Людмила Шевченко-Савчинська, докторант ПХДПУ ім. Григорія Сковороди
Латиномовні історіографи XV–XIX ст. були переважно досить далекі від думки, що всяка влада – від Бога. Таке сприйняття походило не від браку віри, а було спричинене тим, що людина, починаючи з доби Ренесансу, перестала покладати всю відповідальність за хід земного життя виключно на Всевишнього. Зокрема, Станіслав Оріховський, оплакуючи смерть Сигізмунда Старого, якого вважав ідеалом правителя, стверджує: «І коли щось діється недобре або не доладу, знай, що винні в тому не воля Божа і не випадок, а брак справжнього розуму» [6, с. 202].
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
Хронікарі, автори історико-політичних трактатів з різним ступенем детальності аналізують владні інституції – у власній державі та на чужих прикладах. Влада визнається результатом домовленості між людьми про добровільну покору, оскільки існування держави, що тримається на справедливих законах, спілки, в якій добробут народу – найвище благо, вигідне громадянам. Природжена потреба людей у взаємодопомозі – причина виникнення держави, яка процвітатиме, лише спираючись на повагу, а не на страх перед правителем, та на його турботливе ставлення до своїх підданців. Для послуху, що ґрунтується на шанобливості, потрібно, аби правитель викликав повагу; для цього він перш за все має бути мудрим, тобто поєднувати розум з моральними чеснотами, адже, за Сократом, той, хто володіє справжніми знаннями, не може чинити всупереч моралі.
Залежно від мети, конкретних завдань, національного походження і роду занять автора, в давніх історіографічних працях більш детально зображувалося життя тієї чи іншої частини суспільства. Однак практично жодна хроніка чи літопис не обійшлися без згадок про верховного правителя держави – в аналізованій нами латиномовній прозі України – це, переважно король, а в тих працях, автори яких мали на меті, проаналізувавши джерела, зануритися у віддалені від власної епохи часи, це також князь. Так, Бартоломей Зиморович у своїй хроніці «Потрійний Львів» починає оповідь від князя Лева, яким Львів руський був «радше розпочатий, ніж збудований» [1, р. 1270]. Згадуючи про рід засновників міста, він вказує, що Лев «зовсім ще молодим був відданий батьком Данилом татарам у заручники і в їхніх шатрах призвичаївся до всіляких дикостей, і легко подібністю звичаїв грубого народу до себе притягував душі (людей)» [1, р. 1202] – саме так пояснюється прихильність підданців до свого правителя. Автор дорікає руським керманичам у тому, що через укладену королем Данилом спілку зі скіфами (монголами) русини віддалилися від поляків і вчинили «найбільший злочин: християни з магометанами поріднилися проти ближчих собі (...) і своїми головами звели міст до Польщі» [...].
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Аналіз «Промови на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона» засвідчує високу майстерність С. Оріховського, в якому здібності аналітика поєднуються з літературним хистом. Завзятість, з якою Роксолан глорифікує померлого короля, не слід пояснювати лише літературними правилами – Сигізмунд І та Польща за його правління справді втілювали політичні ідеали гуманіста. (Щоб переконатися в цьому, досить порівняти епіталаму цього ж автора Сигізмундові ІІ [9], про яку недоброзичливці казали, що вона більше хвалить гостей весілля, ніж короля). Прагнення до реалістичності королівського образу С. Оріховський декларує на початку епіцедію і підтверджує це негайно: всупереч традиції етикетного жанру він описує зовнішність Сигізмунда: «В ньому відбивалося виразно обличчя республіки: статура горда й шляхетна, плечі широкі, примітні, обличчя округле, щоки рум’яні, очі великі й лагідні, брови грізні, ніс орлиний»; його манеру поведінки: «Все в короля було вродженим для правління: обличчя, голос, рамена й навіть мовчання. (...) А веління виявляв більше на мигах, ніж словами. У мові був дуже стриманим, не любив зайвих розмов» [6, с. 209].
