Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...

«Domus virtutis et honoris» (повна назва твору в перекладі українською: «Дім шляхетності і честі, зусиллями батьків братства ордену шанувальників св. Франциска у Львові споруджений, Бартоломеєм Зиморовичем, львівським райцею, описаний») є другим твором збірки «Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla», упорядкованої Кипріяном Дамирським і присвяченої патронові Львова Івану з Дуклі (1414–1484 рр.). Дуклянин був не лише опікуном Львова, а також, за призначенням Папи Климента ХІІ, з 1739 р. покровителем Польщі, Русі та Литви; канонізований 1995 р. Більшість свого життя мешкав у Львові, проповідуючи, сповідаючи, зцілюючи.

Медієвіст

Назва латиною: Domus virtutis et honoris per Patres Fratres Ordinis Minorum S. Francisci
Obseruantium. Leopoli constructa. Et per Bartholomaeum Zimorowicz Consulem Leopoliensem descripta.
Обсяг: 24 с. Видавець: Leopoli In Typographia Regia M. Jacobi Moscicki Phil. Doctoris
Рік видання: 1673
Оригінал зберігається: НБУВ ім. В. Вернадського
Мова: латинська

Переклад Людмили Шевченко.
  

Читайте також: Zimorowicz Bartholomaeus. Domus virtutis et honoris...

«Domus virtutis et honoris» (повна назва твору в перекладі українською: «Дім шляхетності і честі, зусиллями батьків братства ордену шанувальників св. Франциска у Львові споруджений, Бартоломеєм Зиморовичем, львівським райцею, описаний») є другим твором збірки «Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla», упорядкованої Кипріяном Дамирським і присвяченої патронові Львова Івану з Дуклі (1414–1484 рр.). Дуклянин був не лише опікуном Львова, а також, за призначенням Папи Климента ХІІ, з 1739 р. покровителем Польщі, Русі та Литви; канонізований 1995 р. Більшість свого життя мешкав у Львові, проповідуючи, сповідаючи, зцілюючи.

Читайте також: Україна, Словаччина, Польща – під покровом Івана Дуклянина (проблеми пошуку і перекладу українською латиномовних джерел життєпису святого)

Передмова розпочинається з віршів; перший, на с. 82 обрамлено словами: «Ви, Святі уславленого Бога, // серцем просвітлені, Франциска сподвижники, // моліть, щоб несхитні ми тут були, // назавжди віддані і надалі благі». У цьому вірші Зиморович віднаходить і вказує читачеві на характерну рису, що властива руському святому із Дуклі:

Ті стигми, які залишив Христос собі, воскресши,
Такі, Франциску, тобі любов велика пропалила.
Христос вчить, що ти зміцнив у грудях народжених
Палаючі пломені вогню, щоб лад існував.
Є вогонь Бонавентури, жар Антонія,
Бернардинська любов. А що ж Дуклянське?
– Променистість.

Підносячи результат своєї праці у дар святому, автор традиційно підкреслює власну незначущість: «І не прагну, щоб серед звитяжних дарів пишався простацький дарунок, а справді, щоб найвищими указами мого життя прекрасний період він визначив» [с. 84] та виявляє належну в цьому випадкові скромність, промовляючи не від першої особи, а від третьої, приписуючи власні почуття письменницькому перу, яке «не може заперечити, що саме не здійснить королівського вчинку, перо негідне, наважившись влетіти до храму, твоєю волею та іменем впорядкованого, сподівалося, що ніде вже безпечнішого прихистку, опріч цього храму, не знайде собі, – його посвячені твої товариші на загальний притулок усім знедоленим перетворили» [с. 83].

1677 р. на знак вдячності святому за добродійства, які він здійснив у Львові під час різних нападів та облог, міські радники замовили як подарунок від міста образ «Апофеоз Івана з Дуклі». У нинішньому храмі св. Апостола Андрія, посередині пресвітерію здавна містився головний вівтар св. Івана Дуклянина: скульптурну композицію слави святого в небі підтримують потужні колони, – вочевидь, саме про них пише Зиморович: «Ніколи я своє письменницьке перо не наважився б наблизити до колон твого мавзолею», «встановили для храму і монастиря тут, з боків, майстерно витесані з каменю подвійні колони», принагідно перетворюючи цілком реальні колони на метафоричні опори, стовпи тощо.

