Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставленні до цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборівського миру 1649 р.
Володимир Окаринський
Період Хмельниччини 1648–1657 рр., як жоден інший, зазнав численних ідеологічних спекуляцій, про що свідчать навіть різні назви, які вживають для цієї війни: “Визвольна війна українського народу” (за “возз’єднання” з Росією), “Національно-визвольна війна”, “Українська національна революція” (її перший етап), останнім часом все активніше вживається назва “Козацька революція”, а також традиційна назва “Хмельниччина” і т. д. Лише дві останні з цих назв є більш-менш нейтральними, без ідеологічного забарвлення.
Читайте також: Юрій Немирич – видатний представник козацької старшини середини XVII століття
Завдяки дослідженням сучасних вчених-істориків, у першу чергу Ф. Сисина, П. Саса, С. Леп’явка і Н. Яковенко, зокрема в царині стереотипів свідомості козацтва як військового соціального стану, вдалося змістити акценти у висвітленні цієї, в першу чергу трагічної, сторінки української історії [31, с. 190; 18; 23]. Зокрема заслуговує на увагу відома праця Н. Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI– XVII ст.” (К.: Критика, 2002), а саме розділ “Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників” [31, с. 189–228]. Такого ж “гуманістичного” підходу, хоч і не завжди послідовно, дотримувалися й раніше відомі історики – автори спеціальних досліджень та загальних курсів з історії України М. Костомаров, П. Куліш, О. Єфименко, О. Субтельний та П.-Р. Маґочій, а також менш авторитетні М. Аркас (хоч 2-ге видання його праці редагував В. Доманицький за участю В. Липинського) та інші [11–12; 14; 8; 9; 26; 19; 1]. Не обходять мовчанкою трагічні сторінки Хмельниччини й І. Крип’якевич, В. Смолій та В. Степанков, Я. Пеленський та інші [13; 24]. На руїнницькій суті війни під проводом Б. Хмельницького з гуманітарно-культурницького погляду наголошував український філософ, історик, джерелознавець П. Куліш: “[Хмельницький] ... наш цвітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він зупинив успіхи культури в нашій північній слов’янщині. Він зупинив і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники, і герцоги повновладного українського володаря не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого “Слова о полку Ігоревім” й другого “Літопису, откуда пошла єсть земля руська”, то без всякого сумніву цим ми найбільш завдячуємо Хмельницькому”.
Та й самі повстанці в оцінці П. Куліша з цього кута зору постають як “страхітливі лицарі Хмельниччини”, а сама Хмельниччина як “лютий розбій”, “бунт Хмельницького”, “корчемний хмель”, “апольоґія канібальства”: “…вся Хмельниччина – оден руйнацький вибух темних соціяльних сил, викликаний купкою еґоїстів-авантуристів, котрим народні маси послужили тільки знаряддям, “гарматним мясом”, обдуреним свободолюбними і демаґоґічними гаслами, а в результаті – руїна України, занепад культурного життя, тяжке поневоленнє народніх мас сею самою старшиною…” [цит. за: 7, с. 1484]. Жоден із серйозних дослідників не може змовчати трагічних сторінок Хмельниччини. Жодне із джерел того часу не примовчує трагічних сторінок цієї війни. Можна сумніватися хіба у масштабах гуманітарної катастрофи, яку завжди несе з собою війна: як наприклад кількість жертв. В цій розвідці ми залучили абсолютно різні історичні джерела – крім наукових монографій, ще й сучасні свідчення того часу: західноєвропейські праці, українські і польські хроніки (козацькі літописці, “хроніка” Й. Єрлича), щоденник безіменного вояка-українця з числа оборонців фортеці Збараж (надрукована в “Пам’ятничій книзі…” Я. Міхаловського), єврейську хроніку Н. Ганновера, “Книгу походів” кримськотатарського історика Мехмеда Сенаї та інші [27; 5; 16; 17; 32, с. 444–470; 33; 34; 3; 21; 15].
Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії
Слід збагнути, – і в цьому допомагають різноманітні джерела – що у подіях Хмельниччини “своя” правда була і в козаків Б. Хмельницького, і в повстанських ватаг “вождя шаленого плебсу” полковника Максима Кривоноса та інших ватажків покозаченої “черні”, і в загонів шляхти руського князя Яреми Вишневецького, і в прихильника мирного порозуміння православного воєводи і сенатора Адама Киселя. Православне духовенство з одної сторони благословляло різанину повстанських мас, а з іншої надавало притулок її жертвам, як це видно із записок польською мовою українського православного шляхтича Йоахима (Якима) Єрлича “Літописець, або Хронічка різних справ і подій…” (1673) [33]. Про винищення неправославного населення України козаками і повстанцями Б. Хмельницького схвально писав у своїх подорожніх нотатках архідиякон сирієць Павло Алеппський (Булос Ібн Аз-Заїм) у 1654 р., що супроводжував антіохійського патріарха Макарія. В них зокрема так говориться про винищення вірмен і євреїв: “яких козаки стерли з лиця землі, заволодівши їхнім добром, багатством, їхніми будинками, майном, садами і землями”, “викоренивши весь рід ляхів, вірмен та євреїв”; “У цьому місті [Прилуки – В. О.] було багато євреїв і ляхів, котрим не пощастило втекти; ті серед них, що охрестилися, обрали добру долю, а хто відмовився, тих побили й відіслали у лоно Сатанаїла”; “Що ж до породи євреїв і вірмен, то їх будинки, крамниці й заїжджі двори, які їм належали, тепер зробилися лігвищем для диких звірів, бо Хміль (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив у них до ноги всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята чисто православними козаками”. Такі згадки є про “очищення” міст Маньківка, Богуслав та інших [див.: 22].
