Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол. н.
Твори, в яких автор, зазвичай даючи високу оцінку, описує важливі (хоча переважно стандартні) події в житті людини, її вчинки і навіть наміри, незважаючи на досить вузьке читацьке коло – особа, якій присвячений твір, та її оточення – завжди були затребувані й ніколи не перестануть користуватися попитом. Різноманітні поетичні та прозові віншування і сьогодні продовжують творитися, озвучуватися, друкуватися у значних кількостях. Ознакою часу є те, що етикетні твори з жанру елітарної культури перетворилися на прояв масової – за доказ можуть слугувати вітальні листівки з вдрукованими віршами або численні радіо- і телепередачі з вітаннями на замовлення. Беручи до розгляду українську етикетну неолатиністику, ми маємо намір висвітлити лише незначну частину цієї царини, обмеживши себе мовним критерієм, а отже і часовими рамками XV–XIX ст. Сподіваємося, що результати наших зусиль прислужаться для подальшого ґрунтовного дослідження явища, яке зародилася задовго до латиномовного періоду в розвитку української літератури і продовжується перед нашими очима.
Основна причина виникнення і сюжетно-композиційний стрижень етикетних творів – події людського життя. Саме ця запорука нескінченності, тільки в більшому масштабі – опис важливих подій у громадському житті і вчинків визначних осіб – ріднить етикетну літературу з історіографією. Особливо відчутний їхній зв’язок у часи бурхливих змін: так, у XVIІ—XVIII ст. героїко-патріотична тема в літературі України посідає провідне місце і не лише не поступається похвальному жанру, а, найчастіше, включає його. Прикметно, що свого часу, саме після втрати Грецією політичної свободи унаслідок завоювання її Римом у ІІ ст. до н. е. епідиктичний жанр у красномовстві посідає тут особливе місце. Вочевидь, виголошуючи похвальне слово діянням минулого, героям, державцям, оратори відчували, що вони не дають розчинитися видатним постатям та їхнім вчинкам у небутті, продовжують історичну пам’ять народу.
Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору
З античних часів простежується генетична спорідненість історіографічних та етикетних творів: у четвертій книзі віршів Горацій майстерно прославляє Тіберія та Августа; твір Лукреція так і називається – «Похвала Епікуру», за мотивами якого на межі ІІ та ІІІ ст. християнин Арнобій уславлює Христа; вершин мистецтва похвали сягнув Цицерон. Саме в епідектичних творах ранньовізантійської літератури виявляє себе ритмізація прози: одним із перших, хто усвідомив психологічний ефект ритмізованої промови-похвали, був Гермоген із Тарса (ІІ—ІІІ ст.) [1, с. 42].
За визнанням вчених-гуманістів доби Відродження, історик мав бути безстороннім, нічого не вигадувати, писати лише правду, не керуючись ні дружбою, ні ненавистю [9, с. 116], однак на сторінках історіописання того часу розквітає ідеалізуючий біографізм, який тісно сусідить із численними видами етикетної літератури. Антропоцентризм – важлива ідея з комплексу ренесансних – сприяла появі значної кількості величальних творів протягом ще кількох наступних епох (включаючи ті, чия художньо-ідеологічна платформа була відмінною від ренесансної, наприклад, бароко). Це зумовлювалося потужністю імпульсу, завдяки якому гуманістичні ідеї ширилися в європейській культурі. Одним із цілковито реалізованих прагнень інтелектуалів Ренесансу стало відродження класичного варіанту латини у статусі міжнародної мови освіти, науки, мистецтва слова. Цього разу хвиля латинізації європейського комунікативного простору завдяки активній освітницькій діяльності, яку провадили вихідці з України, на Сході сягнула земель Московського царства.
Читайте також: До проблеми Ренесансу в українській літературі
Латиномовні твори української літератури відіграли важливу роль у її секуляризації. Твердження про те, що письменство старожитньої України мало здебільшого церковно-релігійний характер, справедливе передусім стосовно творів, написаних кирилицею, поза якими, як вважалося протягом доволі значного часу, української літератури не існувало. Однак багатомовність залишалася прикметною рисою давніх європейських літератур XV–XIX ст. – щодо української літератури одним із перших це визнав Дмитро Чижевський. На думку Катерини Борисенко, багатомовність якнайкраще пасувала саме етикетній літературі, адже її автори, оспівуючи (або ганячи) певну особу, «прагнули, щоб слава полинула світом» [1, с. 72], і нерідко публікували свої творіння двома, а то й трьома мовами одночасно.
