Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., НМУ імені О.О. Богомольця
Ця стаття була написана 2003 року - з того часу жанрова класифікація творів "з нагоди" та система їхніх назв була істотно уточнена та вдосконалена. Тому, щодо питань, пов'язаних з термінами "етикетна література", "панегірик", "панегіризм", "сервілізм" прошу спиратися на мою позицію, викладену у статтях Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища та Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології).
Людмила Шевченко-Савчинська
Процес засвоєння латиномовної освіченості, а отже, формування літератури латинською мовою у східних слов′ян (а також литовців) почався пізніше, аніж у народів Західної Європи — перші відомі латиномовні твори датовані XIV століттям. Однак це не применшує значення процесу трансплантації на місцевий культурний ґрунт ренесансних і барокових елементів, які взаємодіяли з успадкованими середньовічними традиціями; адаптація та асиміляція інонаціональних літературних явищ відбувалася вельми інтенсивно.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Йдеться передусім про те, що з огляду на історичні та географічні обставини, українська література живила свій розвиток із двох культурно-історичних джерел: південно-східно-слов'янського, провізантійського та польсько-західно-європейського, латинського. І якщо у X–XV ст. переважав візантійський культурний вплив, то в XVI–VIII ст. можна спостерігати переплетення двох світів: власного староукраїнського та привнесеного польсько-латинського.
На той час існування наднаціональних мов-посередниць (латинська, церковно-слов'янська, арабська), які об′єднували країни у відповідні культурні регіони, було доволі поширеним явищем. Що до латини, то вона мала в Європі статус міжнародної мови протягом кількох епох: за часів Римської імперії та із Середніх віків по добу Просвітництва — включно. Основними етапами розвитку латини можна назвати: античність — класична латина, Середні віки — вульгарна (народно-розмовна) латина, Відродження — новолатинський період. Гуманісти робили спробу повернути середньовічний варіант до класичної досконалості, вочевидь усвідомлюючи, що «від властивостей мови залежить досконалість усякої набутої інформації» [1; 13].
Читайте також: Просвітницька діяльність українських гуманістів як чинник формування стилю життя особистості в період культурно-національного відродження XVI-XVII ст.
Тривалий час у європейському літературознавстві побутувала думка про те, що використання латинської мови шкодило розвитку національних літератур, оскільки, по-перше, ця мова неповно відтворювала дійсність, а, по-друге, твори, написані нею, були малооригінальними. На це можна справедливо зауважити, що виражальні можливості латини часто були об′єктивно потужнішими, ніж у тогочасних національних мов (інша річ — міра майстерності користувача). До того ж, прищеплення нових літературних форм першим своїм етапом передбачає саме наслідування. Безпосередньо та опосередковано через польську поезію в українську літературу вростають жанри і види новолатинської поезії: панегірики, епіграми, епіталами, епітафії, дидактичні твори. Зрештою, на думку позитивістів, форма впливає на наслідувача незалежно від його задуму і змісту твору.
Епоха староукраїнської літератури — складна система, кожна із підсистем якої творилася окремою мовою (латинською, польською, старослов'янською народною та ін.) у різних літературних центрах (Краків, Львів, Київ, Чернігів, Харків) письменниками різного соціального походження та обдарованості. Розглядуваний нами новолатинський масив поезії — це воістину новий тип мислення, нова концепція світу, суспільства, людини, найхарактернішою рисою якого є висока душевна чуттєвість.
Автори шкільних латиномовних поетик визнавали існування двох видів поезії: природної і штучної. Природна пишеться завдяки вродженому таланту, штучна — з волі і знання теоретичних настанов [2; 7].
Віршовий український матеріал XVI–XVII ст. можна поділити на три основні категорії: вірші полемічного змісту, релігійні твори, етикетна поезія, присвячена можновладцям, громадським і військовим діячам, а також визначним подіям. До цієї категорії належать й епіталами (гр. ‛ή έπιτααλάμια — весільний обряд), інакше гіменеї — весільними ліричними піснями на честь молодих. Епіталами та гіменеї виникли у VI–VIII ст. до н. е. із грецької обрядової поезії і зберегли деякі фольклорні мотиви (величання нареченого і нареченої, прощання з дівоцтвом тощо). Зразки епіталам в античності залишили Анакреонт, Сапфо, Катулл, Овідій.
