Юлія Сугробова, кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри українознавства ДУ "Кримський державний медичний університет імені С.І. Георгієвського"
Благодійництво віддавна привертало увагу науковців: М. Бердяєва, В. Ключевського, М. Карамзіна, М. Грушевського, М. Костомарова та ін.. Вітчизняні дослідники аналізують феномен українського благодійництва. Ф. Ступак досліджує благодійну діяльність київських товариств Нового часу (XIX–XX ст.). А. Макаров впраці "Мала енциклопедія київської старовини" розглядає культурну традицію київського благодійництва й меценатства. Науковці: А. Макаров, М. Слабошпицький, В. Ковалинський, І. Кравченко здійснили розгляд меценатів Києва по персоналіям. Велика увага приділяється вивченню меценатської діяльності родини Терещенків та Г. Галагана в Україні. Це дослідники О. Ткаченко, О. Доник, Т. Ткаченко. В сучасному науковому просторі з’являється багато праць, які присвячені визначним благодійникам України: Костянтину Острозькому – В. Ульяновський; Івану Мазепі – О. Оглоблін; Харитоненків – Т. Скибицька, Д. Григор’єва; Василю Симиренку – І. Кравченко. Вітчизняне благодійництво як феномен громадянського суспільства вивчають В. Ярх, Р. Аперсян, М. Дмитрієнко, О. Ясь. Вагоме дослідництво з питань благодійної діяльності братств мають праці Ф. Лебединцева й А. Луценка. Але наявність різнобічних наукових підходів, відсутність аналізу благодійності в контексті творчого процесу потребує спеціального дослідження теми: благодійність братств як основа культуротворчості в постренесансному просторі України.
Читайте також: Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури?
Інтенсивна розробка гуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними відбувається від XVI – до XVII ст. В цей період з’являються наукові й освітні, літературні, культурно-просвітницькі об’єднання, роль яких була подібна італійським академіям чи північно-європейським ученим товариствам. Активно формується історична самосвідомость українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму, і це становиться характерною ознакою того часу. Процес реформаційних змін в Україні стає виключно оригінальним, не схожим з культурними явищами в інших країнах.
Благотворному націєтворчому процесу України XVI–XVII ст. сприяли не тільки окремі видатні історичні діячі, а й братства – національно-релігійні та громадсько-культурні організації. Вони виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягло своєї вершини. Саме тоді на громадську арену вийшло міщанство – верства українського суспільства, яка в історії держави до того часу відігравала незначну роль. Вона й очолила справу порятунку православної віри, культури, оновлення церковного й духовного життя українців й місії благодійництва.
Таким чином, братствами були створені зовсім нові форми культуротворчості з інновативними на той час поглядами й діяльністю.
Зараз необхідно зупинитися на аналізі такого феномену як благодійність – добродійність – благотворення. Точна кваліфікація даних синонімічних понять має важливе значення не тільки для характеристики соціопроцесів вУкраїні, але й дляїх філософсько-культурологічного аналізу.
Тлумачний словник української мови 2001 року пояснює, що благодійний – це той, який дає, приносить добро, користь; корисний. Благодійник – той, хто подає комусь допомогу, підтримку; добродійник, доброчинець, добродій, добротворець, благодар [6, 112–113]. Той самий сенс мають і поняття добродійність, благотворення.
Р. Г. Апресян досліджує феномен благодійності й стверджує, що це діяльність, за допомогою якої приватні ресурси добровільно розподіляються їх власниками з метою допомоги бідним (у широкому значенні слова) людям, для вирішення суспільних проблем, а також вдосконалення умов суспільного життя [1].
Однак, не тільки фінансові, матеріальні засоби, але й здібності та творчість людей можуть бути приватними ресурсами. Благодійність часто розуміють як подання милостині. У мотивах і ціннісних засадах благодійності й милостині багато спільного. Але як певного роду суспільна практика благодійність відрізняється від милостині. Милостиня становить собою індивідуальне й приватне діяння: в основному вона просто віддається бідним, навіть без прохання з їх сторони. Вона орієнтована на послаблення суворої нужди, яка не терпить зволікання. Благодійність же носить організований і за перевагою невиразний характер [1]. Навіть у випадках забезпечення реалізації індивідуальних заходів (проектів) йдеться про суспільно значущі цілі. Якщо вона здійснюється за планом, за спеціально розробленими програмами, то це апріорі творча діяльність.
