Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н.
На жаль, тимчасово чи назавжди ставлення до поезії як до мови богів минуло. Все більше шириться сприйняття цього явища виключно як виду мистецтва — з одного боку, манірного, пафосного, зрештою штучного способу самовираження, а з другого — приступного будь-кому під гаслом: «Я теж пишу \ писав \ вірші!». А проте поезія за час свого існування кілька разів переживала золоті віки і, будемо вірити, переживе ще не раз.
Ми ж пропонуємо озирнутися на не таку вже й далеку давнину — XVI–XVIII ст. — століття, які в українській культорології часто згадуються разом, і, певно, не випадково [1; 2; 3; 4]. Поступовий перехід (може, не такий плавний, але логічний): Ренесанс—Бароко—Просвітництво розглянемо як на долоні за допомогою тієї ж таки… поезії.
Окреслений період часу перебував і перебуває у полі уваги багатьох вітчизняних і зарубіжних літературознавців: з'явилися статті, розвідки, художні переклади, наукові праці, присвячені як життю і творчості окремих письменників (їх автори ― О. Циганок, О. Лефтерова, В. Шевчук [4; 5; 6]), так і більш загальному аналізу літературної ситуації в Україні на ті часи (Б. Кравців, М. Сулима, Р. Трофимук, Л. Ушкалов [7; 8; 9; 10]). Українським дослідникам цікаво і корисно враховувати праці своїх закордонних колег (В. Дорошкевич, Л. Кондратович, Б. Круцкевич, Companion to Neo-Latin Studies [11; 12; 13] та ін.).
За словами С.Б. Кримського, при тому, що фактично кожна нація розвивається під впливом декількох форм світової культури, в Україні ми маємо рідкісну ситуацію накладання дуже відмінних між собою цивілізацій: античної та візантійської, східно-тюркської та близькосхідної, західно-європейської і східно-слов'янської [14].
Цей факт підтверджується, перш за все, напрямами розвитку мистецтва, одна з яскравих його ілюстрацій — українська латиномовна поезія XVI–XVIII ст., панегірична (чи панегірозна — на думку особливо категоричних дослідників) наскрізь. Справді похвальні вірші неймовірними кількостями виготовлялися у школах; навряд чи можна знайти хоч небагато видань, які б вийшли без хвалебної домішки — якщо не в тексті, то в перед- чи післямові. Пояснювати цю літературну моду у центрі і на сході російським пануванням або вказувати як на головного винуватця на схоластичну систему освіти, що надовго зробилася провідником ультра-шляхетських понять і смаків на заході — це надто поверхнево. Хоча в країні, де питання про власну цивілізаційну ідентичність досі залишається не визначеним, таке тлумачення ситуації видається цілком зрозумілим. Важко погодитися з поширеною сьогодні думкою про те, що Україну слід відносити до так званих перехідних чи транзитних цивілізацій (відлуння давньої ідеї І. Лисяка-Рудницького «Україна між Сходом і Заходом»), оскільки те саме можна сказати і про Росію, Румунію, Грецію, Грузію, Туреччину тощо.
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
Отож, вичерпний аналіз деяких, на перший погляд, не типово українських явищ літератури можливий через визначення, по-перше, стрижневого розвитку власної слов'янсько-православної традиції (підґрунтя — візантійська спадщина), по-друге — дуже тісної взаємодії, починаючи з кінця Середньовіччя, із Західною цивілізацією (прийняття чергувалося із відштовхуванням). Однак слід враховувати, що Україна мала відношення до Заходу передусім, але не виключно, тією мірою, якою входила до Речі Посполитої (пізніше — до Австро-Угорщини та Чехословаччини), що породило потребу мати власних латиністів; досконале знання латини дало змогу творити нею вірші. Належний рівень володіння мовою мала передусім освічена молодь, що у XVI–XVIII ст. здобувала освіту у провідних європейських університетах. Таким чином, найактивнішими носіями ренесансних ідей і творцями нової літератури були світські люди.