У передмові наголошується виняткова роль Дуклянина в історії Львова, адже скільки б разів «кара турецька, смерч скіфський, буря московська, хмара молдавська, натиск роксоланський на Львів тиснули (...) Завжди під щитом твоїм [Львів] неушкоджений залишався, недоторканним ставав» [с. 84]. Зиморович знаходить самобутній спосіб показати власну обізнаність з античною міфологією, не ризикуючи при цьому викликати у читачів, менш знайомих із літературною модою, невдоволення через вживання поганських імен: «І не Геракла – очільники, Марса – воїни, Конса – магістрат, Гіменея – подружжя, недужі – Асклепія, громадяни – Созіполіда, а перш за все тебе вони згадують. Їм усім ти, один-єдиний оборонець і рятівник, Аверунка милого собою являєш. Навіть перо моє (...) по виправдання за примітивність невігластва свого до тебе поспішає, не кого іншого, не Манудуктора чи Діецетена, а передусім тебе згадує» [ibid.].

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений

Письменник розпочинає розповідь від появи у Львові духовних братів Дуклянина, при цьому він досить точний у викладі історичних фактів – історик-аматор і водночас львівський бургомістр, Бартоломей Зиморович мав можливість і бажання користуватися для написання своїх праць міськими архівами. Зворушливо описується те, як перші отці-бернардини, що «голод постами втамовували, сон – неспанням задовольняли, багатства з бідності накопичували і, в плоті без плоті живучи, тілом – у землю, душею – в небеса переходили», загинули від пошесті у Львові 1464 р. – тут він знову збивається на вірш: «Поки // Ніби в осінньому лісі першим морозом // Ударене листя, упали, // уражені смертельно, загинули, до християнських благ, ними ж принесених, перші з усіх батьки наблизилися1» [c. 87]. Вишукані рядки, вплетені у канву прозового тексту, є парафразом 305 і 310 рядків із книги VI Вергілієвої «Енеїди», в яких мовиться про незліченний натовп на берегах Стиксу: «Huc omnis turba ad ripas effusa ruebat, (…) quam multa in silvis autumni frigore primolapsa cadunt folia», що у перекладі Миколи Зерова звучить: «По берегах порозкидані товпи сюди натискають, // (…) // Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє, // Листя пожовкле летить» [ (133), с. 437-458.]. Уцілів лише один чернець, а перший дерев’яний храм францисканців спалили православні міщани, незадоволені місіонерською діяльністю католицького ордену на своїй землі, про що осудливо пише Зиморович: «Тим сміливіше повсюди мешканці Русі, щоб позбавити схизму свою налякану сусідства з ними [бернардинами – Л. Ш.-С.] від нав’язливого страху, вогонь під дерев’яний храм і притулок підклали, – так через підступність їм судилося зникнути» [с. 87].

Не викликає сумніву щирість почуттів автора у рядках: «Його [костелу – Л. Ш.-С.] улаштування рідне мені, (...) оскільки перед очима моїми однаково зі мною протягом цих багатьох років він збільшувався і зростав» [с. 85]. Враховуючи роки життя Б. Зиморовича (1597–1677 рр.), облаштування костелу справді відбувалося у нього на очах: 1600 р., за ухвалою спеціальної комісії та декретом короля Сигизмунда ІІІ розпочалося будівництво теперішньої кам’яної споруди, до 1613 (Зиморовичеві виповнилося 16 р.) закінчено будівельні роботи, а до 1630 р. (Зиморовичеві – 33 р.) – усі оздоблювальні. Отож, письменник насправді був свідком того, як «із малих початків у прекрасну і коштовну велич для окраси світу і захисту міста» [с. 85] виросли костел та монастир бернардинців. Слова про захист міста – не метафора: для зведення монастиря львівський магістрат призначив чотирьох військових геометрів, щоб споруда могла бути не тільки помешканням ченців, а й місцем розташування військової залоги – саме тому монастир не менше, ніж на чернечу обитель, скидався на фортецю.