Трагічною була доля українських євреїв, які, як пише О. Субтельний, становили найчисленніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму [26, с. 120]. Вони гинули від повстанців цілими сім’ями, про що оповідає зокрема “Хроніка” (“Бездонне багно”) Натана Ганновера. Недаремно цей хроніст незмінно називає Б. Хмельницького “злодій Хміль (т. с. й. і.)”, де скорочення означає: “та буде стерте його ім’я” (такої ж лапідарної характеристики удостоївся й М. Кривоніс) [3; 21].
Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.
Тотального винищення від повстанців, разом із євреями, уніатами і польською шляхтою, зазнала й українська православна шляхта (яку плебс часто називав “ляхами”). “За два–три тижні Україна геть змінилася... Хлопи відразу скинули ярмо й, озброївшись хто чим міг, приєдналися до війська Хмельницького... Зародилася страшна думка “очистити Україну”, тобто геть знищити все шляхетсько-католицьке, все єврейське. Всюди гуртувалися окремі “купи”, що об’єднувалися в загони й чинили свою страшну справу. Ворота укріплених замків одчинялися перед цими загонами: міщани самі брали участь в очищенні. Лише деякі укріплені місця довелося брати силою – і саме тут відбувалися ті звірські сцени, сам опис яких крижанить душу обуренням і скорботою за людину… не було пощади ані статі, ані віку. Синагоги та костели оскверняли й знищували… Через кілька тижнів після Корсуньської битви Україну було “очищено”. Разом з польською зникла й південноруська православна шляхта, що трималася ще на Україні: православні шляхтичі рятувалися по монастирях, особливо в Києво-Печерській лаврі” [9, с. 98–100].
Микола Костомаров наголошує на злигоднях також інших категорій тогочасного українського соціуму, зокрема цитує літописця-сучасника: “Тоді гинули православні ремісники і торгівці тільки за те, що носили польський одяг, і не один франт розквитався життям за те, що голив собі голову за польським звичаєм. Вбивства супроводжувались варварськими катуваннями: з живих здирали шкіру, пекли на вогні, обливали окропом, обмотували голову на рівні перенісся тятивою лука, повертали голову і потім спускали з лука, так що в жертви вискакували очі; не було пощади й немовлятам” [11, с. 367–368]. Самовидець пише: “…в тот час не било милосердія межи народом людским” [17, с. 53]. “Не тил<ко> жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была, многіе в неволю татарскую пойшли, а найбарзій ремесники молодіе, которіе себі голови голили пополску, чуприну, пускаючи наверх голови. Але предся русь християне в тих повітах в городах позоставали, и ежели якого поляка межи собою закрили, то тот жив. Костелі зась римскіе пустошили, склепи с трупами откоповали, мертвих тіла з гробов викидали и обдирали и в том одіню ходили” [17, с. 54].
Заперечення, що Б. Хмельницький не несе відповідальності за дії покозачених повстанських мас є не зовсім правомірним. По-перше, тому що він як лідер повстання мав нести моральну відповідальність за дії своїх прибічників, а по-друге, він і сам використовував фактор мас і в бойових діях (щоправда, здебільше як “гарматне м’ясо”), і у переговорах із представниками короля. Так, у лютому 1649 р., коли король Ян Казимир готовий був визнати Б. Хмельницького гетьманом і задовольнити деякі інші початкові вимоги козацького повстання, сам Б. Хмельницький сказав послам А. Киселю та іншим: “Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде, – тепер війна, мусить бути! У тих трьох чи чотирьох неділях виверну всіх вас, ляхів, догори ногами і потопчу вас так, що будете під моїми ногами, а на остаток вас цареві турецькому в неволю віддам! Вибю з ляцької неволі український нарід весь! Перше я за свою кривду і шкоду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тім чернь уся, – по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоби ви не знищили хлопів і на козаків не вдарили. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім. За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлю і Волині тепер, – досить вчасу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм – по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно. Не зістане у мене і нога жадного князя і шляхетки у тій країні; а схоче котрий з нами хліба-соли їсти, – нехай війську запоріжському буде послушний!” [цит. за: 4, с. 63].
В особі Б. Хмельницького, як в постаті амбівалентній, схильній до протиріч, уживалися протилежні постаті гетьмана (“старшого”) реєстровців (який отримав булаву від великого коронного канцлера Є. Оссолінського ще 1647 р.), законослухняного підданого короля Речі Посполитої та вождя розбурханих народних мас “Хмеля”. До того ж, серед найбільш активних “очищувачів” України можна побачити й найближчих сподвижників Б.-З. Хмельницького: М. Кривоноса, М. Нестеренка, Д. Нечая, І. Ґанджу, Є. Гоголя, І. Голоту та інших, яких сам “Хмель” розсилав із козацькими полками і наказував “очищувати” міста України і Білорусі. Так були винищені Полонне, Нестервар та інші міста.
Читайте також: Походження та рання історія козацтва в хроніці Самуеля Грондського
Показово, що не всі представники козацтва (звісно, йдеться здебільше про реєстровців) підтримали повстання Б. Хмельницького. Так, уже під час облоги Збаража, король Ян Казимир проголосив універсал, яким зняв Хмельницького з посади гетьмана, а на його місце призначив Семена Забузького, який ще під Пилявцями перейшов на бік Речі Посполитої. За голову Б. Хмельницького було призначено нагороду, м. ін. за злочини, які у вітчизняній історіографії іменували “очищенням” України від шляхти, євреїв і уніатів.
Такою була доля цивільного населення у ставленні до нього їх колишніх співмешканців: покозачених посполитих, черні, народних повстанських мас. Як бачимо, відсутність єдиного бачення Хмельниччини тогочасним українським суспільством, а також пізнішими дослідниками, не дозволяє однозначно інтерпретувати ті події й нам, до того ж озброївшись принципом наукової об’єктивності.
