Ольга Циганок, к. філол. н., докторант Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Опубліковано в: Мандрівець. – 2011. – № 3. – С. 57–61.
Елегія – один із жанрів лірики, що має багату історію [4, 231 - 232]. Не випадково автори українських шкільних поетик XVII – першої половини XVIII ст. приділяли цій поезії багато уваги.
Читайте також: Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст.
Щодо дефініції жанру, жодних сумнівів не виникало. У найбільш ранній із збережених київських поетик (1637 року) зазначається: „Елегія – похоронний твір, винайдений насамперед для погребових і жалібних плачів” [3, 133]. Подібні визначення ми зустрічаємо майже в усіх поетиках. Митрофан Довгалевський у трактаті «Сад поетичний» вказує, що елегійна поезія служить для зображення всього сумного, невеселого і згубного, як, наприклад, похоронні пісні, трени, оплакування померлих, плачі, скорботи і т.д. [2, 193]. У поетиках дуже часто цитуються рядки Овідія на смерть Тібулла, які, поряд із відповідним коментарем авторів поетик, підкреслюють початково «сумний настрій» елегії:
Flebilis indignos, Elegia, solve capillos!
A, nimis ex vero nunc tibi nomen erit!
[Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:
Нині наймення твоє в лад із журбою звучить].
Усі теоретики літератури єдині в тому, що уже в античності зміст елегії урізноманітнився, і елегійним віршем стали писати повчання, привітання, твори про любов тощо. Феофан Прокопович засвідчив це таким чином: “Et primum quidem tristes tantum modo res hoc genere canebantur, postea quaecunque materia caepit tractari, id quod Horatius libro de arte poetica v. 75:
Versibus impariter junctis quaerimonia primum,
Post etiam inclusa est voti sententia compos.
[Спочатку саме у цьому роді оспівували винятково сумні події, а пізніше почали торкатися й інших предметів, про що Горацій в трактаті «Про поетичне мистецтво», вірш 75:
Спершу в нерівнім двовірші звучав лише сум, але потім
Також і напис-обітницю розміром тим укладали [1,217]; [6, 319].Цю тезу зустрічаємо у більшості поетик [Via ingenuos, 1729, 60; Hortus, 1735, 75; Regia, 1740, 27; Liber, 1742, 115 etc.].
Домінантною ознакою елегії, видається, стає не зміст, не матерія (предмет), а віршовий розмір carmen elegiacum [елегійний вірш] – дистих елегійний, поєднання гекзаметра із пентаметром. Як стверджується у поетиці «Настанови» (1735), “Pentameter hexametro subditus, genus quoddam gignit, quod elegiacum vocatur” [Пентаметр доданий до пентаметра породжує певний вид, який називається елегійним…] (Praecepta, 1735, 21 (зв.)).
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.
Українські теоретики звернули увагу, що цим елегійним віршем пишуться не лише елегії, а й інші жанрові різновиди, пов’язані із вираженням скорботи. Вслід за автором поетики «Ліра» (1696) Митрофан Довгалевський стверджує: “Poesis elegiaca … servit omnibus materiis tristibus et funebribus ut epicediis, threnis, lessibus, fletibus, lamentationibus …” [Елегійна поезія … служить для зображення всього сумного, невеселого і згубного. Як наприклад: похоронні пісні, трени, оплакування померлих, плачі, скорботи і т. д] ( Lyra, 1696, 31 (зв.); Hortus, 1736 (1), арк. 75; Hortus, 1736 (2), арк. 94 (зв.)). У поетиці «Настанови» (1735) читаємо: “Epicedia quoque epigrammata et epistulae hac forma carminum conficiuntur” [Цим видом віршів створюються також епіцедії, епіграми і листи] (Praecepta, 1735, 22 (зв.)). Цікаво, що елегію Овідія на смерть Тібулла деякі київські дидаскали (Митрофан Довгалевський, автори поетик «Гіметт» (1718) та «Короткий виклад» (1734 – 1735) називають епіцедією (Hymetus, 1718, 30; Epitome, 1734 – 1735, 68 (зв.); Hortus, 1736 (1), арк. 75; Hortus, 1736 (2), арк. 94 (зв.)). Як приклад скорботної елегії у поетиці «Молочний шлях» (1735 – 1736) наводиться “Elegia querulosa in funere alicujus juvenis, magnae stirpis” [Жалібна елегія на похороні якоїсь молодої людини, знатного нащадка] (Via lactea, 1735 – 1736, 166 - 167). У цьому творі, який складається із 46 віршів – 23 дистихів елегійних, домінують почуття автора, що характерно для елегії, однак за своїм «функціональним призначенням» - виконання на похороні - він близький до епіцедії. Це ще один доказ взаємозв’язків різних жанрових різновидів похоронної поезії, проте це тема окремого дослідження.
