Український вірш кінця XVI – початку XVII століття: маркування перспективи

Сумнів, скажімо, у тому, що силабічний вірш постає з кількості складів у рядку, з особливостей наголосів і рим приводить до тлумачення внутрішньої структури силабічного вірша як аналога музичної форми. Але й перше, і друге залишається актуальним. Перше – через свою очевидність, друге, вибудуване на незмірно більшому вслухуванні у вірш, – завдяки тій дослідницькій перспективі, яку воно відкриває. Та й відстань між цими чи іншими означеннями вбирає чимало здогадів і припущень, здатних стати початком окремої розмови.

Богдана Криса, д.філол.н, проф. ЛНУ імені Івана Франка. Слово і час. № 6, 2009.

Над розпізнаними ознаками раннього українського вірша домінує часовість. Якщо новітня поезія – це теперішній час, зупинена мить, то давні віршовані тексти – знаки безупинного проминання й поминання, долання відстані, наближення до мети. Можливо, лише часова й понадчасова грані різних періодів віршування й надаються до зіставлення? Однак усе набагато складніше, і спокуса робити подібні зіставлення так само небезпечна, як і спроба відмовити давнім віршам у прив'язаності до місця чи у спроможності “співати з їхнього власного спокою” [3, 42].

Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття

Відмінностей чимало, а теза про інакшість давньої віршованої мови, попри всю свою очевидність, щоразу потребує нових аргументів і нових означень. Тому й закрадається думка, що це залежить не лише від нашого сприйняття й уміння інтерпретувати, а й від того, що існують якісь самоохоронні глибини вірша, котрі допускають різні способи прочитання, та не допускають їх абсолютизації.

У кожному випадку відбувається накладання нових означень на раніше усталені, і вони співіснують між собою в межах певної альтернативи. Сумнів, скажімо, у тому, що силабічний вірш постає з кількості складів у рядку, з особливостей наголосів і рим приводить до тлумачення внутрішньої структури силабічного вірша як аналога музичної форми [8, 131 – 134]. Але й перше, і друге залишається актуальним. Перше – через свою очевидність, друге, вибудуване на незмірно більшому вслухуванні у вірш, – завдяки тій дослідницькій перспективі, яку воно відкриває. Та й відстань між цими чи іншими означеннями вбирає чимало здогадів і припущень, здатних стати початком окремої розмови. Двомова мислення й поезії справді довга [3, 42]. І відбувається за реальних обставин, завжди інших. Коли М. Возняк акцентує на тому, що історія давньої української літератури – це “історія умових настроїв” [2, 1] , то за найкращу ситуацію, при якій давні вірші мали б стати предметом глибшої розмови, легко прийняти адекватний мисленнєвий настрій. Пригадавши, як часто М. Возняк, характеризуючи “старі” вірші, вдається до негації, можна припустити, що ці віршовані тексти стоять поза межами розмови про поезію. Тим часом мислення щодо поезії не мусить бути тим, що лише ззовні, себто певним підходом і тлумаченням. Давні вірші засвідчують власне таке співвідношення мислення і поезії, яке було способом і формою їх самоіснування. Мислення превалює, однак вірш не перестає бути віршем, заховуючи в собі й “немовлене”, і “непрочитане” як підставу продовження “двомови”. Явище часовості пов’язане передусім із темпоральністю віршованої мови, з ритмічністю української силабіки. Попри те, мисленнєвий настрій, викликаний відчуттям часу, має особливу палітру, яка визначає різні перспективи потоку буття. Перша з цих перспектив постає на основі емоційного переживання християнської історії в її, так би мовити, символічному, писемному вимірі. Як свідчить один із ранніх анонімних віршів, кожна буква алфавіту зосібна і всі разом співвідносяться з дорогою спасіння:

А. Аз єсмь всему мѢру свѢт,
Б. Бог єсмь прежде всѢх вѢк,
В. Вижу всю таину человеческую,
Г. Глаголю же вам, сыном человеческим:
Д. Добро єсть верующим в имя моє,
Є. Єсть гнев мои на грешники... [7, 59]

