Лідія Гнатюк, КНУ ім. Тараса Шевченка. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Мовна свідомість (індивіда, колективу, етносу) закономірно стала об’єктом особливої уваги сучасної лінгвістики з її антропоцентричною спрямованістю. До кола важливих проблем цього напряму мовознавства належить і реконструкція мовної свідомості як стрижня мовної особистості (колективної, індивідуальної), адже така реконструкція дозволяє по-новому інтерпретувати певний період в історії української літературної мови з погляду її творців, розглянути процеси і тенденції розвитку літературної мови в конкретну історичну епоху з урахуванням "людського" чинника. Важливість цілісної мовно-історичної реконструкції підтверджують праці А.Л. Вассоєвича, Т.І. Вендіної, В.М. Живова, Т.В. Радзієвської, І.А. Синиці, В.М. Топорова, Б.А.Успенського, Р. Бентцінгера, Г. Гаармана, І. Карвели.
Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди
Відомо, що оцінка мовної реальності минулого без урахування специфіки тогочасної мовної свідомості призводить до помилок і непорозумінь. Підхід дослідників до явищ староукраїнської літературної мови з позицій власної мовної свідомості, а не мовної свідомості аналізованого ними історичного періоду спричинив численні дискусії щодо мови Григорія Сковороди, творчість якого залишила помітний слід в історії української духовної культури в цілому і в історії української літературної мови XVIII ст. зокрема. Оцінювання мови мислителя здебільшого як "неукраїнської" зумовлено тим, що мовна свідомість сучасного мовця, який володіє українською та російською мовами, істотно відрізняється від мовної свідомості Г. Сковороди та його доби. Обидва різновиди староукраїнської літературної мови XVIII ст. – слов’яноукраїнський (слов’яноруський) і "простий" (книжний), органічним складником яких у різних пропорціях були церковнослов’янські з походження елементи (які, проте, мовна свідомість тогочасного мовця сприймала здебільшого як свої, функціонально українські), відрізняються від сучасної української літературної мови, тому для адекватного витлумачення явищ староукраїнської літературної мови їх необхідно розглядати з позицій реконструйованої мовної свідомості того часу. При цьому потрібно зважати на те, що мовній свідомості Г. Сковороди та освіченої частини староукраїнського суспільства була притаманна й багатовимірність вербалізації дійсності засобами інших мов (латини, давньогрецької, давньоєврейської, німецької), здатність переходити на інший мовно-культурний код.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою реконструювати мовну свідомість Г. Сковороди в лінгвокультурному контексті кінця XVI–XVIII ст., передусім на тлі мовної свідомості і літературно-писемної традиції тогочасного українського суспільства, що дасть змогу схарактеризувати мовну практику філософа у зв’язку з процесами і явищами староукраїнської літературної мови, з’ясувати визначальні риси мови мислителя і пояснити їхню природу.
Мета дисертаційного дослідження – реконструювати мовну свідомість Григорія Сковороди, реалізовану в його мовній практиці, в контексті мовної свідомості староукраїнського суспільства кінця XVI–XVIII ст. й окреслити характерні ознаки мовної практики філософа на тлі книжної традиції цього періоду.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
– з’ясувати стан вивчення проблеми мовної свідомості в українській та зарубіжній лінгвістиці;
– розробити метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості (індивідуальної та колективної), що визначала характер тогочасної мовної практики;
– виробити критерії оцінювання "українськості"/ "неукраїнськості" явищ історії української літературної мови;
– встановити джерела і чинники формування мовної свідомості та мовної практики Г. Сковороди;
– здійснити аналіз мовно-філософських поглядів мислителя;
– окреслити визначальні риси мовної свідомості філософа у проекції на характер мовної свідомості староукраїнського суспільства;
– виявити фонетичні, орфографічні, лексичні, граматичні та стилістичні особливості мови Г. Сковороди в контексті староукраїнської літературно-писемної традиції кінця XVI – XVIII ст.;
– схарактеризувати вияви барокової мовотворчості письменника на тлі староукраїнської книжної традиції.
Об’єкт дослідження – тексти Г. Сковороди в лінгвокультурному контексті кінця XVI – XVIII ст.
Предмет дослідження – мовна свідомість Г. Сковороди та сучасного йому староукраїнського суспільства у зв’язку з мовною практикою філософа.
Джерельну базу дослідження становлять усі відомі твори Г. Сковороди, написані староукраїнською літературною мовою (збірка поезій "Сад божественных пҍсней", 12 інших поезій, збірка байок "Басни Харьковскія", 19 діало-гів та трактатів, 3 переклади, 41 лист), значну частину яких досліджено не лише за текстами академічного видання 1973 р., а й за автографами, а в разі їх відсутності – за списками, а також переклади латиномовних праць; понад 30 пам’яток староукраїнської літературної мови кінця XVI–XVIII ст., пам’ятки російської літературної мови XVIII ст., пам’ятки української літературної мови XIX ст., лексикографічні праці другої половини XIX – початку XX ст., а також словники старослов’янської та церковнослов’янської мов, історичні, етимологічні та діалектні словники, картотека "Словника української мови XVI – першої половини XVII ст."
Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.
Методи дослідження. Для визначення "українськості"/ "неукраїнськості" мовних явищ, відображених у мові Г. Сковороди та староукраїнських текстах кінця XVI – XVIII ст., з погляду їхніх творців автором дисертації розроблено метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості; для виявлення специфіки лексичних та граматичних одиниць на різних синхронних зрізах та в діахронії використано традиційні лінгвістичні методи порівняльно-історичний та зіставний; для з’ясування глибинних смислів ключових висловлювань мислителя, що репрезентували його мовно-філософські погляди, – методи герменевтичний та контекстуального аналізу; для з’ясування ролі прецедентних феноменів у формуванні мовної свідомості Г. Сковороди було застосовано метод встановлення прецедентних висловлювань, для дослідження автографів письменника – метод текстологічного аналізу.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі найновіших здобутків когнітології, лінгвокультурології, концептології вперше здійснено спробу цілісної реконструкції мовної свідомості Г. Сковороди та сучасного йому староукраїнського суспільства; розроблено метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості; запропоновано нову інтерпретацію фонетичних, орфографічних, лексичних і граматичних мовних явищ, зафіксованих у текстах філософа, на тлі староукраїнської мовної свідомості та літературно-писемної традиції кінця XVI–XVIII ст.; доведено, що мова Г. Сковороди становила цілісну систему, у якій поєднувалися різні з походження елементи, функціонально тотожні для мовної свідомості українця досліджуваної доби; простежено зв’язок вербалізованих філософ-ських концептів мислителя зі староукраїнською бароковою традицією на рівні словотворення, звукопису, мовної гри, фігур і тропів.
Теоретичне значення дисертаційної праці полягає в розвитку теорії та методології дослідження історії української літературної мови, зокрема в поглибленні уявлень про процеси розвитку старої української літературної мови та її співвідношення з новою українською літературною мовою, у реконструкції мовної свідомості староукраїнського суспільства та індивідуальної мовної свідомості Г. Сковороди на основі створених ним текстів з урахуванням мовно-культурного контексту епохи. Запропонований підхід до оцінки мовної практики мислителя дає змогу виробити критерії оцінювання "українськості"/ "неукраїнськості" тих явищ історії української літературної мови, які з позицій сучасної мовної свідомості сприймаються неоднозначно. Використаний у дослідженні метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості є внеском у розширення інструментарію сучасної когнітивної лінгвістики.
Практичне значення. Матеріали дисертаційного дослідження, зроблені автором спостереження та висновки можуть бути використані в лексикографічній практиці при укладанні словника мови Г. Сковороди та староукраїнської літературної мови XVIII ст.; при викладанні у вищій школі курсів історії української літературної мови, стилістики, а також спецкурсів, присвячених питанням методики мовно-історичних досліджень, теорії мовної особистості тощо.
Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку умовних скорочень назв джерел дослідження, лексикографічних та довідкових видань, а також зі списку використаної літератури. Загальний обсяг праці 497 сторінок, з яких 416 сторінок основного тексту. Список використаної літератури нараховує 648 найменувань.
У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, окреслено його джерельну базу, з’ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційної праці.
У першому розділі "Теоретичні засади дослідження мови Григорія Сковороди крізь призму староукраїнської мовної свідомості" проаналізовано основні підходи до вивчення мовної свідомості у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці, розглянуто питання про співвідношення мовної
свідомості та мовної особистості, обґрунтовано значення реконструкції мовної свідомості та мовної особистості для сучасної лінгвістики, окреслено з цих позицій шляхи вивчення мови Г. Сковороди в контексті староукраїн-ської мовної свідомості на тлі оцінок мовної практики філософа культурними діячами і науковцями XIX – початку XXI ст.
Підходи до розуміння мовної свідомості засвідчено ще у працях В. фон Гумбольдта, Ф. де Соссюра, В.В. Виноградова. В останні десятиліття інтерес лінгвістів до цієї проблеми значно зріс, проте єдиного розуміння мовної свідомості досі немає. Її розглядали в різних аспектах О.О. Бєлобородов, О.І. Блінова, І.О. Голубовська, О.І. Горошко, Г.В. Єйгер, В.І. Карасик, Ю.М. Караулов, В.В. Красних, С.Є. Нікітіна, О.Р. Лурія, І.В. Привалова, Т.В. Радзієвська, О.С. Снитко, Ю.О. Сорокін, Д.Л. Співак, Є.Ф. Тарасов, Н.В. Уфімцева, Т.Н. Ушакова, Г.М. Яворська, Т.А. Ященко, у західноєвро-пейській лінгвістиці – П. Бразельманн, В. Думбрава, Д. Ґален, П. Ціхон та ін. Під мовною свідомістю розуміємо історично зумовлену сукупність образів свідомості, втілених в інваріантних та варіативних мовних знаках, притаманних певній епосі.
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
Проблема мовної свідомості тісно пов’язана з проблемою мовної особи-стості, яку впродовж останніх десятиліть досліджували Г.І. Богін, С.Г. Воркачов, Г.В. Єйгер та І.П. Раппопорт, С.Я. Єрмоленко, Л.П. Іванова, В.І. Карасик, Ю.М. Караулов, Т.А.Космеда, М.В. Ляпон, В.В. Наумов, В.П. Нерознак, І.В. Привалова, І.А. Синиця, С.А. Сухих, Н.П. Шумарова та ін. Мовна особистість, на нашу думку, – це індивід, розгляданий у сукуп-ності його мовних здібностей, зумовлених історично, національно-культурно, соціально та психологічно, які виражаються у здатності сприймати та творити тексти і слугують для досягнення певних цілей.
Запропонований Ю.М. Карауловим підхід – "за кожним текстом стоїть мовна особистість" – вважаємо плідним і для історії української літературної мови, оскільки саме він дозволяє побачити за староукраїнським текстом "другу реальність" (Н. Яковенко), репрезентовану передусім мовною особистістю тієї епохи. У сучасній лінгвістиці засвідчені спроби реконструкції мовних особистостей минулого – індивідуальних (зокрема О.О. Реформатського, Ф.І. Достоєвського, О.С. Пушкіна, П. Куліша, О.О. По-тебні, І. Франка) та колективних (середньовічної мовної особистості, яка творила старослов’янською мовою; українського вченого-гуманітарія XIX ст., який писав російською мовою). Реконструкція мовної особистості (і конкретної, і колективної) передбачає передусім реконструкцію її мовної свідомості. Ця проблема тісно пов’язана з вивченням мовної картини світу (індивіда, колективу, етносу) в її історичних змінах, у діахронії.
