Андрій Царенок, старший викладач кафедри філософії та культурології Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка
Реалії культурного і мистецького життя доби Бароко на східнослов’янських теренах традиційно становлять об’єкт історико-естетичних студій в Україні, Росії та Білорусі. Площина досліджень включає в себе широкий спектр художньо-виразних феноменів-репрезентант барокового стилю одночасно із теоретичною регламентацією їх образного втілення. Вітчизняна духовно-риторична культура XVII–XVIII ст., відбиваючи загальні закономірності осмислення словотворчості та її літературної реалізації, невипадково привертає до себе увагу з боку науковців з точки зору реконструкції естетичних пріоритетів епохи. Водночас, ретельне вивчення історії гомілетичних поглядів уможливлює виявлення поступових змін у царині релігійно-художніх практик, які дещо пізніше призводять до виходу за межі барокових традицій творчості.
Читайте також: Гомілетика й герменевтика: Арістотель у давній українській літературі
Спадщина вітчизняного релігійного діяча Феофана Прокоповича (1681–1736) – представника і, водночас, реформатора києво-могилянських мистецьких традицій – справедливо вважається чи не найяскравішим прикладом носія нових літературних тенденцій, зокрема, тенденцій у сфері проповідництва, що їх, на нашу думку, можливо інтерпретувати як "постбарокові". Підставою для такого висновку слугують спроби мислителя дати об’єктивну оцінку сучасним йому релігійно-словотворчим арт-практикам та переглянути їхню придатність до адекватного вираження сакральних смислів. Ця інтенція, зокрема, постає компонентою духовно-естетичних інновацій по відношенню до барокових культурних традицій, сприяючи оформленню так званої ситуації "пост" – виходу за межі усталених норм естетики словесної творчості та підготовки базису для подальших змін в окресленій царині.
Метою статті постає розгляд гомілетичних уявлень Феофана Прокоповича в контексті естетичних рефлексій мислителя з позицій визначення їхнього постбарокового характеру.
Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика
Ознаки переосмислення і навіть критики барокового стилю, початково виплеканого у межах контрреформаційно-неосхоластичного проекту, у вітчизняній релігійній естетиці наявні вже у др. пол. XVII ст., причиною чого стає, зокрема, практика зловживання художньо-дискурсивними медіаторами духовно-дидактичного змісту творів. Так, за слушним зауваженням І. Іваньо, у своїх літературних студіях тогочасні митці могли виявляти "більше турботи про зовнішній стиль, ніж про зміст творів, їм властиве захоплення зовнішньою стороною мистецтва, майстерністю, віртуозністю форми" [7, с. 8]. Відповідно, цілком зрозумілою стає критика таких проповідницьких традицій з боку істориків гомілетичної думки: прагнучи привернути увагу слухачів, оратори-"казнодії" "часто піклувалися не стільки про розкриття істини Христової про наше спасіння, скільки про розвиток самої форми проповіді, про пристосування її до смаків, потреб та рівня розвитку свого слухача" [3, с. 66]. Відомий історик української філософії та літератури Д.І. Чижевський відверто називає подібні недоліки барокової культури "небезпеками", адже кожен із них, по суті, постає "можливістю збочення, підупаду". "До таких небезпек, – переконаний дослідник, – належить, насамперед, якраз нехтування змісту на користь форми та "декоративність", в якій за "поверхнею" цілком забувають про зміст" [16, с. 368].
Небезпека надмірного захоплення формальною витонченістю риторичної обробки проповідей з точки зору порушення їхнього релігійно-художнього та формально-змістовного балансу починає все частіше в тій чи іншій мірі усвідомлюватися діячами вітчизняної культури. Так, вихованець Києво-Могилянської колегії Симеон Полоцький (1629–1680) критично переосмислює вимоги, що висувалися до ораторських творів бароковою риторикою, хоча впливи останньої таки є відчутними в його власній творчості. Втім, ораторське мистецтво Симеона, на думку Т.В. Чорторицької, виступає своєрідним варіантом "поміркованого" бароко, "звільненого від формалізму та вичурності", однак такого, що зберегло його просвітницьку спрямованість, енциклопедичну широту знань та варіативність словесного оформлення думок [15, с. 29]. Відтак, цілком закономірним постає висновок про перехідний характер літературної спадщини Симеона Полоцького: стиль, що утверджувався в його творах, готував фундамент для розвитку нового літературного напряму – класицизму [Там само].
Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа
Синтез різних церковно-ораторських підходів здійснюється у межах творчої спадщини св. Димитрія Ростовського (Туптала) (1651–1709), хоча навряд чи його можна назвати безпосереднім провідником класицистичних тенденцій. Розвиваючись у руслі східно-патристичної парадигми проповідництва, гомілетичні практики Димитрія (Туптала) зазнають незначного впливу неосхоластичної традиції. Бароковість естетосфери проповідей ієрарха виявляється у специфіці їх формотворення та використанні характерних для барокової словотворчості засобів, як-от символізму, алегоризму, штучного зближення предметів, звернення, зокрема, до сюжетів з античної міфології, спадщини істориків та філософів давнини, природознавчих досліджень тощо [3, с. 90–91]. Водночас, наприклад, прийомом опису ситуацій з повсякденного життя слухачів, з позицій історико-гомілетичної інтерпретації, св. Димитрій Ростовський послуговується не задля зовнішнього риторичного ефекту, а з метою кращого роз’яснення істин віри та благочестя [Там само, с. 89].
Проповідницька творчість ростовського ієрарха позначена постульованою дослідниками (А.М. Панченко, Л.А. Софроновою та ін.) поміркованістю вітчизняних барокових традицій, притаманною, зокрема, й розробкам згаданого автора у галузі драматургії. Димитрій (Туптало) не виходить за межі правил неосхоластичної поетики, однак без зловживання ними: "вільно володіючи новою художньою мовою, він керується у своїй творчості не всіма її естетичними принципами, віддаючи данину традиціям давньоруської літератури", щільно пов’язаної із патристичною спадщиною [14, с. 107–108].
Читайте також: Українські богословсько-полемічні трактати XVII – XVIII століть і творчість Григорія Сковороди (Кілька завваг до теми «Дмитро Туптало і Григорій Сковорода»)
Нарешті, значну увагу риториці, зокрема, з точки зору її очищення від явища, вдало визначеного Д.І. Чижевським як "порожня декоративність", приділяв і Феофан Прокопович, з ім’ям якого, можливо, пов’язаний найбільший внесок у розвиток естетичної думки України в цей період [6, с.96]. Взагалі, існує думка про те, що естетична концепція цього представника києво-могилянських риторичних пошуків є перехідною від бароко до класицизму (втім тяжіє вона більше таки до традицій українського бароко) [1, с. 179–180]. Дана тенденція була притаманною всій площині філософсько-естетичних узагальнень Феофана Прокоповича, зрештою, сприяючи відходу від гіперболізованих ознак барокових мистецьких практик, що виявляється, наприклад, у сфері осмислення ним проблеми поетичних творів.
"Поетика" українського мислителя, засновника "вченої дружини" Петра І, стала найбільш популярною серед інших київських поетик. Оскільки автор добре усвідомлював зв’язок філософії і поезії, в його поетиці увага приділялася і власне філософії поезії: Прокопович намагався філософськи осягнути сутність поетичного мистецтва [6, с. 99]. Призначення поезії він вбачав у тому, щоб приносити користь і насолоду: "поет візьме для розробки те, що може бути корисним у людському житті і буде старатись у такий спосіб вести виклад, щоб принести читачеві насолоду" [1, с. 180]. Саму ж поезію Прокопович розглядає насамперед як твір, створений за правилами. У трактаті "Про поетичне мистецтво" він радить слухачам не покладатися на здібності, а практикуватися, строго регламентуючи правила виконання стилістичних вправ. Характерно, що естетична насолода, на його думку, досягається різноманітністю, тобто винахідливістю і несподіваністю в розробці якоїсь теми. Ця теза "Поетики" була побудована на властивому для мистецтва бароко принципі варіативності [Там само, с. 181].