Читайте також: Ст. Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель
Сам певний того, що жодна держава не може існувати без наук, Оріховський приписує ці переконання й Сигизмундові І. Значну увагу автор приділяє тому, як виховувався Сигизмунд, а з цього виводить і правила «королівської педагогіки»: прищепити повагу до законів, помірність, цнотливість, сумирність, побожність, навчити відрізняти чесне від ганебного, справедливе від несправедливого, а також чого треба жадати, а чого уникати. Розважливістю позначена поведінка короля у всіх сферах життя: він завжди був стриманий та помірний у вині й коханні, позбавлений розгнузданості, ніхто не бачив його напідпитку. Загалом, Оріховський наполегливо наголошує на побожності Сигизмунда І, який вважав релігію фундаментом держави і був супротивником будь-яких новацій у церковних справах, оскільки зміни церковного життя неминуче спричинюють зміни суспільні (згідно з автором епіцедію). На жаль, Роксолан не тлумачить цю думку детальніше, хоча сам він свого часу клопотався про скасування целібату – зміни, яка була здатна вплинути на розвиток суспільства не в одній країні. С. Оріховський вважає, що найвищим пріоритетом для короля була свобода й рівність громадян його держави. Залучаючи інші джерела, можна спробувати з’ясувати, якою мірою портрет Сигизмунда відповідає оригіналу. Але навіть за умови, що міра ідеалізації значна, важливим є те, що людина XVI ст. наділяє зразкового правителя саме такими рисами: «Гадав, що мусить жити в республіці з усіма вельми доброзичливо: не як з рабами, а як з вільними; не як з підлеглими, а як із спільниками й друзями» [6, с. 218].
В епіцедії, написаній Андрієм Абреком на смерть Томи Замойського королівська персона не може належати до центральних за визначенням, однак автор майстерно вишукує нагоди згадати про очільника держави. Переповідаючи один зі славних епізодів життя Томи Замойського, автор вкладає такі слова в уста луцького єпископа Андрія Липського: «Ми за короля нашого як за батька нашої батьківщини не те що сили й спромогу дорешти, а й крові та духу не пошкодуємо – все охоче віддамо» [8, с. 33]. В епіталамі, присвяченій Феліксу Потоцькому та Христині Любомирській, автор, студент Краківської академії, всіляко підкреслює роль магнатських родів як опори королівської влади, делікатно, але наполегливо наголошуючи, що численні перемоги Польщі були б неможливими, якби королі (Сигизмунд ІІІ, Владислав, Ян Казимир) не користувалися підтримкою аристократії [10].
Думка про користь для держави від спільної дії короля та знаті постійно зустрічається на сторінках латиномовної прози – передусім, в історіографії, політичних трактатах, етикетних творах. Першим серед відомих нам авторів сформулював і найбільш послідовно обстоював її Станіслав Оріховський: королівська влада змальовується ним як така, що не здатна існувати без підтримки шляхти. Проте в інтелектуальній сфері того часу ця ідея зринає не лише в історіографії та політичних трактатах – як показує попередній приклад, на неї можна натрапити в такому, здавалося б, не найпридатнішому для політичних маніфестів жанрі як епіталама. Весільне віншування було написане С. Оріховським на шлюб Сигізмунда ІІ Августа з Катериною Габсбург, (1553 р.) [9]. Дещо занепокоєний оригінальністю свого колеги, виявленою навіть у привітанні на адресу перших осіб держави, Андрій Тржецеський (1530–1584 рр.) вважає за потрібне перепросити читача за незвичайність епіталами у післямові до неї. Така рецензія від колеги-сучасника підтверджує наше припущення про глибинну авторську мету: не традиційно створити в етикетному творі образ короля – яким він мав би бути чи яким би сподобався сам собі, а за допомогою літературного твору вплинути на реальність, відкоригувати деякі риси Сигізмунда ІІ Августа.