Однак, якщо раніше йшлося переважно про неоднозначні дії збунтованої “черні”, покозачених повстанських мас, то в подіях облоги Збаража бачимо дії самих козаків і татар, тобто тих, хто від початку був основою військ Б. Хмельницького, професійних воїнів. Один з польських офіцерів описував так події першої половини літа 1649 р.: “Панове реґіментарі, поки з хлопами була справа, рядили не найгірше; а тепер, як прийшлося до справжніх козаків і татар, зовсім стерялися, тільки один до одного їздили; уже стало на тім, щоб як тільки настане ніч, кожний у свою путь: одні до Камянця, інші до Володимира; один з другим шопотів, а кожний, що мав кращого у возі, тягнув на коня”... [цит. за: 4, с. 63–64]. Така ж паніка охопила не тільки військовий стан – шляхту, а й тим більше мирних мешканців, які вже від першого походу козацько-татарського війська в Галичину, не дуже сподівалися від нього пощади.
Отже, найбільш трагічнішою під час Хмельниччини була доля мирного населення, зокрема селян і міщан, купців, сімей шляхти, євреїв-орендарів, а також священиків, монахів і мирян унійної і римо-католицької церков тощо, які потерпали від різних воюючих сторін. Промовисто видно це на подіях понад 6-тижневої облоги Збаража 10 липня – 23 серпня 1649 року (за новим стилем).
Обороною фортеці Збараж, під мурами замку якої після відступу окопалося шляхетське військо, фактично керував руський князь Єремія (Ярема) Вишневецький (якого в нас радше за польською пізньоромантичною літературною традицією “Трилогії” Г. Сєнкєвіча post factum “зачислили” до поляків), проголошений командувачем самими коронними жовнірами, хоч формально шляхетське військо було розділене на п’ять частин під командуванням п’яти дивізійних полководців: Фірлея, Лянцкоронського, Остророга, Вишневецького і Конецьпольського [14, с. 12]. У місті, остерігаючись нищення з боку козаків і татар, знайшло притулок й місцеве цивільне населення (в т. ч. православне). Пантелеймон Куліш говорить: “Довколишні мужики не були спокушені здобиччю і залякані козакотатарським терором, а тому в числі 6000, пішли до міщан в Збараж, під захист панського війська” [14, с. 10]. Показово, що в числі оборонців Збаража були й євреї, які пристали до шляхетського війська, прагнучи вціліти і можливо помститися за нищення православним повстанцям [21, с. 122–123; 23]. У складі залоги, крім русинів, литвинів і поляків, а також німецької і угорської піхоти, перебували ще й молдавани, вірмени і навіть гармаші-козаки [15, с. 50], а також татари, що перебували на службі в шляхти. Останні відзначились під час відбиття першого штурму козацько-татарського аванґарду 10 липня: “Татари, що в той час служили козацьку службу панам, билися хоробро проти своїх одноплемінників, які помагали козакам, так що в першому зіткненні з неприятелем під Збаражем лягло їх на місці більше сотні. Вони виходили проти ханських гарцівників, розділившись на дрібні частини, спершу втрьох, потім вчотирьох, потім вдвох, а потім уже кидались цілою чатою” [14, с. 13]. До речі, автор цитованого в цій статті польськомовного щоденника (“діаріуш коротший” і “діаріуш обширний облоги Збаража”), невідомий жовнір з числа оборонців Збаража, неодноразово в ньому називав себе “українцем” [14, с. 20–21]. Як стрілець відзначився, згідно того ж щоденника, єзуїт ксьондз Муховецький, “наш українець з Переяславського колегіуму”, вбивши протягом облоги з рушниці 215 ворогів [32, с. 459].
Як зазначає Д. М. Бантиш-Каменський: “Наконец и сам Хмельницкий, вспомоществуемый Крымским Ханом Ислам-Гиреем, двинулся к Збаражу с армиею, какой, по словам Пастория, не видала еще Европа со времени нашествия Гуннов и Тамерлана. По увеличенному показанию сего Писателя, войско Козацкое, под командою тридцати Полковников состоявшее, простиралось до трех сот тысячь человек, кроме ста тысячь Татар” [2]. Сили шляхетського війська Речі Посполитої цим же автором оцінюються у дев’ятитисячний корпус. За оцінками різних істориків, разом із слугами і обозними його чисельність не перевищувала 30 тисяч, від 9 до 15 тисяч було добре озброєних і досвідчених у військовій справі жовнірів, серед яких 2000 кінноти. Козацько-татарське військо з повстанцями складало від 150 до 300 тисяч. Козацьких полків було 23, чисельність кожного з яких складала від 5 до 20 тисяч [14, с. 9–10; 6, ч. ІІІ, с. 186–188].