Феофан Прокопович, хоча й сам остаточно не звільнився від характерного для бароко декоративного стилю мислення, виступав гострим критиком надмірностей барокового мистецтва та поетів, твори яких він зараховував до зразків "високопарного і надутого виду красномовства" [8, с. 218]. З позицій мистецтва, яке відповідає трьом вимогам: повчати, хвилювати і розважати, – Прокопович критикує і тих поетів, які обмежують свої завдання суто розважальними функціями [1, с. 180]. Зрештою, заслуговує на увагу застереження мислителя стосовно притаманного для барокових (так само, як згодом і класицистичних) художніх практик згадування імен персонажів античної міфології. "Християнський поет, – стверджує Феофан Прокопович,– не повинен вплутувати поганських богів або богинь в яку-небудь справу нашого Бога або також героїв, що уособлюють собою якісь добродіяння, не повинен вживати ім'я Палади замість мудрості, Діани замість чистоти, Нептуна замість вод, Вулкана замість вогню…" [Цит. за: 13, с. 89].
Читайте також: Людина доби українського освітнього Бароко. Феофан Прокопович і просвітительство
Прокоповичу належала й ініціатива реформаторських традицій в драматургії в означений період. Так, у той час, як шкільна поетика не рекомендувала драматургам розвивати в п’єсах психологічні мотиви, Прокопович теоретично обґрунтував потребу розкриття психології драматичного героя та реалізував свої твердження у драмі "Володимир" [5, с. 306]. Настанови Прокоповича наслідує й інший києво-могилянський драматург Л. Горка (п’єса "Іосиф патріарха") [Там само, с. 306–307]. Це свідчило про наявність нових тенденцій також у розвитку драматичного мистецтва на терені українських земель у цей час.
Зрештою, новаторський підхід Феофана Прокоповича виявляється в його осмисленні традицій літератури доби бароко. Так, перекладаючи книгу іспанського автора Дієго Сааведро Фахардо (1574–1648) "Зображення християно-політичного володаря…", український мислитель, в інтерпретації російського літературознавця М.П. Алексєєва, здійснює цілісну й обґрунтовану естетичну критику типового "барокового" письменника, вказуючи на недоліки викладу матеріалу та стилістичної майстерності ("риторской слова хитрости") [2, с. 31]. Зауваження Феофана Прокоповича щодо праці Фахардо є співзвучними його загальній "антирозважальній" концепції. "Самый творца книги сея вид слова и образ писания (стил у риторов именуется) трудный, необычный, темный, не что тонкий, стропотный и нескороразумительный",– стверджує Прокопович, а згодом додає: "Многажды слово его темному облаку или возмущенной воде подобствует и со немалым трудом едва уразумееши, что провещевает и чесо учит" [Там само]. Використання Фахардо частих і незрозумілих алегорій, невдале наведення невідомих читацькому загалу розповідей – "не повествуя их, но токмо кратко воспоминая",– а також стиль переходу від однієї бесіди до іншої ("И егда от единой беседы преходит к последствующей, не гладким и простым путем, ниже повольным со горы снисхождением идет, но аки бы стремглавным со брега вержением ниспадает…"), – все це стає предметом нищівної критики з боку українського мислителя, який, полемізуючи із гіперболізаціями культури доби бароко, прокладає шлях для майбутнього ствердження естетичних позицій класицизму.
Читайте також: Роль комічного у полемічному трактаті Дмитра Туптала “Розыск о расколнической брынской вђрђ”
У сфері ораторської прози Феофан Прокопович рішучо відкидає традиції тодішньої української неосхоластичної проповіді та надає останній суспільно-практичного, публіцистичного напряму, який, з одного боку, він теоретично обгрунтовував у своїх творах ("Духовному регламенті", "Богословських уроках" та ін.), а, з іншого, практично реалізовував у власних проповідях [3, с. 99–100]. Риторику у власному курсі з відповідного предмета автор проголошував "царицею мистецтв". Красномовство завдяки майстерності вираження думок та почуттів приносить користь та задоволення. На думку Ф. Прокоповича, сама філософія має бути вдячною красномовству, оскільки без нього вона "не змогла б вийти на денне світло та ховалося б у закутках самої думки" [6, с.98]. Основну ж функцію красномовства Прокопович визначає як отримання певного знання, збудження душевних почуттів, спрямованої дії на думки слухачів (чи читачів). Тому в риториці особливе місце займає як характеристика окремих почуттів, так і розробка ораторських засобів для збудження певного почуття. У цьому відношенні риторика Прокоповича, як і інших тогочасних авторів, сприяла майбутньому ствердженню погляду на естетику як на теорію чуттєвого пізнання.