Питання мовної свідомості людей минулого привертали увагу українських (С.Я. Єрмоленко, Л.П. Іванова, Г.П. Мацюк, Ю.Л. Мосенкіс), російських (Т.І. Вендіна, В.М. Живов, Б.О. Успенский), західноєвропейських (Р. Бентцінгера, Г. Гаармана, І. Карвели) лінгвістів. Проте реконструкція мовної свідомості (етносу, окремої соціальної групи, індивіда) все ще залиша-ється одним із найменш досліджених питань у сучасній історичній лінгвістиці.
Для історії української літературної мови надзвичайно важливою є реконструкція української мовної свідомості (етнічної, певної соціальної групи, індивідуальної) як на певних часових зрізах, так і в діахронії, зокрема реконструкція мовної свідомості староукраїнського суспільства (передусім його освіченої частини) кінця XVI – XVIII ст. і мовної свідомості Г. Сковороди зокрема, що дозволить зрозуміти специфіку не лише мови мислителя, яка залишається об’єктом лінгвістичних дискусій, а й процесів та явищ історії української літературної мови, дасть можливість дослідити їх "ізсередини", поглибивши наші знання про зв’язок між старою і новою українською літературною мовою. Характеризуючи мову мислителя, дослідники звертають увагу передусім на гетерогенний (з генетичного погляду) характер його текстів, на генетичні параметри зафіксованих у них лексики і граматичних явищ, намагаються встановити співвідношення різнорідних за походженням одиниць з позицій сучасної мовної свідомості, без урахування того, що мовна свідомість суспільства часів Г. Сковороди істотно відрізнялася вже навіть від мовної свідомості діячів XIX ст., коли почала формуватися нова українська літературна мова на народній основі.
У текстах самого Г. Сковороди натрапляємо на окремі зауваження щодо мови деяких його творів (зокрема до байки "Басня Есопова", вміщеної в кінці діалогу "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", до Пісень 14-ої і 24-ї "Саду божественных пҍсней", до "відхідної" пісні, присвяченої Г. Якубо-вичу, у передмові до перекладу твору Цицерона "Про старість"), яку автор трактував як малороссійску, малороссійскій діалект, простонародну, здҍшнеє нарҍчіе.
Друг і учень Г. Сковороди М. Ковалинський у біографії свого вчителя наголошував на його любові до рідної мови, вказуючи на те, що за традиційною орфографією текстів мислителя приховувалася жива народна вимова. Культурні діячі XIX ст. І. Снєгирьов, архімандрит Гавриїл, М. Сумцов звертали увагу на "українськість" особи Г. Сковороди. Як своєрідну і сильну характеризували його мову харківські науковці Ф. Зеленогорський, О. Єфименко, Д. Багалій. Від О. Хиждеу пішла традиція вважати мову мислителя сумішшю церковної мови з народною українською, а також польськими, грецькими, латинськими, єврейськими елементами. На "старий дух" мови філософа, вплив на неї латини та "московщини", змішування форм вказували з позицій сучасної їм мовної свідомості П. Куліш, Т. Шевченко, пізніше Г. Данилевський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. М. Костомаров, виступаючи проти негативної оцінки мови Г. Сковороди В. Крестовським (60-і роки XIX ст.), справедливо закликав розглядати твори філософа з позицій історизму.
Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського)
Дослідники кінця XIX – першої третини XX ст. були одностайні в тому, що у текстах філософа є різні за складом і походженням елементи. Щодо основи мови його творів думки вчених різнилися: одні вважали, що це – книжна українська мова XVIII століття (О. Синявський), другі кваліфікували її як слов’яноруську (П. Житецький), треті наполягали на тому, що в текстах мислителя переважає російська літературна мова того часу (П. Бузук, Д. Багалій).
Лінгвісти другої половини XX ст. в основному підтримували вже висловлені раніше оцінки мови Г. Сковороди. Основою текстів філософа дослідники вважали: типову слов’яноруську літературно-писемну мову другої половини XVIII ст. (пізній І.К. Білодід, І. Огієнко, Г.М. Гнатюк, ранній Ю. Шевельов, В.А. Передрієнко); слов’яноукраїнську мову – в трактатах, діалогах, листах і проповідях філософського змісту, книжну – у збірці "Саду божественных пҍсней" та інших поезіях (М.А. Жовтобрюх); книжну старо-українську з помітними домішками інших елементів, зокрема російських (П.А.Моргун, М. Лесів); мову, близьку до тогочасної чистої російської мови (у філософських текстах) чи суміш церковнослов’янізмів, українізмів, русизмів, а також псевдоукраїнізмів і псевдорусизмів (ранній І.К. Білодід, П.П. Плющ, Ю. Шевельов, Д. Чижевський); російську мову в філософських творах (О. Горбач), зокрема слобожанський різновид нормативної російської на українському субстраті, який використовували освічені люди (пізній Ю. Шевельов). В.М. Русанівський вбачав у мові Г. Сковороди не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мову.
В.А. Передрієнко, М. Лесів усвідомлювали необхідність оцінювати мову мислителя з урахуванням специфіки тогочасної староукраїнської літера-турної мови, вказуючи на те, що всі старослов’янізми та староруські елементи, які увійшли в нову російську літературну мову, у XVIII ст. були притаманні і староукраїнській книжній мові.
Для того, щоб дослідити мову українського мислителя "зсередини", у мовно-культурному контексті староукраїнської доби, і дати їй об’єктивну оцінку, необхідно, на нашу думку, реконструювати староукраїнську мовну свідомість у цілому та мовну свідомість Г. Сковороди зокрема. Передусім варто дослідити джерела мовної свідомості філософа і чинники, що вплинули на її формування (зокрема соціально-політичний та культурний контекст його життя і творчості, літературну мову та мовну ситуацію XVIII ст. у проекції на літературно-писемну традицію кінця XVI–XVIII ст. і мовну свідомість староукраїнського суспільства, освіту, прецедентні тексти тощо). Важливим видається і з’ясування мовно-філософських поглядів тієї сформованої особистості, якою був Г. Сковорода, коли взявся за перо, особливостей прихованої за традиційною орфографією вимови, а також того, чому мова окремих поетичних творів мислителя, яку він сам вважав українською ("малоросійською"), не була такою для пізніших дослідників. Насамперед потрібно виокремити з цих та інших текстів лексику, яка сучасною мовною свідомістю українськомовної людини не сприймається як українська, і дослідити її на предмет "українськості" у літературно-писемній традиції кінця XVI–XVII (яка спиралася на попередню книжну традицію) і XVIII століть, а також – в українській літературній мові післясковородин-ського часу (особливо I-ої половини XIX століття) та українських говірках. У подібний спосіб необхідно проаналізувати і граматичний (зокрема морфологічний) складник текстів Г. Сковороди, що загалом дасть можливість відтворити вербально-граматичний рівень освіченої мовної особистості, отже, реконструювати не лише мовну свідомість староукраїнського автора, а й у загальних рисах – мовну свідомість староукраїнського суспільства в цілому та інтелектуальної еліти зокрема. Важливим є також з’ясування специфіки формування мотиваційного та лінгвокогнітивного рівня мовної особистості Г. Сковороди в контексті літературно-писемної барокової традиції кінця XVI–XVIII ст. Виконання окреслених вище завдань дозволить звільнитися від ілюзій про мову письменника, яка "нібито суперечила його поглядам" (Ю. Шевельов).
У другому розділі "Мовна свідомість Григорія Сковороди на тлі староукраїнської доби" схарактеризовано джерела і чинники, що визначили специфіку мовної свідомості мислителя, а також його філософські погляди, відбиті в мовній практиці.
Важливу роль у формуванні мовної свідомості мислителя відіграли су-спільно-політичний контекст, літературна мова і суспільна мовна свідомість в Україні у XVIII ст. (їхня специфіка значною мірою була зумовлена особливостями староукраїнської літературної мови і суспільної мовної свідомості кінця XVI – XVII ст.), а також освіта, культура бароко, прецедентні тексти тощо.
Формування особистості Г. Сковороди припадає на 30-і–40-і рр. XVIII ст., коли Україна продовжувала зазнавати в усіх галузях суспільного життя наслідків проведених Петром I реформ. Правда, аж до 1760-х рр. царський уряд не втручався у внутрішнє самоврядування Слобідської України, організоване за звичною для козацтва полково-сотенною схемою. Остаточне скасування на Слобожанщині полкового устрою збіглося з ліквідацією гетьманства в Гетьманській Україні. У юнацькі і зрілі роки філософ був свідком остаточного політичного й духовного занепаду України, сучасником гайдамацького руху на Правобережжі, зруйнування російським царизмом Запорізької Січі та закріпачення селянства.
Щоб реконструювати мовну свідомість Г. Сковороди, необхідно з’ясувати характерні особливості мовної свідомості староукраїнського суспільства першої половини XVIII ст. Староукраїнська мовна свідомість у цей період, зокрема мовна свідомість української еліти, хоч і формувалася під впливом несприятливих суспільно-політичних та культурних чинників, що постали як наслідок приєднання України до Росії, усе ж зберігала стрижневі константи мовної свідомості попереднього періоду. Розвиток староукраїнської мовної свідомості в кінці XVI – першій половині XVII ст. був зумовлений розквітом української культури і певною мірою співзвучний із процесами розвитку мовної свідомості в Європі в цілому, яку на етапі переходу від пізнього середньовіччя до нового часу характеризувало передусім розуміння цінності рідної мови, що спричинило переклади Біблії національними мовами. В Україні кінця XVI–XVII ст. функціонувало п’ять мов із різними ступенями "гідності": грецька, латина, церковнослов’янська, польська і "проста" (книжна). Саме "проста" мова виконувала функцію "нової апостольської", за допомогою якої простих людей навертали до віри та поширювали серед них Боже слово. У кінці XV – першій половині XVI ст. з’явилися перші спроби перекладу конфесійних текстів із церковнослов’янської мови на "просту", а в XVI – першій половині XVII ст. книжна українська мова значно розширила свої функції, що спричинило широке входження народнорозмовних елементів у полемічне, ораторсько-проповідницьке, художнє письменство, літописання, а також у ділові документи. Отже, у мовній свідомості українського суспільства формувалася ідея цінності рідної мови.
Водночас у мовній свідомості українського суспільства кінця XVI–XVII ст. закріплюється високий статус церковнослов’янської мови (в її українській редакції). З кінця XVI ст. частина книжників прагне надати церковно-слов’янській мові характеру літературної мови нового типу, наслідком чого є видання граматик і словників церковнослов’янської мови, а також розширення спектру книжних жанрів, які виходять за межі церковно-релігійної проблематики (переклади науково-описових творів, белетристика, приватне листування). Отже, у XVII ст. церковнослов’янська мова стає ознакою освіти й культури в Україні. Мовною свідомістю українського суспільства вона сприймається не як чужа, а як "культивований різновид рідної" (В.М. Живов).
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
Генетично гетерогенні одиниці, передусім українські та церковно-слов’янські, для староукраїнських мовців часто були функціонально тотожними, про що свідчить і реконструкція лінгвістичної свідомості найосвіченіших староукраїнських книжників кінця XVI–XVII ст. Дослідники пам’яток староукраїнської літературної мови кінця XVI – XVII ст. (В.В. Німчук, В.М. Русанівський) визнавали, що у свідомості граматистів того часу перетиналися і взаємодіяли різні мовні системи (окреслені й розмежовані сучасними лінгвістами). Навіть високоосвічені староукраїнські граматисти і лексикографи кінця XVI–XVII ст. поставали перед проблемою розмежування церковнослов’янської та української мов, що зумовлено передусім специфікою їхньої і лінгвістичної, і мовної свідомості, остання з яких відбивала мовну свідомість епохи в цілому (така ситуація є логічним наслідком попередньої літературно-мовної традиції Київської Русі). Церковні проповіді доби бароко, які органічно поєднували церковнослов’янські елементи з живомовними, також сприяли невиокремленню церковнослов’ян-ської мови як чужої у мовній свідомості тогочасного українця. Специфічною рисою мовної свідомості освіченої частини українського суспільства було й те, що вона формувалася в умовах мовного розмаїття, де важливе місце посідали латина, давньогрецька, польська мови тощо.