Нині рішуче заперечення усяких проявів Ренесансу на українських землях змінилося на активне намагання довести тут його розквіт. Останнє можна пояснити змішуванням двох культурологічних термінів: 1) Відродження як культурне явище, що має свої часові та просторові межі; 2) відродження — пожвавлення історичного життя та культуротворчої діяльності народу чи народів. Саме цим пояснюється існування нібито ренесансних явищ у глибокому Середньовіччі. Запізніла поява деяких ренесансних тенденцій на українському грунті збігається із розвитком окремих рис раннього Бароко. Саме це дає підстави говорити про існування в українській культурі єдиного ренесансно-барокового етапу. В. Крекотень: «Українське бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконало функції ренесансу в барокових формах» [15]. Головним досягенням цього періоду в Україні стало утвердження світського начала в духовній культурі та становлення національної самосвідомості.
XVI ст., за старими критеріями національної належності твору, тривалий час вважалися в українській літературі мало плідними. Однак посилення наприкінці минулого століття уваги вітчизняних літературознавців до української латиномовної поезії дало змогу повернути українській літературі несправедливо відторгнуті від неї імена.
У використанні латини в Україні (Литві, Білорусії) того часу простежуються дві тенденції: застосування її як культової мови (традиції Середньовіччя) та як літературного інструменту (Ренесанс). Цікаво, що у цей час у Західній Європі частота вживання латинської мови ішла за нисхідним, а у Східній — за висхідним напрямами. Однак поширення і розвиток ідей раннього чи етико-філологічного гуманізму, тісно пов'язане з вивченням і викладанням риторики, поезії, історії, філософії, скрізь відбувалося на базі класичної античної освіти. Латиномовна література в усі часи була школою стилістики, джерелом художніх образів на шляху розвитку національних літератур. Новолатинська поезія відкрила гуманістичну орієнтацію в художній культурі східних слов'ян. Саме цю традицію підхопила й українська барокова поезія.
За теорією Ю. Павленка, Україна (разом з Білоруссю) належить до Західно-провославної субцивілізації Православно-Східнослов'янської цивілізації (Макрохристиянський цивілізаційний світ). Користуючись, можливо, дещо громіздкою термінологією цього вченого, Західноправославна, українсько-білоруська субцивілізація, взаємодіючи з периферійними, польсько-литовськими формами Західного світу, «виробила оптимальний для свого часу духовно-культурний синтез власної традиції із західною, переважно бароковою культурою (…) Провідна роль у цьому належить Києву» [16].
Бароко дуже тісно пов'язане з епохами, між якими воно виникло — Ренесансом та Просвітництвом. Міцність внутрішніх зв'язків культурного масиву забезпечували об'єктивні обставини, що були прямим наслідком суспільного розвитку: занепад феодального ладу, ривок уперед науки, активне формування національної свідомості, секуляризація суспільної та філософської думки. Бароко — яскраво виражений синтетичний та універсальний напрям новоєвропейської культури — охопив усі її форми та регіони (щоправда, з різною силою). В історико-літературній сфері відбувається переосмислення духовних звершень недалекого минулого, при цьому залишається середньовічна духовність символічного бачення світу, а крізь призму відновлюваної античності просвічує ренесансний гуманізм. Доведення у XVII ст. Коперникової геліоцентричної системи призвело до перевороту в усвідомленні людством свого місця у всесвіті: на його досяжних пізнанню обширах центром є не Земля із, як ще довго здаватиметься, її господарем — людиною, а Сонце.
Специфічною особливістю розвитку Бароко (і в Україні це простежується особливо чітко) є те, що його пізній період переплітається із Просвітництвом (XVII–XVIII ст.). Таким чином, ренесансна ідея людини поєднується із просвітницьким культом розуму, а історичні обставини наштовхують на аналіз індивідуальності в умовах виконання нею надособистісної ролі — ватажка, героя чи генія. Героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається похвальній, а, найчастіше, включає в себе її. На противагу героїзації та мілітаризації поезії елемент світськості, романтики мирного життя вносять до неї шлюбні панегірики (epithalamica), вірші з нагоди дня народження (genethliaca) та інші поетичні твори, присвячені «цивільним» обрядам.