У середовищі київських поетів до 30-х рр. XVII ст. енкомії писали переважно книжною українською. Петро Могила вводить звичай віншувати своїх співвітчизників польською та латиною. Низки енкоміїв та панегіриків свого часу удостоївся ректор Києво-Могилянській академії Йоасаф Кроковський: «Визначні почесті у День народження» (1708) Івана Нарольського, «Дім благочестя» (1708) Андрія Хмарного та ін. За твердженням Ореста Левицького, найбільшу славу панегіриста заслужив Стефан Яворський, який отримав у КМА звання «poëta laureatus» – лавроносного поета. Відомими творцями похвальних віршів того часу були Гнат Бузановський, Олександр Бучинський-Яскольд, Опанас Заруцький, Михайло Козачинський, Пилип Орлик, Микита Соколовський.
Літературним жанрам давнього періоду властива синкретичність, однак в теоретико-літературних працях, починаючи з другої половини XVII ст., натрапляємо на наполегливі пошуки відмінностей, спроби розмежувати різні жанри та види: «Поети, зрозуміла річ, зображуючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно і поіменно показують багатьох учасників битв (...). А історик має показати в цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір,» – пише Прокопович у своєму трактаті про риторичне мистецтво. [15, с. 350]. Розвиток жанрів поетичного мистецтва і красномовства відбувався у тісному зв’язку. Практично всі перелічені види етикетної поезії мали свої відповідники в у прозі, що призначалася для виголошення. Нерідко спостерігається дифузія тогочасних поезії та прози – як через ритмізацію останньої, так і через безпосередні вставки – поезії у прозовий чи прози – в поетичний як основний текст твору (явище прозиметру).
Вже античні філологи не вбачали принципової різниці між віршем та ритмізованою ораторською прозою, для якої також було характерне вживання тропів і словесних фігур. Так само у трактаті Теофана Прокоповича риторичні фігури не винесені в окремий розділ, а розглядаються разом із теоретичними питаннями поезії. Автор іншої київської поетики Lyra variis praeceptorum chordis... (1696), йдучи за Цицероном, стверджує: «Найближче до поета стоїть оратор, зв’язаний дещо більшою мірою складів, але у виборі слів він вільніший, та подібний до нього видами прикрас (…)» [24, 177 арк.].
У навчальному курсі красномовства, створеному та прочитаному для студентів Києво-Могилянської академії у 1705–1709 рр. Т. Прокоповичем, велика увага приділяється епідиктичному красномовству. Автор наголошує на тому, що суть мистецтва похвали полягає не у брехні, а в ампліфікації (нагромадженні) позитивних рис, у пишності, дотепності, вишуканості стилю. «Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування» [16, с. 126]. Прокопович радить майбутнім поетам і риторам бути поміркованими у виборі словесних прикрас, закликає виявляти щирість – пуста, незграбна хвала гірша за насмішку, він застерігає від вживання химерних висловів, невдалих дотепів, переобтяження форми. Все це – чіткі ознаки віддалення від барокового стилю, пошуку нових виражальних методів, а отже, перші паростки класицизму.
Варто визнати, що, окрім цілком традиційних для наукової статті цілей та завдань наша має ще одне: оприявнити дискусію, завершивши її латентний період, між дослідниками давньої української літератури, які включають до розгляду у своїх працях етикетні твори. На наше переконання, не слід вживати як абсолютний синонім до «етикетна» прикметник «похвальна» чи «хвалебна» література, оскільки це справедливо лише стосовно частини етикетних творів – тих, які містять похвалу. Водночас прикметник «етикетний, а, е» своїми коренями сягає давньогрецького ηθоζ – побут, звичай, характер та похідного від нього прикметника ηθικόζ – звичаєвий. Спільнокореневим є запозичене з французької слово етикет (etiquette) – зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності спершу при дворах монархів, згодом – дотримання правил поводження, що склалися в суспільстві. Словник української мови тлумачить слово «етикет» так: «Установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві» [20, с. 490].
Отож, етикетна література – це художні твори (поетичні, прозові), приводом та сюжетною основою при написанні яких слугують переважно стандартні етикетні ситуації (народження, одруження, прощання, подяка тощо), а також, рідше, філософські рефлексії окремих подій особистого та суспільного життя. Практично всі види етикетної літератури ведуть свій початок з Античності. Однак, говорячи про видовий склад, ми свідомо спираємося на курси поетики та риторики українських авторів, передусім Т. Прокоповича та М. Довгалевського, як такі, що максимально відображають літературні реалії в Україні того часу. Водночас дослідження явища етикетної літератури потребує розгляду не лише в теорії, а й на прикладі великої кількості збережених творів, і не лише в синхронії, а й в діахронії. Тому пропонована нами класифікація базується на теоретичних надбаннях сучасного літературознавства, а також на вивченні латиномовної літератури в Україні XV–XIX ст.