У поділі елегійної поезії на види серед українських дидаскалів XVII – першої половини XVIII ст. спостерігається дві точки зору. Інколи елегію на види не ділили, як це бачимо у Феофана Прокоповича [6, 319 – 320] та у ряді поетик, починаючи від поетики 1637 року [3, 133 - 134] і закінчуючи поетикою 1746 року Георгія Кониського (Praecepta, 1735; Praecepta, 1746). Проте виразно домінує друга тенденція, коли виділяли три види елегії: скорботна, хвалебна елегія та епістолярна. Якщо для означення хвалебної та епістолярної елегії вживалися одні і ті ж латинські терміни (elegia exornativa, elegia epistolaris) і сталі дефініції, то для означення скорботної елегії подавалися різні латинські лексеми. Чи це випадково?
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Поетика «Віфлиємська колиска» (1686) пише про threnica [тренічну] елегію: “Threnica nihil aliud est nihil lamentatio tibia decantata” [Тренічна – не що інше, як ридання, які співалися під флейту] (Cunae Bethleemicae, 1686, 45 (зв.)). Складається враження, що при такому підході елегії ототожнювався, з одного боку, з давніми неніями - піснями, які виконувалися хором у супроводі гри на флейті, мали уславляти покійного і збуджувати у присутніх жаль з приводу його скону. Подібні визначення ненії, коріння яких сягає Понтана [9, 214], зустрічаємо у ряді київських поетик (Liber, 1637, 146 – 147; Poeticarum institutionum breve compendium, 1671, 22; Cedrus Apollinis, 1702, 148). З іншого боку, розуміння скорботної елегії як threnica [тренічної] вказує на тісний зв'язок цього жанрового різновиду із тренами (тренодіями). Це були пісні –вірші, якими висловлювали свій жаль з приводу чиєїсь смерті. У поетиці „Ліра Гелікону” (1709) вказується, що трени частіше записуються, ніж виголошуються і звичайно використовуються не лише з приводу чиєїсь смерті, а й з приводу розрушення міст, царств чи інших нещасливих подій (Lyra Heliconis, 1709, 248). Претекстом цього фрагменту була поетика Скалігера [10, 426]. Слід зазначити, що у XVII – у першій половини XVIII ст. трени були дуже популярні. Це відмітила поетика «Гіметт» (1718): «Horum maximus usus est in Polonia. In quibus scribendis maxime excessit Ioannes Cochanovius» [Трени найбільш поширені у Польші. У їх написанні відзначився Ян Кохановський] (Hymettus, 1718, 30 – 31). Про те, що трени надзвичайно популярні, пишуть і поетика «Троянда» (1696) та «Прообраз» (1707) (Rosa, 1696, 53; Idea, 1707, 178). У деяких поетиках трени або тренодії і ненії ототожнювалися (Camoena in Parnasso, 1686, 87); Cytheron bivrtex, 1694, 145).
