До визначення джерел полікультурності України: соціально-етичні проблеми у творчості С. Оріховського-Роксолана

Вже сам факт визнання Оріховського в якості українського мислителя є досить недавньою подією й свідчить про прийняття науковим товариством установки на полікультурність. Адже довгий час Оріховський асоціювався виключно із польською культурою взагалі й соціальною та політичною філософією, зокрема, оскільки жив і працював він у Польщі, а писав переважно латиною по питанням соціального-політичного та релігійного життя. Якщо ж звернутись до власних свідчень Оріховського, то виявиться, що сам він уважав вітчизною Русь, яка простяглась від Тира (Дністра) до Карпатських гір, а себе – представником мужнього народу, що веде збройну боротьбу проти волохів і татар.

Марія Рогожа, д. філос. н. професор кафедри історії та культурології Національного авіаційного університету

Сьогодні багато пишуть про полікультурність України. Фахівці соціогуманітарних наук наполегливо просувають концепт "полікультурність" у науковий та освітній дискурси [2], формуючи поняття, яке б охоплювало смисли культурного багатоманіття, співбуття культур та їх взаємодії і взаємозбагачення. Полікультурність видається ідеологічно нейтральним концептом на відміну від поняття мультикультуралізму, неоднозначність оцінок якого обумовлює необхідність численних пояснень слововжитку та смислового навантаження. До того ж, поняття мультикультуралізму з’явилося у соціогуманітарному дискурсі в певний час ів певному місці [9], й залучення його для окреслення інших ідеологічних, географічних та культурноісторичних світів вимагає додаткових застережень. Натомість концепт "полікультурність" через свою порівняно недавню появу у дискурсі і незадіяність у найбільш гучних дебатах з питань мультикультуралізму дозволяє досить вільно використовувати його для окреслення тенденцій, наприклад, в культурно-історичному розвитку України.

Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект

Історична доля України, пов’язана із одвічним перебуванням на перехресті торгівельних шляхів і культурних світів, сповнена численними прикладами взаємовпливу, взаємопроникнення та взаємозв’язку таких різних етнокультур, що сучасне радикальне політичне гасло: "Україна для українців", – є не тільки не політкоректним, але й історично безпідставним.

Для етики проблема полікультурності активується у зв’язку із тим, що взаємодія індивідів, представників різних етнічних культур в межах одного (полікультурного) суспільства вимагає формування системи моральних регулятивів та їх дотримання в рутині повсякденності.

Життя та творчість українського мислителя-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1513– 1566) є репрезентативними для теорії і практики полікультурності України, засвідчуючи наявність останньої вже за Польсько-Литовської доби. Висвітлення соціально-етичних поглядів С. Оріховського через призму його біографії, представленої ним особисто у "Листі до Яна Франціска Коммендоні про самого себе" (1564), дозволить панорамно представити морально-етичні виміри конкретного історичного досвіду полікультурності.

Вже сам факт визнання Оріховського в якості українського мислителя є досить недавньою подією й свідчить про прийняття науковим товариством установки на полікультурність. Адже довгий час Оріховський асоціювався виключно із польською культурою взагалі й соціальною та політичною філософією, зокрема, оскільки жив і працював він у Польщі, а писав переважно латиною по питанням соціального-політичного та релігійного життя.

Читайте також: Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії

Якщо ж звернутись до власних свідчень Оріховського, то виявиться, що сам він уважав вітчизною Русь, яка простяглась від Тира (Дністра) до Карпатських гір, а себе – представником мужнього народу, що веде збройну боротьбу проти волохів і татар. Описуючи свій народ, Оріховський окремо спинився на питанні віросповідання. Сприйнявши християнство із Константинополя, русини дотримувалися грецького обряду й проводили служби слов’янською мовою. "І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав" [4, 406]. Така ситуація зберігалася століттями, допоки Русь не підпала під владу Польщі, коли "народ той зазнав великого впливу латинської культури, і то такого значного, що нині у Русі латинський обряд має першість перед грецьким" [4, 406]. Причиною такої соціокультурної ситуації став, вже для Оріховського очевидний, перехід переважної частини русинської шляхти в католицтво. Якщо нижчі верстви населення Русі зберегли грецький обряд, то верхівка суспільства стала католицькою переважно, але не безумовно. Залишалися православні роди, які стояли у витоків братського руху. Мали місце й змішані шлюби, польська шляхта родичалася із русинською. Із такої змішаної родини походив і сам Оріховський. Його предки, польські шляхтичі, переселилися на родючі руські землі й заснували маєток у Перемишлянському краї. Батько Оріховського взяв собі дружину з роду Бараницьких, "уроджену шляхтянку, дочку священика грецького обряду" [4, 406].