У суспільній думці цей термін, як правило, розуміється як удосконалення й поставлено на потік роздавання матеріальних благ (у першу чергу грошей та устаткування, а також їжі й одягу). Однак, благодійність потрібно визначити і як передачу знань та умінь, і як діяльність, що створює нове. Таким чином, благотворення можна вважати інноваційним та креативним щодо суб’єкта діяльності. В останній час сформувалася стійка думка про благодійність не лише як про грошові й майнові пожертвування, але і як про суспільнокорисну й культуротворчу діяльність.
Благотворення, як ми зазначили вище, спрямоване на загальне благо. Такою є не лише та діяльність, у якій реалізуються суспільні інтереси, але й та, де виключно з особистих інтересів плануються і досягаються суспільно значущі результати, виходячи виключно з особистих інтересів. "Гордість і пиха побудували більше лікарень, ніж усі благодійники разом узяті" стверджує Б.Мандевіль у своїй праці "Байка про бджіл" [4, 236].
Відомий англійський економіст і філософ Дж. Мілль позначає раціональність, націленість на практичний результат, а також корисний характер благодійності. Вона обов’язково повинна бути розумною, безсумнівно, дбайливою і ніколи не марнотратною. Культурно – історичний час це підтвердив. Рокфеллер, Карнегі, Форд, Сорос, відомі підприємці й фінансисти, створили найбільш приватні благодійні фонди США. І фонди ці не випадково носять їх імена, бо вони зуміли застосувати свої талант і знання для досягнення успіху спочатку в економічній, а потім і в громадської діяльності. Але їх благодійна активність не була б такою ж успішною, як їх економічна і підприємницька діяльність, коли б вони тільки щедро ділилися своїм прибутком, а не розподіляли б засоби з використанням тих самих принципів раціональності, які виправдали себе в процесі їх придбання [5, 371]. Це свідчить про те, що благодійність повинна бути ще і прагматичною. Благодійність завжди натхненна високими ідеалами, в її основі перш за все лежить людяність. Але разом із тим це – справа, а до справи необхідно відноситися по-діловому, раціонально, прагнучи її ефективності і успішності.
Читайте також: Польські письменники XVI-XIX ст. з етнічних українських територій і їх роль у збагаченні словникового складу польської мови за рахунок українізмів
Розглядаючи добродійність в Україні, потрібно відзначити, що витоки благодійної діяльності слід шукати в способі життя, в ментальності стародавніх слов’ян. Доброчесність і милосердя були характерні для них, зумовлені родючою землею, мирним родом занять, кліматом й природою. Християнська релігія, з її вченням про любов до ближнього та спасіння душі завдяки милостині, також сприяла розвитку в громаді благодійницьких тенденцій. Молода держава Київська Русь прийняла християнство як посушлива земля, що прагне дощу. Сама природа людини, її схильність до добра, прагнення до підтримки нужденного та обездоленого є джерелами благодійності в Україні.
Благодійні традиції, бажання допомагати завжди були надзвичайно міцними серед східних слов’ян. Великий князь Володимир у кінці X ст. побудував перший кам’яний храм Київської Русі (церкву Богородиці Десятинну) та десяту частину власних прибутків призначив на її утримання. Так він визначав свою духовну спадкоємність традиціям християнства. Слава України складається не тільки з її державної історії, християнських святинь, але ще й з благодіяльності її громадян.
В постренесансний час громадсько-культурні організації – братства і стали осередками, які підхопили національно-генетичні – благодійні тенденції слов’янських народів. Саме братства культивують і розвивають їх до культуротворчих процесів, в основі яких знаходиться суспільно-значуща мета – творіння добра.