Збереженню стрижневих констант мовної свідомості староукраїнського суспільства кінця XVI–XVII ст. сприяла подвижницька діяльність викладачів Києво-Могилянської академії і в першій половині XVIII ст. І хоча після невдалої спроби І. Мазепи здобути Україні незалежність Петро І видав 1720 р. указ про заборону книгодрукування староукраїнською літературною мовою, проте низка попереджень, погроз, покарань засвідчує існування свідомого опору українських діячів культури урядовій асиміляційній політиці. Літописи і драматичні твори першої половини XVIII ст. засвідчують орієнтацію на попередню книжну традицію з її органічним взаємопроник-ненням церковнослов’янських та українських елементів.
З другої половини XVIII ст. становище української літературної мови погіршилося. 1769 р. Синод видав указ про вилучення в населення україн-ських букварів та церковних книг в українській редакції. Після зруйнування Запорізької Січі 1775 р. було закрито українські школи при полкових коза-цьких канцеляріях. З 1784 р. (тобто через тридцять років після того, як закін-чив навчання Г. Сковорода) викладачі Києво-Могилянської академії повинні були читати лекції, дотримуючись російської мови й правопису. Однак аж до 1784 р. (коли митрополит С. Миславський видав наказ навчати студентів Києво-Могилянської академії чистої російської вимови богослужбових текстів) мовою церкви в Україні була церковнослов’янська з українською вимовою.
Незважаючи на несприятливі умови, українська літературна мова у XVIII ст. продовжувала існувати в обох своїх різновидах – слов’яноруському (слов’яноукраїнському), орієнтованому на церковнослов’янську мову і через це подібному до відповідного "високого регістру" тогочасної російської літературної мови, і книжному українському. Але для мовної свідомості російських урядовців навіть слов’яноруська мова, якою писали в Україні, була інакшою, ніж російська, – українською. Проста мова, репрезентована у XVIII ст. піснею, сатиричними та гумористичними діалогами (традиція інтермедій), фактично перетворилася на фіксацію говіркового мовлення.
Отже, староукраїнська мовна свідомість XVIII століття формувалася на ґрунті мовної свідомості попередньої доби з її функціональною тотожністю генетично гетерогенних елементів – церковнослов’янських та українських, проте мав місце і певний вплив російської літературної мови, яка за своїм складом була близькою до слов’яноукраїнської мови.
Визначальну роль у становленні мовної свідомості Г. Сковороди відіграла освіта. Саме початкова освіта, яку він здобув наприкінці 20-х – у першій половині 30-х років XVIII ст. у рідних Чорнухах і яка полягала у заучуванні напам’ять букваря, Псалтиря й Часослова, та церковна служба спричинили його "входження" до лінгвокультурного коду, репрезентованого церковнослов’янською мовою.
Центральне місце у становленні мовної свідомості Г. Сковороди посідає Києво-Могилянська академія. Він переривав навчання в ній (1734–1753), коли співав у придворній хоровій капелі (1741–1744) та мандрував з генера-лом Ф. Вишневським за кордон (1745–1750). 1753 р. мислитель залишив цей навчальний заклад, не закінчивши богословського курсу. Він здобув ґрунтовну освіту, що базувалася і на вітчизняних традиціях, і на досягненнях західноєвропейської культури – античного світу, Ренесансу, гуманізму, баро-ко та просвітництва. Києво-Могилянська академія не лише дала Г. Сковороді знання мов – церковнослов’янської, латини, давньогрецької, давньоєврей-ської, німецької, польської, а також поетики, риторики, філософії, природничих дисциплін та математики з їхньою термінологією і слововжитком (що заклало підвалини лінгвокогнітивного рівня мовної особистості майбутнього філософа, істотно позначилося на його концептуальній та мовній картинах світу), а й прищепила навички критичного мислення, пошуку точного слова для досконалого вираження думки, вміння мислити в кількох площинах і переходити з одного лінгвокультурного коду на інший.
Філософські твори письменника, особливо зрілі (трактати "Икона Алківіадская", "Жена Лотова" і діалог "Потоп зміин") дають цілісне уявлення про його світогляд, який є подальшим творчим розвитком українських філософських традицій. На думку Г. Сковороди, усе, що існує у світі, може бути розподілене між трьома рівнями: макрокосмосом (Всесвітом), мікрокосмосом (світом людини) і світом символів (Біблією). Кожен із цих світів має видиму натуру (тлінну) і невидиму (вічну, Бога). Окрім того, мислитель визнавав і існування четвертого світу, пов’язаного з соціумом. Концептуальна і мовна картини світу автора дають підстави говорити про його ґрунтовні природничі знання, зокрема астрономії, географії, фізики, математики тощо. Важливим для розуміння специфіки концептуальної та мовної картин світу Г. Сковороди, а також основних мотивів і мети його життя (прагматикону його мовної особистості) є виявлення прецедентних текстів, які вплинули на його стиль мислення і специфіку мовної свідомості, що відповідно зумовило і своєрідність "ословлення" світу. Автор неоднора-зово покликається у своїх творах на імена античних філософів Горація, Діогена, Піфагора, Платона, Плутарха, Сенеки, Сократа, Епікура, Цицерона, цитує їх і коментує їхні висловлювання для підтвердження своїх міркувань. Але найбільш прецедентним текстом у часи Г. Сковороди залишалося Святе Письмо. Біблійні висловлювання церковнослов’янською мовою стали органічним компонентом мислення письменника, одиницями його мовної свідомості. Відомо, що поетична збірка філософа "Сад божественних пҍсней" "проросла" із "зерен" Святого Письма (крім пісень 24-ї та 30-ї ).
На формування мовної свідомості Г. Сковороди значною мірою впли-нув і стиль Святого Письма. Зокрема це стосується уживаних у біблійних віршах іменникових словосполучень зі складними прикметниками-означеннями.
Мовні погляди філософа витворилися передусім на ґрунті староукраїнської книжної практики та освітньої традиції Києво-Могилянської академії. Тексти Г. Сковороди свідчать про те, що він глибоко замислювався над природою слова, усвідомлюючи зокрема умовний характер словесного знака. Письменник добре розумів зв’язок між думкою і словом, різницю між прямим значенням слова (звоном), і переносним, символічним (силою), тонко відчував залежність мовного стилю від конкретної тематики, цінував влучне образне слово, невичерпним джерелом якого було Святе Письмо.
Читайте також: Парадигма синтезу західної та східної філософсько-теологічних традицій у творчості Г.С. Сковороди
Мислитель поширив свою концепцію "двох натур" на слово, яке стало для нього засобом пізнання й осмислення дійсності. Істинна, тобто нова, людина має і нову мову. Слово – і це яскраво виявляється на прикладі ключових слів, що формують семантичний простір творів письменника, – бере участь не лише у вираженні філософської думки, а й у її народженні. Філософ вдавався до різних мовних прийомів з метою віднайти прихований у слові смисл. Концепція двонатурності слова в нього органічно пов’язана з символіко-алегоричним методом інтерпретації Святого Письма. З метою осягнення "духу" (істинного смислу) слова, а також для обґрунтування своїх світоглядних положень мислитель нерідко шукав взаємозв’язок між поняттям, вираженим словом, і внутрішньою формою цього слова.
Серед лексем, тлумачених мислителем, засвідчено такі: нові для його епохи наукові терміни (горизонт, сфера, центр, пропорціа/препорціа, симетріа); окремі рідковживані церковнослов’янські лексеми (сирище); деякі апелятиви грецького, латинського, німецького тощо походження (лучіфер, διατριβή, αντιπάθης, συμπαθής, баволна); власні назви зі Святого Письма, рідше – античної міфології (Асхань, Хеврон, Вавилон, Давид, Рафа, Σειρήν); слова, які набувають символічного трактування в дусі барокових традицій (гавань, гидра, кефа, кит, сирен тощо); лексеми, внутрішню форму яких витлумачено відповідно до авторської філософської концепції (счастіе, Бог, мысль, радость, туга, сҍтованіе, благополучіе).
Полікодова мовна рефлексія Г. Сковороди була одним із виявів барокового способу мислення. Знання мов спричинило багатовимірність осягнення філософом світу і його "ословлення" відповідними засобами цих мов: "Даніил. У древних славян она еродій; у еллинов – пеларгос, у римлян – киконіа, у поляков – боцян, у малороссіан – гайстер, – схожа на журавля. Еродій значит боголюбный, если слово еллинское".
Осмислення важливих понять, що вербалізувалися в концептуально значущих словах, відбувалося в кількох мовних площинах, представлених здебільшого церковнослов’янською мовою, давньогрецькою та латиною, а принципи естетики бароко спонукали до накопичення філологічних відомо-стей в одному текстовому просторі, до створення різнокодової поліфонії.
Третій розділ "Мовна практика Григорія Сковороди як важливий етап розвитку староукраїнської літературно-писемної традиції" присвячений розгляду мови філософа крізь призму його реконструйованої мовної свідомості в контексті староукраїнської літературно-писемної традиції кінця XVI – XVIII ст.
Правопис Г. Сковороди (передусім той, який він використовував до 1785 р.) спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI – першої половини XVIII століття з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїн-ської культурно-історичної парадигми, хоч і має певні особливості, зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. У середині 80-х років автор відмовився від уживання релікта церковнослов’янської орфографії – знака ъ, а також і ь.
Г. Сковорода був дуже уважним до графічного образу слова – одного з виявів його "видимої натури". В автографах філософа часто використано велику літеру в написанні ключових для його концепції словах. Авторські тексти потрібно читати переважно з українською орфоепією (окрім тих фрагментів, на яких позначилася російська вимова). Це підтверджує зокрема вимова \ як [і], поплутання ы, и та і, що мали фонетичне значення [и], тверда вимова приголосного перед [е], зрідка – передання ненаголошеного [е] через и, перехід [е] в [о] після шиплячого перед споконвічно твердим приголосним, спрощення у групах приголосних, форми дієслів та дієприкметників з епентетичним [л], наявність [ў] тощо. Є підстави вважати, що окремі фонетичні риси української мови традиційно приховані етимологічним правописом: не відображено переходу [л] > [ў] у дієсловах минулого часу, а також [о], [е] > [і] в закритих складах, вимови [т΄] у формах 3-ї особи одн. дієслів II дієвідміни чи відсутності кінцевого [т] у формах 3-ї особи одн. дієслів I дієвідміни тощо. Мова творів Г. Сковороди відбиває всі специфічні риси фонологічної системи української національної мови, що формувалася на основі південно-східного діалектного масиву, хоч деякі явища цим пояснити не можна, оскільки окремі слова і навіть фрагменти тексту репрезентують російську вимову. Деякі написання є даниною церковнослов’янській традиції. Автографи засвідчують часом протилежні орієнтації автора на те чи те написання, зумовлені "відчуттям" і "баченням" слова в конкретний момент, різним уявленням про мовну норму в певні проміжки часу. Порівняння двох автографів діалогу "Наркісс" свідчить про те, що в пізнішому з них, за яким потім вносилися правки й до першого автографа, відбито посилену орієнтацію Г. Сковороди на традиційну орфографію, репрезентовану зокрема церковнослов’янською мовою.