У дусі патристичної естетики Феофан Прокопович аналізує проблему ролі ораторської майстерності у справі церковного красномовства. Роздумами з цього приводу, зокрема, сповнене його "Слово про велику справу Божу, себто про навернення язиків проповіддю Апостольською…" (1720). Повчання народів апостолами, переконаний мислитель, успішно здійснювалося без використання засобів риторичного мистецтва: "Какое риторство у тех, котории вси почитай безкнижни?.. Не глаголем бо, что Апостоли были весьма неми и безъязычни: не безъязычни, но и велегласни были; но не было слово их софистическое, то есть хитроречивое, не имело цветов и красот риторских, которыми услаждается, не имело ухищренных узлов, которыми уловляется человеческое сердце" [12, с. 29–30]. Та й мета церковного красномовства, за Феофаном Прокоповичем, полягає "не в зовнішній красивості словес, але в явленні Духа й сили Божої" [Цит. за: 3, с. 100]. Водночас, "ніщо не стає на заваді, щоб наукою та правилами створений голос був знаряддям та органом божественного возвіщення, тільки б заявив себе скромно, благоговійно і побожно, так щоб проповідник вважав своїм тільки звук та оболонку слів, а силу промови приписував Богові" [Там само].
Полегшенню й оптимізації справи релігійного красномовства Феофан Прокопович приділяє значну увагу: так, окрема частина його богословських праць присвячена виділенню різних тем, "о которых духовный учитель народу христианскому проповедати должен, иная общая всем, а иная некиим собственная" [10, с. 1].
"Антиафективні" естетичні погляди Прокоповича, вочевидь, були притаманними його гомілетичним розробкам. Невипадковою постає прагнення мислителя змінити вже саму манеру виголошення повчальних промов – подолати практику застосування засобів афектації (кривляння, жестикуляції, що не відповідала високому призначенню проповідницького слова тощо). Предметом критичних зауважень Феофана Прокоповича стає візуальний аспект гомілетичних практик єзуїтів, які, за словами ієрарха, "вельми гідним вважають для священного оратора, якщо він під час проповіді непристойно розводить руками, лякає всіх суворим поглядом, кулаками та п’ятами б’є і ледь не ламає кафедру" [11, с. 276]. Подібне засудження афектованого виголошення проповіді пролунає у вітчизняній філософській думці навіть за півтора століття: здійснюючи опис "місіонера католицтва західного", М.В. Гоголь відзначає, що той "б'є себе в груди, розмахує руками та красномовством ридань і слів викликає сльози, що скоро висихають" [4, с. 213].
Читайте також: Георгій Кониський в історико-культурній спадщині України
Естетосфера текстів єзуїтських публічних промов також отримує різко негативну інтерпретацію з боку знаного українського ритора початку XVIII ст. Показовим у цьому плані є виступ Феофана Прокоповича проти творчості відомого польського проповідника й єзуїта Т. Млодзяновського, ораторські твори якого "відзначалися бідністю і поверховістю змісту, витіюватістю, бундючністю і надмірною орнаментальністю словесної форми та схоластичною аргументацією" [9, с. 83].
Критика естетосфери цих промов, зокрема, являє собою засудження курйозного стилю красномовства з його вченістю, беззмістовністю, "красивими словами", розрахованими на емоційне зворушення і здивування аудиторії та невдалих дотепів (у випадку із проповідями Т. Млодзяновського – дотепів особливо зухвалих, розбещених, брудних і сороміцьких) [Там само].