У війську Іслам-Ґерая ІІІ при облозі Збаража були: гірські татари, що відзначалися влучністю стрільби з лука; степові ногайці, що носили вивернуті шерстю наверх кожухи і харчувалися кониною, зігрітою під сідлом; дикі буджаки, що дивовижно зносили спеку й холод, феноменально орієнтувалися в степу і могли довго перебувати у воді; а також кавказькі горяни – черкеси з виголеними головами і довгими чубами. Союзниками Б. Хмельницького у згаданих подіях були й загін румелійських турків і донські козаки [8, с. 234]. Ніхто не просив платні наперед, йдучи без торгу на війну, оскільки розраховували на багату здобич [11–12]. В складі козацького війська Хмельницького були не тільки запорожці і колишні реєстровці, а й всілякі покозачені маси, а то й відверті розбійники. Вже на перший заклик Б. Хмельницького на Січ зійшлися лугарі, степовики, гайдамаки, дейнеки, гайдабури, голота: “З лісів і з ущелин прибігали в Січ хлопи-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки, у землянках, одягнуті у звірині шкури” [11]. Костомаров і Яворницький зазначають, що перед походом гетьмана на Волинь на його заклики направились запорожці – “дикі лугарі і лісові гайдамаки з берегів Самари і Ташлика” [28, с. 162]. Серед тих, хто приєднався до війська Хмельницького був і Лисенко-Вовгур зі своїми “старшними вовгурівцями”, відомий тим, що вирізав місто Лубни [8, с. 231]. Якщо гайдамацтво як соціальний розбійницький рух зародився на початку XVIII ст., то саме явище бере свої початки саме в часи Хмельниччини, та й термін “гайдамака” (з турецької) означає розбійника і тотожний терміну “лугар”. Про те, що до козацтва, в надії поживитися коштом шляхти, євреїв та інших, приєдналися представники селянства й міщанства, декласовані елементи (наймити тощо), свідчить зокрема Самовидець: “Так усе, що живо, поднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніе килко їх было всі ишли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймита. А то усе діялося задля того, же прошлого року збогатилися шарпаниною добр шляхецких и жидовских и иных людей, бываючих на преложенстві, же навет где в городах были и права Майдебурскіе – и присягліе бурмистрове, и райци свої уряди покидали, и бороди голили, и до того войска ишли: бо тіе себі зневагу держали, которій бы з бородою неголеною у войску был. Так диявол учинил себі сміх з людей статечних” [17, с. 57].
При штурмах і облозі фортеці Збараж проявилася низка стереотипів свідомості воюючих сторін, в тому числі вояцьке світобачення, усталені звичаї, норми, традиції тощо. Так, козацько-татарський аванґард вже 10 липня мав не тільки оглянути неприятельські позиції, а й марновірно спробувати щастя у першому нападі. Перший удар віщував козакам і татарам вдачу і невдачу війни [14, с. 12]. Після відбитого першого нападу князь Ярема Вишневецький, щоб підбадьорити військо, задав у палаці учту офіцерам. Тости пили під гуки сурм і литавр. Гармати і мортири гриміли у відповідь на голоси, що долинали в окопи з поля. Вишневецький вселяв у інших бадьорість своїм веселим виглядом і мовою, наставляючи молодших як вони повинні впливати на уми решти жовнірів. Він пробуджував бойовий ентузіазм своїх побратимів наводячи приклад дворічного успішного сидіння вояків Речі Посполитої Обох Народів у Москві (очевидно малася на увазі Смоленська війна з Московією, коли у 1633–1634 рр. під командою Вишневецького воювали козаки – В. О.) [14, с. 13].
Читайте також: Переяслав 1654: дискусійні проблеми
Козаки з татарами мали й свої специфічні спільні військові традиції. Так, наступного дня козаки і татари рушили на штурм, вишикувавшись півмісяцем – символічним строєм послідовників ісламу. Свій штурм вони супроводжували – як завжди – страшним криком [14, с. 14]. Крім того, у час між нападами козаки сипали лайкою і погрозами в бік оборонців, зокрема князя Яреми. Однак, невдача штурму, незважаючи на обіцянку Хмельницького ханові ночувати у “лядському” таборі (того ж дня поразки зазнали і козаки Кричевського під Лоєвом), перемінила думку татар про “козацьке щастя” і фортунність самого “козацького батька”. В наступних штурмах татари майже перестали брати участь і перетворилися на свідків штурму–облоги, а хан навіть спробував запропонувати Я. Вишневецькому мир, але той через принизливі умови був відкинутий [14, с. 16–17].
Та найбільше вояцький світогляд виявлявся у ставленні до цивільного населення. Щоправда, це менше було видно серед обложенців, коли пани разом з жовнірами, пахолками і хлопами копали окопи 13 липня. Та пізніше нові вали ближче до міста копали вже міщани і селяни [14, с. 16–17]. Натомість, після невдачі у перших завзятих штурмах, Б. Хмельницький вирішив взяти Збараж у облогу. Перед тим як зімкнути кільце облоги навколо міста, він наказав випалити його передмістя і запер в’їзди до нього. Потім спорудив укріплення і поставив навколо сильну сторожу [20]. Шляхтич з обложеного Збаража на початку серпня писав королю: “Ми у відчаї, ворог нас так обложив, що навіть птах до нас і від нас не долетить” [34, с. 428].
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
Показово, що коли Б. Хмельницький оточив панів третім валом і підкопуватися апрошами до самого редуту неприятеля, а запеклий козацько-татарський штурм не вщухав, оборонці захищалися киями, камінням, пращами і всім чим заманеться: вони щадили порох для того, щоб полягти не інакше як зі зброєю в руках. Таке ж прагнення зберегти порох, щоб гідно полягти подає вищенаведений лист [32, с. 428, 446; 14, с. 18].