Фонетичний малюнок досліджуваних текстів значною мірою визначається українською системою наголосів. Чимало з них, проставлених самим автором, відповідають нормам сучасної української літературної мови. Навіть у цитатах зі Святого Письма наголоси відбивають живу вимову: говóрит, научитéся, твóрите та ін. Тексти мислителя відображають корене-ве наголошування іменників, властиве давній українській церковній традиції (глáва, стрáна, языках), а також послідовне наголошування суфікса -éнн, -áнн у дієприкметниках та прикметниках (избрáнных, поваплéнный, сотворéнна, украшéнный, божествéнный, веществéнный), на відміну від російської церковної традиції, для якої було характерне флективне наголошування відповідних іменників та кореневе наголошування прикметників та дієпри-кметників. Отже, якщо прочитати тексти філософа з урахуванням особливо-стей українського наголошування церковнослов’янського тексту, то акцент-ний малюнок аж ніяк не буде видаватися російським.
Мовна свідомість Г. Сковороди значною мірою сформувалася на ґрунті рідної мови – української. Органічний зв’язок мовної свідомості Г. Сковороди з народними джерелами засвідчений насамперед на лексичному рівні. Народнорозмовний компонент його мови є досить вагомим, зокрема у сфері побутової лексики. Частина зафіксованої лексики і нині сприймається як беззаперечно українська, оскільки функціонує і в сучасній українській літературній мові. Це передусім слова (переважно спільнослов’янські з походження) на позначення родинних стосунків, предметів і явищ навколишнього світу, ознак, властивостей, дій, місця, часу, обставин перебігу подій тощо, а також службові. "Українськість" мови Г. Сковороди, глибинний зв’язок його мовної свідомості з мовною свідомістю народу підтверджує і використана фразеологія. Проте, незважаючи на значну кількість лексичних та фразеологічних одиниць, що й сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські, а також на наведені вище свідчення самого Г. Сковороди, більшість лінгвістів схильні вважати, що він писав не по-українському.
Щоб ідентифікувати мову автора, виокремлюємо з тих його поезій, які він вважав написаними по-українськи, слова, що з позиції мовної свідомості сучасної українськомовної людини не сприймаються як українські (бедро, бодро, буйность, вдруг, вездҍ, вещ, вить ‘адже’, вопль, город ‘місто’, довольны, дождь, жизнь, завистливый, избҍгнуть, источник, конец, лестный, луна ‘місяць’, лучше, любезный, милость, много, начало, нелзя, нужный, ноч, облакы, осталось, плясать, потом, скорбь, скрылся, спокоен, сыскать, сюда, ум, хвать, а також фонетичні церковнослов’янізми – страна, глас, глава, хощет, нощ, форми дієприслівників (з походження активних коротких дієприкметників) подмазуя, шутя. Для визначення того, як саме (як українські чи ні) сприймалися наведені лексеми мовною свідомістю українця XVIII ст., ми розглянули їх у діахронічному аспекті, а також у проекції на мову пізнішого часу, зокрема й на українські говори.
Значна частина наведених слів (переважно праслов’янського похо-дження) засвідчена й у старослов’янській (пізніше – в церковнослов’ян-ській), і в давньоруській мовах, а також у староукраїнській мові XIV–XV ст. Практично всі аналізовані лексеми (крім вдруг) широко вживалися в староукраїнській літературній мові XVI – першої половини XVII ст. "Енеїда" І.П. Котляревського, яка поклала початок новій українській літературній мові, містить значну частину з наведених вище слів, ужитих Г. Сковородою (чи спільнокореневих з ними), які носій сучасної української мови вже не сприймає як українські. Те, що значна частина розгляданих слів і похідних від них була поширеною і в післясковородинські часи, засвідчує і словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка, а також словник Б. Грінченка. Практично всі лексеми з поезій, мову яких Г. Сковорода схарактеризував як українську, мали тривалу літературно-писемну традицію вживання і були для тогочасних носіїв мови функціонально українськими, хоча сучасною мовною свідомістю сприймаються як російські тому, що використовуються в російській літературній мові, а не в сучасній українській літературній. Проте вони продовжують своє існування в різних українських діалектах.
Сучасна мовна свідомість не сприймає як українські й інші засвідчені в текстах мислителя слова, переважна частина яких уживається дуже часто: брюхо, будто/будьто, воздух, время, всегда, вторый, гдҍ, год ‘рік’, горазда / гаразда ‘значно’, грабительства, грязь, деньги, дурак, дҍланіе, дҍлать, дҍйствіе, если/естли, желати, желудок, желҍзо,звҍзда, здҍсь, здҍшний, или, иногда, иный, каждый, когда, кожа, который, краска, красота, кончил, куда, кушать, ли питальна частка, либо ‘або’, ложь, лҍкарство, мнҍніе, мысль, никогда, обижает ‘кривдить’, первый, побҍда, подарок, пожар, покой, польза, помощь, послҍ, приказал, пчела, рисунок, родители, совҍт, пословица, построить ‘побудувати’, старик, тайна, телҍга, тишина, тогда, туда, тыква, хворост, хотя ‘хоча’, цвҍты, язык ‘мова’ та ін. За нашими спостере-женнями, ці та інші лексеми були притаманні не лише староукраїнській літературно-писемній традиції, а й розмовному мовленню, і мовною свідомістю українського суспільства часів Г. Сковороди сприймалися як українські.
Як і в попередньому випадку, значна частина наведених слів (переважно праслов’янського походження) засвідчена й у старослов’янській, і в давньо-руській мовах. Пам’ятки давньоруської мови засвідчують розвиток семантики багатьох із цих лексем порівняно зі старослов’янською мовою. Чимало з наведених вище слів, які використовував Г. Сковорода, широко вживалися і в староукраїнській літературній мові XVI – першої половини XVII ст., у пам’ятках XVIII ст., зокрема творах І. Некрашевича, у мові селян – персонажів інтермедій, матеріалах сотенних канцелярій та ратуш Лівобережної України XVIII ст. (значна частина цих слів зафіксована в мовленні свідків та звинувачених, що свідчить про їх уживання в розмовній мові), у текстах приватних листів XVIII ст., у мові лікарських та господарських порадників XVIII ст., пізніше – в "Енеїді" І.П. Котляревського, творах Г. Квітки-Основ’яненка, "Малоруско-німецкому словарі" Є. Желехівського, словнику Б. Грінченка, а також у "Словарі чужих слів" (1912) З. Кузелі і М. Чайковського, який, за оцінкою самого З. Кузелі, має "чисто українську марку" тощо. Про те, що деякі з наведених слів не сприймалися навіть мовною свідомістю лінгвістів як російські, свідчать і російсько-українські словники другої половини XIX – поч. XX ст., де в перекладній частині наведено зокрема времня, врем’я, урем’я; вещ, вещевий, вещественний, воздух, воздуховий, год, жизность, звізда, хватати, хоть ‘хоча’, язик ‘мова’.
Питомість, органічність на українському ґрунті багатьох із названих лексем підтверджується і їх сучасним функціонуванням в українських говірках, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківських, гуцульських, буковинських, західнополіських, подільських, східнослобожанських тощо. У народі й дотепер побутує Георгій Побідоносець (а не перемогоносець), давні українські корені відбито у прізвищах Теліга, Брюховецький, у назві пташки жовтобрюх тощо.
Окремі форми, які з позицій мовної свідомості сучасного носія української мови сприймаються як контаміновані (когдась), насправді не є "покручами", витвореними філософом, а спираються на традицію використання в літературній і розмовній мові кінця XVI–XVIII століть. Інші слова, які мовознавці теж зараховують до невдалих контамінацій Г. Сковороди – ктось, чтось, чегось, нҍчтось, какыись (М. Жовтобрюх), ктось (М. Лесюк) – могли лише відбивати традиційне написання першої частини, а вимовлятися по-українському.
Мові Г. Сковороди була властива функціональна тотожність церковнослов’янських та українських фонетичних варіантів лексичних одиниць, зокрема повноголосних і неповноголосних форм, що в цілому спиралося на традицію староукраїнської літературної мови кінця XVI–XVIII століть, а також форм нощь/ночь, хощу/хочу, елень/олень та ін. Правки самого Г. Сковороди, внесені ним у середині 80-х років XVIII ст. до раннього автографа діалогу "Наркісс", засвідчують певну тенденцію до надання переваги фонетичним церковнослов’янізмам. Граматикон Г. Сковороди теж є продовженням староукраїнської літературно-писемної традиції. Питомі граматичні (переважно морфологічні) риси й мовною свідомістю сучасного носія української мови сприймаються як українські: Д. в. одн. іменників чол. р. (переважно назв осіб) на -ові, -еві; Р. в. одн. іменників чол. р. на -у; Кл. в. одн. іменників; О. в. одн. на -ою/-ею іменників колишніх ā/jā-основ, займенників та прикметників жін. р.; поєднання числівника два з Н. в. мн. іменників; стягнені форми прикметників та дієприкметників у Н., З. та Кл. в. одн. жін. р. та в цих же відмінках у мн.; вищий ступінь порівняння прикметників із суфіксом -ш; уживання присвійних прикметників; форми особових займенників у Р. та З. в. одн. мене, себе, а також із прийменниками в Р. в. одн.; зрідка – притаманне народному мовленню закінчення -е - в дієсловах З-ї особи одн.; в окремих випадках – складна форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду; флексія -мо в дієсловах 1-ї особи мн. наказового способу; постфікс -ся в дієслівних формах; інфінітивний суфікс -ти; форма З. в., що збігається з Н. в., а не Р., у назвах істот; Р. в. партитивний; синтаксична конструкція по + ім. у М. в. мн.; складений присудок, виражений синтаксич-ною конструкцією есть + ім. в О. в. тощо.
Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV - XVI ст. в Україні
Текстам Г. Сковороди властиві граматичні варіанти, які є однією з форм вияву динамізму староукраїнської літературної мови. Граматична варіативність у староукраїнській літературній мові зумовлювалася традиційним співіснуванням церковнослов’янських та українських флексій, їх непротиставленням у мовній свідомості мовців. Серед морфологічних варіантів, властивих староукраїнській літературно-писемній традиції, увагу привертає варіативність іменникових флексій, передусім -ію/-ью, -ю в О. в. одн. іменни-ків жін. р. колишніх основ на *-ĭ, рідше – Р. в. одн. (-а/-у) іменників чол. р., -ом (-ем)/-ам (-ям) у Д. в. мн. іменників чол. р.; варіативність прикметникових флексій, зокрема флексій Р. та З. в. одн. прикметників, дієприкметників, займенників і порядкових числівників чол. та сер. р. -аго, -яго/-oго, -eго. Унаслідок взаємодії церковнослов’янської і живої народної мов на тлі тенденції до узагальнення флексій прикметників, дієприкметників та займен-ників у Н., З. та Кл. в. мн. постала і варіативність -ыи (-іи), -ыя (-ія), -ая (-яя) / ие (-іе), -ии (-іи). У текстах Г. Сковороди представлено як варіативність церковнослов’янських / живомовних флексій прикметників, дієприкметників та займенників у Н., З. та Кл. в. мн., так і змішування в названих відмінках церковнослов’янських флексій різних родів, що свідчить про їх витіснення живомовними, а також простежується притаманна староукраїнській книжній практиці варіативність енклітичних і повних форм З. в. одн. (або Р. в. одн. при запереченні) особових та зворотного займенників, тот/ той та ін.