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Дух боротьби за державність спричиняє до часткового витіснення барокової, домінуючої в Європі трагічності світосприйняття у нас героїко-патріотичною темою. Вітчизняні гуманісти сприймають історію як вмістилище людського досвіду і радять учитися на прикладах видатних особистостей. А проте у них, за античною традицією, над історією та філософією височить поезія. Звідси зрозумілою стає літературно-естетична атмосфера, у якій з'являлися, скажімо, шлюбні панегірики, у яких сучасному читачеві важко зорієнтуватися, кого більше величає автор — молодят чи їхніх звитяжних предків. Так, у творі В.Е. Скервіна «Львівський гіменей» (1670 р.) автор натхненно перелічує живих і померлих звитяжних родичів нареченого, присвятивши їм окремі частини: «Микола», «Андрій», «Іван» та ін.; описує їхні подвиги і лише в кінці додає невеликий розділ «Натхнення віршувати», знову згадуючи про подію, з приводу якої написано вірш [17].
Майже неодмінними є «перевдягання» своїх сучасників і співвітчизників в античні шати і всякого роду географічні, історичні та міфологічні зміщення. В епіталамі Лукаша Словицького «Лови кохання» (1669 р.) Вепр (наречений) та Левиця (наречена) розгулювали просторами Малої Польщі, аж поки їх не підстерегло кохання. Тут також згадуються інші боги та герої: Юпітер, Вулкан, Адоніс, Пілад, Орест, Александр Македонський [18]. Текст прикрашають численні ремінісценції із творів античних поетів (найвідоміша — Omnia vincit honor [Над усім панує честь] / Omnia vincit amor (Ovidius P.N.) [Все перемагає любов (Овідій П.H.)]). Значна риторизація української поезії XVI–XVIII ст. чітко проявляється у використанні так званих загальних місць, інакше ― топосів.
Прикметним для поезії того часу є паралельне використання християнських образів поряд з античними: Г. Тичинський: «Діво шановна, гідна поваги царице небесна (…) Кажуть, що з гурту Юпітера й ти, небожителько люба» [20]. Це саме те, що пізніші дослідники, особливо польські, закидатимуть авторам XVI–XVIII ст. як поганий смак, еклектичність, алогічність, невміння витримувати стиль. Однак тут не слід забувати, що автори новолатинської позії були представниками нового на той час і відмінного від нашого типу мислення. Саме ними була витворена своєрідна концепція світу, суспільства, людини, і пояснити, а може, почасти ― виправдати поєднання античного та християнського можна двома різними, але не взаємовиключними причинами. По-перше, і це мало-хто візьметься заперечувати, найхарактернішою рисою гуманістичної новолатинської музи є її висока душевна чуттєвість. Тому перед нами ― не жонглювання ваговитими холодними образами-ідолами, а гра дорослих дітей із перевтіленнями. І для них не мало особливого значення ― християнськими чи язичницькими є ті образи, з якими вони грають, головне ― розчулити, схвилювати, вразити читача:
Inspice Sponsa latus, latet hic tua costa, Maritam,
Finxit et edocuit cordis amore mori [18].
[Пильно подивися на наречену – вона зробиться дружиною з твого ребра;
Належить їй до смерті мати любов у серці].
Іноді доходило аж до курйозів: так, у Павла Русина із Кросна є вірш, що називається «Гімн чи сапфічний вірш Павла Кроснянина, прихильника Аполлона і Вакха, на день пасхальний про очищення підземного царства» [21].
Загалом, латиномовна література у східних слов'ян, сформувавшись пізніше, ніж в інших народів Західної Європи, стає посередницею між класичною латиною та духовним життям українського народу. Співвідношення між індивідуальним та типовим у творах є не зовсім рівним: класичні художні засоби, риторичні фігури, топоси не рідко затіняють індивідуальну стильову манеру автора. Однак при цьому варто враховувати закони літературного розвитку того часу, згідно з якими творили і згадані автори: суть творчості для них полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Українська література окресленого періоду загалом бачиться складною системою, кожна із підсистем якої творилася окремою мовою.