Ще промовистіша в цьому плані “Хронологія” Андрія Римші. За дванадцятьма місяцями року згадано дванадцять подій Старого Заповіту. І якщо християнський гуманізм у європейських середньовічних літературах виявлявся в пов’язаності гебрейської, грецької і латинської філології, то в Андрія Римші тріаду становлять церковно-слов’янська, гебрейська і “проста” мови, які засвідчують універсальність Святого Письма та його відбиток на щорічному циклі:

Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

Месяца ноемерія, по-гебрейську маргеусам, просто грудень
Жидам свято уставил тут царь Єровоам,
Мы о свои не дбаєм, не велми добро нам [7, 67].

Зануреність у Письмо – це своєрідний ритуал мислення, проявлення іманентності часу, ритм якого підпорядковує собі множинність назв на позначення послідовності не лише проминань, а й повторень.

З іншої, помітно ширшої перспективи, яка стосується всіх, начитаних і не дуже, основним виміром часовості стає моральність людського життя, унезалежненого від принад і стихій світу, в ім’я досягнення вічного життя. Найпослідовніше цей погляд викладає о. Віталій:

БѢжи, христолюбче, мира окаянѣнаго,
Яко изменѢного и непостоянѣнаго [7, 186].

І ось для періоду кінця XVI – початку XVII ст., який із легкого пера М. Грушевського дістав назву першого українського відродження, особливої виразності набуває ще одна перспектива – наповненість короткочасного людського життя такими вчинками, які мали б непроминальне надчасове значення. У цьому сенсі український вірш, попри інші свої функції, маркує шлях духовного поступу, суголосний найгострішим потребам часу.

Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.(до питання унормування літературознавчої термінології)

Розуміння того, що поезія і проза – два різні види висловлювання, належить до середньовічної стилістики [4, 170]. Два вірші Герасима Смотрицького, якими відкриваються й “замикаються” передмови до Острозької Біблії, засвідчують ту саму стилістику, себто розрізнення віршованого і прозового текстів, стилістику, що надовго прижилася в українському письменстві1.

[1] Тим часом співвідношення “проза-вірш” розглядалось лише в одній спеціальній студії [1].

Невідомо, наскільки усвідомлював Герасим Смотрицький причетність до традиції, яку започаткував Кирило-Костянтин Філософ, відкриваючи своє “Учительне Євангеліє” віршованим “Прогласом”, але прецедент існував. І хоча ідеї “Прогласу”, зокрема містицизм літер, виявилися в українській поезії на повну силу значно пізніше, однак певну спробу наслідування легко припустити.

Князь Костянтин Острозький постає у віршах Герасима Смотрицького у славі свого дому, що є “заплатою” за його перемогу над “полками різних супостатів” і за розгін “драпіжних вовків”. Острозька Біблія, “непобедимо оружіє, острейшеє меча обоюдостра”, – стає знаком часу – “вѣ время рати потреба дати”. І знаменує новий етап протистояння: зі своєю Біблією в руках. Вірш “Зри сія знаменія, княжате славного”, один із перших взірців геральдичного жанру, розвиває тему сумірності між зоровим образом княжого герба та діяннями князя. Це той різновид геральдичного вірша, що стає власне рефлексією “на герб” і “розв’язує” мотиви, які замикає в собі зображення.

Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа

Кожний геральдичний елемент породжує розлогу ампліфікацію, окреслюючи тло, на якому образ князя К. Острозького однаково легко вписується й у тогочасне життя, й у велику історію українського християнства. Недарма сучасний перекладач Острозької Біблії о.-др. Рафаїл Турконяк називає цей вірш поемою [5, 7]. Закликаючи читача вдивлятися у “знаменія”, Герасим Смотрицький подає свою авторську візію постаті К. Острозького, дивуючи тонкими переходами візійного сюжету й вишуканим ритмічним рисунком, на який він накладається.