Аналіз жанрового поділу, здійснений у діахронії – від античних часів через поетики Ренесансу та пост-ренесансних епох з урахуванням традиційної в українському літературознавстві класифікації за родами і видами, дає підстави стверджувати: твори, призначені уславлювати або ганити певну особу, її окремий вчинок чи явище (в сукупності – етикетна література) за формою поділяються на прозові, що належать до епічного жанру, та поетичні, що належать до ліро-епічного жанру. Такий поділ підтверджується формально-змістовими ознаками великої кількості проаналізованих латиномовних текстів.
Ми відносимо твори етикетної поезії до ліро-епічного жанру згідно з визначенням, сформульованим В. Лесиним й О. Пулинцем: «Ліро-епічний твір – такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків» [8, с. 217]. Однак М. Довгалевський та низка інших київських авторів барокових поетик поділяли етикетну поезію на епос та лірику. За цією класифікацією, до епічного жанру належала поезія з нагоди дня народження (poёsia genethliaca), весільна (poёsia epithalamica), поховальна (epicedia), поезія вдячності (poёsia eucharistica), енкомії – похвальні віршовані промови (poёsia encomiastiсa), прокляття (dirae), привітальні твори (poёsia paramithetica), хвала наукам (poёsia pathetica) та а до ліричного – оду, дифірамб, гімн, пеан. Така дихотомія зумовлювалася походженням жанрів: епічний – з риторики, ліричний – з хорових народних співів; звідси їхні основні відмінності у формі (лірика – це вірші, епіка – поеми), віршовому розмірі: епічні твори належало писати гекзаметром, а, скажімо, оди – десятирядковою строфою з порядком римування рядків АбАбВВгДДг, де великими літерами позначені жіночі, малими – чоловічі рими (одична строфа).
Перелічені види етикетних творів Митрофан Довгалевський відносить до епічної поезії в її тодішньому розумінні: «Вона, по суті, є прекрасним наслідуванням знаменитих подвигів у гекзаметрах, вираженим у розповіді, яка збуджує в нас любов або прагнення до доблесті» [2, c. 173]. Цілком очевидно, що використання в сучасному літературознавстві щодо названих видів означення «епічні» буде неточним, оскільки за ним сьогодні закріплене інше значення – так само, як і за прикметником «одична», і тому запропонована у статті Ольги Косянчук «До питання про одичну поезію в давній українській літературі» заміна означень «етикетна» на «одична (похвальна) поезія» [6, с. 109], є вельми оригінальною, але нежиттєздатною ідеєю з кількох вагомих причин. Ода – лише один із поетичних видів етикетної літератури, який принаймні кількісно аж ніяк не переважає інші етикетні види, – а отже, немає підстав назву саме цього виду має робити загальною. Крім того, етикетна література, зокрема, поезія, – це не лише похвали, а й віршовані догани (dirae – прокляття, salinae – «солоні» вірші), розради тощо. І нарешті, прикметник «одична» вже давно зайняв своє місце в літературознавчій термінологічній системі, вживаючись у словосполученні «одична строфа». Знайти сліди використання цього терміну в іншому значенні, окрім чогось, властивого безпосередньо одам, так і не вдалося: Словник літературознвчих термінів подає цей прикметник у сполученні «одична строфа» [8, с. 284], а сучасні дослідники, серед яких Катерина Багатирьова, Ольга Дубровська, простежуючи еволюцію жанру оди, вживають це означення у контексті на зразок «одичні твори» «одичні особливості» [3, с. 7] тощо.
Аналізуючи згадану статтю О. Косянчук, поміж низки прикрих неточностей ми виявили і власну, яку на підставі результатів подальших досліджень, здійснених за ці роки, маємо вагомі підстави відкорегувати. Наводимо скорочену цитату повністю: «Ми пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну “панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому ж разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим – “сервілізм”; також замінити означення “панегірична поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь» [22, с. 4–5].
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.
Сьогодні впевнено можна сказати, що панегірична поезія – це термін-оксиморон, оскільки панегірик – у переважній більшості давніх теоретико-літературних праць визначається як жанр епідиктичного красномовства, тобто є прозою за визначенням. На жаль, в українському літературознавстві коректне вживання терміну «панегірик» є рідкісним – значно частіше він використовується у широкому, побутовому сенсі. «У ХІХ ст. панегірик як літературний жанр швидко вироджується, занепадає. Саме слово «панегірик» починають уживати в іронічному значенні, як вияв лестощів, безпідставного і надмірного та пишномовного захвалювання. (...) Слово «панегірик» входить в побутову мову в гумористичному значенні» [8, с. 294–295].