Тогочасні джерела висвітлюють особливості важкого становища обложеного війська під Збаражем. Так, Самовидець пише: “И так притягнувши гетман Хмелницкій до Каменя Човганского и оставивши табор ити помалу, сам з ханом коммоником пойшовши, осадили тое войско под Збаражем на святих апостол Петра и Павла. И напотом табор пришол, и доставали того войска, которое мусіло, зоставивши окопи, вколо замку и в місті тісно стати, которих в обложеню аж до Успенія Богородици держали, але оных не достали. На которих барзо трудно было, же мусіли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошок виели” [17, с. 58]. Як зазначає обізнаний і об’єктивний сучасник, француз П’єр Шевальє, обложеним не вистачало харчів, а їхнім коням фуражу, щодня гинуло багато коней, що спричинилося до нестерпного смороду в таборі. А вояки жили тільки кінським та собачим м’ясом. Про такий стан обложених добре знав Хмельницький, до якого весь час приходили польські солдати, щоб здатися в полон. “Це робило його ще більше чванливим, і він погоджувався лише на найнесприятливіші для поляків умови” [27, с. 96–97]. Дехто з провідних офіцерів, які мали досить харчів, відкидали добру їжу, а живилися смердючим кінським та собачим м’ясом, щоб його смак здавався ліпшим їхнім солдатам. Фірлей, хоч зламаний віком та хворобами, хотів робити так само, але його найближче оточення нерідко перешкоджало в цьому [27, с. 99]. Крім нових нападів і обстрілу, козаки намагалися також робити підкопи і позбавити оборонців води [27, с. 100].
Польські сучасники (як С. Твардовський у “Війні домовій” чи В. Коховський) говорять, що в Збаражі обложені їли коней, котів, собак. Показово, що козаки під час облоги Збаража співали образливі для обложених пісні і дражнили їх лайкою. Твардовський передає деякі з них: “чого ви до цих пір не здаєтеся, затримуєте поживу воронам і здобич татарам? Навіщо даремно рвете кунтуші по валах і принаймні на ніч не роздягаєтесь? Ось вам очкове, рогове, оренди, ставщини, поємщини, пересуди і сухомельщини! Як гарно грають вам тепер дудки”. “В цьому ж дусі вони повторювали лайку до безконечності до великого пригнічення нещасних обложених” [цит. за: 10]. Князя Ярему Вишневецького козацьке військо дражнило спеціально, насміхаючись над його раною ноги.
Зазначимо, що злигодні голодної облоги терпіли не лише вояки, а й ще більшою мірою цивільні мешканці фортеці Збараж. Як подає М. Аркас, коли скінчилися й харчі військового припасу, обложені почали вже їсти падло, ще й у річці засмерділася вода, бо в ній гнили убиті люди і коні, стікала із дощовою водою і усяка нечисть з-під такого численного натовпу людей, коней і худоби [1, с. 191]. З обложеного гарнізону траплялися перебіжки і здачі в полон на милість переможців. Втікачі повідомляли татарам про незавидне становище фортеці, зокрема про голод. Як пише Мехмед Сенаї: “Тоді, втікши, прийшов один лях і сказав, що [в фортеці] одна кіле проса (міра сипучих тіл. Стамбульська кіле дорівнювала 18– 22 окка, тобто від 23,094 до 28,226 кг – В. О.) продається за двадцять курушів” (мабуть срібних австрійських або іспанських талярів–піастрів – В. О.) [15, с. 49] (переклад з російської тут і далі наш – прим. В. О.). “У вівторок, втікши з фортеці, прийшов юнак і сказав, що вороги віри у вищій мірі знесилені від голоду і не знають, що діяти, і коли прийшов знаменитий запорозький гетьман, подібний на собаку (сегсар) і після переговорів та нарад з великими емірами і хосревовими підданими – з повноважними представниками уряду і з воєначальниками – то прийняли рішення йти зранку на штурм” [15, с. 50]. М. ін., дезертирів, яких вдавалося перехопити з панського табору, реґіментарі суворо карали: їм для остраху рубали руки і ноги [6, ч. ІІІ, c. 191].
Облога, яка затягнулася, а також перебування козацько-татарських військ у спустошеній, голодній околиці, спричинили голод і серед черні в складі повстанського війська, і як наслідок – бунти поміж нею [6, ч. ІІІ, с. 191]. До того ж, прагнучи зберегти свої сили, козаки нещадно гнали списами на приступ покозачених селян (згідно щоденника облоги в козаків під Збаражем загинуло 50 тисяч [34, с. 470]) і це було справою буденною. Наприкінці облоги татари також гнали нагайками наперед себе чернь [14, с. 19, 23, 25–26]. Прагнучи, щоб обложені тратили свій порох, козаки навіть випускали на них гурти худоби. Отже, шануючи своє життя, козаки і татари прирівнювали чернь до худоби. Зверхнє ставлення професійних воїнів – козаків до міщан і селян, які пристали до козацького війська, ілюструється їх характеристикою як “мотлоху”, на відміну від “добрих” козаків [31, c. 201– 202]. Єзуїт Линецький писав: “Хмель, приступаючи штурм, наперед жене хлопів – ті почали кричати до наших, на милосердє боже просячи, аби до них не стріляли, бо ми не хочемо воювати, але мусимо. Наші змилосердили ся і крикнули, аби вони на землю впали. Ті так і зробили, а наші сильну стрільбу пустили з обозу і велику шкоду вчинили в самих козаках- молодцях” [6, ч. ІІІ, с. 188]. Подібне подавали й інші свідчення сучасників. Під час самого приступу козаки прикривалися хлопами, в котрих на грудях висіли торби з піском. Як відзначає П. Куліш, торбоносці були народ, що потрапив між молот і ковадло: якби вони надумали втікати, їх зустріли б козацькі списи і татарські лики. Вони лізли наперед зажмуривши очі, як приречені на страту, і часто, серед крику, який піднімали козаки й татари, благали шляхту помилувати їх від пальби: “Чернь молила милосердя, піддаючись у повне рабство”, доносив у Варшаву Казановському королівський сподвижник [14, с. 23].