Поетика „Кіферон з двома вершинами” (1694 – 1695) пише про elegia querulosa [елегію, що жалібно звучить] як про таку, у якій описуються смерть і загибель визначних мужів, похорон батьків, героїв, чи друзів, також вигнання із батьківщини й усі сумні предмети] (Cytheron bivertex, 1694, 158 - 159). Подібні формулювання зустрічаються також у поетиці «Ліра Гелікону» (1709) (Lyra Heliconis, 1709, 226 (зв.) – 227 (зв.)). Майже дослівно це визначення повторяється у поетиці 1742 року (Liber artis poeticae, 1742, 116). Термін querulosa зустрічаємо також у поетиці «Молочний шлях» (1735 – 1736) (Via lactea, 1735 – 1736,166). У поетиці «Кастальське джерело» (1700) скорботна елегія вперше окреслюється латинським querula [елегія, що жалібно звучить]. Термін querula зустрічаємо також у поетиках «Шлях» (1729), «Дощечки» (1729 - 1730) та «Настанови» (1743) (Via ingenuos, 1729, 60 (зв.); Tabulae, 1729 - 1730, 70 (зв.); Praecepta, 1743, 143). Враховуючи, що латинська лексема querulosa - середньовічний (із Вульгати) відповідник класичної лексеми querula, можемо говорити про один термін і, відповідно, один і той же смисл.
Читайте також: Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми
Поетика «Ліра» (1696) вказує, що першим видом елегії є querulosa seu threnica [елегія, що жалібно звучить чи тренічна] (Lyra, 1696, 32). У поетиці «Троянда між тернами» (1696 - 1697) також зустрічаємо querulosa seu threnica [елегія, що жалібно звучить, чи тренічна], при цьому повторюється цитоване вище визначення із «Вифлиємської колиски» (Rosa inter spinas, 1696 - 1697, 25 (зв.)). У поетиці «Прообраз» (1707) зустрічаємо визначення querula seu threnica (lamentatio tybia decantata) [елегія, що жалібно звучить, чи тренічна (непохоронний плач, що співався під флейту)] (Idea, 1707, 119). Трактат «Сад поетичний» (1736) також оперує quaerula seu threnica [елегія, що жалібно звучить, чи тренічна] (Hortus, 1736, 75 (зв.). Очевидно, претекстом для цих поетик був трактат Скалігера, який об’єднав елегії і трени в одному параграфі і вказав, посилаючись на Овідія, що елегія початково також виконувалася на похоронах [10, 129].
У трактатах «Три книги» (1714), „Гіметт” (1718) та «Короткий виклад» (1734) перший, «сумний» вид елегії окреслюється терміном elegia lugubris [скорботна елегія] (Libri tres, 1714, 165; Hymettus, 1718, 30; Epitome, 1734, 69).
Таким чином, найбільш поширеним окресленням першого – «сумного» - виду елегії було querulosa (querula) [елегія, що жалібно звучить]. Це означення зустрічаємо упродовж усього періоду існування київського шкільництва. Видається, що воно вказує на характер цього виду елегії як жалісливого вірша – пісні і сформувалося під впливом “Tristia” [Скорботних елегій] Овідія. Одиничний термін threnica [тренічна елегія] – вплив тогочасної практики – «Тренів» Яна Кохановського та його численних послідовників. Можливо, саме прагненням поєднати класичну модель і сучасні авторам поетик літературні реалії пояснюється вживання у ряді поетик (1696 – 1736 рр.) подвійного терміну – elegia querulosa (querula) seu threnica [елегія, що жалібно звучить чи тренічна]. Починаючи з поетики 1714 р. певний вплив завойовує назва (а з нею, очевидно, і розуміння!) цього жанрового різновиду як власне elegia lugubris [скорботної елегії], без пов’язань із тренами.