Читайте також: "Гендерні" погляди Станіслава Оріховського (українського мислителя 1-ї половини ХVІ-го ст.)

Станіслав Оріховський був вихований у католицькому обряді й вважав себе русином (роксоланом). Він – яскравий, але не поодинокий приклад культурної ситуації доби. І співіснування католиків і православних на Русі і в Польщі взагалі (а згодом і в Речі Посполитій, остаточно оформленій в Унії за три роки після смерті Оріховського) було не єдиним виявом полікультурності. Оріховський вказував, що на Русі окрім слов’ян грецького і латинського обрядів живуть ще й вірмени (слід зауважити, що обряди вірменської церкви, однієї із найстаріших християнських церков, суттєво відрізняються як від грецького, так і від латинського варіантів християнства). Така історично зумовлена етнічна й конфесійна строкатість Русі у часи Оріховського існувала під польською короною у мирі і злагоді. На його думку, це було можливо завдяки політиці короля: "Стільки різних людей, які дуже між собою відрізняються звичаями та обрядами, стали одним цілим завдяки предивному правлінню польського короля" [4, 406].

У чому ж полягало це "предивне правління"? Для Оріховського, який увійшов в інтелектуальну традицію європейської культури перш за все як політичний мислитель, теоретик державницької політики Польщі й ревний захисник католицької віри, це було не риторичне питання. Аналізуючи наявну ситуацію, він визначив, що основою польської держави була тріада "король – священик – церква". Обґрунтуванню цієї тріади, рівно як і відстоюванню її дієвості у практиці політичного процесу, він і присвятив свої твори. "Якби мене тут хтось запитав, що являє собою Польська держава, то на це питання я би так відповів: Польська держава є єдиною країною в Сарматії, яку священик власному своєму королеві, з ласки Бога, вільно вибраному, передав, вівтарем святого Христа обладнав, християнською вірою від Бога освятив і в єдиній, святій, вселенській і апостольській церкві об’єднав і зміцнив" [3, 329]. У цьому пасажі чуємо поборника віри, але перш за все – захисника католицького обряду, адже особливо окреслено тут систему інституціонального забезпечення віри в житті польської держави. Оскільки теологічна проблематика виходить за межі даної статті, то надалі у наведеній цитаті буде розглянуто етичні питання, дотичні до вибірності короля на посаду.

Але, принагідно, згадавши про теологічну тематику, слід вказати на відому з автобіографії, але мало вивчену фахівцями подію в житті Оріховського – його майже трьохлітнє навчання у М. Лютера та Ф. Меланхтона у Віттенберзі, із 1529 по 1532 рік, як читаємо в листі до Я. Ф. Коммендони. Звідти ж дізнаємося й про його враження від лютерівського вчення й про захоплення протестними настроями. І хоча Оріховський детально описав випадковість свого приїзду до Віттенберга й назвав Лютера та Меланхтона "ворогами імені християнського", а їх вчення – "єретичною доктриною", очевидно, що це – ретроспективні оцінки, зроблені поважним мислителем на схилі років. А три роки перебування біля джерел протестантизму не могли не відбитися на світоглядних установках юного Оріховського. "Набравшись досвіду" і "звідавши багато лиха", Оріховський розкаявся у своєму відступництві і з ще більшим завзяттям став боронити християнство (католицьку віру) від її ворогів. Але вплив Лютера не минув безслідно: Оріховський до кінця життя виступав проти наполегливо насаджуваної Римом практики целібату й зізнавався, що у цьому переконанні – луна Лютерового вчення. Але це вплив, відзначений особисто Оріховським. Нижче буде вказано ще на одну точку дотику із протестантизмом, й скоріш за все вона також не остання. Взагалі, порівняльний аналіз творів Оріховського і Лютера може дати несподівані результати, й дослідницька робота у цьому напрямку уявляється дуже перспективно.