Досить навіть побіжного знайомства з літературно-критичними статтями, присвяченими ходу літературного процесу в XVI–XVIII cт., щоб переконатися: назагал їхні автори ввважають панегіризм головною вадою віршів і прози того часу. Більшість літературознавців схильні пояснювати панегіризм української літератури XVI—XVIII ст. впливом польської літератури (В. Перетц, В. Мочульський). На думку О. Левицького, схоластичні наука і школа, створені за польського панування, надовго зробилися провідниками ультра-шляхетських понять і смаків [3; 21] .
Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів
Численні етикетні вірші написані шкільними вчителями та їх учнями. Немало цих творів вийшли друком, але більшість так і лишилися в рукописах. Автори тогочасних поетик називають панегірики поемами і відносять їх до епічної поезії, споріднену ж за духом оду — до лірики (поряд з гімнами та дифірамбами). Тим самим рідкреслюється різниця між панегіриком та одою — і в формі, і в змісті.
У київській поетиці «Lyra» (1896 р.) описано вісім видів епічної поезії: твори з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії — хвалебні промови (encomiastia), прокляття (dirae), вітальні твори (eucharistica), поезія вдячності (paramithetica), патетична (pathetica), та поховальна (epicedia).
Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика
До середини XVIII ст. в Україні орієнтація на провідні, узвичаєні в новолатинській поезії жанри і жанрові різновиди лишалася незмінною. (Однак теорія жанрів не повністю відповідала тодішній літературній практиці). В теоретичних кодексах літератури простежується прагнення до ідеалу літературної досконалості на ґрунті наслідування класичних зразків. Якщо в європейській теорії поезії попередній період Середньовіччя можна назвати схоластичним (яскравий його представник — Понтан), то майже сучасний розглядуваному нами періоду в Україні — це класицизм (Буало). Означені теоретичні напрями розвивалися різними шляхами. Кожен з них своєрідно відбився і в українській латиномовній етикетній поезії.
Одним із прикладів може бути ставлення до вживання імен язичницьких богів: схоластична теорія приписувала використовувати лише імена муз, та й то — алегорично; для класицизму ж — антична міфологія — це необхідне вбрання вимислу, шати, які прикрашають поезію. Аналіз текстів свідчить: українські поети справді спочатку утримуються від вживання імен язичницьких богів (П. Беринда, К. Сакович, О. Митура). Починаючи ж із П. Могили, намагання не виявляти обізнаність із класичною міфологією минає, більше за те, дуже скоро воно переходить у свою протилежність.
Читайте також: Динаміка образів як вираження зміни ціннісної системи координат
Особливо яскраво це виявляється у весільній поезії, де молодята неодмінно змальовувалися в образах благородних звірів, які мешкають у світі античних реалій і підкоряються язичницьким небожителям. Так, у вірші Лукаша Словицького «Лови Кохання» (1669 р.) наречений зображений Вепром, а наречена ― Левицею (оскільки на родових гербах вони мали кабана та лева відповідно). Кохання, втіленням якого є Афродита, підстерегло їх: молоді серця поцілив усім знайомий хлопчик Купідон. Тут також згадуються інші боги та герої: Юпітер, Вулкан, Адоніс, Пілад, Орест, Александр Македонський. У вірші проступає ще одна прикмета літературного періоду ― античне язичництво мирно уживається з християнством:
Читайте також: Словицький Лукаш. Лови Кохання на Вепра та Левицю
Inspice Sponsa latus, latet hic tua costa, Maritam,
Finxit et edocuit cordis amore mori [4; 3].
[Пильно подивися на наречену – вона зробиться дружиною з твого ребра;
Належить їй до смерті мати любов у серці].
Текст прикрашають числені ремінісценції із творів античних поетів (найвідоміша — Omnia vincit honor [Над усім панує честь] / Omnia vincit amor (Ovidius P.N.) [Все перемагає любов (Овідій П.Н.)]).
Інша епіталама, написана львів'янином Михайлом Злоторовичем у 1670 р., має традиційно розлогу назву: «Усе найкраще у майбутнього шлюбу між доктором медицини та філософії Андрієм Шимоновичем та гідною його панянкою Ганною Анчевською». Попри це, автор у дечому відступає від шаблону, виявляюччи свою національну і людську самобутність. Його вірш – це не просто величання молодят через спогади про діяння їх предків і побажання всіляких гараздів, не лише обігрування події в екзотичних образах (себто не лише гра) ― Злоторовичів твір цікавіший за формою, глибший за змістом, аніж багато творів цього роду.
