Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, 2011.
Tempora mutantur, et nos mutamur in illis, – беззастережно погодитися із загальновизнаним співцем кохання Овідієм можна лише стосовно життя окремої людини. Адже за дві тисячі років, що минули відколи він прорік ці слова, важко знайти серйозні зміни, які б відбулися у духовному житті людства. Найкращим доказом цього служать традиції, зокрема, звичай величати, виголошувати багатослівні урочисті промови з нагоди знакових подій, на зразок народження, одруження, смерті тощо. А звідси – й живучість етикетного жанру літератури – різноманітні поетичні та прозові віншування і сьогодні продовжують творитися, друкуватися, озвучуватися людьми, що мають неоднаковий рівень освіченості та літературного хисту. Прикметою часу є те, що етикетні твори з жанру елітарної культури перетворилися на прояв масової – за доказ можуть слугувати вітальні листівки з вдрукованими віршами або численні радіо і телепередачі з вітаннями на замовлення.
Звичай дарувати вірші бере початок в Античності і таїть у собі сподівання (деколи абсолютно наївне), що талановитий твір пронесе крізь віки імена свого автора та того, кому він присвячений – ще один спосіб здобути омріяну славу, а отже, безсмертя. Зрештою, за словами Григорія Сковороди, не варто відразу підозрювати автора віншувань і в лестощах – своєчасна похвала личить доброзичливцю не менше, ніж осуд [16, с. 267]. Ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні жанри, які, беручи початок в Античності, сприяли утвердженню людського начала в літературі пізніших часів – ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії – вірші, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь: поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia).
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Аристотель вважав, що хвалити варто і за вже здійснену справу, і за твердий намір, бо друге заохотить того, кого хвалять, а перше – ще й інших людей. Основними прийомами, якими він радив користуватися для створення величального твору, – порівняння та перебільшення, що служать для того, аби надати уже й так прекрасному вчинку чи особі більшої величі й краси. На думку Ціцерона, головна мета автора, який звеличує доброчесність – викликати захоплення нею, бо «що чарівніше, ніж пишність слів, які освітлюють правду?» [163, с. 21]. Ф. Прокопович у своєму латиномовному трактаті «De arte poetica» (1786 р.) наголошував на тому, що суть цього мистецтва полягає не у брехні, а в ампліфікації (нагромадженні) правдивих похвал, у пишності, дотепності, вишуканості стилю: «Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування» [Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 3. – К.: Наук. думка, 1981. – 523 с.; с. 126].
Збережених величальних творів XVI–XVII ст. доволі багато. Проте нині деякі дослідники ставлять під сумнів твердження про гіпертрофований розвиток похвального жанру в давній українській літературі, аргументуючи це тим, що поетики його не акцентують, а також не містять тверджень, що панегіризм – визначальна риса поезії [1, с. 43], що сприймалася як «мистецтво зображувати у віршах людські діяння і пояснювати їх для повчання у житті» – Fons Castalius, 1685 р. [236, арк. 257]. Урочистості, з нагоди яких пізніше складатимуть промови, тогочасні українські автори (особливо це стосується другої половини XVII– початку XVIII ст.) частіше удостоювали похвальної поеми. Риторизація – прикметна риса поезії XVI–XVIII ст.
Вже античні філологи не вбачали принципової різниці між віршем та ритмізованою ораторською прозою, для якої також було характерне вживання тропів і словесних фігур. Так, у «De arte poetica» риторичні фігури не винесені в окремий розділ, а розглядаються разом із теоретичними питаннями поезії. Автор іншої київської поетики «Lyra» (1696), йдучи за Ціцероном, стверджує: «Найближче до поета стоїть оратор, зв’язаний дещо більшою мірою складів, але у виборі слів він вільніший, та подібний до нього видами прикрас (…)» [245, 177 арк.]. Майбутніх авторів хвалебних поем та промов Ф. Прокопович застерігає від химерних прикрас і вишуканості понад міру та недоречних античних ремінісценцій, закликає виявляти щирість: пуста, незграбна хвала гірша за насмішку; лише пустомелі захаращують свій текст невдалими дотепами і «почутими дегресіями». Це перегукується із настановою Плутарха: «Або якомога коротше, або якомога приємніше» [164, с. 49] і є у тогочасній українській літературі першими провісниками класицизму, віддалення від стилю бароко і пошуку нових виражальних методів.
Вельми слушною нагодою для виголошення віншувань з давніх-давен було одруження – за кількістю збережених творів епіталами та гіменеї впевнено конкурують з епіцедіями, генетліаконами, енкоміями. Весільні вітання викладалися у розповідній або драматичній формі; авторові належало представити молодят в образах благородних тварин або небесних світил (залежно від того, що саме зображувалося на родових гербах), долею яких розпоряджаються небожителі-олімпійці. Похвали виголошувалися не лише молодим особисто, а й їхнім звитяжним родичам, зазвичай більша увага приділялася знатнішому роду. Епіталами та гіменеї виникли у VI–VIII ст. до н. е. із грецької обрядової поезії і тривалий час зберігали деякі фольклорні мотиви (величання нареченого і нареченої, прощання з дівоцтвом тощо). Зразки епіталам в античності залишили Анакреонт, Сапфо, Катулл, Овідій, Клавдіан, Стацій, у пізній період розвитку латинської літератури весільні вірші писав Апполлінарій Сідоній (430–480 рр.). У Середньовіччі з його теоцентризмом цей вид поезії не культивувався.
В українській літературі епіталами набувають особливої популярності у XVII ст., як жанр починають занепадати лише наприкінці XVIIІ ст. За словами Ф. Прокоповича, весільна промова, має справляти враження, що «промовляє не людина, сповнена радості, а сама радість». Починати краще з того, що пари єднаються на небесах, згадати звитяжність обох родів, добре застосовувати філософсько-етичні аргументи на зразок: подружжя – взаємодопомога і втіха людська, сім’я – початок міста і розсадник держави, продовження у дітях – це безсмертя, а також те, що «зростає, виведена з подвійної крові чеснота і слава» [15, с. 391]. На закінчення описують радість і сподівання родичів та вітчизни молодят на добро, висловлюють найкращі побажання.
Авторами весільних латиномовних величань є знані письменники: українсько-польські гуманісти (Павло Русин із Кросна, Ян Дантишек, Ян Вислицький, Ян Квіткевич), поети «Мазепиного кола» (Пилип Орлик) та Чернігівського культурного осередку, а також спудеї Києво-Могилянської академії та вихованці єзуїтських колегіумів, які звичайно лишалися анонімами, оскільки віншування виголошувалися від імені цілого закладу його благодійникам, патронам, монархам, і вказувати конкретні імена було б порушенням правил етикету.
Вибраний нами твір належить до небагатьох не-анонімних – ім’я автора включене у традиційно розлогу назву видання: Omnia felicissimi futuri connubii Inter excellentem D. Andream Szymonowicz Philosophiae et Medicinae Doctorem Nec non nobilem virginem Annam Anczewska, Nobilis Domini Martini Nicanoris Anczewskі Philosophiae et Medicinae Doctoris S.R.M. Secretarii Cons. Leopol; Lectissimam Filiam, ex utriusque Sponsi Stemmatibus lecta Ipso solemni Nuptiarum die officiose Explicata A Michaele Zlotorowicz, Affine Nobilis Sponsae, Rhetoricae Studioso In Collegio Leopolensi Societatis Iesu, Anno Domini MDСLXX. [1670]. Leopoli Typis Collegii Societatis Iesu. Imprimebat Simon Pratkiewicz[1] [8].