У своїй оповіді письменник виявляє не тільки добру обізнаність з історією, а й з літературою, орієнтуючись на так само ерудованого читача, про це промовисто свідчить посилання на латиномовну поему «Роксоланія» Себастіяна Кленовича, оприлюднену 1584 р. («...про що і сарматський поет у «Роксоланії» своїй не змовчав» [с. 88]). Зробивши позначку на полі: «Acernus – Кленович», Зиморович дослівно цитує частину VI поеми, у якій його колега не лише на літературному, а й на громадському поприщі (з 1594 р. Кленович був бургомістром м. Люблина), описує милий йому Львів і згадує про бернардинів так:

Є ще у місті святиня «Синаксис»: цю назву достойну
Тіло Христове святе їй, тій святині, дало.
Дуже суворий статут бернардинів від них вимагає
Скромності й міри в усім їхнім чернечім житті.
Зовсім вони не вибагливі, завжди відтяті від світу,
Носять рудаві плащі, як вимагає статут,
Ходять по жебрах, і сором – це плата за їжу жебрацьку,
Благоговійно ченці всі споживають її.
Моляться Богу удень та вночі, славословлять в молитвах,
Звикли проводить без сну навіть і ночі свої.
Часто бичують кнутами до крові своє грішне тіло,
Муки й наругу страшну терплять та всяку нужду.

Далі письменник розповідає про заснування жіночого монастиря бернардинок (кларисок), пов’язуючи його заснування у Львові з діяльністю Івана Дуклянина, чия «доброчесності слава далеко і широко розповсюдилася». Ці відомості дуже цікаві, зважаючи на брак інформації щодо появи чернечого ордену кларисок в Україні. Однак сприйняття цього фрагменту ускладнюється великою концентрацією термінів і понять із релігійної сфери. За версією Зиморовича, за два роки до смерті Дуклянин «двох дів укритих2, що представляли третє правило Св. Франциска3, пахощами своїми із Кракова у Львів привабив, щоб дива, здаля почуті, особисто вони побачили» [c. 88]. Клариски (жіноче згромадження бернардинів) – перші католицькі черниці в Україні, які потрапили сюди, якщо вірити Зиморовичеві, 1482 р. Попри суворий статут, черниці вільно виходили у місто, спілкувалися зі своїми рідними та міщанами, які виховували доньок. Можливо, це було пов’язано з тим, що францисканці віддавна, переважно, не жили в монастирях, а вели мандрівне життя.

Після цього розлогого засновку письменник зазначає: «Насправді я не досить часто канву життя звитяжця, за все гідного похвали, вважав за потрібне пересновувати, бо так чи інак її в анналах моїх (я не збрешу невдячно про померлих), молодим каламарем виткав і перед очі читачів підкладаю» [с. 89]. Таким чином, Зиморович, сам уже на схилі літ, посилається на свої попередні праці, де він не раз згадував про Івана з Дуклі – передусім це «Leopolis Triplex». Можливо, щоб не повторюватися, але швидше тому, що земне життя святого, а тим паче його світський початок, традиційно не займали багато місця у життєписі, Бартоломей Зиморович дуже коротко окреслює основні деталі біографії Дуклянина: «Він скромного походження, видатної доброчесності, від благодаті матері, до благодаті Великої Матері, Богорівної Діви притулився», «потім був закликаний застереженнями та прикладами, настільки значними, як здобутки Мільтіада, о. Яна Капістрана», «клятого ворога, розкіш, завзяттям, постом, самозреченням і зневагою до себе самого переміг» та «Успіння його» [ (131); с. 90].

Також автор оповідає про власне зцілення, що трапилося 1660 р., коли йому в горлі застрягла риб’яча кістка, і наводить рядки, якими він щоразу вшановує свого рятівника: «Ця пісня тобі, Дуклянине, перед пароською колоною // Вшановую захист любий і окрасу мою. // Ламка трава стає міцна, кол`осом підперта, // Так і я живу, божественний, твоєю любов’ю здійнятий» [с. 91]. Цими рядками Бартоломей Зиморович знову виказує свою обізнаність зі спадщиною античних поетів, бо навряд чи випадково другий рядок його віршованої хвали Дуклянину звучить майже так само, як другий рядок оди Меценату із першої поетичної книги Горація. Порівняймо в оригіналі: «Dedico praesidium dulсe decusque meum Зиморовича та О et praesidium et dulce decus meum – О, ти і захист, і люба окраса моя» Горація.