Розробки риторико-теоретичного характеру супроводжувалися активною практичною реалізацією пропагованих Феофаном Прокоповичем естетичних принципів словотворчості. Власне художній елемент в його проповідництві є маловиразним: письменник послуговується незначною кількістю фігур та образів, майже уникаючи проповідницького драматизму в дискурсі і власних виступах. "Звідси у викладі переважала логічність та правильність у розвитку думки при зовнішній простоті форми" [3, с. 102]: очевидно, класицистичні тенденції із притаманними їм раціональністю й стриманістю таки знаходять своє місце в риторичному мистецтві Ф. Прокоповича, яке розвивалося в бароковий час. Водночас, його релігійно-ораторські вподобання, безумовно, зазнають традиційного впливу патристичної естетичної думки. Невипадково, непересічним прикладом для наслідування український ритор вважає св. Іоана Златоуста, зазначаючи у своїх студіях, що "…за свідченням усіх століть у красномовстві приватному і політичному з греків рекомендується до наслідування Демосфен, з римлян – тільки Цицерон, а в церковному красномовстві – Іоанн Златоуст" [11, с. 155].
Читайте також: Станіслав Оріховський, Григорій Сковорода – майстри віртуального діалогу в українській латиномовній прозі
Завершуючи аналіз естетичного контенту церковно-ораторської концепції Феофана Прокоповича, не можна не відзначити, що саме він стає красномовцем, із творчості якого розпочинається новий період в історії вітчизняного проповідництва – період звільнення від західноєвропейських неосхоластичних і бароково-маньєристичних впливів [Див.: 3, с. 97–103].
Здійснений розгляд гомілетико-естетичних рефлексій Феофана Прокоповича уможливлює зробити наступні висновки. Вітчизняний проповідницький дискурс XVII–XVIII ст. зазнає впливів естетичних ідей і традицій європейського бароко з їх відчутним тяжінням до надання пріоритету формальним характеристикам промов, що могло призводити до порушення релігійно-художнього балансу естетосфери останніх. Водночас, розпочинається процес переосмислення барокових засад словотворчості, що пізніше, зокрема, набуває характеру переходу до класицистичних засад оформлення творів риторичного мистецтва з їхньою стриманістю та виваженістю стосовно художньої обробки літературних творів. Творчість Феофана Прокоповича являє собою приклад реалізації таких постбарокових і, водночас, передкласицистичних інновацій, причому гомілетика мислителя характеризується врахуванням не лише нових тенденцій літературного життя Європи, але й традиційної патристично-естетичної парадигми як інваріантного стрижня вітчизняної релігійної естетики.
Література
1. Автухович Т.Є. Київський період творчості Феофана Прокоповича і барокко / Т.Є. Автухович // Українське літературне барокко. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 178–192.
2. Алексеев М.П. Очерки истории испано-русских литературных отношений XVI–XIX вв. / М.П. Алексеев. – Л. : Издательство Ленинградского университета, 1964. – 216 с.
3. Ветелев А., протоиерей. Учебный курс по истории проповедничества Русской Православной Церкви / Ветелев А., протоиерей, Козлов М.Е. – Загорск, 1990. – 215 с.
4. Гоголь Н.В. Собрание сочинений : в 7 т. / Н. В. Гоголь. – М. : Художественная литература, 1976. – Т. 6: Статьи. – 1978. – 559 с.
5. Грицай М.С. Давня українська література: Підручник / Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. – К. : Вища школа, 1989. – 414 с.
6. Иваньо И.В. Очерк развития эстетической мысли Украины / И.В. Иваньо. – М. : Искусство, 1981. – 423 с. – (Эстет. мысль народов СССР).
7. Іваньо І.В. Про українське літературне бароко / І.В. Іваньо // Українське літературне бароко : зб. наук. праць. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 3–18.
8. Макаров А.М. Світло українського бароко / А.М. Макаров. – К. : Мистецтво, 1994. – 288 с.
9. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / В.П. Маслюк. – К. : Наукова думка, 1983. – 234 с.
10. Прокопович Ф. Вещи и дела, о которых духовный учитель народу христианскому проповедати должен, иная общая всем, а иная некиим собственная / Ф. Прокопович // Богословские сочинения / Ф. Прокопович. – СПб., 1774. – Ч. 4. – С. 266–274.
11. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво / Ф. Прокопович // Філософські твори : У 3 т. / Ф. Прокопович. – К. : Наукова думка, 1979. – Т. 1. – С. 101–221.
