Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н.
Михайло Максимович, якого нерідко називають патріархом української науки, своєю діяльністю справив визначний вплив на інтелектуальний і духовний розвиток українського суспільства XIX ст. Ботаніка, зоологія, історія, археологія, мовознавство, фольклористика – це основні галузі людського знання, у які зробив свій внесок перший ректор Київського університету Св. Володимира. Прикметно, що такий широкий діапазон наукових зацікавлень не став на заваді глибині і фундаментальності досліджень українського вченого.
Визнанням заслуг Михайла Максимовича у Російській імперії було обрання його дійсним членом Імператорського Московського товариства дослідників природи (1829), Московського товариства любителів російської словесності (1833), Російського товариства любителів історії та російських старожитностей (1834), Російського товариства шанувальників садівництва (1834), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), комітетів акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства (1858), Московського археологічного товариства (1865); Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті (1870), Історичного товариства Нестора Літописця (1873). Окрім того, він був почесним членом Полтавського губернського статистичного комітету та Київської духовної академії.
Маючи безперечний хист до науки, гострий розум, уміння струнко, логічно викладати свої думки, М. Максимович з дитинства і до останніх днів не припиняв збагачувати себе знаннями. Особливо велику роль у формуванні його як науковця відіграла освіта, здобута у молоді роки: у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря у Золотоноші, де починали свою освіту всі Тимківські, також і мати Михайла, він засвоїв грамоту, часословець і псалтир; згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в його маєтку у Туранівцях «началам разных наук и по-латыни». Саме дядько, за словами Михайла Олександровича, заронив у його душу перші зерна любові до філософії та до науки загалом.
Згадка про латину тут зовсім невипадкова. Значна частина навчальних закладів в Україні за основну мову викладання протягом кількох століть використовувала латинську – йдеться перш за все про єзуїтські колегіуми, які до Визвольної війни діяли у п’ятнадцяти українських містах: Львові, Луцьку, Вінниці, Барі, Фастові, Переяславі та ін. Однак не слід вважатти, що ареали поширення латини та католицизму збігалися – використання цієї міжнародної мови не обмежувалися західними регіонами: досить згадати твердиню православ’я, Острозький тримовний колегіум, чи Києво-Могилянську академію, де навчальний процес був налагоджений відповідно до західних освітніх принципів, тривалий час нею читалися всі курси, окрім граматики церковнослов’янської мови та православного катехізису, чи Харківський університет, викладачами та вихованцями якого створено цілий пласт новолатинської поезії, що цілком заслуговує називатися українською.
Читайте також: Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям
На жаль, майже до середини ХХ ст. у літературознавстві значення латини як мови словесного мистецтва недооцінювалося, попри це класична мова не вилучалася зі шкільних програм західноєвропейських країн. Для прикладу – сьогодні у Німеччині вивчення латинської мови розпочинається з першого класу середньої школи (відповідник 5-го класу загальноосвітньої школи в Україні) і триває до закінчення шкільного курсу. Вивчення латини (як показує досвід, нормативна граматика цілком успішно можна опанувати у ході дворічного курсу) дає змогу учням змогу не лише читати тексти античних авторів в оригіналі, і головне – вони засвоюють основи наукової термінології, закладаючи надійну основу для знань, які здобуватимуть у вищих навчальних закладах.
За радянської влади вітчизняна класична освітня традиція була перервана на кілька десятиліть, а згодом поновлена у завужених рамках виключно вищої школи. Після здобуття Україною незалежності (зокрема, в культурно-освітньому плані) на початку 90-их рр. минулого століття після тривалої паузи продовжилася робота відділення класичної філології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, утворено численні школи-гімназії, ліцеї, колегіуми – лише у Києві налічується майже чотири десятка ліцеїв, у яких навчається понад 18 тис. учнів за різноманітними профілями.
Щоправда, назви “ліцей”, “гімназія” отримали в Україні школи нового типу, програма яких не включає обов’язкового за визначенням набору класичних дисциплін (історія античності, мистецтва, релігії, античної культури, літератури, латинська, давньогрецька мови). Але сам факт збереження античних назв і закріплення їх за елітними загальноосвітніми навчальними закладами свідчить про глибоко вкорінене розуміння: за умови дотримання принципової вимоги античного шкільництва – розкриття духовних здібностей і створення передумов для здобуття вищої освіти чи подальшого вибору спеціальності – розвивається мислення, духовна і фізична культура, молода людина вчиться логічно міркувати і чітко викладати свої думки, водночас нею краще засвоюється інформація, розширюється кругозір, підвищується ефективність опанування іноземних мов.