Органічним складником мовної свідомості автора були церковнослов’ян-ські дієслівні форми, найчастіше минулого часу. Природно, що цитати зі Святого Письма містять форми аориста та імперфекта. В аналізованих текстах засвідчено паралельне вживання інфінітивних форм (з основою на голосний) на -ти/-ть-, форм дієслів 2-ї особи одн. теперішнього часу –ши/ -шь, дієприслівникових форм теперішнього часу на -ачи/-ячи, -учи/-ючи поряд із формами на -а,-я, а форм минулого часу на -ши – поряд із формами на -в. Аналіз пам’яток кінця XVI–XVIII століть дає підстави стверджувати, що в мовній свідомості тогочасних українських авторів багато розгляданих формантів були здебільшого функціонально тотожними. Переважання в мовній практиці тієї чи тієї флексії зумовлювалося суб’єктивними чинниками, власними мовними уподобаннями книжника. У текстах Г. Сковороди спостерігаємо і вагання у формі роду деяких іменників: луч/луча, ярем/ярмо, чучел/ чучела, салат/салата. Має місце і варіативність синтаксичних конструкцій, зокрема по + Д.в. / по + М.в.; к + Д. в. / до + Р. в. тощо. Отже, граматичні особливості текстів Г. Сковороди свідчать переважно про функціональну тотожність у його мовній свідомості генетично гетерогенних одиниць, передусім церковнослов’янських та українських, що спиралося в цілому на староукраїнську літературно-писемну практику кінця XVI – XVIII ст. Проте в окремих випадках філософ надавав перевагу церковнослов’янським формантам, що було зумовлено передусім впливом на його мовну свідомість граматичних параметрів Святого Письма.
Властива староукраїнській літературній мові варіативність відбита у текстах Г. Сковороди і на словотвірному рівні, що добре видно зокрема на прикладі вживання прикметникових форм. Спостерігаємо варіативність прикметників – дериваційних синонімів – із суфіксами -н-/-ск-/-ичн-; -ичн-/-еск-; -н-/-ск-; -н-/-инн-; -н-/-ев-; -н-/-ив-; -н-/-ичн-/-ич-еск-; -н-/ев-/-ев-н-; -н/-ян-/ -ен-/ -енн-; -н-/-; -ичн-/-альн-;-ян-/-ск-; -/-еск; -ов-/-ов-ск-/ -ан-ск- та ін. Меншою мірою тексти Г. Сковороди відбивають варіативність іменникових суфіксів: -енн-/-янн-; -иц-/-к-; -иц-/-ичн-ость тощо.
Перебування Г. Сковороди в Петербурзі у складі хорової капели (1742–1744), пізніше – у друзів на Воронежчині та Курщині, а також, безперечно, читання книг, виданих у Петербурзі та Москві, позначилося на його мовній свідомості, сприяло засвоєнню ним елементів російської вимови, лексики та граматики. Не викликає сумніву те, що Г. Сковорода міг добре говорити тогочасною російською мовою, яка за своїм лексичним складом була близькою до слов’яноруської (слов’яноукраїнської) літературної мови. У текстах мислителя нерідко передано російську вимову, пов’язану з тим, що автор часом переходив на інший мовний код, що могло бути зумовлене різними суб’єктивними чинниками. Найвиразнішими проявами російської орфоепіїї є акання (у ненаголошеній позиції на місці [о]); закінчення -ево, -ово в Р. в. одн. прикметників та займенників чол. р.; написання в замість г у слові севодня; буквосполучення іо, ьо, ьіо, які відбивають вимову [о] після м’якого приголосного тощо. Лексики, яку Г. Сковорода почерпнув з російської мови, в його текстах небагато: бабушка ‘стара жінка’, батюшка ‘батько’, вдруг ‘раптом’, враки ‘вигадки’, врать, государь, камушок ‘дорого-цінний камінь’, лягушка, наизус ‘напам’ять’, очень, пускай ‘нехай’, пусть ‘нехай’, рюмка, старуха, сударыня (етикетне звертання), ужин, чрезчур, шибает (наружность шибает в глаз), это тощо. Ці лексеми не засвідчені ані церковнослов’янською мовою, ні українською літературною XVI – першої половини XVII ст., проте вживалися в російській літературній мові XVII і XVIII ст. Привертають увагу також слова з властивими російській мові демі-нутивними суфіксами: домышко, тҍлишко, тетушка тощо. Переважна ж більшість слів, які сучасною мовною свідомістю сприймаються як російські, насправді є церковнослов’янізмами (успадкованими і сучасною російською мовою) і становлять надбання староукраїнської книжної традиції.
Вплив російської мови спричинив і варіативність флексій -ый (-ій)/-ой у Н. в. та З. в. одн. прикметників і займенників чол. р., уживанання Г. Сковородою форм Д. та М. в. одн. іменників жін. р., М. в. одн. та мн. іменників чол. р., М. в. одн. іменників сер. р. з основою на задньоязиковий приголосний, що не відбивають наслідків другої перехідної палаталізації, а також використання коротких форм прикметників чол. р., форм особових займенників тебя, меня, про себя тощо.
У четвертому розділі "Мовотворчість Григорія Сковороди в контексті староукраїнської барокової традиції" розглянуто характерні риси мовотворчості мислителя, яка зазнала істотного впливу естетики й поетики бароко, що визначило специфіку засобів "ословлення" дійсно-сті й зумовило творчий пошук найбільш відповідних із них для вираження й розвитку певних ідей.
Для виявлення джерел барокової мовотворчості філософа важливо розглянути мовне втілення найвагомішого з трьох світів – мікрокосмосу (світу людини) – в контексті історії української культури та староукраїнської книжної традиції. За нашими спостереженнями, витоки мовної моделі мікрокосмосу Г. Сковороди ведуть не лише до античності, текстів Біблії, отців церкви тощо, а й спираються на міцний староукраїнський ґрунт. Відомо, що вже у філософії епохи еллінізму людина розглядалася як мікрокосм. У реєстровій частині рукописного "Лексикона латинського" Є. Славинецького середини XVII ст. подано лексему microсosmos, яку перекладено як мал[и]й ми[р]. У збірках емблем і теоретичних трактатах про символіку та емблематику XVII–XVIII ст. людину також виокремлено як мікрокосм із закликом пізнати себе – "Nosce te ipsum". Уживане Г. Сковородою терміноло-гічне словосполучення маленькій мырок репрезентує фрагмент концептуаль-ної і відповідно – мовної моделі світу староукраїнських книжників: малый мыр як світ людини є одним із чотирьох світів у філософії К. Транквіліона-Ставровецького. До вчення про макро- і мікрокосм звертався П. Могила; поділяли погляд на людину як малий світ і І. Галятовський, Ф. Прокопович, Г. Кониський тощо. Як і все суще, людина, згідно з ученням Г. Сковороди, також складається з двох натур – видимої, тлінної, і невидимої, вічної, підтвердження чого він знаходить у Святому Письмі, найчастіше у пророків Ісаї та Єремії. Саме відшукати в собі істинну людину й означає, на думку філософа, пізнати себе.
Назви концептів видимої і невидимої натур людини репрезентовано в Г. Сковороди словосполученнями видимый человҍк і внутренній человҍк, до атрибутивних компонентів яких засвідчено численні синоніми: видимый человҍк – бренный, душевный, земляный, земный, ложный, перстный, плотяный, смертный, тлҍнный та ін.; внутренній человҍк – божественный, вторый, горній, Господній, духовный, истинный = Бог, небесный, нетлҍнный, новый, муж истинный, муж Божій тощо. У межах того самого лексико-семантичного поля атрибути-прикметники вступають у синонімічні відношення; означення, що належать до протилежних полів, є антоніміч-ними. Розвиваючи думку про двонатурність людини, Г. Сковорода вбачає подвійну сутність і в тілі людини: є тҍло внҍшнее, душевное, земляное, перстное, смертное, тлҍнное, якому протистоїть тҍло вҍчное, духовное, истинное, новое, сокровенное, тайное, точное. Подібні ряди опозицій відображають уявлення мислителя і про подвійну сутність інших органів людського тіла (рук, ніг, уст, вух, очей). Подвійним, за Г. Сковородою, є і серце, яке – відповідно до платонівсько-християнських ремінісценсій – традиційно вважалося містилищем любові й храмом Бога в Людині. Проте в концепції мислителя видима натура серця – це сердце ветхое, звҍрское, земное, мертвое, мірское, нечистое, пепелное, плотское, плотяное, подлое, пустое, рабское, сатанское, скотское, смертное, старое, стихійное, темное, тлҍнное, языческое та ін. Глибинну, істинну сутність серця (саме в такому розумінні воно є храмом Бога в людині) характеризують означення сердце благое, блаженное, божественное, Божіе, второе, вҍчное, живое, нетлҍнное, новое, свҍтлое чистое тощо. Серце/сердце у Г. Сковороди, контекстуальними синонімами до якого виступають мысль – душа, є одним із ключових слів, навколо яких структуровано мовний простір текстів письменника. Вибудовується ряд ключових синонімічних словосполучень, що вербалізують концепт сковородинського розуміння істинної людини: внутренній человҍк – истинный человҍк – главный человҍк – истинное сердце – истинное око – сердечное око – мысль.
Уживані Г. Сковородою прикметники на позначення властивостей видимого й невидимого фрагментів мікрокосмосу відображають як тривалу писемно-книжну традицію, що бере початки від старослов’янської мови, так і мовотворчість самого автора. Уже К. Острозький вживав внутрҍний человҍк як опозицію до телесный болван, а також словосполучення сердец плотяных на позначення сердець, іще не пройнятих істинною вірою; в І. Вишенського земный человҍк протиставлений Богові. Реєстрова частина "Лексикону" П. Беринди 1627 р. підтверджує традиційність уживання слово-сполучення вънутрнїй члк̃ъ, яке в перекладній частині витлумачено як члк̃ъ духовны[и]. Мысленные руки і невещественные зҍницы у Г. Смотрицького позначають духовну діяльність людини. Думку про двонатурність ока (пор. біблійне очеса сердца) утверджували Г. Смотрицький, М. Смотрицький, І. Галятовський, Г. Кониський. Здавна у творах староукраїнських авторів обігрувалася й тема подвійної природи розуму, людської думки, що вербалізовано в опозиціях мудрованіе ( мудрость) духовное = истинная правда Божія і мудрованіе (мудрость) плотское, телесное, смертное тощо.
Читайте також: Георгій Кониський в історико-культурній спадщині України
Однією з характерних ознак староукраїнського мовного бароко була мовна гра, яку Г. Сковорода опанував досконало. Кожне вживання лексеми в незвичному контексті відкривало нові відтінки – "семантичні обертони" (Б. Ларін). Староукраїнська барокова поезія залишила блискучі взірці викори-стання цього прийому, побудованого здебільшого на омонімах, паронімах та спільнокореневих словах, у яких часом активізувалися етимологічні зв’язки слова.
Смислове зближення лексико-семантичних варіантів багатозначних слів (наприклад, язык ‘язик’ (з урахуванням його подвійної сутності – тлінної та істинної) та язык ‘мова’), а також паронімічна атракція – свідоме смислове зближення подібних за звучанням слів – створювали оригінальні смислові зв’язки між ними. Розуміння всього видимого, плотського, як вторинного, несправжнього мотивує зближення слів лужа і лжа, ядь і яд, плоть, плотскій і пліотка. Розуміння душевного спокою, гармонії як щастя спричиняє семантичне зближення утишает и утҍшает, миро мира (тут мир ‘спокій’) та ін.