Вплив тренів позначився на дискусії щодо віршового розміру елегії. Питання начебто ясне: дистих елегійний, яким написані елегії визнаного авторитета - Овідія. Феофан Прокопович у своєму трактаті про поетичне мистецтво з 1705 року висловлює це таким чином: «Scribitur ergo elegia hexametro et pentametro alternatim mixtis [Отже, елегія пишеться гекзаметрами і пентаметрами, які поєднуються поперемінно] [6, 319]. Поетика «Три книги» (1714) дає таке визначення скорботної елегії: «Lugubris illa vocatur qua carmine elegiaco describit casus, infortunium, caedes, funera, exilia aliasque res tristes [Скорботною називається та, що елегійним віршем описує загибель, нещастя, вбивства, похорон, вигнання та інші сумні справи] (Libri tres, 1714, 165). Найчастіше елегію визначали як imitatio actionis flebilis carmine hexametro et pentametro conscripta[наслідування печальної події, написане в гекзаметрах і пентаметрах] (Fons Castalius, 1685, 59 (зв.); Lyra, 1696, 50; De arte poetica, 1705, 319; подібне визначення Officina, 1726 – 1727, 29 (зв.); Hortus poeticus, 1736, 75).
Проте у поетиці «Кастальське джерело» (1700) при розгляді скорботної елегії поряд з Овідієм подається несподіване посилання на Вергілія: «Quaerula elegia est in qua res tristis et flebilis describitur, ut Vergil. Aeneidas libro secundo in quo flebile сarmen immo totum opus elegia describitur» [Жалібною є елегія, у якій описується сумний та жалібний предмет, як у другій книзі «Енеїди» Вергілія про падіння Трої, в якій жалібна пісня, зрештою, весь твір описується скорботно як елегія] (Fons Castalius, 1700, 138). Для нас цей пасаж несподіваний хоча б тому, що „Енеїда” Вергілія писана гекзаметром дактилічним, а не дистихом елегійним. З іншого боку міркування автора поетики 1700 року не безпідставні: в епічних творах, зокрема у Вергілія, нерідко зустрічаюся ліричні фрагменти. У сучасному літературознавстві прийняте положення, що змішування, переплетіння епічних та ліричних жанрів відбувалося вже в античності. Епос і лірика співіснували упродовж усієї передісторії старогрецької літератури [8,64].
Про те, що це не помилка і не описка, а подекуди у поетиках дійсно схилялися до написання елегії гекзаметрами, підтверджує поетика „Гіметт” (1718). Тут ми зустрічаємо таке визначення елегії: “Lugubris elegia est imitatio rei vel actionis tristis carmine hexametro” [Скорботна елегія – це наслідування сумного предмету чи дії віршем гекзаметром] (Hymettus, 1718, 30 (зв.)). Оскільки в поетиці «Гіметт» (1718) усі приклади елегії - трени Кохановського, писані саме 13-складовим силабічним віршем польською мовою, напрошується здогад, звідки узявся гекзаметр: 13-складовик сприймався як близький саме до латинського гекзаметра.
Спроби відходу від дистиха елегійного як основної формальної ознаки елегії на користь змісту - „матерії” (предмету) не залишились непоміченими. Деякі пізніші поетики вважали за необхідне наголосити на віршовому розмірі елегії . У поетиці „Шлях” (1729) ми читаємо: “Elegiaca poesis est quae res hexametro et pentametro carmine decantat” [Елегійна поезія – це та, яка оспівує речі віршем гекзаметром і пентаметром] (Via, 1729, 60 (зв.)). Це визначення у поетиці підкреслене чорнилом, як і наступне: Poema elegia quae nihil aliud est, nisi poema carmine hexametro et pentametro rem aliquam canens [Елегійний твір – це ніщо інше, як не твір, що оспівує якусь річ віршем гекзаметром і пентаметром] (Via, 1729, 60 (зв.)). У поетиці «Короткий виклад» (1734) із посиланням на „Аттічні ночі» Доната читаємо: “Elegia definita est poema solo hexametro et pentametro confectum” [Елегія визначається як твір, написаний тільки гекзаметром і пентаметром] (Epitome, 1734, 69). Це визначення у поетиці також підкреслене, однак подається і наступне, яке прагне все-таки «вписати» у елегійний контекст фрагменти Вергілія: ”Elegiacum poema aliis non scribitur carmine, nisi hexametro et pentametro, nisi eventus aliter feret, ut Vergilius scripsit: Hos ego versiculos…” [Елегійна поема не пишеться іншим віршем, крім гекзаметра і пентаметра, хіба що цього по-іншому вимагає ситуація, як написав Вергілій: Вірші ці я написав …] (Epitome, 1734, 69). Фрагмент «Вірші ці я написав і т.д.», який доніс до нас коментатор Вергілія Тіберій Клавдій Донат (IV ст.), був дуже поширений у поетиках (Praecepta, 1735, 21 (зв.); Liber, 1742, 116 та ін.) Митрофан Довгалевський не перший, хто цитує його повністю, стверджуючи: «Завжди [елегія] пишеться гекзаметром і пентаметром, і ніколи не може вживатись у ній тільки гекзаметр або тільки пентаметр, крім деяких, як читаємо у Вергілія, де надибуємо чотири пентаметри, які відносяться до одного гекзаметра:
«Вірші ці я написав, а хтось інший дістав нагороду.