12. Прокопович Ф. Слова и речи поучительные, похвальные и поздравительные / Ф. Прокопович. – СПб. : Сухопутный шляхетный кадетский корпус, 1761. – Ч. 2. – 256 с.
13. Сивокінь Г.М. Давні українські поетики / Г.М. Сивокінь. – Х. : Видавництво Харківського університету, 1960. – 107 с.
14. Софронова Л. "Рождественская драма" Димитрия Ростовского / Л. Софронова // Духовная культура славянских народов (литература, фольклор, история) : Сб. статей к IX Международному съезду славистов. – Л. : Наука, 1983. – С. 97–108.
15. Черторицкая Т.В. Ораторское искусство Древней Руси / Т. В. Черторицкая // Красноречие Древней Руси (XI–XVII вв.) / [сост. Т.В. ерторецкая]. – М. : Советская Россия, 1987. – С. 5–30.
16. Чижевський Д.І. Українське літературне бароко : Вибрані праці з давньої літератури / Д.І. Чижевський. – К. : Обереги, 2003. – 576 с. – (Київська бібліотека давнього українського письменства. Студії. Т. 4).
1. Автухович Т.Є. Київський період творчості Феофана Прокоповича і барокко / Т.Є. Автухович // Українське літературне барокко. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 178–192.
2. Алексеев М.П. Очерки истории испано-русских литературных отношений XVI–XIX вв. / М.П. Алексеев. – Л. : Издательство Ленинградского университета, 1964. – 216 с.
3. Ветелев А., протоиерей. Учебный курс по истории проповедничества Русской Православной Церкви / Ветелев А., протоиерей, Козлов М.Е. – Загорск, 1990. – 215 с.
4. Гоголь Н.В. Собрание сочинений : в 7 т. / Н. В. Гоголь. – М. : Художественная литература, 1976. – Т. 6: Статьи. – 1978. – 559 с.
5. Грицай М.С. Давня українська література: Підручник / Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. – К. : Вища школа, 1989. – 414 с.
6. Иваньо И.В. Очерк развития эстетической мысли Украины / И.В. Иваньо. – М. : Искусство, 1981. – 423 с. – (Эстет. мысль народов СССР).
7. Іваньо І.В. Про українське літературне бароко / І.В. Іваньо // Українське літературне бароко : зб. наук. праць. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 3–18.
8. Макаров А.М. Світло українського бароко / А.М. Макаров. – К. : Мистецтво, 1994. – 288 с.
9. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / В.П. Маслюк. – К. : Наукова думка, 1983. – 234 с.
10. Прокопович Ф. Вещи и дела, о которых духовный учитель народу христианскому проповедати должен, иная общая всем, а иная некиим собственная / Ф. Прокопович // Богословские сочинения / Ф. Прокопович. – СПб., 1774. – Ч. 4. – С. 266–274.
11. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво / Ф. Прокопович // Філософські твори : У 3 т. / Ф. Прокопович. – К. : Наукова думка, 1979. – Т. 1. – С. 101–221.
12. Прокопович Ф. Слова и речи поучительные, похвальные и поздравительные / Ф. Прокопович. – СПб. : Сухопутный шляхетный кадетский корпус, 1761. – Ч. 2. – 256 с.
13. Сивокінь Г.М. Давні українські поетики / Г.М. Сивокінь. – Х. : Видавництво Харківського університету, 1960. – 107 с.
14. Софронова Л. "Рождественская драма" Димитрия Ростовского / Л. Софронова // Духовная культура славянских народов (литература, фольклор, история) : Сб. статей к IX Международному съезду славистов. – Л. : Наука, 1983. – С. 97–108.
15. Черторицкая Т.В. Ораторское искусство Древней Руси / Т. В. Черторицкая // Красноречие Древней Руси (XI–XVII вв.) / [сост. Т.В. ерторецкая]. – М. : Советская Россия, 1987. – С. 5–30.
16. Чижевський Д.І. Українське літературне бароко : Вибрані праці з давньої літератури / Д.І. Чижевський. – К. : Обереги, 2003. – 576 с. – (Київська бібліотека давнього українського письменства. Студії. Т. 4).