Твір розділений на десять частин: віншування подружжю виголошують рідний Львів (І), герби молодят — батькам нареченої, один одному (ІІ, ІІІ), їхні обручки, (ІV), весільні хороми (VI), поріг (VII), стіл (VIII), бенкетники (IX) і нарешті — доброчесна Львівська громада (Х). Два мініатюрні геральдичні вірші, вміщені на початку видання під зображеннями гербів двох родів, що поєднуються (іл. 1; 2), непронумеровані.
Вірші на герб, характерними рисами яких була емблематичність і лаконічність – один із обов’язкових атрибутів хвалебного твору; образний світ такого вірша організовувався відповідно до структури герба шляхом переосмислення його знаків, автор старанно віднаходив у персонажа втілення рис, увінчаних гербовою символікою. Цікаво, що в геральдичній преамбулі своєї епіталами Михайло Злоторович уділяє два рядки гербу нареченого («Ні, не шукай ти шляхів, щоб віки золоті повернути,//Серп твій потрійний ожини Сатурна ужне» – тут і далі переклад наш – Л. Ш.-С.) і втричі більше – «На герб шляхетної панянки Ганни Анчевської», порівнюючи лева, зображеного на гербі «Анчевія», із римським гусаком, який ніби-то врятував Рим, та констатуючи, що лев – кращий оборонець міських мурів. Насправді це вже другий знак, яким Злоторович натякає на більшу значимість роду Анчевських. Перший – у заголовку епіталами, де вказуються імена не лише молодят, а й батька нареченої, пана Мартина-Никанора Анчевського, доктора філософії та медицини etc etc. Придивившись, можна також зауважити, що друга частина твору називається «Знак від гербів молодят вельмишановним батькам нареченої» (власне, самому лише батьку, «величному, шанованому Консулу в Левовім місті», який і справді незабаром став удівцем), але марно шукати звертання до батьків Андрія Шимоновича, нареченого.
Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова
Молодий спудей вочевидь запобігає перед львівським можновладцем Анчевським. Звісно, приділяти більшу увагу знатнішому роду автора спонукає літературне правило. Проте у назві вірша, написаного A Michaele Zlotorowicz, Affine Nobilis Sponsae – «Михайлом Злоторовичем, свояком сяйливої нареченої», маємо підказку: Михайло доводився племінником або просто біднішим родичем Мартина Анчевського, на підтримку якого він міг сподіватися у здійсненні своїх кар’єрних задумів. Зрештою, дечого йому таки вдалося досягти, але не відомо, чи за сприяння дядька: за Д. Зубрицьким [12, с. 398], 1688 р. він обіймає посаду львівського райці[2], однак пана Мартина-Никанора на той час уже шість років, як не було на світі.
Ще римляни визнавали, що особливо приємно отримати похвалу від того, хто сам гідний похвали. Однак важко сказати, чи стосується цей вислів автора «Усього найкращого»: нечислені згадки про Злоторовича та його рід скупі. Так, від дослідника львівського патриціату В. Лозинського дізнаємося, що Михайло був швагром Домініка Вільчека, секретаря і кореспондента короля Яна ІІІ; пан Вільчек удостоїв Михайла шлюбної орації з нагоди заручин із панною Софією Зивертівною (бл. 1684 р.). Також якийсь лікар Франциск Злоторович був першим чоловіком дружини Бартоломея Зиморовича[3], Розалії – з огляду на невелику поширеність прізвища, можливо, він був родичем Михайла Злоторовича [9, с. 111]. Слід Злоторовичів в історії міста – пунктирний, це прізвище виринає час від часу на сторінках скупих на подробиці юридичних документів: так, наприклад, дізнаємося, що 1740 р. землі, які нині звуться Погулянкою, придбав львівський райця і секретар короля Ян Злоторович, імовірно, нащадок Михайла Злоторовича, автора епіталами подружжю Шимоновичів – формально, а насправді – панегірика львівському можновладцю Мартину Анчевському.
Всі згадування про самого Михайла Злоторовича так чи інак пов’язані з його творінням, яке на разі аналізується. Натрапивши у 2-му томі «Музи роксоланської» на його слід, довелося розчаруватися – В. Шевчук підтверджує поширення у другій половині XVII ст. моди на епіталами та гіменеї словами: «Михайло Злоторович у Львові таки видав у 1670 р. шлюбного панегірика А. Шимоновичу» [13, с. 250], а в іменному покажчику визначає Злоторовича як поета – при тому, що ані Естрайхер, ані Ісаєвич не згадують більше про жодний вірш цього автора. Впору вже Мартина Анчевського вважати за письменника – у бібліографічному довіднику Естрайхера згадується п’ять його творів, до речі, етикетного жанру. Можливо, називаючи юнака поетом, метр української літературної медієвістики має у своєму розпорядженні більше відомостей про його життя і творчість, а, можливо, віддає таким чином належне хисту, з яким написаний єдиний відомий сьогодні вірш Михайла Злоторовича. Якщо абстрагуватися від роздумів про те, чи мав автор віншування меркантильні мотиви, треба визнати, що цей невеликий, як на ті часи, і зграбний вірш сповнений патріотизмом: найперша промова лунає «від молодят – столиці Русі», урочистим акордом лунає їм у фіналі твору відповідь «від зібрання шляхетних громадян руської столиці». Загалом тема рідного міста пронизує всю епіталаму – цілком імовірно, не лише через вимогу правила поетики уславити місцевість, де відбувається знаменна подія.
Михайло Злоторович вправно сполучає похвалу місту із похвалою роду («рід же поділяється на вітчизну, предків, батьків» [14, c. 377]) у спільному зверненні молодят сказано, що полякам нічого боятися, при цьому згадуються головні на той час загрози: «Мавр – винахідник отруєних стріл», хоча, швидше, йдеться про ближчих південних сусідів, тобто про турків, «Також сільських їм заворушень марно боятись», адже відтепер «Лев, трисерпом озброєний, містом керує» – вдала візуалізація поєднання двох родів через поєднання їхніх геральдичних зображень.
Урочистий настрій плавно переходить у веселий, коли на слово здобуваються речі, які оточують молодят. Завдяки розчленуванню тексту на частини Злоторович має змогу передати цей перехід зміною розміреного віршового розміру на «неофіційний» ямб – цей розмір мають частини з п’ятої по шосту включно, таким чином цілком урівноважується серйозний початок, який, проте, також не позбавлений гумористичного забарвлення: «Що, коли житимеш в діжці ти замість дому?//–Байдуже, гроші і блиск мене не спокусять,//Дім мій віднині – там, де трисерп любий буде». Першими серед речей проказують свої вітання неодмінні атрибути шлюбної церемонії, обручки; невеликі за розміром частини, вітання від шлюбних покоїв, весільного порогу, столу, бенкету, дуже нагадують за настроєм свої античні зразки. «Тонкі і приємні дотепи, проказані щиро й незло,» – так, на перший погляд, можна сказати про епіталаму Михайла Злоторовича, словами, взятими з неї самої.