Натомість взаємні вороги – професійні вояки: шляхта, жовніри, козаки й татари мали багато спільного у своєму світогляді. Перепочинок між запеклими штурмами обидві сторони сприймали як необхідний і для того, щоб потім принести ще більш щедру пожертву вояцькій богині справедливості, котрій вони поклонялися в однаковій мірі. Хмельницький з повагою ставився до свого колишнього козацького комісара і теперішнього противника Зацвіліховського, з яким побажав вести перемовини. Коли припинилася взаємна стрілянина, пани відправили в козацький табір трубача з листами, в яких переконували козаків до замирення в ім’я взаємних вигод і почуття обов’язку. Незважаючи на те, що козаків шляхетські доводи не переконали, панський трубач був ними “добре прийнятий, обдарований” [14, с. 18–20; 32, с. 451]. Тим часом аналогічні переговори 26 липня з татарами, хоч теж неуспішні, були інші: на зверхні заяви хана, що він держить панів у жмені і досі з ними тільки жартував, а завтра витягне всіх за чуба, шляхта відповіла: “Хто прийде за нашою головою, той принесе й свою власну” і поклялися лягти один за одним [14, с. 20–21].
Читайте також: Вплив козацького світогляду на українські стародруки першої половини XVII ст.
Розширений щоденник облоги Збаража безіменного жовніра оповідає про епізоди чисельних порозумінь під час коротких пауз у бойових діях між жовнірам-оборонцями Збаража і козаками й татарами. Під час них учорашні вороги на мурах вели приятельські розмови, частувалися тютюном тощо [31, с. 205]. Під час козацько-панського перепочинку у бойових діях, коли припинилася стрілянина, почався congressus знайомих оборонців Збаража із знайомими козаками, де під час приятельських розмов висловлювався взаємний жаль (compassio), що християнська кров ллється невинно. Дехто запитував про домашні справи, вийшовши на самий вал. “Ми пригощали їх тютюном” [32, с. 451; 14, с. 21]. Цей епізод наштовхує на думку, що взаємна ворожнеча не була такою безмежною, що якби не політичні хитросплетіння, геополітичні закулісся, між козаками і шляхтою порозуміння було можливе, а татарська дружба багато ким з козаків сприймалася як непорозуміння. Негативну роль відігравали й інші тогочасні суспільні стереотипи, в т.ч. релігійний фанатизм, що вже вкорінювався завдяки діяльності єзуїтів. Так, в стані шляхти був смертельно поранений капітан артилерії, завдяки зусиллям якого зокрема й трималася залога. Його як протестанта, хотів підготувати до переходу в інший світ міністр-капелян Фірлея, також протестанта. Однак ксьондзи його побили і вигнали з замку. Іншого разу вірний слуга Вишневецького поліг зі зброєю в руках, однак, як аріанин, не визнавався ксьондзами і тому був закопаний на самому валу як пес [32, с. 452; 14, с. 21].
Уже після битви під Зборовом, коли Б. Хмельницький знову повернувся під Збараж і відрядив послами кілька взятих в полон, становище обложених було уже катастрофічним. Так його описує М. Маркевич: “…там осажденные были в горестном положении: более месяца, они питались лошадьми, собаками, кошками, мышами; теперь уже не стало у них и этой пищи. Они начали есть кожи, ремни и свою собственную обувь; трупы лошадей, померших от голода, валялись на улицах, остальные порывались есть друг друга; Вишневецкий, пользуясь от ран, ел суп с вареными мышами. Обезсиленному, престарелому Фирлею едва могли находить скудную пищу. Когда город был отперт, на носилках вынесли Графа Синявского, и он не прожил шести месяцев после Зборажского страдания” [20]. М. Костомаров уточнює, коли не вистачало тварин, обложені зривали шкуру з возів та взуття і їли, розварюючи у воді. Їх багато вмирало, а козаки навмисно кидали у воду трупи, щоб її зіпсути [11, с. 375].
Незважаючи на обіцянку зняти облогу і звільнити обложених оборонців Збаража, Б. Хмельницький з цим зволікав. Шевальє пише, що доведені до крайньої скрути польські загони, обложені в Збаражі, продовжували триматися більше завзяттям і розпачем, ніж будь- якою надією на порятунок. А мешканці Збаража “не маючи сили далі зносити нестерпний голод, були готові або спалити місто, або віддати його ворогові, проте пильність поляків перешкодила здійсненню цього трагічного наміру; мешканці домагалися дозволу вийти з міста і одержали його тільки для своїх жінок і дітей. Ця нещасна група, до якої приєдналися деякі військові джури, не мала змоги вийти непоміченою; вона насамперед потрапила до рук польських солдатів, які зробили з нею, що захотіли, а потім до рук татар, котрі взяли їх в полон [27, с. 114].
Цей же драматичний епізод під 20 серпня 1649 p. так описав один з учасників оборони Збаража (подаємо в нашому перекладі – В. О.): “Селян, котрі до нас з сіл перед облогою пристали, що з голоду сильно похворіли і помирали, були відпущені з міста від нас, тоді як милосердя, котрого сподівалися від козаків, не отримали, одразу татари з жонами і дітьми чотири тисячі душ обох статей захопили. Інших, що поміж рови утікали, сікли, стріляли, що інші селяни, які залишилися в місті, бачили”. Інші дві тисячі селян, після того, також просили, щоб їх відпустили, але цього не було виконано [32, с. 467; 34, с. 158; 31, с. 205].
Зазначимо, що такий випадок не був першим від початку Хмельниччини. Така ж доля спіткала обложених євреїв міста Нестервар (тепер Тульчин – В. О.) на Поділлі. Згідно літопису С. Величка “Поляки вирішили не битись і вступили з Ганжею в переговори, постановивши дати за себе Ганжі з військом значний відкуп і видати при цьому геть усіх жидів. Ганжа взяв від нестерварівської шляхти викуп, а жидів, яких вигнано з замку і які завзято боронилися, всіх вирубав” [5, с. 83].