Досить детально як на твір, що за задумом не належить до історіографічних (черговий вияв синкретичності видів прози у давній літературі), Зиморович описує будівництво бернардинських храму та монастиря. Динаміку розповіді дають змогу простежити виноски на берегах тексту: «1600. Натхнення для спорудження великої базиліки», «Визначається майстер справи», «Найперший із будівничих», «Матеріал готується», «Стародавня частина храму оббудовується», «Військові упорядковують», «Хто допоміг будівництву?», «Другий будівничий», «1613. Зведення арки», «1614. Живописом оздоблюється», «Старовинну молільню розбирають», «Крипти закінчені 1619», «1630. Освячення».

Читайте також: Книгозбірня монастиря Ордену босих кармелітів у Вишневці: історія та книгознавча характеристика фонду

Облога Львова військами Богдана Хмельницького згадується коротко, і то тільки перша, 1648 р., коли, за легендою, Іван Дуклянин відвернув смертельну загрозу від міста своєю лише появою. На згадку про диво міщани встановили пам’ятний знак, а незабаром у цій місцевості почали ховати вельмож там, «де старанний Сторож охороняє кістки їхні» [c. 103]. Зиморович називає цей цвинтар місцем, вибраним вельможними львів’янами для того, щоб розташовувати там свої «Ceramica monumenta – Глиняні пам’ятники». Однак означення Ceramica (керамічні, глиняні, гончарські) написане з великої літери недарма – письменник має на увазі не матеріал, з яких виготовлені надгробки, – йдеться про Ceramicus, Керамік, «квартал гончарів» в Афінах, на околиці якого здавна ховали знатних афінян. Майже зловтішно автор змальовує картину, як невблаганна Парка вражає цвіт міста їхніми ж «списами, мечами, стрілами, топірцями родинними»; «Численним вона призначила бути розірваними єдинорогами, левами, слонами, ведмедями, буцефалами, ослами, вовками, зображеними на їхніх знаменах»; «Ще інших аби покарати, мисливські сіті свої вдягла на стривожених страусів, грифів, орлів, яструбів їхнього дому»; «сосни, платани, пальми, оливки їхні дідівські сокирами батьківськими викорчовує, у вогонь погребальний кидає, полум’ю земному піддає їхні троянди, лілеї, очерети родові» [с. 104].

Згадка про місцевість, де і йому самому, вочевидь, судилося скоро спочити, хвилює письменника (на час виходу збірки Бартоломею Зиморовичу було 75 років), і кінцівка твору, присвяченого святому Дуклянинові, звучить не патетично, а майже лірично: «досить скоро і я опис байдужій смерті, безперечно, глухій до чутого вухами гамору, підноситиму (...), [перо – Л. Ш.-С.] писатиме і якось мене, свого Секретаря, із числа живих викреслить» [c. 104]. На завершення твору авторові належить знову визнати власну незначущість порівняно зі звеличуваним – але й це, на хвилі натхнення, Зиморовичеві вдається зробити вишукано і майже щиро: «Не тому, що з хлопцями-школярами ім’я моє тьмяне я намагався в ряд із ним [Дуклянином – Л. Ш.-С.] поставити, однак щоб (…) «Свого часу дім його замешкання мені // розчинився, помешкання від Бога мав би я – // Дім, не рукою зроблений, а вічний, // У небі, де суботу серця благого // святкуватиму завжди» [с. 104].
Переклад з лат. – Л. Шевченко-Савчинської.

1 Dum
Velut in Syluis Autumni frigore primo
Laesa cadunt folia
correpti mortales caderent, ad opem Christianam illis ferendam, primi omnium Patres aduenerunt.

2 Virgines velatas – може означати, як черниць, так і дівчат, що дали обітницю у храмі.

3 Можливо, йдеться про третю редакцію 1123 р. статуту францисканського ордену, а можливо – про так званий Третій орден (терціарії), до якого воліли належати ті, хто не міг вступити до Першого (чоловічого) чи Другого (жіночого) Орденів і були пов’язані з ним не обітницею, а життєвими правилами.