Проте, аналізуючи власноручний переклад десятирічної давності, маємо визнати: перекладати літературні твори, де згадуються реальні особи та події, потрібно після детального вивчення історичних джерел. Відомий вислів: літературний переклад, як жінка, якщо гарний, то невірний, а якщо вірний, то негарний, що особливо влучний стосовно віршів, – не аргумент. Адже задовольнившись тим, що Мартин-Никанор Анчевський – львівський вельможа, а Михайло Злоторович – родич нареченої, захоплена загальним настроєм епіталами, я «примусила» згадувати автора про Ганну частіше, ніж він це робив насправді, та ще й називати Анчевську «сестрою» – саме таким чином «Знак від весільного столу» перетворився на частину, присвячену виключно нареченій. Дослівно частина VІІІ звучить українською так: «О, весіль щасливу//Долю, жартів чимбільше,//Також безліч утіх,//І м’яких дотепів безліч,//Радощі привітні серця// Вимолюють і закликають,//Принади оберігають,//Приємні вишуканості поширюють». Отже, жодного слова про сестру автора. Так само доведеться спростувати дзвінкі рядки про те, що «Іще суддя сердечних справ//Розпорядився строго,//Аби Анчевська зажил //Під ласкою у Бога;//У дім новий ввійшовши, там// Не день, не рік – навіки//Була щасливою вона//З коханим чоловіком». Дослівно цей фрагмент перекладається: «І є випрохано у Судді//Справ усіх найвищого//Із найглибших глибин//Серця, щоб залишалася домівка//Анчевська навіки,//За сприяння Бога, щаслива».
Здійснюючи ці уточнення, ми не маємо на меті применшити братні почуття молодого слухача риторики, але друге виправлення має принципове значення: Анчевська (у шлюбі – Шимоновичева) не входила в новий дім – це зробив Андрій Шимонович, який, vulgo vocatur[4], став приймаком у відомій львівській Чорній кам’яниці, тоді іще, можливо, не такій і чорній. Власне, звати Чорною цю будівлю починають лише у ХІХ столітті – як саме вона набула сучасного забарвлення, однозначної думки немає. Львововознавці розповідають чимало припущень і легенд, пов’язаних із цією кам’яницею: за однією версією, протягом століть свинцеве білило, яке наносилося як ґрунт для багатоколірності, під дією повітря і світла окислювалось, і відтак утворився чорний колір; за іншою, чорний колір вдалося досягти завдяки домішуванню соку зелених горіхів, – такий метод застосовувався тоді у будівництві; за третьою версією, будинок збудували з білого пісковику, який з часом набув чорного кольору.
Ця кам’яниця кілька разів змінювала господаря та своє ім’я. Першим власником тієї будівлі, що стояла на місці теперішньої і згоріла під час пожежі 1527 р., був якийсь Андрій із Києва, тому спершу кам’яниця звалася Київською. Збудований згодом одноповерховий житловий будинок прикрасили фігурою львівського святого Станіслава Костки, покровителя і захисника міста від пожеж, оскільки ця халепа не раз нищила статки міщан, проте іноді вогняну стихію використовували і для захисту, як наприклад, 1648 р., під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького та його союзників. 1588 р. будівництво розпочав митник руських земель, італієць Томазо де Альберті, архітектором був Павло Римлянин або, за іншими свідченнями, Петро Барбона. Однак через рік Альберті помирає, і завершує будівництво кам’яниці представник міського патриціату Ян Лоренцович, чиє ім’я прославилося, зокрема і завдяки витівці, яку утнув 1619 р. «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака»[5]. Він героїчно визволив полоняника бурмистра Бартоломія Уберовича, якого з метою помсти викрав Немирич: «Городъ устроилъ торжественную встречу возвратившимся согражданамъ: магистратъ (...) Лорентовича и его потомковъ освободилъ отъ уплаты всехъ городскихъ повинностей въ теченіи 20 летъ и сверхъ того президентъ города въ публичномъ засЂданіи сказалъ въ честь его хвалебную речь и возложилъ венецъ на его голову; въ память-же этого событія y входа въ ратушу воздвигнута была колонна, на вершине которой красовалось эмблематическое изображеніе Лорентовича, въ виде льва увенчаннаго лавромъ» [5].
Тут наважимося поправити панів Антоновича та Юзефовича (оскільки перший цитує хроніку другого без жодних зауважень, а отже, залишає читачеві можливість і далі шпортатися у хронології): Лев Лоренцовича вирізьблений так само з пісковика скульптором Андрієм Бемером бл. 1591 р. (принаймні, того року автор отримав завдаток за роботу) і встановлений на стовпі при головній брамі ратуші ліворуч від входу. Сам стовп на два роки раніше встановив Станіслав Шольц, багатий купець, який на посаді міського бургомістра здійснив капітальний ремонт ратуші. І лише через три десятки років Лев здобувся на прізвище Лоренцовича, коли міщани постановили на честь згаданого вчинку сміливця оздобити кам’яний щит у лев’ячих лапах лавровим вінком та написом: Martinus Campianus Consul Senatus Populusque Leopoliensis Joanni Julio Lorencowicz ob civem servatum decrevit Anno Domini MDCXVIII[6]. З левом пов’язані львівські легенди, зокрема, ніби-то він пильнував порядок у місті: вдень із високого постаменту, а вночі оббігав всі міські завулки.
Але що б не витворяв лев, а про Яна Лоренцовича відомо, що він надбудовує другий поверх із чотирьох наявних сьогодні у Чорної кам’яниці – родина була заможною і навряд чи змогла усе своє майно (сотні турецьких килимів, подушок, меблі, посуд) помістити на одному поверсі, також він відкриває тут одну з перших у Львові аптек, і кам’яниця отримує назву Лоренцовичівська. 1638 р. онука Лоренцовича, Реґіна бере шлюб із молодим, але беручким доктором філософії та медицини Мартином-Никанором Анчевським, і через деякий час про кам’яницю починають казати «докторівська», хоча, за деякими свідченнями[7], Марин Никанор примножив свій добробут не стільки медичною практикою, скільки корисними знайомствами при дворі. З часом, коли 1645 р. кам’яниця перейшла у його власність, пан Анчевський заходився прикрашати будівлю зовні (зокрема, поставив на фасад скульптуру свого патрона, Святого Мартина, який відрізає мечем полу плаща і віддає її жебракові), і зсередини. При вході до будинку із тих часів збереглася кам’яна лавочка, на якій сидів охоронець. Це він би міг казати, за сценарієм свята, складеним Михайлом Злоторовичем: «Abscede, quis limen//Tangis nefasto pede sacrum//Abscede, quid moraris?–Забирайся, хто поріг//Священний торкнув нечестивою ногою,//Забирайся, чого зволікаєш?»
Також відомо, що Мартин-Никанор Анчевський досить ретельно відремонтував будівлю – чи не до одруження доньки? Адже така подія в родинному житті йому судилася лиш раз – він мав єдину дитину, і влаштував їй бучне весілля 14 березня 1670 р. (дату весілля повідомляє інша епіталама, написана Яном Кастеллі, так само студентом риторики єзуїтського колегіуму: Castelli Ioannes. Applausus quos in... Andream Szymonowicz philosophiae & medicinae doctorem et... Annam Anczewska 14. calendas Mart. festa coniugalia celebrantes effudit. Львів, друкарня колегіуму, 1670 [3] – Оплески, що їх на Андрія Шимоновича, доктора філософії та медицини і Ганну Анчевську, 14 березня, у день святкування весілля пролив Ян Кастеллі).