Так не для себе, воли, ниву людську орете,
Так не для себе, пташки, гнізда свої ви в’єте,
Так не для себе, бджілки, носите мед звідусіль,
Так не для вас, вівці, теж руно, що носите ви» [2, 199].
Поетика «Чумацький шлях» (1735 – 1736) наголосила, що елегійний твір пишеться “hexametro et pentametro versu” [гекзаметром і пентаметром] (Via lactea, 1734 – 1735). Автор поетики «Палац» (1740) також категоричний: “Elocutio poesis elegiacae est una, et semper exponitur disticho, hoc est carmine hexametro et pentametro” [Спосіб викладу елегійної поезії - один і завжди подається у формі дистиху, тобто віршем гекзаметром і пентаметром] (Regia, 1740, 27). Поетика «Книга» (1742) стверджує: «Elegiae carminibus aliis scribi nequeunt, nisi his duobus hexametro scilicet et pentametro quae alternatim scripta vocantur elegiaca» [Елегії не можуть писатися іншими віршами, крім цих двох, тобто гекзаметром і пентаметром, які, написані поперемінно, називаються елегійними] (Liber, 1742, 153). Процитувавши «Hos ego versiculos…» [Вірші я ці написав], автор поетики 1742 дає своє пояснення вживанню у Вергілія одного гекзаметра і чотирьох пентаметрів: «Hoc …non ideo fecit, ut quasi genus aliquod carminis adinveneret ac statueret, sed solum modo labores enumeravit synonimice omnium … animalium…» [Він це зробив не для того, щоб винайти і встановити немовби якийсь вид віршів, а тільки синонімічно перерахував труди усіх … тварин…] (Liber, 1742, 115 (зв.) – 116).
Поетика «Настанови» (1743) рекомендує елегії давньоукраїнською мовою писати 11-складовим віршем: «Elegia Ruthenico nostro idiomate scribenda erit aptissimum videtur fore vesus 11 syllabarum» [Елегії нашою русинською мовою, здається, найкраще писати 11-складовим віршем] (Praecepta, 1743, 141 (зв.).
Таким чином, можна говорити про спроби «ревізії» класичної теорії елегії. Вони мали, з одного боку, античне підґрунтя, що пов’язано із фрагментарним взаємопроникненням різних жанрів та жанрових різновидів. Поетика «Кастальське джерело» (1700), яка звернула увагу на елегійний характер фрагментів «Енеїди» Вергілія, «натякнула», що елегії можна писати і гекзаметром. З іншого боку, відчувається сильний вплив тогочасної літературної практики, для якої, що часто буває, рамки теорії були затісні. Очевидно, під впливом поголовного і свого особистого захоплення «Тренами» Яна Кохановського автор поетики «Гіметт» (1718) віддав перевагу гекзаметру як основному віршовому розміру елегійної поезії.
Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко
Ще один момент, який жваво обговорювався київськими дидаскалами при розгляді елегійної поезії – поділ елегії на частини. Віталій Маслюк свого часу писав: “Відносно композиції елегії, то немає якихось конкретних настанов. Однак в одній із львівських поетик, а саме у поетиці 1678 р. “Іnstitutio poetica”… мова йде про п’ять частин елегії» [5, 148]. У дійсності питання про частини елегії розглядається і жваво дискутується майже у всіх збережених поетиках.
Львівська поетика 1678 року пише про пять частин елегії: exordium [вступ], propositio [визначення теми], narratio [розповідна частина], episodium [епісодій], finis seu conclusio [закінчення або висновок] (Institutio poetica, 1678, 98 - 100). Поетика 1685 року вказує, що частини елегії такі ж, як і епосу: propositio [визначення теми], narratio [розповідна частина], epilogum [закінчення], інколи exordium [вступ] (Fons Castalius, 1685, 59 зв.). Поетика „Кіферон з двома вершинами” (1694 – 1695) пише про exordium [вступ], propositio [визначення теми], narratio [розповідна частина], episodium [епісодій] (Cytheron bivertex, 1694, 158). «Троянда між тернами» (1696) подає такі частини, як principium (propositio) [вступ (визначення теми)], invocatio [звернення до божества], narratio [розповідна частина], finis [закінчення] (Rosa inter spinas, 1696, 25 (зв.)). У поетиці «Парнас» (1720) йдеться про три частини елегії: exordium seu accessus [вступ або підхід], propositio [визначення теми], narratio seu expositio [розповідна частина або виклад] (Parnassus, 1720, 38). Такі ж частини виділяє автор поетики «Школа» (1726 – 1727), додає лише, що інколи ще буває conclusio [висновок] (Officina, 1726 – 1727, 63).
Як бачимо, думки теоретиків елегії щодо її частин в цілому і частин скорботної елегії зокрема розходяться. Це замітив ще автор поетики «Ліра Гелікону» (1709), який вказує, що подекуди виділяється три частини елегії (exordium, expositio et clausula [вступ, виклад теми і кінцівка]), а інколи – п’ять (exordium, propositio, narratio, episodium et epilogus [вступ, визначення теми, розповідна частина, епісодій та закінчення] (Lyra Heliconis, 1709, 227). Позицію, викладену в поетиці 1709 року, поділяє автор поетики «Чумацький шлях», тільки замість терміну episodium [епісодій] вживає digressio [відхід] (Via lactea, 1735 – 1736, 167 (зв.)). Такої ж думки автор поетики «Книга» (1742), який вживає обидва поняття, не вбачаючи між ними різниці: «Episodium aliter digressio» [Епісодій по іншому відхід] (Liber, 1742, 116). Автор поетики «Гіметт» (1718) стверджує: «Partes elegiae a nonnullis quinque numerantur (quamquam alii indeterminantas reliquunt) [Деякі нараховують п’ять частин елегії (хоча інші залишають їх не визначеними)] (Hymettus, 1718, 30 (зв.)). Він називає ті ж п’ять частин елегії, що і автор поетики «Ліра Гелікону» (1709).
Іларіон Ярошевицький у «Аполлоновому кедрі» (1702) вперше висловлює думку, що точні частини елегії не виділяються, однак можна виділити exordium [вступ] (часто пропускається), narratio [розповідну частину] і epilogus [закінчення] (Сedrus Apollinis, 1702, 91 (зв.)). Феофан Прокопович у поетиці 1705 року стверджує: «Elegia nullas certos habet partes, sed quas arbitratu suo elegerit poeta” [Елегія не має ніяких твердо встановлених правилом частин, хіба що поет вибере їх на власний розсуд][6, 319]. Подібне визначення знаходимо і у поетиці «Настанови» (1743) (Praecepta, 1743, 141 (зв.). Георгій Кониський також розділяв погляд на це питання Феофана Прокоповича: «Elegia nullas partes habet, sed quas arbitratu suo legerity poeta, nimirum proponat sibi vel unam aliquam, vel duas aut plures tractandas sententias, et illas Paulo fusius exponat, ut in libro Hugonis dicto “Pia desideria” luculentisseme patet» [Елегія не має жодних частин, однак їх на свій розсуд вибирає поет, виділяючи для себе звичайно чи якусь одну, чи дві, чи більше, трактуючи крилаті вислови, і викладає їх дещо детальніше, як це дуже добре показано у книзі Гугона «Праведні бажання»] (Praecepta, 1746, 107). Тут вказується як приклад для наслідування ще один автор елегій – бельгійський єзуїт, теолог, поет та історик Гуго Герман (1588 – 1629), книга емблем якого (Антверпен, 1624), проілюстрована власними елегіями та висловами на цю тему святих отців, була надзвичайно популярною.