Можливо, корені проблеми коректного терміновживання у цій царині варто шукати у тих же київських поетиках: так, у Fons Castalius [26, с. 150] у визначенні віршованої похвали окремому вчинку або чесноті героя енкомій замінено на панегірик, термін із галузі риторики, та ще й віднесено цей вид віршів до ліричної поезії. Услід за автором Fons Castalius так чинить і видатний медієвіст Віталій Маслюк [10, с. 147]. Цікаво, що інтенсивність вживання термінів «панегірик», «панегіричний твір» у спотвореному значенні і новоствореного словосполучення «панегірична поезія» різко зростає у літературно-критичних працях в XIX ст.: Орест Левицький на прикладі творчості Опанаса Заруцького гостро критикував «південно-руську літературу XVI–XVIII ст.» за надмірну кількість «панегіриків найрізноманітніших форм і видів, у віршах і в прозі» [7, с. 12] – подібно до решти своїх колег-сучасників і наступників (М. Костомаров, П. Пекарський, М. Сумцов, І. Франко). Прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо лише в останні десятиліття: у роботі М. Андрущенко, працях К. Багатирьової, О. Савчук, О. Юрчишиної, закордоном дослідницький інтерес привертають загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі її види (епіталами – С. Скіміна) тощо.
Неменш цікаво, що у відомих нам англомовних працях і словниках (наприклад, Encyclopædia Britannica) не спостерігається подібної заміни, максимальне «зближення» панегірика та поезії вдалося знайти лише в одному визначенні: «A panegyric is a formal public speech, or (in later use) written verse (...)» [28]. Приголомшливий результат дала спроба перекласти кілька словникових статей про різні види етикетної літератури з англійської за допомогою автоматичного перекладача: програма «вважає», що енкомій, епіталама, епіцедій тощо перекладаються українською як панегірик (sic!).
Дрейфування значення терміну «панегірик», набуття ним нового значення «хвалебний вірш узагалі» замість первісного – «підвид епідиктичного красномовства», виразно негативно позначилося на уявленні літературознавців про суть позначуваного ним явища: серед видів етикетної літератури, згідно з ученням давніх теоретиків, були втішання, прокляття, дошкульні (salinae, ārum, f. – «солоні») вірші, філіпіки тощо. Отже, не можна користуватися як взаємозамінними означеннями «етикетна» та «похвальна» література, а тим більше некоректним за суттю «одична література», особливо коли йдеться про сукупність поетичних та прозових творів. Так само не слід вживати «панегірична поезія», навіть ведучи мову про тільки про вірші-похвали, оскільки панегіриком є втілений в прозовій формі універсальний вид етикетних творів. Поезії такого ж змісту в поетиках звалися енкоміями, і були попередниками панегірика. Термін «панегірик» увів до літературного обігу у 380 р. до н. е. письменник і ритор Ісократ, назвавши так свою патріотичну промову на всенародних зборах афінян. Йому також належить розроблена теорія красномовства, на основі якої сформувався жанр панегіричної промови на честь видатної особи, переважно – можновладця.
Спостереження за новою хвилею процесів, спрямованих на унормування літературознавчої термінології, допомогли нам виявити позитивну тенденцію вживання в означеному контексті терміна «етикетна література». Однак цей процес ще не завершився, а відтак спостерігаємо тлумачення прикметника «етикетний» у прикладному, позалітературному значенні, наприклад: «Як відомо, панегірики середини XVII ст. хоча й присвячувалися високим особам – царям, гетьманам, церковним ієрархам, однак не завжди виконували функції етикетної поезії; часто у такий спосіб автори висловлювали свої політичні, моральні та естетичні погляди (...)» [1, с. 44].
Це може бути наслідком перетворення на синоніми слів «етикетний» та «придворний» і тривалого впливу тверджень на зразок: величальна поезія – це «історія морального приниження людської гідності» [13, с. 368], «ясне свідчення загального занепаду духовного життя, доказ втрати строгого морального критерію у галузі політичної і культурної діяльності» [21, с. 13] тощо. Проте нині подібні висловлювання сприймаються виключно як ілюстрація одного з етапів розвитку літературознавчої думки. Ближчими до сьогоднішнього сприйняття явища є спроби якщо не об’єктивного, то принаймні безстороннього погляду на питання: «немало в усьому цьому було сухої риторики, наївного шкільного красномовства. Але водночас у цій ученій латинській поезії траплялися яскраві спалахи людських почуттів (…)» [17, с. 29]. Багатолітнє звинувачення авторів етикетної поезії у нещирості змінюється на визнання того, що «ці похвали в українських панегіриках були продиктовані не самою лише літературною модою: вони мали підстави також і в самому побуті, що складався під впливом більш глибоких причин» [14, с. 147].