Читайте також: Станіслав Оріховський, Григорій Сковорода – майстри віртуального діалогу в українській латиномовній прозі
Утім, королі не надто старанно навчалися на прикладах з історії і не дуже уважно прислухалися до порад із уст мислителів, які, з іншого боку, ретельно студіювали праці один одного, запозичуючи ідеї, розвиваючи теорії, переосмислюючи історичний досвід. Висновок про певну дистанцію між теорією та практикою в політиці не повинен стимулювати історичний песимізм: латиномовні мислителі створювали інтелектуальну ауру, забезпечували тяглість гуманістичних правових традицій у суспільстві, формуючи таким чином моральні кордони поведінки правителя. Так, С. Оріховський не раз закликав короля оселитися ближче до кордонів своєї держави, зокрема, в Руських землях, бо лише так, у доланні небезпек, гартується мужність і здобувається повага – однак цього не сталося. Верховний очільник держави – закон, а король його охоронець. Загалом образ стража, охоронця досить часто зринає зі сторінок творів С. Оріховського: розум і знання – охоронці людської душі і головні властивості правителя; у короля є дві фортеці: справедливість і віра. «Ти сторож королівства, так ми вирішили раніше. Місце сторожа, природно, не всередині, а поза тими речами, які він стереже» [6, с. 130 ] – так мислитель обґрунтовує тезу про те, що король має мешкати у прикордонні, а коли йдеться про Річ Посполиту, то в руських землях.
Сприйняття кордону як школи мужності та об’єднання християн з метою припинення мусульманської експансії – ці пропаговані Роксоланом ідеї підхопив і розвинув Йосип Верещинський. І хоча розроблені ним проекти нового державного утворення українців – детальні, продумані й оприлюднені за понад півстоліття до Хмельниччини – не були реалізовані verbatim, коли, здавалося б, у середині XVII ст. для цього випав історичний шанс, однак «виразно і чітко поставлена ідея Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю, ідея, яка в XVII столітті стала основоположною для козацького державотворення, і саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського» [7, с. 383]. Наступним, хто працював над цим проектом, став Юрій Немирич, якому належить одна з перших в Україні ідей національної державності, викладена, зокрема в його латиномовних працях [3].
Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть
Якщо, згідно з латиномовними українськими патріотами, життя в умовах порубіжжя розумних – культурно збагачує, сильних – гартує, то бути на межі між Сходом і Заходом – це неймовірна нагода духовно зростати, а якщо йдеться про керманича, то й примножувати свій авторитет в очах підданців. Нехіть польських королів бути на передньому краї своєї держави позначається на їхньому образі в латиномовній літературі – надто у тих творах, чиї автори самі не раз боронили кордони, марно сподіваючись на більш рішучі дії верховного правителя.
Представник духовної влади, Ян Юзефович, у більшості випадків згадує короля нейтрально-шанобливо. На значущість цієї постаті в політичному життті держави вказує епізод в описі подій Хмельниччини: смерть короля спочатку не розголошується – це роблять лише вороги з метою деморалізувати польське військо. Щоправда, досить скоро цей епізод урівноважується іншим: «І коли Львів ризикував долею усієї республіки, ніхто на допомогу йому не прийшов – всяк із магнатів та шляхти поспішав задля вигаданої переваги вільного голосу на вибори нового короля. Тим часом розбишацькі орди (...) грабували покинуті за власним бажанням маєтки виборців короля та їхнє майно» [2, c. 151]. З іронічного тону автора випливає, що, на відміну від С. Оріховського, він не надто високо цінував можливість річпосполитської громади вибирати собі правителя.
Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.
Рішення і вчинки новопризначеного короля удостоюються доволі стриманої оцінки з уст львівського каноніка: «нечестивий Хмельницький у таборі короля благав і ублагав» [2, c. 153], перемога при Зборові була досягнута не військовою майстерністю, а завдяки тому, що «від’єднався від спілки з козаками хан зі своїми татарами у рішучий момент» [ibid.], однак він «без дарунків обіцяних на подяку не вчинив би цього, і Львів наш як посередник у досягненні дружби змушений був забезпечити коштовних дарів на 30 тис. і указом короля та волею сенату знову надати це мусив» [2, c. 154]. Опис візиту короля Яна ІІ Казимира до Львова так само має непрозорий підтекст: хронікар описує, які почесті були надані високому гостеві, і переповідає численні зафіксовані в грамоті королівські обіцянки відшкодувати міській громаді недавні збитки. Фрагмент завершується констатацією факту скасування привілеїв постановою 1652 р. того ж таки Яна ІІ Казимира, коли «і цю необхідну підмогу поглинула жадібна потреба податків» [2, c. 155].