Повертаючись до наведеного вище висловлювання Оріховського про сутність польської держави й особливості королівського правління у Польщі, слід внести кілька уточнень і зауважень. По-перше, звернення до текстів із політичної філософії в етичному дослідженні має відбуватися із урахуванням специфіки предмету кожної із галузей знання. Етика як спеціальна галузь знання суттєво відрізняється і від мистецтва політики, і від науки про неї. Етика має справу не лише (і не стільки) із дескриптивістською фіксацією наявного стану речей, скільки імперативно-ціннісним навантаженням, формуванням простору належності і шляхів його впровадження в тканину повсякденності. Із урахуванням цього методологічного зауваження й відбувався аналіз філософсько-політичних тексів Оріховського.

По-друге, філософсько-політичні твори, листи і промови С. Оріховського самі по собі мають потужну етичну складову завдяки спеціальному моралізаторському прийому, що зустрічається досить часто в його текстах. Дескриптивні речення побудовані таким чином, щоб створити спонукальний ефект – стверджувальний спосіб в описі певного явища суспільного життя має спонукати до того, щоб привести дійсний стан справ до поданого опису, який є бажаним, але фактично представлений як даність. Оріховський ніби закликає громадян докласти зусиль, щоб належне перетворити на суще. При тому очевидно, що те суще, яке він змальовує – є належним, ідеалом, тим станом, якого ще слід досягти, доклавши певних зусиль.

Читайте також: «Дискурс про козаків» Кшиштофа Пальчовського

По-третє, слід уточнити, хто є ті громадяни, до яких звертається і яких має на увазі Оріховський. Таке уточнення передбачає два дослідницькі кроки: перший передбачає з’ясування загальної установки на гуманізм, другий – пошук визначення суб’єкта моральних зобов’язань.

Творчість С. Оріховського розглядають в рамках ренесансного гуманізму, й зокрема відносять її до напряму "громадянський гуманізм" [1, 327]. Але слід врахувати оригінальність його гуманістичного світогляду, чи іншими словами – принципову відмінність як від гуманізму італійського Відродження, так і від гуманістичних орієнтирів північного Відродження (пов’язаного перш за все із Реформацією). Справа у тому, що Польща стояла осторонь основних ренесансних процесів, і реформаційні рухи не складали для неї основну подію доби (скоріше, Польща сповна відчула на собі вплив Контрреформації та католицького відродження). Обдарований юнак, відданий батьком у навчання, після трьох років у Віттегберзі, майже дванадцять років жив і навчався у провідних осередках італійського Відродження – Падуї, Болоні, Римі, – здобувши гуманістичну освіту. Маємо зазначити, що смислове навантаження терміну "гуманізм" не обмежувалося значеннями "людяний", "людиномірний". Свого часу термін "humanitas" використовував Цицерон, констатуючи той факт, що освіченість і витончений смак, притаманні еллінській культурі, прижилися і на римському ґрунті. І саме цей пласт смислів – висока освіченість, інтелектуальна культура, витончений смак і вишуканість – став базовим в гуманізмі італійського Відродження. У цьому сенсі освіта Оріховського була, справді, гуманістичною.