Україна має свою культурно – історичну пам’ять щодо братських організацій. Місто Львів вважається головним осередком братського руху на українських землях. Двома найстарішими братствами в Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське. Гуртуванням у братствах львівські міщани удовольняли свої громадські прагнення. Львів заснував декілька братств, серед яких найстарішим вважається Успенське. Його діяльність спочатку зводилась до опіки над церквою: братчики купували в складчину свічки, ікони та інші церковні речи. На свято Успіння щороку робили великий бенкет. Вони допомагали біднішим своїм друзям або їх родинам, разом здійснювали урочисті поховання померлих, виховували в собі і своїх дітях риси солідарності і взаємної допомоги. Важливо те, що саме Успенське братство допомогло Івану Федорову спорудити друкарню.
Відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду – це було найпершим обов’язком кожного братчика. В такий монолітності, згуртованості, взаємодопомозі і взаємодії також мало виховуватись почуття великої єдності, взаємної любові і поваги. Братства мали ще одну важливу культуротворчу місію: побудова шкіл, розшук і зберігання історичних літописів, документів, книг, створення народних книгозбірень, поширення освіти й залучення до нього українських дітей і трудящого люду.
Школа Львівського братства стала першою братською школою підвищеного типу в Україні. Пізніше такі міста, як Луцьк, Київ, Перемишль, Кремінці, Вінниця та ін. підхопили цю ідею і теж відкрили подібні школи. Важливе місце у процесі навчання завжди займала слов’янська мова, потім йшли грецька та латинська мови.
Статут Львівської школи "Порядок шкільний" – документ, в якому йдеться про організацію роботи братських шкіл, про їх демократичний устрій. Навчання було загальнодоступним; відношення вчителя до учня визначалося не за станом, а за успіхами у навчанні: під час занять учень займав місце на лаві залежно від своїх навчальних успіхів, а не за походженням; ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Навчалися діти різних станів і достатку, але на кошти братств мали право навчатися тільки сироти, діти вбогих батьків. Більш заможні родини вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Письмова угода укладалась обов’язково між школою та батьками, де зазначались: форма оплати; те, чому школа повинна навчити дитину; обов’язки батьків із сприяння дітям у навчанні.
Найголовнішими завданнями вчителів братських шкіл було давати учням ґрунтовні знання й прищеплювати моральні й духовні якості. Їм пропонувалось проводити з учнями бесіди на різні виховні теми, а також навчати дітей юнацькій моралі: як вони повинні стояти в церкві перед богом, бути в домі перед рідними своїми та як завжди зберігати доброчесність.
В освітній діяльності братств основоположним принципом стала теза, що з науки "все добре приходить", а її занедбання викликає "неряд і все зло". Львівська братська школа називалася грекослов’янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до "українських студій" – це визначало її національноосвітній характер. У Львівській братській школі, як ми вже відзначали, також вивчалася латинська мова, що давало учням змогу вільно читати стародавню літературу й знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки. Таким чином, Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні на той час українські вчені й духовні наставники: Іов Борецький, Памва Беринда, Кирило Транквіліон Ставровецький та ін.
М. В. Кордон у своєї праці "Українська та зарубіжна культура" розглядає педагогічні принципи в братських школах, які ґрунтувалися на гуманістичних засадах. Проголошувалась цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі повинно було садити найкращих учнів, навіть коли вони були вбогі. Застосування тілесних покарань обмежувалось. У стінах братських шкіл виховувалася повага до людської гідності, і це сприяло формуванню громадсько активної людини, яка здатна відстоювати загальнонародні інтереси і почуття [3].
Той самий документ "Порядок шкільний" визначав і роль вчителя у системі народної освіти. Вчитель повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Він мав бути скромним, побожним, не срамословним, не гнівливим, а благочестивим. Учнів вчитель мав виховувати так, щоб ні за одного учня не бути винним Богу Вседержителю та їх батькам. Всі учні для вчителя – і бідні, і багаті – повинні були бути рівними. Адже з часом Статут Львівської братської школи було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл.