Ганна отримала великий посаг і просто-таки «була обсипана шлюбними дарунками». Луція Харевічева, яка вважала Чорну кам’яницю перлиною львівського будівництва, про посаг панянки зауважує з дрібкою солі, мовляв, кам’яниця Лоренцовичева була переповнена всіляким можливим добром великопанським, яке дісталася розпещеній одиначці Анчевських.[8] Та, здається, доброзичливців Ганні вистачало ще за життя: подейкували, що вона часто влаштовувала гучні сварки, так що галас було чути надвір і кидалася речами – оскільки порядні львівські пані не мали так поводитися, з’явилися чутки про те, що Шимоновичева слабує на голову. Відомостей про неї не так багато, але вони складаються у напрочуд цільний портрет молодої енергійної особи, яка справді не звикла довго чекати здійснення своїх бажань. На підтвердження – розповідь про Ганнину витівку під час перебування її молодого чоловіка Андрія (він втрапив туди через два роки по весіллю) в турецькому полоні.
Хоча формально Михайло Злоторович згадує свого нового родича з належною шанобливістю, важко позбутися відчуття, що вона адресується не Шимоновичу особисто, а нареченому Анчевської взагалі. На початку епіталами наречений, за правилом, згадується першим і отримує гречний епітет excellens – видатний, удатний; так само першим вихваляється його герб – щоправда, двома рядками, але, як відомо, стислість – не ґандж. Ушанувавши рідне місто, наступним молодята віддають шану батьку міста і водночас батьку нареченої на цьому святі. Як уже зазначалося, про предків Андрія не згадується ані півсловом – це дає підстави вважати його тільки тезкою поета Шимона Шимоновича (1558–1620), або ж Злоторович не забажав згадувати про їхню спорідненість. Утім, немає прямої вказівки на родинні зв’язки між Андрієм та Шимоном і в В. Лозинського. Єдина заувага, яка могла б стосуватися їх обох – це те, що історик заперечує вірменське походження роду Шимоновичів і виводить їх від купців так безапеляційно, що якусь мить ще не встигаєш усвідомити: купці – не національність і навіть не віра[9].
Тим часом в епіталамі герби наречених також обмінюються люб’язностями, і герб нареченої знову виявляється втричі більше велемовним. При цьому він починає вихваляти сам себе: наречена каже, що лев (зображення на гербі Анчевських) збереже її серце і душу: Tu Leo servabis cor animumque meum, ніби не дуже-то й покладаючись на «любий трисерп» Шимоновичів, бо Анчевський лев – Ille mihi murus robur et ille mihi – Він мені мур, і він мені опора; у домі Анчевських нічого боятися: Seruant me arma, Domus quibus Anceviana refulget – Стереже мене зброя, якою дім Анчевський сяє.
Якщо у наступній частині читач очікує прочитати, як вихваляється перед обраницею герб нареченого, він буде розчарований: слово знову перехоплює наречена, яка запевняє, що «Серп Андрія ужне моїх плодів», а далі заспокоює невгомовний родинний символ: «Леве Анчевський, хочеш свідчень міцної любові?//Як запоруку маєш Андріїв трисерп». Однак у наступній частині поет вдається до поширенї алегорії і, наголошуючи однакову якість золотих кілець, потверджує рівність самих молодят: «Небесний суд їм присудив//Буть рівними – достоту,//Як золото і самоцвіт,//Як самоцвіт і злото». Проте, здається, Злоторович не боявся збентежити аудиторію, порушуючи цей присуд. Далі молодят вітають покої, поріг і стіл, пересипаючи побажання античними іменами та назвами: Гіменей, Клеопатра, Геспериди, Фортуна, Сіцілія, Тарент, лари, флейти, кіфари, колісниця, кратер, цекуб. Віддаючи належне літературній моді, Михайло Злоторович наповнює текст свого твору тим, що ми нині називаємо топосами[10]: 1) шляхетний охоронець дбає про захист коштовного і дорогого: «Ревно сади Гесперид стережуться — їм дракон охоронець,//Я ж серце і душу дам тобі, Леве, навік; 2) любов ― п'янкий трунок: «Із пащі убитого левиська Самсоном//Меду набрати з сот можна було чимало,//Лев же Анчевський тобі пропонує любощів трунок»; 3) добрі стосунки міцніші за Гордіїв вузол: «Дві долі Гіменей з’єднав,//Міцніших пут немає –//Гордіїв вузол розітнув//Фрігієць без вагання».
Серед почесних гостей пишного свята орацію виголосив Самійло Кушевич, якого В. Лозинський називає відомим у місті і поза ним ученим, істориком, поетом, однак досить поблажливо характеризує його твір, зазначаючи, що «Jest to zwyczajna, formą i treścią do wszystkich tego rodzaju makaronicznych popisów podobna oracya przygodnia, z której tylko jeden ustęp na próbę przytoczymy» [9, с. 179]. Письменник також далі цитує вступ до епіталами Кушевича, що цілком підтверджує тезу про макаронічність мови, якою вона написана: «Wstępujesz Waszmość Panie Doktorze teraźniejszej nocy (...) kiedy już prawie suadent cadentia sydera somnos, do stanu małżeńskiego, kiedy się zaczyna dominium lunae...» – курсивом виділено латиномовні фрази, далі їхні вкраплення не менш рясні.
Щодо твору Злоторовича, то спудей єзуїтського колегіуму, як на сучасний смак, впорався з мовним питанням більш вправно, ніж його старший колега – основна частина «Усього найкращого» написана класичною латинською мовою, а перші чотири частини продубльовані мовою, рідною автору, переданою за допомогою літер латинської абетки (див. іл. ...) – залишаємо відкритим для славістів питання про те, якою саме: місцевою українською, переповненою полонізмами, чи польською з українізмами (і за якими ознаками це можливо розрізнити). Окрім того, цей текст заримований. З вітання нареченому від герба нареченої:
Cudowna Amazonti iuz mi bron staniala
Ktora Pentesylea wiele dotazala
W woyscze Troianstim zgastas Kamillo z swoiemi
Kunstuntami twawego Marsa Stalowemi.
Mnie mozny ANCZEWSKIEGO LEW z Muru obroni
W niebespiezney doda broni.
Щоправда, ці вірші не є точним перекладом латиномовного варіанту, що не важко помітити вже з добірки власних імен античної міфології: в латинських рядках не згадується ані військо троянців, ані Марс, ані, зрештою геральдичне зображення лева Анчевських:
Non ego Thermodonticam deposco securim
Quam forti gessit Penthesilea manu
Picta pharetratae nec suspicio arma Camillae
Quiis clarum toto nomen in arma tulit.
Seruant me arma, Domus quibus Anceviana refulget
Pro me decertant illa, pauebo nihil[11]. Отже, вкотре в епіталамі Злоторовича наречена каже, що вона убезпечена від будь-яких халеп завдяки захисту рідного дому. Кушевич також не оминає нагоди нагадати нареченому, як йому несказанно пощастило з’єднатися з таким шанованим і славетним родом. Почуваючись справжнім інтелектуалом на цьому зібранні львівських багатіїв, він наповнює вступ до епіталами прозорими натяками і, звертаючись до молодого, не обмежується порівнянням його із соловейком, що пурхав з гілки на гілку, доки не підсів у доброчесне гніздо, а й вдається до цілком оригінальної алегорії, аби прикрасити думку, настільки просту, що закрадається сумнів, чи не був Самійло Кушевич уражений цим шлюбом особисто. Адже годі повірити, що його метою було, як у решти авторів, просто улестити старого Анчевського, коли він називає вельможу, за Трапецієм, тим одним із двох «концентриків»-підіймачів (другий – Ганна Анчевська), якому має бути вдячний зять за своє вивищення[12]. Як справжній поціновувач літератури, Кушевич завершує вступ цитатою із 20-ої селянки Шимона Шимоновича: Nie tu świt, nie tu jeszcze jutrzejsze zaranie (Це не світанок, зарано ще для світанку) – теж доволі двозначною, якщо врахувати контекст «Епіталами для Єлени» [7], із якої взято рядок. Цитування у ті часи не було рідкісним, але і в промовах, і в наукових творах був звичай вказувати ім’я того, кого цитували дослівно. Згаданий рядок Ш. Шимоновича відразу впадає у вічі і, за першим враженням, здався польським прислів’ям – настільки зграбна і відшліфована фраза на тлі решти тексту. Варто було б з’ясувати, чому пан Самійло не називає автора цієї ефектної кінцівки – через певність у тому, що рядок упізнають усі, чи якраз навпаки?