Не без осуду хронікар згадує про те, що за відвагу при Збаражі військо «жодної крихти хліба від короля не отримало» [2, c. 154]. Саме так у виразні докори переростають натяки, доти висловлювані переважно у вигляді повчальних історичних паралелей та старанно завуальованих порад: «Манлій після перемоги над латинами кожного хороброго воїна (окрім того, що цьому воїнові приніс щасливий випадок) відзначив почесною нагородою. Те саме раніше робили греки в різних війнах, в першу чергу після Саламінської битви, а також по завершенні бою під Платеями» [4].
Попри виразну критику, Ян Юзефович хотів би бачити польських королів, про яких він згадує (Ян ІІ Казимир, його наступник Ян ІІІ) великодушними натурами й сміливими воїнами: «у будь-якій небезпеці був попереду, бадьорий у дорозі, знуджений на стоянках, скрізь перший у походах, мало спочиваючи серед тих морозів, снігів, криги, всупереч негоді та постійній заклопотаності однаково незламний, для багатьох прикладом, а ще для більшої кількості – дивовижею був» [2, c. 193] – про Яна ІІ Казимира; «Король вибраний (Іоанн ІІІ) з необхідності воювати навіть узимку війну вів» [ibid.]. Але шаблонність і неодмінність рис, притаманних літературному образові практично всякого короля, наштовхує на думку, що така характеристика – лише данина традиції при створенні королівського портрета, а також спроба Яна Юзефовича загладити завуальовані докори на адресу перших осіб держави – що, втім, він прагне зробити не дуже послідовно: в описі перемовин міської громади з Богданом Хмельницьким під час облоги Львова 1655 р. канонік з притиском наголошує на вірності львів’ян королю, чиї інтереси вони захищали навіть більше за свої, проте не дочекалися за це ніякої винагороди. І це при тому, що ще на півстоліття раніше Юрій Немирич застерігав у своєму трактаті: «Саме жорстокість влади, неволя мешканців, пересиченість війною завжди викликали велику ворожість до володаря» [4].
Ставлення до влади, відраза до тиранії, трактування свободи (або цілковита байдужість до неї) в історіографічних творах та філософсько-політичних трактатах може слугувати індикатором громадянських і людських якостей їхніх авторів, дати уявлення про світоглядні засади письменників. Щоб у цьому пересвідчитися, варто порівняти ідеал правителя, представлений гуманістом Оріховським, нищівну критику деспота і підвладного йому суспільства в Ю. Немирича, з одного боку, та узагальнений образ польського короля, створений у «Потрійному Львові» його сучасником Б. Зиморовичем – з другого. Основною королівською чеснотою бургомістр вважає войовничість (якщо для Оріховського це ознака немудрого правителя то для Немирича – і взагалі – тирана), а головні заслуги: розширення володінь, упокорення невдоволених, навернення до католицизму (промовисте свідчення різниці-прірви між ціннісними системами порівнюваних авторів) і розбудова міст. Зиморович хвалить найвищих очільників за популізм – роздавання хліба, публічні «перестороги» панам не гнітити селян тощо й за переймання іноземних звичаїв (скажімо, його колега на ниві історіографії, Ян Юзефович, навпаки, тішиться з того, що «коли завдяки львівським медикам здоров’я відновив король і зі Львова в дорогу збирався, звичай німецький, яким змолоду користувався, полишив» [2, c. 155]); не просто розповідає про королівські вчинки, гідні осуду: «не маючи змоги стримати свою хтивість від їх принад, віддався чарам», «його слушно назвали чоловіком усіх жінок», а й виправдовує їх: «повністю згладив помилки рицарськими цнотами та прикрив нічні помилки денними вчинками», «краще, коли король забавляється у королівстві» та ін. Серед королівських чеснот, які однаково визнаються аналізованими письменниками вдалося розшукати поодинокі в Зимровича згадки про гідність, відповідну королю зовнішність (у «Потрійному Львові» акцентується пишнота вбрання, кінської збруї тощо) та лагідність («милостивий навіть до ворогів»).