За свідченнями П. Шевальє, майже дослівно повтореними П. Симоновським та іншими істориками, 21 серпня козаки подали обложеним першу звістку про Зборівський мир. Більшість їх поставило її під сумнів, думаючи, що збаразьких загонів не включено до мирного договору. Вони впевнилися в цій думці після того, як один надто сміливий сурмач з власної ініціативи криком прилюдно її висловив; це коштувало б йому життя, коли б один з гетьманів не заступився за нього. Невдовзі надійшов лист від Хмельницького, в якому він запевняв обложених, що вони будуть звільнені, коли заплатять певну суму татарам. Гетьмани не захотіли погодитися на таку умову звільнення та коротко відповіли, що, оскільки Хмельницький зобов’язався відкликати свої загони, то він повинен це виконати, а щодо татар, то хай вони залишаються на своїх позиціях, коли у них є таке бажання. Нарешті поляки одержали правдивіше та радісніше повідомлення в листі, якого їм приніс від короля полковник Мінор; в ньому їх запевнено, що звільнять без жодних умов” [27, с. 114–115].
Тим не менше, послідовність подій показує, що Б. Хмельницький навмисно чи під тиском татар зволікав із зняттям облоги Збаража. Сучасні вчені В. Смолій та В. Степанков також подають, що вже після укладення Зборівської мирної угоди, одним із положень якої було зняття облоги Збаража, Б. Хмельницький зволікав із виконанням цього пункту. Так, він присягнув на умовах Зборівської угоди 9(19) серпня 1649 р. а вже наступного дня, після відвідин із сином Тимошем короля, залишив разом з військом Зборів і вирушив до Збаража. Мабуть того таки дня він передав листа воєначальникам гарнізону у Збаражі про укладення угоди з королем і те, що їм необхідно готувати викуп татарам. Воєначальники залоги Збаража відкинули цю вимогу. Тоді Хмельницький повторно надіслав до них листа з погрозою, що не зніме облоги зі Збаража, якщо вони не виплатять викупу татарам. Сам Б. Хмельницький прибув під Збараж не пізніше 12 серпня і лише в ніч на 13 серпня розпорядився зняти облогу з міста [24, с. 96–97].
Тим не менше, збаразька залога змушена була сплатити викуп. Як подає Сенаї: “В понеділок, коли ще не готувалися вступити в бій, з проклятого війська, волаючи: “аман, аман!” – прийшли люди від імені поганих воєначальників Вишневського (Є. Вишневецького – В. О.), Хоразна і Фірлі (А. Фірлея – В. О.) та інших воєначальників і сказали: “Ви пощадили нашого короля. Ми два місяці мучились в облозі, день і ніч терпіли злигодні, від наших п’ятдесяти тисяч стрільців-мушкетерів (тюфенк ендаз) залишилося лише жалюгідні і принижені десять тисяч. Пощадіть нас – а ціна наша сорок тисяч курушів і вибачте, якщо мало” – і з цими словами дали зі свого середовища в заручники відомого владику Потосского (насправді ж однофамілець відомого дому Потоцьких – В. О.). Трофеїв і здобичі стало так багато, що не залишилося ні вільних возів, ні жодного коня, на котрих можна було б завантажити золото, і монети, і срібне начиння, і ніхто вже й навіть не хотів перейматися цим. Кожен уже був напоготові, все військо було переобтяжене воєнною здобиччю. Коротше кажучи, взявши ще сорок тисяч курушів, пощадили тих, що зосталися між живими, собак проклятого полку. Затрималися там ще на один день, а в середу, у вказаний хумаюном (“щасливий” – один з титулів східних правителів – В. О.) час, було дано наказ повертатися додому…” [15, с. 60–61]
Після укладення Зборівського миру, за Граб’янкою: “Про замирення повідомили і у Збаржя обложеним. З обох сторін на честь перемир’я просалютували вогнепальною зброєю, козаки організували в своєму таборі базари. Обложені жителі Збарожжя вийшли з міста, ходили рядами і просили хліба. Козаки нагодували їх, а також силу велику татарам попродали. І о цій годині загинуло поляків більше, аніж у час битви” [16, с. 63]. За свідченнями очевидця П. Куліш пише, що після сплати викупу, 23 серпня жовнірам було дозволено виходити із замку. Тоді поміж панським і козацьким обозами з’явилися тисячі торгових будок. Відкрився ярмарок. Жовніри купували у козаків коней і їжу. Знайомі взаємно пригощалися горілкою, хлібом, яблуками. Таке взаємне пригощання цілком укладається у традицію вояків на знак “поновлення братерства” бенкетувати після укладення миру [31, c. 198–199]. Замість бойової тривоги, піднявся шум мирного життя. Однак, і тут проявилася татарсько-козацька звичка до злодійства і розбою. Спочатку схоплювали з голів жовнірів шапки, потім козаки кількох зовсім пограбували, а татари кількох необережних повели в неволю. “Хто влазив у натовп, не маючи знайомих, ті попадали в біду” [14, с. 59; 32, с. 469–470]. Сам Б. Хмельницький із військом залишив околиці Збаража 15 (25) серпня, а татарську орду відпустив щойно наступного дня. Тоді ж залишило Збараж і вирушило до Львова шляхетське військо [24, с. 97].