Важливість освіти, безперечно, чудово усвідомлював Федір Тимківський, дід Михайла Максимовича по материнській лінії, три доньки якого отримали освіту, а п’ятеро синів закінчили університет, два з них стали професорами. Саме їхнє інтелектуальне середовище слугувало зразком і стимулом для юного Максимовича. Найбільш вдало склалася професійна доля Іллі Федоровича Тимківського (1773—1853), який закінчив Московський університет (про успіхи студента свідчать одержані ним під час навчання золота і три срібні медалі), викладацьку роботу досить скоро почав поєднувати з організаторською: за сприяння Тимківського відкрито гімназії та повітові училища у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Воронежі, Новгороді-Сіверському, Одесі й Таганрозі. При своїй величезній завантаженості продовжував писати (завважмо – латинською мовою) вірші та прозу.
Його наукова спадщина особливо цінна для дослідників української неолатиністики. На жаль, досі не вдалося розшукати латиномовну роботу І.Ф. Тимківського, присвячену аналогіям візантійського і руського права, – «Порівняння Юстиніанових законів з російськими» (1808). Без сумніву, примірники цього видання мали залишитися у західних книгозбірнях, адже одразу після оприлюднення «Порівняння» отримало високе визнання німецьких колег: «у паперах Тимківського є вказівка на написаний ним у цей самий час латинською мовою твір «Порівняння Юстиніанових законів з російськими», за яке Геттінгенське вчене товариство 1809 р. обрало Тимківського у свої члени; коли і де був оприлюднений цей твір – нам невідомо,» – зазначає з цього приводу М.В. Шугуров, біограф І.Ф. Тимківского [7, c. 406]. Така оцінка роботи харківського професора німецькиими колегами свідчить про її високий рівень. Водночас нею І.Ф. Тимківський заклав основи вітчизняної медієвістики.
По закінченню 1819 р Новгород-Сіверської гімназії Михайло Максимович прибуває до Москви, де його бере під свою опіку другий дядько – Роман Федорович Тимківський (1785–1820), професор грецької та римської літератури Московського університету. Очевидно, саме під його впливом і за наполяганням Михайло розпочав студіювати філологію. Роман Федорович був директором педагогічного інституту при Московському університеті, де блискуче викладав римську літературу, читав особливо захопливі лекції з античної поезії на словесному факультеті. Він зібрав багату бібліотеку, переважно з видань, які привозив із закордонних відряджень – за твердженнями сучасників, одне з найбільших книжкових зібрань у Росії до 1812 р., яке, не превеликий жаль, загинуло під час пожежі у Москві. На могилі Романа Тимківського було встановлено кам’яну стелу з написом латинською мовою: «На спомин благодіянь мужа незрівнянного і найулюбленішого Романа Федоровича Тимківського цей пам’ятник спорудили вдячні студенти».
Утім, філології Михайло присвятив тільки перших два роки, а далі переводиться на фізико-математичне відділення. По завершенні навчання М.О. Максимович залишається при університеті. Захоплення ботанікою, яке з’явилося у нього ще в гімназійні роки, виявляє себе з новою силою: молодий вчений вивчає флору, збирає колекцію рослин та мінералів Московської губернії, укладає систематичний каталог, у структурі якого стрижневе місце посідає латинська міжнародна ботанічна номенклатура. 1827 р. захищає магістерську дисертацію “О системах растительного царства”. 1829 р. на запрошення ботаніка Ф. Фішера Максимович проходить стажування у Петербурзькому ботанічному саду, того ж року затверджений у званні ад'юнкта. Вершиною цього періоду професійного життя М.О. Максимовича стає його обрання 1833 р. ординарним професором кафедри ботаніки Московського університету.
Читайте також: Реферат з історії медицини
Однак ще за кілька років до того Максимович практично заманіфестував у часописі «Московский вестник» свій новий науковий інтерес почавши з того, що «словесность необходима для каждого» [7, c. 421]. Ми можемо лише гадати, чому Максимович пожертвував блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної “київської старовини”. А бо чому таким самим чином Тарас Шевченко проміняв богемне життя модного столичного художника на складну долю поета. Як стається таке переродження – заміна одного покликання іншим, незрівнянно глибшим – таємниця. Однак унаслідок нього Максимович стає фундатором українського наукового дискурсу, а Шевченко – пророком української національної свідомості.
Деякі дослідники пояснюють внутрішню інтелектуальну революцію М.О. Максимовича романтичним духом німецької ідеалістичної філософії, який витав у ті часи в академічному середовищі: ще до захисту свєї магістерської роботи, молодий Михайло відвідував лекції «оракула у відділенні словесному» – професора латинської філології та філософії шеллінгіанця І. Давидова. З огляду на це О. Пріцак вважаає, що Максимович «у Москві потрапив у полон всеобіймаючих ідей Шеллінга («об'єктивний розум»), що знаходили спільний знаменник для всіх наук» [6; 6]. Згідно з ідеями Шеллінга, Максимович визнав історію як основну складову філософської системи, і розпочав поглиблені студії історії та фольклору, оскільки саме в народних піснях персоніфікувалася суспільна свідомість – дух народу.