Низка тем, образів та їхнє тлумачення (дружба, підлесники, тиранія, багатство й бідність) є дотичними точками творчості латиномовних авторів XV–ХIХ ст., але аналізовані в нашій статті теми правителя, співвідношення духовної та світської влади в державі, громадянських свобод тощо повністю відсутні в листуванні Г. Сковороди з М. Ковалинським. Поодинокими штрихами в цьому віртуальному діалозі до образу правителя, за Г. Сковородою, є згадки про алегоричних «перських королів» [5, с. 273], «королів усього світу» [5, с. 284], абстрактного «хворого короля» і «здорового короля» [ibid.] тощо. Чи не найменш прозорим і водночас найбільш пов’язаним із реальністю є зізнання мислителя, що з підлесників «робляться брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощів проникаючи, нарешті, в самі небеса, змішують небо з землею, часто весь світ потрясають смутами» [5, с. 242].
Це можна пояснити жанровими й світоглядними особливостями, а також різними цілями авторів-неолатиністів. Так, якщо «руський Демосфен», громадський діяч, священник-єретик Станіслав Оріховський прагнув змінити людство, впроваджуючи гуманістичні ідеї та відповідно до них реформуючи суспільство згори – через короля, папу римського, нобілітет, то через два століття по тому мандрівний філософ Григорій Сковорода, мешкаючи в підросійській Україні, мав на меті виховати гармонійну особистість, не переймаючись тим, чи потребує суспільство таких людей, і чи будуть його вихованці «зразковими підданцями» царя.
Читайте також: “Зем’янин” псевдо-Оріховського як пам’ятка консервативної суспільної думки України XVI ст.
Загалом, засвоївши платонівську концепцію ідеального суспільства, поділяючи погляди Цицерона на державу як на правове утворення, спочатку під впливом ідей ренесансного гуманізму, пізніше – Просвітництва, латиномовна автура хвалить чи критикує владу за цілком конкретні дії та їхні наслідки, дає поради, базуючись на античній теорії та закордонній практиці, а відтак витворює сприятливе інтелектуальне середовище, в якому зміцнюються демократичні традиції і розвивається правова культура суспільства.
Література
1. Зиморович, Б. Потрійний Львів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
2. Летопись событий в Южной Руси Львовского каноника Яна Юзефовича 1624–1700. – с. 115–212 // Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
3. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. – 472 с.
4. Немирич Ю. Роздуми про війну з московитами, 1634 року. Літопис. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
5. Сковорода Г. Повне зібрання творів. – У 2-х тт. – Т. 2. К.: Наук. думка, 1973. p. 574 с.
6. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч.1 – 432 с. Ч.2 – 432 с.
7. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. – К., 1995. – 392 с.
8. Abrek A. Panegyricus Funebris Aeternae Memoriae... Thomae Zamoyski, 1638.
9. Panagyricus nuptiarum Sigismundi Fugusti Poloniae regis Cracoviae, Lazarus Andrec, 1553. – 40 p.
10. Treter A. Felix Sarmatiae prognosticon... 1661. – 38 p.
1. Зиморович, Б. Потрійний Львів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
2. Летопись событий в Южной Руси Львовского каноника Яна Юзефовича 1624–1700. – с. 115–212 // Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
3. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. – 472 с.
4. Немирич Ю. Роздуми про війну з московитами, 1634 року. Літопис. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
5. Сковорода Г. Повне зібрання творів. – У 2-х тт. – Т. 2. К.: Наук. думка, 1973. p. 574 с.
6. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ: «Основи», 1995. pp. Ч.1 – 432 с. Ч.2 – 432 с.
7. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. – К., 1995. – 392 с.
8. Abrek A. Panegyricus Funebris Aeternae Memoriae... Thomae Zamoyski, 1638.
9. Panagyricus nuptiarum Sigismundi Fugusti Poloniae regis Cracoviae, Lazarus Andrec, 1553. – 40 p.
10. Treter A. Felix Sarmatiae prognosticon... 1661. – 38 p.