Все більше утверджувалася думка, що частини елегії виділяти не варто. У поетиці «Шлях» (1729) читаємо: «Elegia non habet certas partes [Елегія не має визначених частин] (Via, 1729, 60 (зв.). Так вважає також автор поетики «Короткий виклад» (1734): «Partes elegiae certae…non assignatur” [Певні частини елегії … не виділяються] (Epitome, 1734, 69). Митрофан Довгалевський стверджує: Елегія не має точно визначених частин, крім поради або відраджування, що досягається розповіддю та аргументами [2, 194].
І все-таки київські теоретики не досягли повної одностайності. Автор поетики «Палац» (1740), як і Митрофан Довгалевський, також звертає увагу на необхідність поради, однак щодо частин елегії висловлює таку думку: «Partes easdem habet quas et poema. Additur aliqua suasio excitans ad misericordiam…Quae suasio pro epilogo videlicet quarta parte elegiae imputatur» [Має ті ж частини, що й епічний твір. Додається яка-небуть порада, що побуджує до співчуття… Ця порада, яку можна бачити на місці епілогу, вважається четвертою частиною елегії] (Regia, 1740, 27). Додамо лише, що у поетиці «Палац» (1740) виділяються такі три частини епічного твору: propositio [визначення теми], invocatio [звернення до божества] та narratio [розповідна частина] (Regia, 1740, 25).
Таким чином, теорія елегії в українських поетиках перебувала у розвитку. Якщо одні положення приймалися беззастережно (визначення елегії, походження, види елегії), то щодо інших (найменування скорботної елегії, композиція і навіть віршовий розмір) йшла напружена робота думки. Необхідно продовжити роботу, розпочату свого часу Віталієм Маслюком - детально дослідити викладену в українських поетиках теорію кожного літературного жанру та жанрового різновиду. Зробити це непросто, враховуючи взаємозв’язки та переплетіння жанрових різновидів, але необхідно для об’єктивного аналізу тогочасного письменства.
ЛІТЕРАТУРА
- Горацій. Про поетичне мистецтво (Послання до Пісонів) // Горацій. Твори. З латинської переклав Андрій Содомора. - К.: Дніпро, 1982. - С. 215 - 226.
- Довгалевський Митрофан. Поетика («Сад поетичний») / Пер. i прим. В. П. Маслюка.- Слово многоцінне. –К.: Мистецтво, 1973.— 432 c.
- Крекотень В.І. Київська поетика 1637 р. // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI – XVIII ст.- К., 1981.- С.118 -154.
- Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 231-232.
- Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. і їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., 1983. – 234 с.
- Прокопович Феофан. Сочинения / Под ред. И.П.Еремина.- М. – Л., 1961. – C. 334 - 455.
- Римська елегія. З латинської переклав Андрій Содомора. – Львів: Літопис, 2009. – 578 с.
- Literature in the Greek and Roman Worlds. A new perspective/ Ed. By Oliver Taplin.- Oxford University Press, 2000. – 597 p.
- Pontanus J. Poeticarum Institutionum libri tres… - Ingolstadii, 1594.- 588 p.
- Scaliger J.C. Poetices libri septem. Ed. II. – Lugduni, 1594. – 212 p.