Київ як культурний центр України відновлюється на початку XVII ст. На Подолі, на кошти шляхтянки з Луцька Єлизавети Гулевичівни, яка переїхала до Києва, було засноване Київське Богоявленське братство, яке стало найбільш масовим з усіх українських братств. Воно об’єднало найкращих представників української шляхти, духівництва, купців, ремісників. Гулевичівна, національно свідома, освічена жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку – "пляц на Подолі" і кошти для побудови школи, церкви і готелю для бідних. Це робилося з "любові й прив’язаності до українського народу". Коли Гулевичівна переїхала до Луцька, вона стала брати участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства. Таким чином, найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі відігравали Львівське, Київське та Луцьке братства. Згодом саме вони очолили братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї [3].
Київське братство заснувало Київську братську школу – і це було його найбільшою заслугою як культурного осередку. Школа мала велике значення для розвитку вітчизняної культури й духовної свідомості українців. Високоосвічені люди, українські гуманісти і просвітителі: Тарас Земка, Єлисей Хомович-Плетенецький, Іов Борецький, Захарія Копистенський та ін. стали її фундаторами. Вже наприкінці XVI – на початку XVII ст. братські школи працювали в багатьох містах України. Навчальні заклади, звісно, існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищився рівень викладання й поглибився зв’язок освіти і виховання з національним життям.
Рух братств в Україні і реформація в Західній Європі, по суті, виконували однакову роль: церковні власті опинялися під контролем міської громадськості. Протидіючи католицькому релігійному гніту, відстоюючи національний розвиток, братства здійснювали благотворчі та благодійницькі функції: допомагали хворим, бідним, удовам, сиротам, викуповували бранців з татаро-турецької неволі, будували церкви, шпиталі, друкарні, оберігали й реставрували на свої кошти пам’ятники історії й культури.
Читайте також: Йоанникій Галятовський в історії української риторики
Але треба додати, що братства в Україні стали тими організаціями, які сповідували ідеї корпоративізму в українському суспільстві. Лідери братського руху належали в основному до класу міщанства, яке визначалося суспільно-політичною активністю й зробило помітний внесок в національну українську культуротворчість. Братства стали прообразом корпоративістських організацій, представники яких об’єднали свої зусилля на благо української нації та її культури на основі благодійності.
Історичними витоками корпоративізму можна вважати середньовічні цехові об’єднання. Навіть в епоху середньовіччя корпоративізм визначався як тип соціальності, соціальний лад, що представляє органічну єдність держави й громадянського суспільства. Отже, корпоративізм є духовна концепція, за якою людина може і повинна своєю волею і своїм розумом творити свій власний світ.
Корпоративізм вимагає від людини активної позиції; для його підтримки необхідна людина, що зі всією енергією віддається дії, мужньо усвідомлює майбутні труднощі й готова їх долати. Людина, яка розуміє життя як боротьбу, пам’ятаючи, що гідне життя слід собі завоювати, перш за все створюючи з себе самого знаряддя (фізичне, моральне, інтелектуальне) для його влаштування. Це вірно і для окремої людини, і для нації, і для людства взагалі. Звідси виникає висока оцінка культури в усіх її формах і проявах: релігії, науці, мистецтві й найбільше за усе – у вихованні.
Однак, слід зазначити, що корпоративістська концепція держави вкрай антиіндивідуалістична, вонапотребуєвідлюдинисамовідданості. Корпоративізмвизнаєіндивіда, оскільки він співпадає з державою, що намагається представляти універсальну свідомість і волю людини в його існуванні в історії.
В досліджуваний нами – постренесансний період треба говорити про міщанський корпоративізм як особливий феномен української культури. З одного боку, ідеї відродження української державності, її культури залишаються панівними (як власне і в класичному розумінні корпоративізму – все в державі й не має цінності поза державою).
З іншого ж боку, слід відзначити цікаву особливість міщанського корпоративізму – індивідуалістичні претензії та їх культуротворча реалізація. Державотворчі – культуротворчі ідеї здійснюються в Україні через свідомість і волю небагатьох індивідів, навіть одного, і, як ідеал, прагне здійснити в свідомості і волі всіх.
Відомі українські гуманісти, такі як Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К. Ставровецький – не тільки заснували братський рух, а й сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму, характерним проявом якого було усвідомлення важливості власної індивідуальної творчості.