До найяскравіших риторико-філософських прийомів Г. Сковороди належить морфологічне перетворення слів у межах іменникових словосполучень із залежними прикметниками. Іменник першого словосполучення ставав відповідним прикметником другого, прикметник першого словосполучення – співвідносним іменником другого. Пара таких словосполучень утворювала певну діалектичну єдність, у якій кожне слово набувало додаткових відтінків у значенні через актуалізацію зв’язків з іншим словом. Усі парні словосполучення, сконструйовані Г. Сковородою, можна поділити на дві групи: а) парні кореляти в межах одного контексту; б) парні словосполучення, що вживаються в різних текстах. Перша група представлена 14 парами, причому слова, які зазнають морфологічних транс-формацій, належать до ключових репрезентантів авторської концептосфери. "Прирощення" смислу слів шляхом мовної гри надає філософській прозі Г. Сковороди виразного динамічного характеру: "А мы судим, что все сіе принадлежит к внҍшней плоти и плотской внҍшности"; "…просто сказать, душа, то есть истое существо, и сущая иста, и самая ессенціа…" На фоні цих пар словосполучень менш помітною, але не менш важливою для цілісного сприйняття текстів Г. Сковороди є друга група словосполучень, які, характеризуючи видиму натуру, виступають парними корелятами в різних його творах і вносять додаткові нюанси в їх сприйняття: плотское бреніе в "Наркіссі" – плоть бренная у написаній після "Наркісса" "Асхані", плоть человҍча, тлҍніе человҍческое в "Асхані" – плотяный человҍк, тлҍнный человҍк у написаному пізніше творі "Діалог, или разглагол о древнем мірҍ".
Творчій манері Г. Сковороди властива і "словотвірна гра", яскравим прикладом якої є ампліфікація спільнокореневих слів із різними префіксами ("Библіа есть Пасха, проход, переход, исход и вход") чи використання в одному контексті спільнокореневих слів із різними демінутивними суфі-ксами, що, крім уникнення повтору, створює певні семантичні прирощення.
П. Бузук, Д. Кирик, Ю. Шевельов уже звертали увагу на лексичні іннова-ції Г. Сковороди. Проте виявлено далеко не всі створені мислителем слова, часом дуже важливі для глибшого розуміння його філософської концепції. Підставою для висновку про те, що їх створив саме Г. Сковорода, є відсутність лексем у текстах кінця XVI – першої половини XVIII ст., історичних словниках та Картотеці СлУМ XVI – першої половини XVII ст., а також і те, що в мовній практиці мислителя вони посідають особливе місце, репрезентуючи його філософські погляди. Серед способів словотво-рення, властивих авторові, переважають суфіксальний і композиція, а також складання із суфіксацією: бҍсность < бҍсный ‘біснуватий’, тҍнить < тҍнь, паучиться < паучина ‘павутиння’, сладкополезный < сладкий і полезный, содомо-гоморский < Содом і Гомора, злоудача < зла удача, Михаило-сатано-махія (мається на увазі діалог "Брань архистратига Михаила со сатаною"; слово сконструйоване за зразком назви відомого давньогрецького твору "Батрахоміомахія") тощо. Автор тонко відчував мовну матерію й експериментував із нею, шукаючи нові можливості пізнання видимої й невидимої натур крізь призму слова в руслі традицій староукраїнського мовного бароко.
Письменник надавав особливого значення звуковій та ритмічній органі-зації тексту, спрямованій не лише на творення відповідного образу, а й на загострення уваги читача чи слухача, пробудження його почуттів, асоціацій, емоцій. Традиційним звукописним прийомом, поширеним у староукраїнській бароковій поезії, була алітерація. До неї вдавалися вже українські поети кінця XVI – початку XVII ст. Художній ефект алітерації майстерно використав і Г. Сковорода. Наприклад, у Пісні 1-й "Саду божественных пҍсней" алітерація свистячих увиразнює образ смерті: "О, смерть сія свята!.. Да смерть страстям и злым сластям / Живу тебҍ мой свҍт". Рідше алітерацію засвідчено у філософській прозі: "Вся тварь есть то плоть – разумҍй: сплетенная пльотка, склеенный пҍсок, слҍпленный прах…" У цьому вислов-ленні, що виражає одне з основних концептуальних положень філософії автора, фонетична гра сполукою [пл] активізує, посилює асоціації, викликані ключовим словом плоть на позначення всього видимого, тлінного, минущого.
Специфіку авторського звукопису, як відомо, визначає і римування. Особливість віршування філософа – використання горизонтальних і вертикальних внутрішніх рим, завдяки чому поезії набувають багатоголосого звучання й чіткого ритму, наприклад: "Блажен, о блажен, хто с самых пелен / Посвятил себе Христови…" Філософ використовує кожну можливість внутрішнього римування у прозі: "Кая же твоя природа или врода?; "Мнҍ кажется, сія надежда есть паучинная одежда" .
До найяскравіших виражальних засобів староукраїнського барокового письменства належали і фігури мови. Теоретичним і практичним аспектам їх опанування (передусім на матеріалі латини) приділяли велику увагу в курсах поетики й риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії, тому мовна свідомість освіченої людини містила певний набір фігур мови, який слугував базою для подальшого творчого розвитку мовної особистості. Г. Сковорода вдавався до лексичної анафори, епіфори, їх поєднання, а також використовував звукові анафори та епіфори, утворені внаслідок словотвірної гри. Виняткової майстерності філософ досягнув у використанні таких фігур, як тавтологічні сполуки, антитези, оксиморони, порівняння тощо. У його текстах засвідчено як біблійні тавтологічні сполуки, так і ті, що постали за їх моделлю: це передусім іменникові словосполучення з тим самим залежним іменником у Р. в. мн., причому в препозиції виступає як головне, так і залеж-не слово: "В горней республикҍ все новое... – не так как у нас под солнцем все ветошь ветошей и суета суетствій"; "...мы… не радим о удивителнҍйшей всҍх систем системҍ нашего тҍлышка". Г. Сковорода використовував і такі тавтологічні сполуки, де дієслівний компонент виконує предикативну функцію, а іменниковий – суб’єкта, зрідка – об’єкта: "Святыню вҍра видит, надежда надҍется, любов объемлет сердцем, а память памятует"; "… скверное скверни, а святи святое".
Мовна бароковість письменника яскраво виявлялася й у численних антитезах, у яких було майстерно поєднано словникові та контекстуальні антоніми не лише на лексичному, а й на cинтаксичному рівні: "Помни, что опасное дҍло встрҍчаться с Голіафом. Щаслив, кому удалось раздрать льва сего и обрҍсти в жостком нҍжное, в горком – сладкое, в лютости – милость, в ядҍ – ядь, в буйствҍ – вкус, в смерти – жизнь, в безчестіи – славу". Характерною рисою стилю мислителя є те, що він часом будує антитезу на антонімії тих самих слів (які вживаються поряд зі словниковими та контекстуальними антонімами), уже вкотре підкреслюючи двонатурність усього сущого: "Вҍк и вҍк, страна и страна, народ и народ, город и село, юность и старость, болҍзнь и здоровя, смерть и жизнь, ночь и день, зима и лҍто – каждая стать, пол и возраст и всякая тварь имҍет собственныи свои выгоды". Одним із виявів антитетичності мислення Г. Сковороди є використання ним оксиморонів – як біблійних з певними трансформаціями (...Сіе иго велми благо и легко есть"), так і власних. Останні найчастіше утворені за моделлю іменникового атрибутивного словосполучення, компоненти якого перебувають в антонімічних відношеннях: безконечный конец, старҍющеяся младость, правдолюбные ябедники и клеветники, умные дураки. Мислитель конструює й оригінальний вид оксиморона – складні прикметники, мотивовані сурядними сполуками з прикметниками-антонімами: дурномудрыя дҍвы, глупомудрые сердца, слабосильный звҍрьк.
Мовна картина світу Г. Сковороди багата на порівняння, які для філософа є одним зі шляхів пізнання дійсності. Найчастіше він виражає порівняння за допомогою непоширеного чи поширеного порівняльного звороту або підрядного порівняльного речення. Джерелом значної частини порівнянь є Святе Письмо. Об’єкт порівняння часто виражений і фрагментами народної картини світу: "…расточил … душу свою, … вырвав, как вербу, при живых водах насажденную". Привертають увагу порівняння, які ґрунтуються на елементах наукової картини світу: "…дабы физыческая стҍнь … не застҍняла вҍрҍ орлим оком, будьто чрез телескоп, прозирающей отдаленное и высокое..." Об’єктом окремих порівнянь є реалії західноєвропейських країн: "Пожерли мы безчисленное множество обращающихся, как на английских колокольнях часов, [систем], с планетами...". Рідше в текстах філософа засвідчено порівняння, що становлять конструкції з формами ступенів порівняння прикметників: "Бездна дух есть в человҍцҍ, вод всҍх ширшій и небес".
Мовна свідомість освіченої людини бароко містила традиційні метафори-константи, тому незвичне зближення чогось на перший погляд далекого могло потішити розум читача або слухача. Для Г. Сковороди з його багатоплощинністю мислення й умінням бачити зв’язки між елементами трьох світів у єдності їх видимої і невидимої натур метафора – завдяки властивій їй семантичній двоїстості – була не лише тропом, а й одним із засобів осягнення істини. Дослідники вважають, що абсолютна більшість метафор Г. Сковороди пов’язана з античністю та Святим Письмом. На нашу думку, важливу роль у творенні своєрідної мовної картини світу філософа відіграли і поширені в бароковій традиції метафори, джерелом яких була наукова та народна картини світу. Ціла низка наявних у текстах письменника метафор є даниною бароковій культурі з її культивацією античного уявлення про життя як море та розбудовою метафорики, пов’яза-ної з садом. Використання мислителем метафори зумовлене і його прагнен-ням через її осмислення виразно показати сутність двонатурності, притаманної кожному з трьох світів його філософської концепції. Привертають увагу метафори на позначення видимої, тлінної, натури: "Плоть бренная твоя есть то здҍшній мир, и днешній вечер, и пҍсочный грунт, и море сиренское, и камни претыканія". На позначення тлінності видимої натури Г. Сковорода використовує також генітивні метафори, рекомендовані поетикою М. Довгалевського "Hortus poeticus" (1736–1737): пепел плоти, на пҍскҍ плоти, земленность плоти, трава тлҍнныя плоти, блато тлҍнностей, а також метафоричні епітети пепельное сердце, пепелныя тлҍнности, пепельное тҍлишко, пепелное или глиняное естество. Семантична структура наведених метафор мотивована цитованими словами Авраама "Аз есмь земля и пепел". Минущість видимої натури підкреслюють метафори, в основі яких лежить поняття швидкоплинної річки, води: "Всяка внҍшность есть мимопротекающею рҍкою". На противагу цьому, позитивно маркованими є метафори, які ґрунтуються на архетипному образі води (річки, джерела), що символізує початок, оновлення, цілющу силу: родник мудрости, Іордан богомудрія, небезвкусную ... мыслей воду. Такі метафори широко вживалися в українській бароковій поезії.
Читайте також: "Філемон і Бавкіда" Овідія та "Старосвітські поміщики" Миколи Гоголя – наслідування чи паралель?
Тексти письменника засвідчують органічний зв’язок його мовної свідомості з бароковою традицією символізму. Філософ майстерно використав смислові можливості символу, розуміння якого спиралося на поетику М. Довгалевського, для ілюстрації одного зі своїх головних положень про те, що за тлінною натурою всього сущого приховано нетлінну, істинну, яку необхідно було розгадати. Дослідники символізму Г. Сковороди дійшли висновку, що філософ користувався відомими на той час європейськими збірками символів та емблем, зокрема "Symbola et emblemata selecta", а також збірками емблем Альціата, Сааведри, Бошіуса, Камераріуса та ін. Головними у Г. Сковороди Д. Чижевський небезпідставно вважав два символи – кола (у тому числі кругового руху) та насіння, зерна, що підтверджують і наші спостереження. Кольцо, цыркул, круг, колесо, шар, солнце, око, перстень і под. символізують вічність. Амбівалентною є фігура змія, що може символізувати і вічність, і Божу премудрість. Архетипною – первинною і головною – є "фігура" сонця. Мислитель часто стверджує в дусі неоплатонізму ідеї світлової символіки Бога. Із символікою сонця пов’язана і світлова символіка взагалі, зокрема лампади, світильника. Сҍмя (‘насіння’) символізує першопочаток, із якого все проростає в макрокосмосі, мікрокос-мосі та символічному світі. Важливе місце в символіці Сковороди посідають і драгоцҍнные камни (анфракс, адамант, имитрос (янтарь), іаспис, смарагд, сапфир, фарсіс) – це ‘невинність, чистота’; ‘Божа премудрість’. Така символіка спирається не лише на Святе Письмо, а й на традиції староукраїнської писемності, зокрема на проповіді І. Галятовського.
