ, 1993. С. 26.
18 Чорновол І. Олександр Барвінський у контексті розвитку історичної науки в Галичині // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 262–263.
19 Papée F. Dzieje Unii kościelnej na Rusi. W 300-ną rocznicę Unii brzeskiej. Lwów, 1896. S. 18.
20 Szelągowski A. Wzrost państwa polskiego w XV i XVI w. Polska na przełomie wieków średnich i nowych. Lwów–Warszawa, 1904. S. 225.
21 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 247.
22 Szelągowski A. Wzrost państwa polskiego w XV i XVI w. Polska na przełomie wiekуw średnich i nowych. S. 226.
23 Szelągowski A. Historja nowożytna. Wyd. 2. Warszawa–Poznań–Lublin–Łódź, 1920. S. 210.
24 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–середина XVII ст.С. 13.
25 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 248.
26 Балушок В. Рання козацька етнокультура / Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. / Редкол.: В.А.Смолій (відпр. ред.) та ін. Київ, 2007. Т. 2. С. 12; Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історичні есе / Центр досліджень історії імені Петра Яцека Канадського інституту українських студій Альбертського університету. Західна історіографія України: У 2-х т. Київ, 1994. Вип. 1. Т. 1. С. 6.
27 Доманицький В. Козаччина на переломі XVI і XVIІ в. (1591−1603) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка (далі – Записки НТШ). 1904. Т. 60. кн. 4. С. 2; Рудницький С. Козацько-польська війна р. 1625. Історична розвідка // Записки НТШ. 1897. Т. 17. кн. 3. [Наукові статті]: С. 41.
28 Зашкільняк Л. Польська історія та історіографія кінця ХІХ−початку ХХ ст. в оцінці галицьких українських істориків. С. 239.
29 Papée F. O Hetmanie Żółkiewskim. Lwów, 1888. S. 7.
30 Ciara S. Antoni Prochaska (1852–1930). S. 231–234.
31 Ibid. S. 231, 235.
32 Prochaska A. Hetman Stanisław Żółkiewski. S. 15.
33 Ibid. S. 342.
34 Dobrowolska W. Z powodu książki Antoniego Prochaski “Hetman Stanisław Żółkiewski”. Lwów, 1930. S. 11.
35 Zakrzewski S. Zagadnienia historyczne. Lwów, 1908. S. 175.
36 Ibid. S. 178–179.
37 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 245.
38 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 198.
39 Papée F. Historya miasta Lwowa. Lwуw, 1894. S. 108.
40 Papée F. Dzieje Unii kościelnej na Rusi. W 300-ną rocznicę Unii brzeskiej. S. 21.
41 Bujak F. Siły gospodarcze // Przyczyny upadku Polski. Odczyty. Warszawa–Lublin–Łódź–Kraków–Poznań, 1918. S. 97−98.
42 Błachowska K. Dzieje średniowiecznej Rusi w pracach historyków lwowskich przełomu XIX i XX w. // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. Rzeszów, 2004. T. 2. S. 177−178.
43 Balzer O. Z zagadnień ustrojowych Polski / Studya nad historyą prawa polskiego / Pod red. O.Balzera. Lwów, 1915. T. 6. Z. 2. S. 57.
44 Zakrzewski S. Pesymizm a optymizm w ocenianiu rzeczywistości // Gazeta Wieczorna. 1920. 11 maja. R. 11, № 5222. S. 2.
45 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 246; Kubala L. Zaprzepaszczona Kraina. Wyprawa wiosenna na Ukrainę 1654 r. // KH. 1907. R. 21. S. 616–618.
46 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 247.
47 Федорів І. Мирон Кордуба в історії України (кінець ХІХ−перша половина ХХ ст.). Тернопіль, 2001. С. 68.
48 Stępnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918. S. 208−209.
49 Szelągowski A. Historja nowożytna. S. 248.
50 Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина // Записки НТШ. 1898. Т. 23–24. Кн. 3–4. С. 11, 27–29.
51 Томашівський С. Материяли до істориї Хмельниччини // Записки НТШ. 1896. Т. 14. Кн. 4. [Наукові статті]: С. 4.
52 Коренець Д. Зносини гетьмана Івана Виговського з Польщею в р. 1657 і 8. Реферат // Записки НТШ. 1899. Т. 31−31. Кн. 5−6. С. 8−11; Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина. С. 27–29.
53 Томашівський С. “Історичний момент” (ІI) // Діло. 18 лютого 1914. Ч. 36. Р. 35. С. 2.