Усі ці віншування, у яких Андрію Шимоновичу трохи не докорялося менш знатним походженням, імовірно, молодий лікар сприймав не надто серйозно – взяти хоч би рядки про Анчевського лева, що захистить і доньку, і громаду: адже львів’яни не могли не пам’ятати, як із наближенням військ Хмельницького і Тугай-Бея у 1648 р. Мартин-Никанор Анчевський покинув місто, ніби-то щоб лікувати недужу пані Краковську. Через це він ледве не втрапив у халепу: міська громада своїм едиктом проголосила ганьбу втікачам (серед них був також Бартоломей Зиморович, який надалі не виявляв подібної легкодухості) і навіть погрожувала конфіскувати їхнє майно. Однак, повернувшись додому 1649 р., завдяки впливовості своїх патронів Анчевський не зазнав жодних санкцій, надавши громаді «absentiae suae satis iustae rationes et excusationes» – листи від канцлера та вилікованої ним пані Краковської [1]. Так само станеться і через два роки після цього бенкету, 1672 р. перед загрозою татарської облоги. Зате кожен королівський візит до руської столиці пан лікар удостоював пишномовної салютації, яку виголошувув у перших рядах тих, хто вітали приїзд монарха.
Відомий дослідник польської старовини, Денис Зубрицький розповідає і таке: 1649 р. Львів отримав лист-запрошення на королівське весілля, яким, фактично місту повідомлялося про необхідність зробити весільний подарунок. З огляду на скрутне матеріальне становище громади після зняття облоги, міська рада виділила на це 100 дукатів. «Але райця Анчевський, щоб здобути прихильність двору, викликався сам відвезти подарунок (...), посланий всупереч волі міщан, на королівське весілля, склав королеві й канцлерові набагато більший подарунок, ніж ухвалило місто, з позичених грошей і наробив багато видатків. А щоб місто не відмовилося від їх повернення, він здобув рескрипт канцлера, що тих міщан, які б вагалися щодо повернення всього, що взяв п. Анчевський, раєцький уряд має судити як упертих і накласти на них штраф» [12, с. 288].
В. Лозинський так характеризує Мартина Анчевського: «jest poniekąd ostatnim odbłyskiem dawnej świetności lwowskiego mieszczaństwa, tak znowu z drugiej strony wyobrazicielem upadku jego męzkich, rycerskich tradycyj» [9, с. 177]. Його рід не був і наполовину такий знатний, як Алембеки, Боїми, Убальдини, Кампіяни, принаймні в детальному описі патриціату і міщанства львівського XVI—XVII ст. про рід Анчевських не йдеться – по смерті Мартина-Никанора це почасти зрозуміло, адже Анчевський не мав сина, який би успадкував його прізвище. Проте дивно, що так само жодним словом не згадується і про його предків. Це наштовхує на думку, що пан лікар або був зайдою, або, швидше, місцевим мешканцем (за прізвищем, не виключено, що русин, хоча тримався польської громади), міщанином, який розбагатів завдяки своєму розуму, діловитості та пристосуванству. Перше не викликає сумніву: здобуття дипломів доктора філософії та медицини було на той час не простою формальністю, вченість пана Мартина-Никанора помітна і з написаних ним салютацій. Його фаховий авторитет не втримався б не лише на тому, що він належав до лікарів, якими Львів славився на всю Польщу («garnęła się do nich najznakomitsza magnacka klientela» [9, с. 33]), заслуги пана Анчевського були винагороджені королем Яном ІІІ, який удостоїв його посади придворного лікаря. Утім, переказували, що основні прибутки Анчевський отримував не завдяки медицині, а завдяки торгівлі. Непрямим доказом цього слугує щоденниковий запис від 1653 р. Яна Буського, тодішнього регента громади – він зазначає, що у подарунок вельможі, «від ласки і приязні якого нам дуже залежить, з решти грошей купили бочку угорського вина за 300 зл. у п. Анчевського й послали у подарунок» [12, с. 296].
На час першої облоги військами Хмельницького Мартин Анчевський був на третьому місці за статками у польській громаді Львова, а якщо ранжувати безвідносно до національності, то на шостому. Такі дані наводить комісія, яка 1656 р. займалася оцінкою майна громадян і залежно від результатів «отаксовання» призначала суму внеску у виплату боргу, що утворився після відкупу міста від облоги. Закрадаються деякі сумніви у правдивості цих даних адже, згідно з ними, найбагатшою людиною міста був вірменин Вартеришович (він мав заплатити 600 тис. зі свого «ruchomego majatku»), за ним – русин Мазаракі (300 тис.), а найзаможніший серед поляків – пан Альтельмаєр (усього 120 тис.). В. Лозинський охоче вірить, що саме так і було: «Najbogatsi tedy mieszczanie znajdowali się według tego wykazu między Ormianami i Rusią», зараховуючи на підставі їхньої належності до східного християнського обряду до русинів грецькі роди магнатів Лангишів, Мезапетів, Алвізіїв [9, с. 123] – чим ще раз підтверджує, що належати до якогось народу в ті часи означало передовсім належати до його віри.
Таким чином, Анчевський, Злоторович, Шимонович, Лоренцович, цілком імовірно, належали до польської громади за конфесійною ознакою. Однак, навіть знаючи про своє руське походження, вважалося за краще про нього не згадувати: руська громада перебувала в упослідженому становищі у місті. Не вдаючися в аналіз цього складного питання, наведемо лише один із фактів утисків, яких зазнавали русини у своєму ж місті – запис про виплату туркам 10 тис. зл. 1649 р., що зберігається в архіві львівської Ставропігії: «Теди бурмистр на тот час будучий пан Марциян Анчевскі так на мілостне і недіскретне на нас брацтво наступіл, зезвавши нас до себе всє до камєніце през слуги своі, і замкновши в ізбє долнои не випустіл, аж на нас вимусіл суму 3000 золотих заразом, що-сьмо з велікім жалем виручивши ся за одін день зложилі і оддалі Татаром» [12, с. 291]. Ця цитата однаковою мірою може як свідчити на користь не-руськості Анчевського, так і підтверджувати слушність зауваження на адресу львівських русинів XVI—XVII ст.: «Zewnętrzne kryteryum ich odrębności stanowi nie tyle język co wyznanie, wewnętrznem jest jakaś głucha, nieprzejednana zawiść socyalna. Ten drugi czynnik może był nawet znacznie silniejszą gwarancyą ostania się Rusi lwowskiej wobec Polaków, niż sama odrębność religijna» [9, с. 225].