Мову Григорія Сковороди необхідно розглядати з позицій реконстру-йованої мовної свідомості мислителя та староукраїнського суспільства в цілому, а не оцінювати її з погляду носія сучасної української літературної мови, який орієнтується на сучасну мовну норму.
Приписування Г. Сковороді мовного хаосу зумовлене як складністю самого об’єкта вивчення, так і невизначеністю оцінки "українське"/ "неукраїнське" щодо явищ староукраїнської літературної мови в цілому і мовної практики видатних староукраїнських діячів зокрема. Мовна свідомість староукраїнського суспільства першої половини XVIII ст., у тому числі української еліти, хоча й формувалася під впливом несприятливих політичних та культурних чинників, усе ж зберігала стрижневі константи суспільної мовної свідомості попередного періоду (кінця XVI–XVII ст.), зумовлені ідеєю цінності рідної мови (що було співзвучним з аналогічними процесами в Європі) водночас із усвідомленням значущості церковно-слов’янської мови, яка тогочасним мовцем сприймалася не як чужа, а як різновид рідної.
Не лише в мовній свідомості суспільства, а й у лінгвістичній свідомості найосвіченіших староукраїнських філологів кінця XVI–XVII ст. чіткої межі між церковнослов’янською та "простою" мовами не існувало, свідченням чого є граматичні і лексикографічні праці цього періоду. Барокові проповіді з їхніми переходами від церковнослов’янської лексики та граматики до живого мовлення сприяли невиокремленню церковнослов’янської мови як чужої в мовній свідомості тогочасного українця. Специфічною рисою мовної свідомості освіченої частини українського суспільства було й те, що вона формувалася в умовах мовного розмаїття, де важливе місце посідали латина, давньогрецька, польська мови тощо. Мовна свідомість староукраїнського суспільства у XVIII столітті формувалася на ґрунті мовної свідомості попередньої доби з її функціональною тотожністю багатьох генетично гетерогенних елементів – церковнослов’янських та українських; з середини XVIII ст. мав місце і вплив російської літературної мови, яка за своїм складом була близькою до слов’яноукраїнської (оскільки спиралася на ту саму церковнослов’янську основу). Проте повна експансія російської мови настала лише в зрілі роки Г. Сковороди. Аж до 1784 року церковнослов’ян-ська мова з українською вимовою була мовою богослужіння. Хоча класи російської мови, російської поезії та риторики було відкрито в Києво-Могилянській академії 1751 р., лише з 1784 р. (через тридцять років після того, як закінчив навчання Г. Сковорода) викладачі цього навчального закладу повинні були читати лекції, дотримуючись російської вимови та правопису. Проте й тут потрібно пам’ятати про вагому частку церковносло-в’янізмів у лексиці російської мови, які були органічним компонентом мовного світу освіченої людини, складником мовної свідомості українського суспільства XVIII ст. Українська еліта, яка сформувалася в часи Гетьман-щини, розмовляла українською мовою, що містила і церковнослов’янізми (з українською вимовою), і народнорозмовні елементи. Саме тому немає підстав перебільшувати вплив російської мови на мовну свідомість мислителя, яка сформувалася й розвивалася на ґрунті саме староукраїнської літературно-мовної традиції.
Найважливішим джерелом формування мовної свідомості Г. Сковороди була освіта, здобута у Києво-Могилянській академії, що дала йому ґрунтовні знання церковнослов’янської, книжної української ("простої") мов, грецької, латини, польської, німецької, давньоєврейської, а також поетики, риторики, філософії, природничих наук, математики з урахуванням не лише вітчизняних традицій, а й здобутків західноєвропейської науки і культури. Це істотно позначилося на концептуальній та мовній картинах світу мислителя. Окрім того, Києво-Могилянська академія прищепила своєму вихованцеві навички критичного мислення, пошуку точного слова для досконалого вираження думки, вміння мислити в кількох площинах і переходити з одного мовного коду на інший. Ознайомлення з країнами Європи збагатило мислителя знаннями й розширило його світоглядні горизонти.
Важливу роль у становленні і розвитку мовної свідомості Сковороди відіграли прецедентні тексти, що вплинули на стиль його мислення, сприяючи виробленню певних констант, на своєрідність концептуалізації світу і відповідно – його "ословлення", на ієрархію цінностей у мовній картині світу. До прецедентних текстів, які найбільше позначилися на становленні мовної особистості мислителя, належать твори філософів античності (особливо Епікура, Платона, Горація) та Святе Письмо. Інтерпре-тація Біблії стала для Сковороди джерелом радості і сенсом його життя, що зумовило відповідно і перевагу церковнослов’янського компонента в мовній тканині його творів. Без церковнослов’янської мови він не міг би здійснити акту "ословлення" світу.
Мовні погляди письменника сформувалися передусім на ґрунті староукраїнської книжної традиції, що зазнала істотного впливу бароко, і мовної концепції Києво-Могилянської академії. Власну концепцію "двох натур" (видимої і невидимої) в усьому сущому, тобто в макрокосмосі, мікрокосмосі і символічному світі, Г. Сковорода поширив на мову, слово, яке стало для нього засобом пізнання й осмислення дійсності, її філософського виміру. Мовна компетенція автора спричинила його полікодову мовну рефлексію – один із виявів барокового способу мислення. Знання мов, що репрезентували різні мовні картини світу, зумовило багатовимірність осягнення мислителем світу і, як наслідок, – його об’єктивацію відповідними засобами цих мов.
Читайте також: Григорій Сковорода: портрет в інтер’єрі бароко
Якщо розглядати мову Г. Сковороди з позицій історизму, в контексті літературно-писемної традиції і суспільної мовної свідомості не лише його доби, а й минулих епох, можна помітити, що мова мислителя не становить, як може видатися на перший погляд, хаотичної суміші різних з походження елементів. Правопис філософа в цілому спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI–XVIII ст. з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїнського культурно-історичного коду, хоч і має певні особливо-сті, зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. У текстах Г. Сковороди відбито всі специфічні риси фонологічної системи української мови. Читати твори філософа необхідно переважно в українському звуковому оформленні, що підтверджують і особливості наголошування, засвідчені в його текстах. Автографи відбивають часом протилежні тенденції в написанні окремих слів, певні уподобання автора в конкретний момент, що зумовлювалося "відчуттям" і "баченням" слова, різним уявленням про мовну норму в певні проміжки часу. Порівняння ранніх і пізніших автографів тих самих творів свідчить про те, що в останніх посилилась орієнтація на церковнослов’янську мову. Окремі слова і навіть фрагменти репрезентують російську вимову.
Органічний зв’язок мовної свідомості Г. Сковороди з народними джерелами засвідчено передусім на лексичному рівні. Народнорозмовний компонент його мови є досить вагомим, зокрема у сфері побутової лексики. Проте, незважаючи на значну кількість слів, що й сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські, а також на свідчення самого автора,
який характеризував мову окремих своїх поетичних творів як малороссійску, простонародну, більшість лінгвістів схильні вважати, що він писав не по-українському. Однак діахронічний аналіз лексики, яка сучасною мовною свідомістю сприймається як російська, з тих творів, мову яких автор вважав українською, а також часто вживаних слів з інших текстів показав, що переважна частина розглянутих лексем засвідчена й у старослов’янській (пізніше – церковнослов’янській), і в давньоруській мовах, у староукраїн-ській літературній мові XVI – XVII ст., у текстах XVIII ст., зокрема творах І. Некрашевича, пам’ятках ділової і народнорозмовної мови XVIII ст., навіть в інтермедіях, пізніше – в "Енеїді" І.П. Котляревського, творах Г. Квітки-Основ’яненка, "Малоруско-німецкому словарі" Є. Желехівського, "Словарі української мови" Б. Грінченка. Отже, чимало слів, які сучасною мовною свідомістю українськомовної людини сприймаються як російські (оскільки вони вживаються в сучасній російській літературній мові, бо вона продов-жувала розвиватися на тій самій основі, на якій до кінця XVIII століття розвивався й один із різновидів староукраїнської літературної мови – слов’я-норуська мова), мали тривалу традицію використання на різних теренах України й у часи Г. Сковороди сприймалися мовною свідомістю староукраїн-ського суспільства як свої, українські. Питомість, органічність на українсько-му ґрунті багатьох із лексем підтверджується і їх побутуванням в українських говірках, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківських, гуцульських, буковинських, західнополіських, подільських, східнослобожанських, які містять цінний матеріал для вивчення еволюції української мовної свідомості.
Граматикон Г. Сковороди теж спирається на староукраїнську книжну традицію. Чимало граматичних рис, засвідчених у його творах, і сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські. Водночас текстам мислителя, як і пам’яткам попередньої літературно-писемної традиції, властива варіативність церковнослов’янських та українських граматичних формантів. Притаманна староукраїнській літературній мові варіативність відбита у текстах Г. Сковороди і на словотвірному рівні.
Барокова традиція в мовотворчості Г. Сковороди виявляється яскраво й самобутньо. Доба бароко визначила особливості мовної свідомості старо-української інтелектуальної еліти, характер її мислення і відповідно – специфіку мовних засобів "ословлення" дійсності. Вербалізація одного з основних сковородинських макроконцептів – мікрокосмосу (світу людини), корені якого – в античності та Святому Письмі, – засвідчує тісний зв’язок зі староукраїнською книжною традицією кінця XVI–XVII ст. Мислитель розбудував відповідно до своєї філософської концепції традиційне уявлення про зовнішню і внутрішню людину, що виражено відповідними мовними засобами. Г. Сковорода досконало опанував мистецтво мовної гри, що становила одну з характерних ознак мовного бароко. Прагнення втілити небуденну думку в довершеній формі спонукало до експерименту зі словом,
метою якого було пізнання його "невидимої натури", семантичної глибини, народження нового змісту, що поставав завдяки взаємодії елементів різних мовних рівнів. Цій меті слугували й авторські неологізми, а також звукова й ритмічна організація тексту, фігури мови та тропи, не лише підпорядковані творенню відповідного образу, а й спрямовані на загострення уваги читача чи слухача, пробудження їхніх почуттів, асоціацій, емоцій. Непересічна мовна особистість, Г. Сковорода відобразив у створених ним текстах специфіку не лише власної, а й тогочасної суспільної мовної свідомості, подальше вивчення якої сприятиме поглибленню теоретичних засад історії української літературної мови.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції : монографія / Л. П. Гнатюк. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2010. – 446 с. Рецензії: Франчук В.Ю. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції // Мовознавство. – 2010. – № 4–5. – С. 136 – 139; Галас Б.К. Вагоме осмислення мовного світу Григорія Сковороди // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. пр. – Вип. 14. – Ужгород : Видавництво УжНУ "Говерла", 2010. – С. 180 – 182.
2. Гнатюк Л. П. Барокові трансформації в мовній палітрі Г. С. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки. – 1991. – Вип. 4. – С. 80–86.