Не менш цікавий і другий вірш, що починається словами “Всякого чина православний читателю”. Концепційна домінанта тексту – єдність духовної традиції, яку в нових часах уособлює князь. Тут виразно звучать давньоруські мотиви, зокрема зі “Слова о законі і благодаті” митрополита Іларіона. Рядки “сподобил убо нас аще и напоследок летом, познати волю твою с благим ответом” – виразна алюзія до образу “останньої одинадцятої години” у “ Слові” митрополита Іларіона, що показує час приєднання до християнського світу. Загальна панорама релігійного відродження вибудовується як аналогія між минулим і сучасним:

Прежде бо Великий Владимир крещенієм просветил,
Всю землю рускую благоразумѢєм осветил,
І слал послы избранны да увѢдят явѢ,
В коей церкви уставы к Божієй славе.
ЗразумѢють достойны сих последовати
И на лѢта вечныи потомству подати [5, 25].

Вірші Герасима Смотрицького об’єднує мотив дороги та обставин, які передували появі цієї книги. “Зри сія знаменія.” – буквальний сенс і спосіб “провадження” читача за знаками княжої присутності, слідами його чеснот – “да им явит нам душеспасны стезя”.

Славна Острозька подія розглядається як акт спасіння, справді буквально, себто буквами, друком засвідчивши, що “рукописаніє” гріхів наших розірвано на хресті. Цікаво, що найактуальніші мотиви віршів перегукуються з текстами двох передмов: із першою – від імені князя К. Острозького і з другою – передмовою Герасима Смотрицького. Основою такого перегуку стає передусім образ немилосердних ворогів, вовків несамовитих, люті яких можна протиставити лише духовну зброю. Кожна з передмов по-своєму деталізує і тлумачить цей образ. Словами князя Костянтина Острозького: “Богом засаджений виноградник обскубує кожний, хто йде дорогою, тому що знищена огорожа – і на ньому (винограднику. – Б.К.) пасеться дикий осел, і його погриз лик польовий” [б, 11] (пер. о.-др. Рафаїла Турконяка). Герасим Смотрицький пише про “великий полумінь підступних і багатоголових єресей, що поволі в часі, хульно виступають проти церковних передань з одного на друге, що аж до голови Церкви прийшли, відновлюючи всі давні єресі своїх начальників” [б, 19].

Читайте також: Проблеми вивчення староукраїнської літературної мови другої половини ХVІ-ХVІІІ ст.

Ще один ключовий мотив доносить до нас третя строфа першого вірша: “Иже не свыше щепится, сіє искоренится”. Нащеплений згори, себто від Бога, за К. Острозьким, означає “основне правило його діяння – чинити згідно з бажанням всесильного Бога, щоб сповнилося Писання”. Герасим Смотрицький конкретизує цей мотив різними практиками сприймання Святого Письма. Від Ісуса Христа: досліджувати Писання і знаходити в ньому вічне життя. І від лукавого світу, здобиччю якого стають ненавчені і не утверджені: “Вранці приступили до господнього закону, а ввечері вже учителями називатися хочуть”. “Галузка, нащеплена згори”, досліджує писання [б, 1б]. У цьому контексті “побожний князь” сприймається як власне така галузка. Особливо, коли зважити на його розповідь про процес приготування до перекладу, про пошуки найповнішого й перевіреного джерела, а також на його наполягання, взявши “ключ совісті з вірою”, перечитати передмову Герасима Смотрицького, котру він трактує як двері, що ними треба входити до світу Біблії. Зі свого боку Герасим Смотрицький зазначає, що передмова до Святого Письма, яка може комусь здатися дивною річчю, викликана потребою часу.