У дослідженнях культури Відродження на сьогодні усталеним і обґрунтованим є поняття "громадянський гуманізм". Громадянськими гуманістами називають діячів Відродження, переважно флорентійців, які писали по філософсько-етичним проблемам громадянського життя. Але слід розуміти, що сенс громадянського гуманізму був нерозривно пов'язаний із бюргерською культурою, із надр якої він, по великому рахунку, із’явився. А практична значущість її була такої ваги, що навіть незалежні феодали з округи Флоренції намагалися отримати статус громадян [7, 348]. Л. Бруні, К. Салютатті, М. Пальмієрі, самі вихідці із пополанського (бюргерського) середовища, своїми соціально-етичними творами, політичними промовами й публічним листуванням ідеологічно забезпечували громадянське життя у місті-комуні, надавали йому інтелектуальний супровід й сприяли громадянській єдності в суспільстві.

Для шляхтича Оріховського бюргерства як верстви взагалі не існує. Так, у "Промові до польської шляхти" він чітко вказав на існування трьох станів, відповідно до середньовічної трьохфункціональної соціальної системи, за якої "селянин орав, солдат боровся, духівник научав" [6, 79]. І більше того, він зневажливо згадував про суддю, адвоката, "ділка", тобто власне представників бюргерства, міських жителів, яким не було місця в традиційній європейській соціальній ієрархії доби Середньовіччя. За Оріховським, громадяни республіки – це виключно шляхта, до якої він і звертався у своїх промовах, і про яку писав і своїх творах.

Шляхта за Польсько-Литовської доби складалася із поляків, литовців та русинів. В одного боку, ці три народи із своїми самобутніми звичаями і традиціями, об’єднані під однією короною, являли вже полікультурний світ. Але згадані Оріховським вірмени, які "не знамо яким чином прибули у Русь із своєї вітчизни" були купцями, які "підтримують постійні зв’язки із турками, ведучи торгівлю в Константинополі" [4, 406]. Очевидно, вірмени не мали статусу громадян. По суті, в Оріховського йдеться про громадянський гуманізм шляхетського ґатунку.

Гуманістична складова, характерна для всіх творів Оріховського, досягає апофеозу у "Промові до польської шляхти про турецьку загрозу" (1543–1544). Промова присвячена надзвичайно гострому політичному питанню – оголошенню війни турецькому султанові. Сповнена патріотизмом, апеляцією до республіканських ідеалів, "Промова" водночас представляє інтерес і в світлі гуманістичних пошуків північного Відродження. Можна пригадати, що однією із засадничих цінностей Реформації стала віротерпимість. А у промові ревного католика лунають слова, просякнуті духом протестантського гуманізму: перед лицем турецької загрози Оріховський закликав "суперечки з приводу розбіжності вірувань відкласти до сприятливішого часу" [6, 87]. Очевидно, що тут йдеться про суперечки щодо розбіжностей католицтва і православ’я.

Читайте також: Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури?

Моральне ставлення, мораль в усьому багатоманітні приписів, вимог, зобов’язань тощо завжди передбачає рівність суб’єктів взаємодії. Очевидно, що для Оріховського суб’єктами моралі є шляхтичі. У зв’язку із цим примітним є пасаж про свободолюбивість шляхти: "Ви – чи не єдиний з усіх народів, народжений у справді вільній республіці. Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання – герцог, граф, князь; усі ви – шляхтичі – носите спільне ім’я лицарів. Тому й не дивно, що наші прадіди не раз, бувало, захищаючи республіку, йшли проти очевидних небезпек: вони були рівноправними її громадянами" [6, 65–66]. Тут Оріховський показав рівність шляхтичів між собою, в середовищі яких відсутність титулів уможливила рівноправність. Рівність суб’єктів моралі у тому наразі й полягає, що рівними вони є тому, що відсутні титули, які собою унеможливлюють саму ідею рівності.

Наведений вислів дозволяє розглянути етичні аспекти державного правління у Польщі як умови можливості полікультурності. Із-поміж рівних шляхтичів обирався король, звісно, "з ласки Бога" і "з благословення священика", але він був "вільно вибраним". У "Напученні польському королеві Сигізмунду Августу" (1548) Оріховський підкреслював: "Не все тобі дозволено, адже обирали тебе королем поляки, а тому від їхнього імені правиш і їхні справи для тебе є найвищими" [5, 23].