Втім повернімося від гіпотез до задокументованих фактів. Всупереч деяким пізнішим дослідникам війни 1648—1654 рр., Ян-Тома Юзефович, цитуючи свідка тих подій Самійла Кушевича, вказує, що 1655 р. Мартин Анчевський не тільки не втік із вдруге обложеного козацькими і московськими військами Львова, а й виконав неабияку роль у переговорах із Богданом Хмельницьким – завдяки своєму красномовству та вмінню домовлятися.[13]
Однак перед третьою облогою Львова, яка видалася міщанам страшнішою за дві попередні (скориставшись незгодами магнатів та короля, Оттоманська Порта збройно домагалася від Польщі зреченя усіх прав на Україну), у місті залишилося тільки два райці, і Мартина Анчевського серед них не було. З огляду на це, командування обороною міста доручили лавникам. Зокрема, резервом на Ринку командував Андрій Шимонович. Турки вимагали за зняття облоги 80 тис. дукатів, зубожіла громада не змогла назбирати і половини цієї суми, тому мусила дати заручників з-поміж своїх знатних громадян, які мали залишатися в полоні до повної сплати. Неоднозначною видається позиція райці Бартоломея Зиморовича, який не лише не розглядав можливості стати заручником – «оскільки було лише двоє райців, а місто без райців залишати не випадало» [12, с. 384], а й виступив проти усунення з посад утікачів та конфіскації їхнього майна, хоча цей справедливий присуд громади підтримав другий райця, який перебував у місті під час облоги, Ян Гонсьоркович. Таке своє рішення Зиморович пояснив тим, що «великій шкоді слід запобігати меншими, а врятування голови – втратою простішого члена» [ibidem].
Першим у переліку «простіших членів» опинився наречений з аналізованої нами епіталами, Андрій Шимонович – вибір припав на нього як на представника колегії лавників, крім того, громада зобов’язувалася утримувати сім’ї заручників до їхнього повернення, а зять небідного утіклого райці Анчевського мав усі шанси бути викупленим раніше за інших. Важко повірити, але вже через місяць після зняття облоги втікачі-високопосадовці добилися королівського підпису на лист, яким вони визнавалися безневинними, а опір міста – непотрібним і недоречним, хоча 1671 р. король закликав Львів до мужньої оборони [12, с. 386].
Кожен, хто хоч трохи цікавився історією уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст., мав би ознайомитися з «Паралельним світом» Н. Яковенко, де авторка, аналізуючи два ментальні стереотипи української шляхти, опозицію «чоловік добрий» і «чоловік злий», щодо першого констатує: під цей стандарт потрапляв кожен шляхтич, чия репутація не була заплямована вчинком, який суперечив би нормі рицарської «честі» [18, с. 106—147]. Основні ж імперативи кодексу честі – відвага, вірність, достойні методи боротьби з противником; вади – боягузтво, зрада, віроломство. Представникам нижчих станів не обов’язково було чинити згідно з ним, аби зберігати свій соціальний статус і звичне коло соціальнох комунікацій, «тимчасом шляхтича порушення усталених стандартів поведінки могло виштовхнути поза межі стану, й така загроза примушувала суворо їх дотримуватися» [ibidem]. При цьому дослідниця не раз застерігає: реконтструюючи світоглядну систему тогочасної людини, вона не виходить за межі першої половини XVII ст., оскільки вважає Хмельниччину тією часовою межею, подолавши яку, світ уявлень, заснований на архаїчному сприйнятті «доброго/злого», впав у руїнах, залишивши по собі хіба що ностальгійні спогади.
Приміряючи це до знайомих нам Анчевського та Шимоновича, я не перестаю дивуватися: чому перший утік з обложеного Львова ще на початку тієї нищівної для старосвітських уявлень війни, а другий і через чверть століття пішов у заручники заради рідного міста? Чи не стало засилля таких анчевських з їхнім «життєлюбством» на керівних посадах в Речі Посполитій тією дірою, крізь яку «висипався Хміль з міха», а разом – і хоробрість польських вояків під Пилявцями та ін.? Залишимо це питання на розсуд істориків.
Тим часом турки доправили заручників до Кам’янця, про їхню подальшу долю в літописі Львівського кармелітського монастиря сказано: «усіх їх віддали туркам як запоруку, обіцяючи заплатити відкуп, 80 тис. талерів, щоб звільнити горомадян своїх, які аж до року 1676 були полонені, деякі з них померли, перш ніж були викуплені, а деякі повернулися тільки 1679 р.». Цікавою є повідомлена Л. Харевічевою подробиця історії про заручників, що стосується оспіваного Злоторовичем подружжя: за переказами, у турецькому полоні Андрієві Шимоновичу було не просто тоскно, – на додачу він іще й захворів. Довідавшись про сумний стан, у якому перебував її чоловік, Ганна вирішила навідати його. Це коштувало чималих зусиль, зрештою добиратися до Кам’янця їй довелося перевдягнувшись у купця, але вони таки побачилися. [4, с. 127].
Екстравагантна витівка пані докторової як ніщо інше примушує повірити у те, що ці люди побралися через кохання, а не з розрахунку. І хоча в епіталамі Михайло Злоторович практично ніде не пише про почуття Андрія та Ганни, натомість героями свята постають не двоє, а троє людей: молодята та батько нареченої, тепер можна не сумніватися, що це було справді так. І лишається тільки здивуватися і порадіти, що їхній третій, тобто старий пан Анчевський не заперечував проти цього шлюбу – напевне, любов до своєї доньки-одиначки таки переважила жадобу багатства. Не дарма Злоторович вкладає в уста нареченої слова: «Я зовсім не хапаюся за меч Пельського юнака,//Яким тугі мотузки, за пророцтвом, у Гордії розітнув,//Щасливіший знак мені надасть вістря Анчевія://Стягне, а не розітне, вузол дружби». Утім, за свідченнями тих джерел, які згадують Мартина-Никанора Анчевського, він схожий не скільки на користолюбця, скільки на того, хто понад усе прагнув жити – аж наскільки, що, наприклад, не соромився покинути перед облогою ввірене йому місто, попри те, що там залишалася його родина; був улюбленцем знатних польських дам; пишно оздобив успадковану через перший шлюб Лоренцовичівську кам’яницю зовні і всередині тощо. Зрештою, кожен рано чи пізно отримує своє: хтось те, що прагнув, хтось те, що боявся, хтось те, на що і не сподівався. Одруживши доньку, цей життєлюб незабаром овдовів і за три роки до смерті сам взяв шлюб удруге з королівською фрейліною Маріанною Таузен, з якою завбачливо підписав шлюбний контакт, а у своєму заповіті заборонив їй знову брати шлюб без згоди на те вибраних за свідків підписання документу: біскупа краківського, воєводи руського та ін., бо «ostatnią wolą i prośbą moją, aby małżonce mojej krzywdy czynić nie dopuszczali» [2, с. 571—586.], а головне – проголосив спадкоємицею. Якщо вірити переказам, які наводить на сторінках своєї історії Львова Луція Харевічева, дуже скоро молода дружина переселила недужого Анчевського до кімнатки, де тримала своїх численних канарок, сама ж мешкала у пишних покоях, оббитих дорогим сукном, беручи на прожиття гроші зі скринь пригорщами, і не дуже-то зважала на свого немічного чоловіка.
Що до звеличуваної у вірші пари, то Андрій Шимонович повернувся з турецького полону живим, перебував там не більше двох років, бо, як пише Д. Зубрицький, коли 1674 р. «звільнилося одне місце райці, на нього одноголосно обрали за патріотичну посвяту доктора філософії й медицини Андрія Шимоновича, який перебував у турецькій неволі» [12, с. 390]. Про Ганну далі нам також не відомо нічого. Імовірно, більш прискіпливі пошуки дали б позитивний результат. Але ми, принаймні поки що, задовольнилися знайденими відомостями, які дають цілком чітке уявлення про те, як складався життєвий шлях і якими були характери звеличуваних у вірші осіб у реальності.