Отже бачимо, що воюючі сторони легше знаходили порозуміння між собою, аніж із тими, хто сподівався на їх захист – мирного населення, про інтереси якого в угодах якщо йшлося, то в останню чергу. Згідно Зборівської угоди короля Речі Посполитої Яна Казимира з татарським ханом Іслам-Ґераєм ІІІ, до якої приєднався і Б. Хмельницький, татарам дозволено при їх поверненні в Крим воювати землю в ліву і праву сторону вогнем і мечем. Цей ганебний пункт, втім, не було записано до офіційного акту. Сучасники одностайно вважали, що цей пункт було внесено до угоди з ініціативи короля, який хотів розправитися з ребеліянтами. Самовидець подає: “И Хмелницкій з ханом кримским, росправивши орду, тоест мурзи придавши и Козаков, и так многіе городи козаки позводили, и людей татаре в неволю побрали, и козаки маетность побрали, и міста значніе спустіли. И днем перед Успеніем Богородици уступило войско козацкое и орди от Збаража, тягнучи просто на Україну [17, с. 58–59]. Микола Аркас у своїй історії пише: “Оповідали про нього (Б. Хмельницького – В. О.) навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби Татар не боялися, з міст виходили, а тоді Татари з засідок випадали й людей, в неволю забирали” [1, с. 194]. П. Куліш і М. Грушевський підтверджують такі свідчення на основі відомостей тогочасних дипломатів, зокрема П. Литвинова, а також сучасників Лукаша Климовського, Грека Миколая та інших, які здебільшого наводять цифру в 70 міст [6, ч. ІІІ, с. 221–223; 14, с. 46–47]. Найбільшу вину за це покладають на козацьких полковників М. Небабу і Д. Нечая, хоча вони й діяли за наказом самого Б. Хмельницького. Через віддачу татарам на пограбування українських міст королем і козацьким гетьманом, останній із старшиною затаювали від народу зміст Зборівської угоди [6, ч. ІІІ, с. 221–225].
Таким чином, приставши до Зборівської угоди (яка між іншим носила форму “Декларації ласки його королівської милості” короля з татарами, Б. Хмельницький залишив напризволяще українське поспільство, яке татари мали право брати в ясир; що ж до повсталих селянських мас, то з боку Хмельницького і козацької старшини це було зрадою. Пожалівши під Збаражем короля Яна Казимира, щоб той не попав у “неволю бісурменську”, Б. Хмельницький однак не пожалів своїх міст, і виконуючи ганебні умови усних домовленостей Зборівської угоди, козаки самі татарам віддавали в ясир і грабували та нищили з татарами українське цивільне населення. Народна пам’ять всю ненависть за страшний татарський погром селянства і міщанства поклала на Хмельницького. Народна пісня такими словами честила козацького гетьмана: “Ой бодай Хмеля Хмельницкого / Перва куля не минула, / Що велів брати парубки й дівки / Й молодії молодиці. / Парубки йдуть, співаючи, / А дівчата, ридаючи, / А молодії молодиці / Старого Хмеля проклинаючи: / “Бодай того Хмельницького перва куля не минула...” “…перва куля не минула, / А другая устріла – у серденько уцілила” [6, ч. ІІІ, с. 224; 10, с. 117–118; 25, с. 141–142; 21, примітки]. В іншому варіанті співали: “Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, / Що велів Орді брати дівки й молодиці!” [1]. Якщо раніше Хмельницького величали як Мойсея, що як Ізраїль визволив руський народ з лядської неволі, то тепер вищенаведеними піснями Хмеля той же народ зустрічав і проводжав. У варіанті цієї ж пісні, записаної П. Кулішем, ім’я “Богдан” дотепно обігране із фразою: “Ой богдай Хмеля Хмельницького…” [14, с. 61].
Загалом же, втрати серед мирного населення протягом 1648 – лютого 1650 рр. тільки на Південній Волині (як одному з епіцентрів селянської війни 1648 р. і Збаразької війни 1649 р.) внаслідок голоду, захоплення в ясир, винищення татарами, козаками і коронними жовнірами, а також втечі за Дніпро, склали 80–85 %, тобто орієнтовно до 100 тис. осіб [30, с. 342]. Вслід за М. Крикуном історик Н. Яковенко вказує, що за даними фіскальних присяг у Кременецькому повіті від лютого 1650 р. із 23 тис. дворів, зафіксованих у 1630 р., уціліло лише бл. 3100, тобто 13,5 % [31, с. 191].
Отже, події Козацької революції (Хмельниччини), зокрема на прикладі збаразьких подій 1649 року, потребують переосмислення і дозволяють кваліфікувати їх й як “велику”, зокрема громадянську, війну й гуманітарну катастрофу, в тому числі й з численними прикладами терору і навіть геноциду всередині українського суспільства за релігійною, класовою і національною ознаками. Найбільшого винищення під час цієї війни зазнало саме мирне цивільне населення. Різноманіття інтерпретацій, при об’єктивному висвітленні усіх історичних подій, тільки пришвидшать процес новітнього українського націотворення.
Список використаних джерел
1. Аркас М. М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В. Г. Сарбея: 2-ге факс. вид. – К.: Вища шк., 1991 – 456 с.; Третє видання. – Вінніпеґ: Видавець З. Кондратюк, 1967 // Exlibris: українська електронна бібліотека <http://exlibris.org.ua/arkas/index.html>.
2. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому Государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытнаго состояния сего края. – Ч. І. – Москва: В типографии Семена Селивановскаго, 1822; <http://www.library.kr.ua/elib/history/introduction.html>.
3. Богдан Хмельницкий, летопись еврея-современника
1. Аркас М. М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В. Г. Сарбея: 2-ге факс. вид. – К.: Вища шк., 1991 – 456 с.; Третє видання. – Вінніпеґ: Видавець З. Кондратюк, 1967 // Exlibris: українська електронна бібліотека <http://exlibris.org.ua/arkas/index.html>.
2. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому Государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытнаго состояния сего края. – Ч. І. – Москва: В типографии Семена Селивановскаго, 1822; <http://www.library.kr.ua/elib/history/introduction.html>.
3. Богдан Хмельницкий, летопись еврея-современника