Взаємодія традицій і новацій, канонів і деканонізації є одним із рушіїв розвитку літератури. Творення тексту неминуче супроводжується повторенням (ідеться про використання слів у повноті їх знакової природи, відображення навколишнього та внутрішнього людського світу) та ― нерідко ― наслідуванням. Якщо новолатинська поезія в основі своїй мала міметичний характер (автор був не стільки творцем, як імітатором, класицистичні поетики визнавали за ним не лише право, а й обов'язок наслідувати римські та новолатинські зразки), то в сучасній українській поезії процес наслідування є небажаний і шкідливий. Традиція без новаторства веде літературу до занепаду і зрештою перетворюється в епігонство.
Досліджуючи літературу XVI–XVIII ст., слід постійно пам'ятати, що новолатинське письменство ― це інша, відмінна не лише від сучасної, концепція світу, суспільства, людини. Тому мовний критерій національної та художньої ідентифікації авторів ― не єдиний і, тим більше, не основний. За всієї невиробленості комплексу таких критеріїв, з упевненістю можна говорити принаймні про два: 1) свідоме і послідовне підкреслення свого українського походження; 2) патріотична тематика.
Незаперечним є те, що без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів неможливо вникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що на сьогодні вже є нагальною необхідністю.
Читайте також: Мова новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.
Отож, основними причинами розглядати XVI–XVIII ст. в Україні як єдиний культурний масив видаються дві: хід історичних подій, що спричинив завершення важливого етапу у формуванні національної самосвідомості (утвердження козацтва на історичній арені, Визвольна війна, гетьманщина, Велика руїна — майже як зав'язка, перипетії, кульмінація, епілог) і своєрідно позначився на літературних творах тієї доби; та, якщо дивитися переважно крізь призму літератури, єдність художніх тенденцій, як от: підвищена експресивність — не без тверезого розрахунку, ігнорування усталених канонів і правил, вивільнення уяви, прагнення вразити, осліпити читача, пишна образність, любов до дисонансів і контрастів, бажання автора бути оригінальним і нездатність помітити свою шаблонність. Тогочасні латиномовні етикетні вірші видаються яскравою ілюстрацією, що додає переконливості висловленим міркуванням.
ЛІТЕРАТУРА
- Трофимук М. Ще раз про неповноту української культури // Україна XVII cт. між Сходом і Заходом Європи. – Київ–Венеція, 1996. – 420 с.
- Виппер Ю.Б. О XVII веке как особой эпохе в истории западноевропейских литератур. М., 1969. – 220 с.
- Дорошкевич В.И. Новолатинская поэзия Беларуссии и Литвы.– Минск, 1979. – 164 с.
- Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – К., 1999. – 92 с.
- Лефтерова О. Тексти Святого письма у латиномовних творах Станіслава Оріховського // Діалог культур. – К., 1999. – С. 38.
- Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми. Статті. Есе. – К., 1990. – 230 с.
- Кравців Б. Ренесанс і гуманізм в Україні // Європейське відродження та українська література XIV–XVIII ст. – К., 1993. – С. 36.
- Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI–поч. XVII ст. – К., 1985. – 146 с.
- Трофимук Р. Ще раз про неповноту…
- Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Харків, 1994. – 114 С.
- Кондратович Л. История польской литературы от ее начала до настоящего времени. – Т. 1., – М., 1862. – 380 с.
- Дорошкевич В.И. Новолатинская поэзия…
- Companion to Neo-Latin Studies. Part I. History and Diffusion of Neo Lattin literature. Second entirely rewritten edition by Josef Ijsewijn. – Leuven – Louvain, 1990, p. 239–257.
- Кримський С.Б. Культурна універсальність українського бароко // Вісник НАНУ. – 2000. – № 10 – С. 47–56.
- Крекотень В.І. Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст. // Автореф. дис. д-ра філол. наук. – К., 1992. – С. 3.
- Павленко Ю. Україна у світовому цивілізаційному процесі // Вісник НАНУ. – 2002. – № 3 – С. 18–26.
- Victorinus Skierwin Equis. Hymenaeus Leoburgicus… Leop., 1670.
- Slowicki Lukas Stanislaus. Venatio amoris in Apro et Laena… Leop., 1676.
- Michaelis Zlotorowicz. Omnia felicissimi futuri connubii… Leop., 1670.
- Georgii Thiczensis Rutheni Atium liberalium Magistri Elegiacon… Crac., 1534.
- Павло Русин // Українська поезія XVI ст. – К, 1986. – С. 41–56.