Справді, порівняння поетичних образів із тим, що збереглося про цих людей у прозі, викликає іронічну посмішку. Якщо не мати у своєму розпорядженні нічого більше, окрім тексту епіталами Михайла Злоторовича, Мартин-Никанор Анчевський постане перед читачем звитяжцем, який понад усе вболіває про безпеку і добробут Львова, а отже, сприяє міці усієї держави, дбає про благополуччя своєї дочки та зятя, усіляко опікає їх; Ганна Анчевська виглядає юною покірливою особою, із уст якої, коли їй надається слово, лунають нескінченні похвали своєму Анчевському сонцю, Анчевському леву, що і захистить, і надасть притулок, бо ж шляхетність – здавна основна прикмета цього роду. Час від часу літературна тінь Ганни киває у бік свого нареченого, нахвалюючи його батьку і називаючи здебільшого, за основним зображенням на гербі, потрійним серпом. Андрій Шимонович жодного разу не здобувається на пряму мову, промовляє в один голос зі своєю дружиною в частинах «Знак від молодят місту», «Знак від гербів молодят вельмишановним батькам нареченої», і навіть у частині, де до нареченої звертається герб нареченого, про Шимоновича йдеться в третій особі «Леве Анчевський, хочеш свідчень міцної любові?//Як запоруку маєш Андріїв трисерп»; завдяки цьому він справляє враження невиразної особистості, млявого пристосуванця до обставин, який вдалим одруженням позбувається цілої низки власних проблем, передусім недостатньої знатності і заможності.
Однак це порівняння не повинно зупинити пошуки історичної правди на сторінках етикетного жанру. По-перше, твори, написані на замовлення (особисте чи соціальне) завжди тенденційні, а їхні автори упереджені за визначенням. Для того, щоб оцінити міру достовірності інформації у творах, присвячених реальним історичним особам, потрібно порівнювати в межах одного жанру (панегірик і панегірик, щоденник і щоденник тощо). А тим, хто прагне здійснювати компаративні студії різножанрових творів, рекомендую порівняти образ Богдана Хмельницького в анонімному латиномовному епіцедії [17, с. 301] та в хроніці Я.-Т. Юзефовича [6], одного з найбільш об’єктивних історіографів того часу, на думку П. Борека [11, с. 409]. Величання на зразок «Усе найкраще у майбутнього шлюбу» придатні для цікавих і глибоких досліджень, але дивно було б дошукуватися у них голої правди про зображуваних. Майстерно виплетені словеса привертають увагу до особи, кличуть дізнатися про її діяння з інших джерел, а далі – що, чому і як перебільшено, приховано чи підправлено автором.
Читайте також: Усе найкраще у майбутнього шлюбу...
Саме так, із першого прочитання, епіталама М. Злоторовича зачепила бажання дослідити вірш глибше, дізнатися більше про тих, кому він призначався, зрештою, здійснити художній переклад (який, до слова, потребує нової редакції). Чому саме цей вірш продовжує приваблювати навіть після того, як ми дізналися, наскільки неточно він відображає реальність? Можливо, тому, що художній твір не зобов’язаний бути джерелом історичних відомостей. Це історик, за словами Н. Яковенко, є невільником джерела. А перед нами – таки твір елітарного мистецтва, написаний талановитою рукою латиномовного автора XVII ст. Знайомтеся, насолоджуйтеся – це ще одна сторінка української літератури.
Примітки
[1] Усе найкраще у майбутнього шлюбу між удатним доктором філософії та медицини Андрієм Шимоновичем, а також знатною панянкою Ганною Анчевською, прекрасною донькою пана доктора філософії та медицини Мартина Никанора Анчевського, найяснішої корорлівської милості секретаря і райці львівського, з гербів обох наречених вибране і саме того урочистого дня весілля люб¢язно проголошене Михайлом Злоторовичем, свояком сяйливої нареченої, студентом риторики із Львівського колегіуму Товариства Ісуса 1670 р. Друкарня Львівського колегіуму Товариства Ісуса. Друкував Симон Праткевич (лат.). – оригінальний текст і переклад можна прочитати на сайті medievist.org.ua
[2] Райці – члени ради магістрату, що відали цивільним судом, поліцією, наглядали за торгівлею тощо, обиралися із представників заможної верхівки міського населення, насправді у багатьох містах їх призначав війт.
[3] Бартоломей Зиморович (1597-1677) – історик, поет, бургомістр Львова 1648-1649 рр.
[4] Просто кажучи (лат.)
[5] Детальніше про «інцидент із пляцками» див. у Ю. Андруховича [10, с. 89].
[6] Мартин Кампіан, бурмістр, сенат і народ львівський Янові Юліанові Лоренцовичу за рятунок громадянина, ухвалив року господнього 1618.
[7] 1935 р. польською мовою вийшла книга львів’янки Луції Харевічевої «.», що описує, як будувався будинок, хто у ньому мешкав і як склалися долі цих городян [4].
[8] Panna Anna Anczewską musiała otrzymać posag i wyprawę bardzo bogatą, skoro majątek jej osobisty znajdujemy otaxowany później na 250. 000 zł. (1). А В.Лозинський додає: Jako pannę młodą obsypano ją podarunkami ślubnemi, a były to przeważnie klejnoty i srebra. Jako "podarunek poniedziałkowy" otrzymała od rodziców kanak dyamentowy wartości 6000 zł. i łańcuch w cegiełki, który ważył 100 czerwonych złotych; z innych upominków wymieniamy: manelki, łańcuszek "drobniusieńki". pierścionek dyamentowy i obrazek złoty od p. Wodzickiego, łańcuszek złoty od p. Widra, łańcuszek śklniący i zegarek srebrny od p. Baiera, pierścionek rubinowy od p. Wiszowatego, manelkę z kłódką od p. Cellarego, obrączkę złotą i pierścionek dyamentowy od p. Boisa, sztuczkę rubinową od p. Haydera, łańcuszek ze szmelcem od p. Winklera. obrazek srebrny od p. Mucharskiego, pierścionek dyamentowy od p. Czamera [9, с. 180].
[9] *(...) ks. Sadoka Barącza, który z źródeł archiwalnych zebrał liczne wiadomości o Ormianach lwowskich, a jakkolwiek na rzecz "nacyi" tej annektował także Szymonowiczów i Zimorowiczów, którzy nie mieli w sobie ani kropli krwi ormiańskiej, a z wielu poczciwych kupców, którzy po za swoim handlem niczem się w całem swojem życiu nie odznaczyli, porobił znakomite postaci, przecież dzieło jego, zawierające dużo szczegółów materyalnych [9, с. 194].
[10] Топос – це готовий зразок вислову, основні риси якого повторюваність і традиційність. Топоси поділяються на два види: фразеологічні звороти однакової форми і значення та синонімічні звороти неідентичної форми.
[11] Сокиру собі термодонтську просити не буду, // яку Пентеселея носить дужою рукою, // на розмальовану зброю в сагайдаку Каміли не заздрю – // імена ці прославлені у світі завдяки зброї. // Мене збереже зброя, дім Анчевський, що нею виблискує, // за мене заступиться, тут я спокійна.