3. Гнатюк Л. П. Мова Григорія Сковороди та його епохи в оцінці Івана Франка / Л. П. Гнатюк // Іван Франко і творення української суверенної держави : матеріали Всеукр. міжвуз. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народж. І. Я. Франка, 30 жовт. 1996 р. / редкол.: Семенюк Г. Ф. (відп. ред.) та ін. – К., 1996. – С. 133–136.
4. Гнатюк Л. П. Своєрідність мовної картини світу в "Саду божественных пҍсней" Г. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 1997. – С. 70–73.
5. Гнатюк Л. П. Вираження понять "Бог" і "Біблія" в мовній картині світу Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій : матеріали Всеукр. наук. конф., Львів, 13–15 трав. 1998 р. / Львів. богослов. акад., Ін-т богослов. термінології та пер.; ред. М. Петрович. – Львів, 1998. – С. 169–176.
6. Гнатюк Л. П. Мовний світ Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West / Нrsg.: Juliane Besters-Dilger [etc]. – Bern, 2000. – S. 153–163.
7. Гнатюк Л. П. Звукопис Григорія Сковороди як явище українського мовного бароко / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. – 2001. – Вип. 3. – С. 73–80.
8. Гнатюк Л. П. Мікрокосмос: історія і сьогодення слова / Л. П. Гнатюк // Культура слова. – Вип. 61. – 2002. – С. 57–62.
9. Гнатюк Л. П. Філософія Слова Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Українська мова. – 2002. – № 1. – С. 63–70.
10. Гнатюк Л. П. Мовна особистість як об’єкт лінгвістичних досліджень: історія дефініції та проблема структури / Л. П. Гнатюк // Вісник Черкаського університету. Серія "Філологічні науки". – 2003. – Вип. 46. – С. 104–109.
11. Гнатюк Л. П. Мовні картини світу дво- і кількамовної особистості / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2003. – Вип. 9. – С. 71–75.
12. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість і причини морфологічної варіативності у староукраїнській літературній мові кінця XVI–XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія "Філологія". – 2003. – № 6. – C. 214–219.
13. Гнатюк Л. П. Концепт "серце" в Г. Сковороди і Т. Шевченка: до питання про співмірність мовних світів / Л. П. Гнатюк // Шевченкознавчі студії : [зб. наук. пр.] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – С. 82–87.
14. Гнатюк Л. П. Мовна гра як спосіб осягнення світу : на матеріалі староукраїнських текстів кінця XVI–XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 14, кн. 1. – С. 93–97.
15. Гнатюк Л. П. Реконструкція мовної свідомості як проблема історичної лінгвістики / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 12, кн. 1. – С. 111–116.
16. Гнатюк Л. П. Світ людини у староукраїнській книжній традиції кінця XVI–XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Ucrainica I. Současná ukrajinistika, problémy jazyka, literatury a kultury : k 65 narozeninám prof. Josefa Anderše : Olomoucké sympozium ukrajinistů, 26–28 srpna 2004 : sborník článků / [red. rada: Josef Anderš (předseda) et al.]. – Olomouc, 2004. – S. 67–72.
17. Гнатюк Л. П. Функціональні параметри генетично різнорідних одиниць у староукраїнській літературній мові кінця XVI–XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2004. – Вип. 27/28. – С. 92–95.
18. Гнатюк Л. П. Грецизми в історії української літературної мови: аер / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2005. – Вип. 16, кн. 1. – С. 76–79.
19. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість у сучасній лінгвістичній парадигмі / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2005. – Вип. 34. – C. 3–8.
20. Гнатюк Л. П. Діалектна лексика української мови як джерело вивчення еволюції мовної свідомості / Л. П. Гнатюк // Ucrainica II. Současná ukrajinistika : рroblémy jazyka, literatury a kultury : Olomoucké sympozium
ukrajinistů, 24–26 srpna 2006 : sborník článků / [red. rada: Josef Anderš (předseda) et al.]. – Olomouc, 2006. – Část 1. – S. 115–124.
21. Гнатюк Л. П. То якою ж мовою писав Григорій Сковорода? : (погляд крізь призму староукраїнської мовної свідомості) / Л. П. Гнатюк // Дивослово. – 2006. – № 3. – С. 47–51.
22. Гнатюк Л. П. Мовні погляди Григорія Сковороди / Лідія Гнатюк // Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності : (наук. матеріали XIII Сковородинів. читань) : у 2 кн. / відп. ред. М. П. Корпанюк. – К., 2007. – Кн. 1. – С. 70–79.
23. Гнатюк Л. П. Сучасна історична лінгвістика: розбудова антропоцентричної парадигми / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2007. – Вип. 37. – С. 99–105.
24. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість / Л.П. Гнатюк // Українська мова : енциклопедія. – 3-є вид. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. Бажана, 2008.
25. Гнатюк Л. П. Сковорода Григорій / Л. П. Гнатюк // Українські мовознавці та письменники-мовотворці : довідник / за ред. С. Я. Єрмоленко; НДІ українознав. – К., 2008. – С. 189–192.
26. Гнатюк Л.П. Прецедентний текст як джерело мовної свідомості Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Григорій Сковорода – джерело духовної величі та сучасність : зб. наук. пр. : матеріали Переяслав-Хмельницьких XIV Сковородинів. читань / [відп. ред. М. П. Корпанюк]. – К., 2009. –Вип. 2. – С. 143–153.
27. Гнатюк Л. П. Словотворчість Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2009. – Вип. 25, ч. 1. – С. 158–162.
28. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість другої половини XVI – першої половини XVIII ст.: генеза та визначальні риси / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. – 2009. – Вип. 19. – С. 101–110.
1. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції : монографія / Л. П. Гнатюк. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2010. – 446 с. Рецензії: Франчук В.Ю. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції // Мовознавство. – 2010. – № 4–5. – С. 136 – 139; Галас Б.К. Вагоме осмислення мовного світу Григорія Сковороди // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. пр. – Вип. 14. – Ужгород : Видавництво УжНУ "Говерла", 2010. – С. 180 – 182.
2. Гнатюк Л. П. Барокові трансформації в мовній палітрі Г. С. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки. – 1991. – Вип. 4. – С. 80–86.
3. Гнатюк Л. П. Мова Григорія Сковороди та його епохи в оцінці Івана Франка / Л. П. Гнатюк // Іван Франко і творення української суверенної держави : матеріали Всеукр. міжвуз. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народж. І. Я. Франка, 30 жовт. 1996 р. / редкол.: Семенюк Г. Ф. (відп. ред.) та ін. – К., 1996. – С. 133–136.
4. Гнатюк Л. П. Своєрідність мовної картини світу в "Саду божественных пҍсней" Г. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 1997. – С. 70–73.
5. Гнатюк Л. П. Вираження понять "Бог" і "Біблія" в мовній картині світу Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій : матеріали Всеукр. наук. конф., Львів, 13–15 трав. 1998 р. / Львів. богослов. акад., Ін-т богослов. термінології та пер.; ред. М. Петрович. – Львів, 1998. – С. 169–176.
6. Гнатюк Л. П. Мовний світ Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West / Нrsg.: Juliane Besters-Dilger [etc]. – Bern, 2000. – S. 153–163.
7. Гнатюк Л. П. Звукопис Григорія Сковороди як явище українського мовного бароко / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. – 2001. – Вип. 3. – С. 73–80.
8. Гнатюк Л. П. Мікрокосмос: історія і сьогодення слова / Л. П. Гнатюк // Культура слова. – Вип. 61. – 2002. – С. 57–62.
9. Гнатюк Л. П. Філософія Слова Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Українська мова. – 2002. – № 1. – С. 63–70.
10. Гнатюк Л. П. Мовна особистість як об’єкт лінгвістичних досліджень: історія дефініції та проблема структури / Л. П. Гнатюк // Вісник Черкаського університету. Серія "Філологічні науки". – 2003. – Вип. 46. – С. 104–109.
11. Гнатюк Л. П. Мовні картини світу дво- і кількамовної особистості / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2003. – Вип. 9. – С. 71–75.
12. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість і причини морфологічної варіативності у староукраїнській літературній мові кінця XVI–XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія "Філологія". – 2003. – № 6. – C. 214–219.
13. Гнатюк Л. П. Концепт "серце" в Г. Сковороди і Т. Шевченка: до питання про співмірність мовних світів / Л. П. Гнатюк // Шевченкознавчі студії : [зб. наук. пр.] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – С. 82–87.
14. Гнатюк Л. П. Мовна гра як спосіб осягнення світу : на матеріалі староукраїнських текстів кінця XVI–XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 14, кн. 1. – С. 93–97.
15. Гнатюк Л. П. Реконструкція мовної свідомості як проблема історичної лінгвістики / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 12, кн. 1. – С. 111–116.
16. Гнатюк Л. П. Світ людини у староукраїнській книжній традиції кінця XVI–XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Ucrainica I. Současná ukrajinistika, problémy jazyka, literatury a kultury : k 65 narozeninám prof. Josefa Anderše : Olomoucké sympozium ukrajinistů, 26–28 srpna 2004 : sborník článků / [red. rada: Josef Anderš (předseda) et al.]. – Olomouc, 2004. – S. 67–72.
17. Гнатюк Л. П. Функціональні параметри генетично різнорідних одиниць у староукраїнській літературній мові кінця XVI–XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2004. – Вип. 27/28. – С. 92–95.
18. Гнатюк Л. П. Грецизми в історії української літературної мови: аер / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2005. – Вип. 16, кн. 1. – С. 76–79.
19. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість у сучасній лінгвістичній парадигмі / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2005. – Вип. 34. – C. 3–8.
20. Гнатюк Л. П. Діалектна лексика української мови як джерело вивчення еволюції мовної свідомості / Л. П. Гнатюк // Ucrainica II. Současná ukrajinistika : рroblémy jazyka, literatury a kultury : Olomoucké sympozium
ukrajinistů, 24–26 srpna 2006 : sborník článků / [red. rada: Josef Anderš (předseda) et al.]. – Olomouc, 2006. – Část 1. – S. 115–124.
21. Гнатюк Л. П. То якою ж мовою писав Григорій Сковорода? : (погляд крізь призму староукраїнської мовної свідомості) / Л. П. Гнатюк // Дивослово. – 2006. – № 3. – С. 47–51.
22. Гнатюк Л. П. Мовні погляди Григорія Сковороди / Лідія Гнатюк // Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності : (наук. матеріали XIII Сковородинів. читань) : у 2 кн. / відп. ред. М. П. Корпанюк. – К., 2007. – Кн. 1. – С. 70–79.
23. Гнатюк Л. П. Сучасна історична лінгвістика: розбудова антропоцентричної парадигми / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. – 2007. – Вип. 37. – С. 99–105.
24. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість / Л.П. Гнатюк // Українська мова : енциклопедія. – 3-є вид. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. Бажана, 2008.
25. Гнатюк Л. П. Сковорода Григорій / Л. П. Гнатюк // Українські мовознавці та письменники-мовотворці : довідник / за ред. С. Я. Єрмоленко; НДІ українознав. – К., 2008. – С. 189–192.
26. Гнатюк Л.П. Прецедентний текст як джерело мовної свідомості Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Григорій Сковорода – джерело духовної величі та сучасність : зб. наук. пр. : матеріали Переяслав-Хмельницьких XIV Сковородинів. читань / [відп. ред. М. П. Корпанюк]. – К., 2009. –Вип. 2. – С. 143–153.
27. Гнатюк Л. П. Словотворчість Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. – 2009. – Вип. 25, ч. 1. – С. 158–162.
28. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість другої половини XVI – першої половини XVIII ст.: генеза та визначальні риси / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. – 2009. – Вип. 19. – С. 101–110.