Читайте також: Злоторович Михайло. Усе найкраще у майбутнього шлюбу
Однак М. Злоторович віддає належне літературній моді: хоч місцевий колорит епіталами безперечний, з її рядків цілком можна назбирати матеріал для тугенького словника античної міфології (Гіменей, Аполлон, Марс, Сатурн, Геракл, Еней, Турн, Пентіселея etc.)
Автор тонко відтняє зміни тону віршовим розміром: менш поважні ораціїї – ямб, а для урочистих і серйозних слів найпридатніший гекзаметр
Вітання від маєтків, порогу, стола напівжартівливі:
Subtrahite Sybaritae dapes,
Cleopatra tolle cyatos,
Cratera nos Sponsis damus
Vitae mero tumentem,
Longos propinamus dies
Et cum Polo precamur
Quod si bibant vitam bene est
Vita fruantur satis est [5;5].
[Сибарити, покиньте гуляння,
Клеопатро, здіймай келихи!
Ми дамо нареченим кратер,
Переповнений справжнім життям.
Вип'ємо за довгі дні
І разом з небом молитимемося,
Щоб, коли вони вип'ють,
Життя було добре,
І вдосталь вони нажилися].
Зворушливим є звертання нареченої до нареченого:
Tu Leo seruabis cor animumque meum
[Ти, Леве, берегтимеш серце і душу мої].
Любов, поєднання закоханих сердець – тема, яка одвіку живила поетичне натхнення. Як правило, авторами віршів з нагоди весілля були друзі (як М. Злоторович) або й рідні молодят (так, згадуваний вірш «Лови Кохання» написаний свояком нареченої).
Однак не можна не зважати і на широкий культурно-історичний контекст: в Україні XVII–XVIII ст. доба пізнього Бароко збігається із Просвітництвом; це відбувається на тлі надзвичайно важливих історичних подій. Героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається, а, найчастіше, включає в себе хвалебний жанр. На противагу героїзаціїї та мілітаризаціїї поезії епіталами вносять до неї елемент світськості, романтики мирного життя.
Українська етикетна поезія XVI–XVIII ст. дає також цікавий мовний матеріал, який є незамінним джерелом для вивчення розвитку культури. До 30-х рр. XVII ст. ці вигадливі плоди поетичної музи були не цілком іншомовними, ― як і згодом, наприкінці XVIII ст. У часи ж розквіту жанру поети переходять виключно на польську та латину.
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
Загалом, межовий (не провінційний!) статус української культури розвинув її здатність і збагачуватися, і протистояти іншим культурам. Власне, всяка нація розвивається на перехресті впливів декількох регіональних форм світової культури [6; 47].
Однак в Україні можна спостерігати рідкісну ситуацію накладання зовсім різних цивілізацій: античної та візантійської, східно-тюркської та близькосхідної, західноєвропейської і східнослов'янської. І це значною мірою відображено в українській літературі, на кожному етапі її розвитку ― своєрідно.
ЛІТЕРАТУРА
1. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов 17 ст. Днепропетровск, – 1972, С. 13.
2. Левицький О. Афанасий Заруцкий — малороссийский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – С. 52.
3. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII—першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., Наук. думка, 1983. – с.
4. Slowicki Lucas Stanislaus. Venator Amor. Leopolis. 1669.
5. Zlotorovicz M. Omnia felicissimi futuri connubi… Leopolis. 1670
6. Кримський С. Культурна універсальність українського бароко // Вісн. НАНУ, – 2000. – № 10. – С. 47–56.
1. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов 17 ст. Днепропетровск, – 1972, С. 13.
2. Левицький О. Афанасий Заруцкий — малороссийский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – С. 52.
3. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII—першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., Наук. думка, 1983. – с.
4. Slowicki Lucas Stanislaus. Venator Amor. Leopolis. 1669.
5. Zlotorovicz M. Omnia felicissimi futuri connubi… Leopolis. 1670
6. Кримський С. Культурна універсальність українського бароко // Вісн. НАНУ, – 2000. – № 10. – С. 47–56.