[12] ...między inszemi obrotami dwóch ma concentricos, który Trapezuntius devehentem et attolentem nazywa. Ma i ten księżyc Waszmość Pana duos concentricos, jeden devehentem, Jmć Panią doktorową Anczewską. która Waszmości ukochaną córkę swoją, krew i duszę swoją oddaje. Masz drugiego concentricum attolentem Jmć dra Anczewskiego, który jak począł Wmć Pana attolere, tak i dalej nietylko w tem mieście, in hac lunae circumferentia ale też wyżej in ipso solis apogeo, u Majestatu Pańskiego, będzie chciał promovere. » [9, с. 180].
[13] (...) для останньої розмови пішли до Хмельницького Мартин Анчевський та Кушевич. Зрушилося щось істотно лише у лігві Хмельницького: із глибокої задуми його Анчевський обережно вивів і солодко пом’якшив, роздобрив промовою, натхненною через лиха, яких натерпівся і досі терпить Львів, (...). Допоміг промовцю Анчевському інший товариш з устами красномовними, Кушевич, викликавши у пам’яті Хмельницького його ж поблажливість і прихильність до громади, за яку просив [Кушевич] сім років до того. Тривалий час вони обидва ту тему обговорювали на самоті з Хмельницьким, і, переможений справедливими доказами, він, нарешті, погодився звільнити місто саме за такий викуп, який у своїх доданих пропозиціях назвав. [6, с. 186] (переклад наш – Л. Ш.-С.)
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Acta Consul z r. 1650 pag. 708. 718, 724, 746. 760. 1025. Cf. Acta Consul z r. 1656 pag. 73. 78, 89. 93, 147.
2. Acta Consul. z r. 1682 pag. 571—586.
3. Castelli Ioannes. Applausus quos in... Andream Szymonowicz philosophiae & medicinae doctorem et... Annam Anczewska 14. calendas Mart. festa coniugalia celebrantes effudit. Львів, друкарня колегіуму, 1670. 4°. [4] арк.
4. Charewiczowa Łucja. Czarna Kamienica i jej mieszkańcy. Lwów 1935.
5. http: // izbornyk.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5
6. http: // izbornyk.org.ua/sborlet/sborlet06.htm
7. http: // www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=20922
8. Omnia felicissimi futuri connubii inter excellentem D. Andream Szymonowicz Philosophiae et Medicinae Doctorem nec non nobilem virginem Annam Anczewska, Nobilis Domini Martini Nicanoris S.R.M. Secretarii Conj. Leopol; Lectissimam Filiam, ex utriusque Sponsi Stemmatibus lecta Ipso solemni Nuptiarum die officiose Explicata a Michaele Zlotorowicz, Affine Nobilis Sponsae, Rhetoricae Studioso In Collegio Leopolensi Societatis Iesu, Anno Domini M.DС.LXX. [1670]. Leopoli Typis Collegii Societatis Iesu. Imprimebat Simon Patkiewicz. – Рукопис зберігається в НБУ ім. В.І. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (44). – 4 арк.
9. Władysław Łoziński Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. 1890. 306 с.
10. Андрухович Ю. Моя остання територія. Вибрані твори. ЛА «Піраміда». Львів. 2009. 308 с.
11. Борек П. Місце історії в творчості Яна Томаша Юзефовича. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. – 2003. – Вип. 38. – С. 409–426.
12. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. МГКО «Документальна скарбниця»; ЛНУ ім. Івана Франка; Львівське відділення ІУАД ім. М.С. Грушевського; ЦДІА України, м. Львів; Громадська організація «Інститут Львова». – Львів: Центр Європи, 2002. – 602 с.
13. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ-ХVІІІ століть: У 2 кн. К. 2: Розвинене бароко. Пізнє бароко. К. Либідь. 2005. – 728 с.
14. Прокопович Ф. Сочинения / Под ред. И.П. Еремина. – М.–Л.: Изд-во АН СРСР. – 1961.– 512 с.
15. Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 3. – К.: Наук. думка, 1981. – 523 с.
16. Сагач Г.М. Золотослів. – К.: Райдуга, 1998. – 366 с.
17. Сковорода Г. Повне зібрання творів. – У 2-х тт. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – 574 с.
18. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. – Т. 2. – Кн. 1. – 560 с. – Кн. 2. – 536 с. – Т. 3. – Кн. 1. – 504 с. – Кн. 2. – 576 с. – Т. 4. – Кн. 1. – 520. – Кн. 2. – 360 с.
19. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. – К.: Критика. – 2002. – 416 с.
1. Acta Consul z r. 1650 pag. 708. 718, 724, 746. 760. 1025. Cf. Acta Consul z r. 1656 pag. 73. 78, 89. 93, 147.
2. Acta Consul. z r. 1682 pag. 571—586.
3. Castelli Ioannes. Applausus quos in... Andream Szymonowicz philosophiae & medicinae doctorem et... Annam Anczewska 14. calendas Mart. festa coniugalia celebrantes effudit. Львів, друкарня колегіуму, 1670. 4°. [4] арк.
4. Charewiczowa Łucja. Czarna Kamienica i jej mieszkańcy. Lwów 1935.
5. http: // izbornyk.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5
6. http: // izbornyk.org.ua/sborlet/sborlet06.htm
7. http: // www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=20922
8. Omnia felicissimi futuri connubii inter excellentem D. Andream Szymonowicz Philosophiae et Medicinae Doctorem nec non nobilem virginem Annam Anczewska, Nobilis Domini Martini Nicanoris S.R.M. Secretarii Conj. Leopol; Lectissimam Filiam, ex utriusque Sponsi Stemmatibus lecta Ipso solemni Nuptiarum die officiose Explicata a Michaele Zlotorowicz, Affine Nobilis Sponsae, Rhetoricae Studioso In Collegio Leopolensi Societatis Iesu, Anno Domini M.DС.LXX. [1670]. Leopoli Typis Collegii Societatis Iesu. Imprimebat Simon Patkiewicz. – Рукопис зберігається в НБУ ім. В.І. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (44). – 4 арк.
9. Władysław Łoziński Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. 1890. 306 с.
10. Андрухович Ю. Моя остання територія. Вибрані твори. ЛА «Піраміда». Львів. 2009. 308 с.
11. Борек П. Місце історії в творчості Яна Томаша Юзефовича. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. – 2003. – Вип. 38. – С. 409–426.
12. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. МГКО «Документальна скарбниця»; ЛНУ ім. Івана Франка; Львівське відділення ІУАД ім. М.С. Грушевського; ЦДІА України, м. Львів; Громадська організація «Інститут Львова». – Львів: Центр Європи, 2002. – 602 с.
13. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ-ХVІІІ століть: У 2 кн. К. 2: Розвинене бароко. Пізнє бароко. К. Либідь. 2005. – 728 с.
14. Прокопович Ф. Сочинения / Под ред. И.П. Еремина. – М.–Л.: Изд-во АН СРСР. – 1961.– 512 с.
15. Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 3. – К.: Наук. думка, 1981. – 523 с.
16. Сагач Г.М. Золотослів. – К.: Райдуга, 1998. – 366 с.
17. Сковорода Г. Повне зібрання творів. – У 2-х тт. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – 574 с.
18. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. – Т. 2. – Кн. 1. – 560 с. – Кн. 2. – 536 с. – Т. 3. – Кн. 1. – 504 с. – Кн. 2. – 576 с. – Т. 4. – Кн. 1. – 520. – Кн. 2. – 360 с.
19. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. – К.: Критика. – 2002. – 416 с.