Оригінальною особистістю у плеяді діячів вченого гуртка Лаврської друкарні був відомий гуманіст України, церковний діяч, філософ, талановитий український письменник, перекладач – Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський. Він обстоював ідею "самовладдя людини" – згідно з нею людина є творцем своєї долі. Саме від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті, а всі вчинки, проступки, вчинки – як добрі, так і погані – залежать від неї самої. Тому люди можуть бути добродійними самі по собі. Л. Зизаній, спираючись на античних авторів, обґрунтовував думку про те, що життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. Л. Зизаній наголошував на необхідності активно працювати на благо суспільства, керуючись при цьому глибоким переконанням, що це принесе користь людям, а не зі страху кари за бездіяльність у потойбічному світі. Служити добру на землі людина повинна завжди, бо й за короткий час можна зробити багато корисного і цінного для затвердження своєї людської суті. Розвиток й самовдосконалення людини Л. Зизаній пов’язував (у дусі ренесансного звеличування людини до божества) з розвитком індивідуальної самосвідомості, але через усвідомлення значення діяльності кожного окремого індивіда на користь всього суспільства [2].
Отже, спробуємо зробити висновки. Благодійність є засобом впливу на соціокультурну практику. Ця діяльність може бути виконана багатьма представниками людського роду, але культурноісторична пам’ять українського народу говорить лише про обраних – одиниць, які творять добро для інших. Сьогодні ми тільки в ідеалі можемо розглядати добродійність як базове поняття творчості. Але ми з гордістю можемо сказати, що благодійність була основою культуротворчості братств в постренесансному просторі України. Не випадково термін благотворення, благодійність складається з двох частин: творити (діяти) і благо.
Таким чином, благодійність стала не тільки законодавчою і виховною, але й ціннісною та культуротворчою в духовному житті України постренесансного часу. Православні організації – братства зреформували ідеї цехового корпоративізму в міщанський корпоративізм, ставши вогнищем нового суспільного життя. Вони творили українську державну ідеологію, зміцнювали національну свідомість й солідарність українського православного суспільства, здійснювали широку творчу діяльність. Благотворення назавжди залишилося базовим елементом культуротворчості братств постренесансного часу України.
Література:
1. Апресян Р. Г. Филантропия: милостыня или социальная инженерия? [Электронный ресурс] / Р.Г.Апресян // Общественные науки и современность. – 1998. – №5. – С. 51–60. – Режим доступа : http://www.ecsocman.edu.ru/data/886/915/1217/006Apresyan.pdf
2. Огородник І. В. Історія філософської думки в Україні [Електроний ресурс] / І. В. Огородник. – Режим доступа : http://pidruchniki.com.ua/00000000/ filosofiya/istoriya_filosofskoyi_dumki_v_ukrayini_-_ogorodnik_iv
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : підручник. 3-тє видання / М. В. Кордон. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 584 с.
4. Мандевиль Б. Басня о пчелах / Б. Мандевиль. – М., 1974. – С. 236.
5. Милль Дж. С. Основы политической экономии / Дж. С. Милль – M., 1981. – Т.3. – С. 371.
6. Новий тлумачний словник української мови / В. Яременко, О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2001. – Т.1. – С. 112–113.
1. Апресян Р. Г. Филантропия: милостыня или социальная инженерия? [Электронный ресурс] / Р.Г.Апресян // Общественные науки и современность. – 1998. – №5. – С. 51–60. – Режим доступа : http://www.ecsocman.edu.ru/data/886/915/1217/006Apresyan.pdf
2. Огородник І. В. Історія філософської думки в Україні [Електроний ресурс] / І. В. Огородник. – Режим доступа : http://pidruchniki.com.ua/00000000/ filosofiya/istoriya_filosofskoyi_dumki_v_ukrayini_-_ogorodnik_iv
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : підручник. 3-тє видання / М. В. Кордон. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 584 с.
4. Мандевиль Б. Басня о пчелах / Б. Мандевиль. – М., 1974. – С. 236.
5. Милль Дж. С. Основы политической экономии / Дж. С. Милль – M., 1981. – Т.3. – С. 371.
6. Новий тлумачний словник української мови / В. Яременко, О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2001. – Т.1. – С. 112–113.