Захоплення історією міг передати молодому Михайлу ще один із братів матері Василь Тимківський, який був наділений вражаючою силою розуму, блискучими здібностями до літератури, зрештою, могутнім внутрішнім духом. Склавши ідеал свого життя за Плутархом, своїм улюбленим мислителем, студент Московського університету Василь Тимківський під впливом російського поета В. Жуковського прагнув видати світову та вітчизняну історію у видатних особах.
Однак нам бачаться і дещо інші причини світоглядних змін: Михайло Максимович нерідко зазнавав зверхнього ставлення колег за своє неприховане “малоросійство”, і навіть його рясні усіпіхи на науковому поприщі не могли до кінця змінити ситуацію – чого лиш варте висловлювання Погодіна про те, що за 14 років у Москві із провінційного “молоденького хохлика” Максимович нарешті виріс у впливового професора університету [5, c. 8]. Ностальгія стала нестерпною після смерті матері (1829 р.), яка ще колись писала своєму дорослому сину, що він знайде своє щастя не в столиці, а на Батьківщині [1, c. 330].
Народжений і вихований в Україні, М.О. Максимович увібрав у себе основні риси, притаманні своєму народу. І він з непідробним захватом досліджував українську культуру та історію, частиною якої був сам. Адже Максимовичі, судячи з гетьманських універсалів, досягли вищих щаблів церковної ієрархії і козацької знаті. За генеалогічним описом, складеним самим Михайлом Максимовичем, його прадід Іван Леонтійович Максимович був сотником Бубнівської сотні, людиною не лише досвідченою в битвах, а й освіченою та культурною, зокрема, він досконало володів латинською і польською мовами.
Отже, ми можемо констатувати, що антична культура справила вплив на М.О. Максимовича, затятого слов’янофіла, не безпосередньо – він формувався як особистість у середовищі людей, які глибоко знали і любили греко-римські інтелектуальні надбання та застосовували їх не тільки як засіб проникнення у товщу віків, а також для пізнання сьогодення [2, c. 4]. Максимович отримав чудову класичну освіту – латина, давньогрецька, антична філософія були для нього повітрям, яким він дихав, однак не вважав за потрібне робити його предметом своїх наукових досліджень.
Навики вмілого користування понятійний апаратом, оперування науковими категоріями, вишкіл аналітичного мислення, його неординарність і сміливість висловлювати свої думки – такі риси і здібності неможливо надбати протягом лише одного життя – вони закладаються генетично і примножуються нащадками або губляться за тривалих несприятливих історичних обставин. Сьогоднішнім нашим завданням має бути якраз збереження і розвиваток багатющого духовного потенціалу, залишеного нам у розпорядження нашими предками.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Про роль М.О. Максимовича у розвитку української самосвідомості дуже слушними видаються слова Сергія Єфремова: “обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавляв елемента випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом і до законних так само доходив висновків. Сам того не знаючи і, може, навіть не хотячи, Максимович сягав безмірно далі, ніж здавалося йому та його однодумцям”. [3, c. 321].
1. Автобиография М. А. Максимовича // Киевская старина. – 1904. – Т. ІХХХVI. Сентябрь. – 326 c.
2. Драгоманов М. М. А. Максимович. Его литературное и общественное значение // Вестник Европы. – 1874. – Кн. 3. – 453 c.
3. Єфремов С. Літературно–критичні статті. – К., 1993. – 321 c.
4. Когут З. Зустріч з Росією. Культурні тенденції та політичні погляди в ранньоновітній Україні // Сучасність. – 1996. – № 9. – С. 71–73.
5. Короткий В. Науковий подвиг дослідника. (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича).
6. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.; Кембрідж, 1991. – 64 c.
7. Шугуров М. В. Илья Федорович Тимковский // Киевская старина. – 1891. – № 10. – 828 c.
2. Драгоманов М. М. А. Максимович. Его литературное и общественное значение // Вестник Европы. – 1874. – Кн. 3. – 453 c.
3. Єфремов С. Літературно–критичні статті. – К., 1993. – 321 c.
4. Когут З. Зустріч з Росією. Культурні тенденції та політичні погляди в ранньоновітній Україні // Сучасність. – 1996. – № 9. – С. 71–73.
5. Короткий В. Науковий подвиг дослідника. (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича).
6. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.; Кембрідж, 1991. – 64 c.
7. Шугуров М. В. Илья Федорович Тимковский // Киевская старина. – 1891. – № 10. – 828 c.