Слід зазначити, що виборність короля справді є скоріше виключенням, ніж правилом серед монархій Європи. Одним із засадничих правил, що уможливлювали такого роду практику, було дотримання права і підкорення закону. У Польщі шляхта розробила систему законів, як були покликані запобігати прийняттю королем одноосібних рішень, а відтак обмежували його владу. Але Оріховський, змальовуючи цей порядок речей, підкреслював, що підкорятися праву й дотримуватися законів слід не лише тоді, коли вигідно обмежити владу короля при вирішенні певного питання, але й тоді, коли слід виконати свій обов’язок і прийняти складні непопулярні рішення. Оріховський проводив думку про рівність всіх громадян перед законом і про дієвість права попри його незручність і ситуативну невигідність для якоїсь із сторін.

Моральна складова королівської влади набуває надзвичайного значення у державному правлінні. Тому Оріховський звернувся до короля із повчанням. Згадане вище "Напучення" за жанром чітко вписується в традицію дидактичної літератури, призначеної для читання державцям, що у західній культурі представлена із часів Платона та Аристотеля.

Питання, на роз’ясненні яких зупинився Оріховський у "Напученні", можна згрупувати навколо ряду провідних тем. По-перше, це питання приватності. У часи, коли громадяни європейських країн ініціювали рух за відстороненість приватності, виведення приватної сфери із суспільних обговорень [8, 43–51], Оріховський жорстко відмовив королеві у праві на приватне життя. "Твоє життя є ні особистим, ні приватнім, а спільним і громадським", – повчав він [5, 31]. На основі цього Оріховський радив королеві утримуватись від того, щоб будь-яке майно називати своїм особистим. "Якщо нічого не називатимеш своїм, а вважатимеш, що все належить лише республіці, покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави" [5, 31]. У пораді йдеться про те, що король має показати громадянам, що на посаді він виконує свою пряму функцію: він є хранителем держави. "Король вибирається для держави, а не держава існує для короля" [5, 33].

Із цього положення витікає другий ряд питань, піднятих Оріховським і втілених у питанні: Що в державі більше: закон чи король? Для Оріховського очевидно, і він намагався пояснити це читачеві, що найкращою є та держава, в якій закон не тільки існує, а й виконується, і закон цей тоді "дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля" [5, 33]. У вільній державі закон є першим правителем. Але закон є "мовчазним, сліпим і глухим", тому й обирається з-поміж шляхти людина – "вуста, очі й вуха закону" [5, 33].

Але навіть найкращий король не в змозі самостійно управляти державою. "Керувати державою – труд не для однієї людини… Важкий тягар і зусиль вимагає більших, ніж ті, яких докласти сам можеш" [5, 34]. Для цього королю потрібні однодумці, "спільники при управлінні державою". "Король… щоб більше державі прислужитися, вибирає собі у спільники найкращих, найвідданіших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам і помислам оберігає республіку і під час війни і в мирний час" [5, 35].

Оріховський вказав на моральні якості, необхідні "спільникам" короля, його сенаторам і радникам. З одного, боку, набір досить традиційний і ніби не виходить за межі звичних моральних вимог, що ставляться правителям. Сенатори мають стати "отцями держави", тобто мати авторитет, який досягається практикуванням доброчесного життя. Сенатори мають бути "далекими від чвар, дружніми, лагідними", мати душу, не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів" [5, 37].

Оріховський закликав короля уникати тих "небезпечних людей", які цілком "віддані наживі й обжерливості". Для того, щоб гідно виконувати свій обов’язок, королю також потрібно уникати підлабузників і викорінювати у собі марнославство, виховувати у собі стійкість до лестощів, які відволікають від доброчесного життя на благо держави. Натомість у собі слід культивувати правдивість, справедливість і мудрість. Король від природи має прагнути правди і справедливості, але і науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою" [5, 27]. Заклик до навчання, здобуття мудрості має стати королю у нагоді, адже коли король мудрий, то і піддані його вільні, багаті й щасливі. А коли монарх "не мудрий", тоді і підданий – "раб, бурлака". "Із цього і ти бачиш чітко, – повчав Оріховський, – що твоє сумління благає, аби на змозі вчитися. Лише так збережеш ти… вітчизну, права і свободу" [5, 26].