Об'єднує вірші з прозовими вступами образ дороги, котрою Герасим Смотрицький воліє йти разом зі своїм читачем – співмандрівником (сѣверстником), навчаючи його й утверджуючи, щоб він не попався на вудку обману. Віршоване звернення до читача в цьому контексті – узагальнення всього, що було сказано раніше. І рядок “ПрозрѢнѣ бо єсть домѣ сеи от Бога в началѢ” – це наслідок князевої чесноти – сповідування апостольської заповіді “Постійно держи в серці початок Премудрості”. Отже, вірші, якими відкривається Острозька Біблія, стають не лише маркувальними знаками на шляху духовного поступу, а й ствердженням досягнутого “початку Премудрости” в образі дому й особи Костянтина Острозького.

Характерну супровідну функцію віршів засвідчує книга “ЛѢкарство на оспалый умысел чоловѢчий, а особливе на затвердѢлыє сердца людскіє, заведеныє світом альбо якими грѢхами”, котру пов'язуємо з іменем Дем'яна Наливайка, автора віршів та найімовірнішого перекладача двох уміщених тут “Слів” Івана Золотоустого.

Звертає на себе увагу настроєва відмінність між віршами Дем'яна та “Словами” Івана Золотоустого: виразно мажорний настрій острозького поета щодо світу як терену людських звершень і виразно мінорний настрій візантійського проповідника щодо людських гріхів, зумовлених стихіями цього ж світу. Якщо розглядати вірші Дем'яна Наливайка поза контекстом книги, то власне лік “на оспалий умисел чоловѢчий” легко шукати в активній праці книжника, що хоче використати кожну земну хвилину, протиставляючи вічності дорогоцінний час свого життя, його “окомґнення”. Цей діяльний аспект людського призначення прочитується в інших віршах поета, даючи підставу говорити про ренесансно-раціоналістичний, тобто західний характер його творчої постави. Проте книжка “Лѣкарство на оспалый умысел чоловѢчий” у своїй структурно- композиційній цілості засвідчує інше – повноту сприйняття покаянних мотивів як основи морального християнського життя. Зрештою, цікаво, що в тому різновиді геральдичного вірша на честь княжат Острозьких, яким відкривається ця книжка, заакцентовано поєднання лицарства (як змагання з обставинами) і побожності (як прийняття обставин). У прозовій “Передмові до чительника” Дем’ян наголошує на “омиванні гріхів” слізьми-плачем, і сам Іван Золотоустий постає серед тих, які плачуть над людськими гріхами, – Самуїла-пророка, Ісаї, Єремії, а висока оцінка пов’язана насамперед із тим, що його “всѢ писма наріканья и плачу наполнены” [6, ІІІ с. зв.]. Отож плач трактується як ліки на розум і серце.

Словом, почесний ескорт віршів в українських книгах кінця XVI – початку XVII ст. незмінно пов’язаний із функцією скерованості, з маркуванням дороги до осягнення духовних вершин. Вірш стає ключем, що відмикає зміст книги, стає початком Премудрості, яку зберігає доти, доки його читатимуть, як це бачимо в Острозькій Біблії. І тоді, коли вірші безпосередньо не пов’язані зі змістом книги, наприклад, у “Лекарстві на оспалий умисел чоловечий”, їх скерованість щодо духовного поступу стає ще виразнішою – вони поєднують традицію з потребами часу, який прислухається до цієї традиції.

ЛІТЕРАТУРА
1. Борисенко К. Явище синкретизму поезії та прози в українській літературі барокової доби: Автореферат дис. ... канд. філол. наук. — Харків, 2003.
2. Возняк М. Історія української літератури.— Львів, 1921. — Т.ІІ.
3. Гайдеґґер М. Дорогою до мови / Пер. з нім. В. Кам’янець. — Львів, 2007.
4. Курціус Е.Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Пер. з нім. А. Онишко. — Львів, 2007.
5. Острозька Біблія. Вступи, гравюри, дослідження. — Т.77. — Львів, 2005.
6. Передмова до чителника // ЛѢкарство на оспалый умысел чоловѢчий... — З друкарне Острозкоє. — 1607.
7. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — К., 1978.
8. Цалай-Якименко О. Функціональна ритміка // Київська школа музики XVII ст. — К. — Львів — Полтава, 2002.