Але є у порадах щодо вибору спільників нюанс, що долає звичні стереотипи сприйняття служби королю. Найважливішими чеснотами Оріховський вважав чесність та ученість, тому й радив королю підбирати собі спільників за цими критеріями й не зважати, "чи з твоєї вони держави, чи з чужої…, аби лише були корисними для тебе і королівства твого" [5, 42]. Таким чином, висхідна висхідна полікультурність Польщі, а потім й Речі Посполитої надалі може прирощуватися за рахунок культур тих "чужинців", які будуть "чесні" і "мудрі", а відтак – гідні стати однодумцями короля й допомагати йому в управлінні державою. Цією порадою Оріховський ніби легітимував наявну практику найманих іноземців на службі у короля, фах і компетентність яких працювали на благо країни, а слава залишалася в тіні громадян-сенаторів. Порада такого роду додатково свідчить про те, що соціально-етичні ідеї Оріховського були не просто дозвіллєвим мудруванням, а стосувалися повсякденності суспільної життєдіяльності.

Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)

Мир і злагода за Польсько-Литовської доби, зокрема, у руських землях, етнічно строкатих і конфесійно різноманітних існували не довго. Але сам цей історичний факт дозволяє віддаляти витоки полікультурності України в глибині віків й осмислювати сучасні соціокультурні процеси через призму набутого полікультурного досвіду. А соціально-етичні погляди С. Оріховського-Роксолана, який не тільки окреслював полікультурний простір руських земель, але й надавав йому нормативного забезпечення, свідчать, що цей мислитель-гуманіст був включений у вирішення проблем повсякденного життя сучасного йому суспільства.

Використані джерела
1. Литвинов В. Д. Ренесансний гуманізм в Україні: ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV – початку VXII ст. / В. Д. Литвинов. – К. : Основи, 2000. – 472 с.
2. Людина у полікультурному суспільстві : навчально-методичний посібник для викладачів вищих навчальних закладів з курсу за вибором для студентів соціогуманітарних спеціальностей / [Пометун О. І., Сутанова Л. Ю. та ін.]. – К. : Інжиніринг, 2010. – 248 с.
3. Оріховський-Роксолан С. Квінкункс, тобто взірець устрою Польської даржави / С. ОріховськийРоксолан ; [пер. з польськ. В. Литвинова] // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. У двох частинах. Частина 1. – К. : Основи, 1995. – С. 294–404.
4. Оріховський-Роксолан С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про самого себе / С. Оріховський Роксолан ; [пер. з лат. В. Литвинова] // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. У двох частинах. Частина 1. – К. : Основи, 1995. – С. 405–416.
5. Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу / С. Оріховський Роксолан ; [пер. з лат. В. Литвинова] // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. У двох частинах. Частина 1. – К. : Основи, 1995. – С.23–61.
6. Оріховський-Роксолан С. Про турецьку загрозу. Слово перше (Промова до польської шляхти / С. Оріховський Роксолан ; [пер. з лат. М. Трофимука] // Українські гуманісти епохи Відрождення: Антологія. У двох частинах. Частина 1. – К. : Основи, 1995. – С. 61-87.
7. Рутенбург В. И. Жизнь и творчество Макьявелли / В. И. Рутенбург // Макьявелли Н. История Флоренции / [под общ. ред., послесл. и коммент. В. И. Рутенбурга]. – Л. : Наука, 1973. – С. 343–384.
8. Habermas J. The Structural Transformation of the Public Sphere: An Inquiry into a Category of Bourgeois Society/ J. Habermas; [tr. from German by Th. Burger]. – Cambridge: Polity Press, 2003. – 301 p.
9. Multiculturalism and the Welfare State: Recognition and Redistribution in Contemporary Democraties/ Ed. by K. Bangting, W. Kymlicka. – Oxford: Oxford University Press, 2006. – 405 p.