Українсько-польський гуманіст Павло Русин із Кросна зазначав, що звичай дарувати вірші своєму благодійнику бере початок в античності і таїть у собі глибокий смисл: адже талановитий твір пронесе крізь віки імена свого автора та його благодійника, якому присвячений. Безперечно, відмежувати щире почуття від холодного розрахунку на відстані століть не так просто. Тим більше, що, за вимогою наслідувальності, письменники, створюючи узагальнені портрети своїх патронів, значною мірою відступали від реальності, випускаючи все те, що могло б затьмарити бездоганний образ героя, водночас щедро додавали потрібні риси. І все ж, за словами Григорія Сковороди, «ми повинні не відразу запідозрювати у лестощах тих, хто хвалить – своєчасна похвала личить другові не менше, ніж осуд» [19, с. 267].
Досліджуючи несправедливо затавровану сторінку давньої української літератури, роблячи цікаві відкриття, спростовуючи шкідливі упередження, (зазвичай сюди можна додати ще й тривалу роботу над оригінальним текстовим матеріалом) слід пильнувати, щоб опубліковані результати не знецінювалися через фрази на зразок: «жанри оди, панегірика, гімну та дифірамбу розвивалися у руслі давньогрецької хорової лірики» [6, с. 109] або «зміна терміну «панегірична поезія» на «етикетна» призводить до термінологічної неточності, адже втрачається важливий семантичний компонент – панегіризм як уславлення і возвеличення» [ibid.], або «Панегірик (...) – урочисто-похвальна промова на честь особи чи події, яка виголошувалася перед аудиторією. За словами К. Борисенко, панегірик як окремий жанр був сформований на початку XVI ст.» [6, с. 108]. Перше створює враження незнання автором елементарних засад вивчення предмету (жанр ораторської прози розвивався в руслі співаної поезії?), друге підживлює старі упередження, третє здатне саме перетворитися на черговий науковий міф, оскільки цитата неповна і вирвана з контексту.
Ознайомлення з монографією К. Борисенко, присвяченою вивченню зв’язків поезії та прози у давній період, дало змогу оглянути наявний латиномовний текстовий матеріал в новому аспекті: прозових творів у чистому вигляді серед етикетних практично не виявилося – кожен на початку містить геральдичні вірші, віршовані рядки розкидані у прозовому тексті без спеціальних переходів і пояснень, а у багатьох поетичних творах вступ має прозову форму та численні маргіналії, що ще раз доводить значну поширеність прозиметру, як наслідок взаємопроникнення поезії та прози. Це при тому, що значна кількість прозових видів етикетної літератури мала свої прямі поетичні відповідники (генетліакони, епіталами, парамітетика, патетика, евхаристика, епіцедії тощо) у тогочасних поетиках, а отже, автор міг вибрати, поезія чи проза, а вибирав прозиметр.
Яскравий приклад – твір, написаний з нагоди візиту 1676 р. до Львова короля Яна ІІІ. Його автор – уже знайомий нам Мартин-Никанор Анчевський, який на титульні сторінці видання скромно іменує себе «Знатний і видатний Мартин Анчевський, ясної королівської милості секретар і лікар дійсний, головуючий консул у місті Львові, столиці Руській» (тут і далі переклад цитат художніх творів з латини наш – Л. Ш.-С.). Вітання починається з чотирьох епіграфів, два з яких обігруюють образ поля, першого слова у назві – це стрижневий образ у тексті: «Прийняла від поля шляхетна Польща ім’я, // Право на це поле слава єдина має», «Піхотинці-сармати добре // В полі війни ведуть» [23, c. 2]. Прозовий вступ підписано від «найвідданішого ясній королівській милості вашій Львова». Далі – тринадцять елогій – віршів, назва кожного з яких починається однаково: «Лев у полі...»; між іншим, восьмий елогій має назву «Лев у полі України знову зайнятої і фортеці Бару, силою відбитої, ключа України». Прозовий перехід у дві сторінки відділяє елогії від віршованих побажань, висловлених дванадцятьма львівськими старійшинами, поміж яких зустрічаємо Бартоломея Зиморовича, Андрія Шимоновича, Якова Юзефовича та інших. Так, Зиморович ніби-то каже: «З поля твого, великий королю, сподіваємося зміцнілих // Мирних обов’язків, щоб мечем їх ужав. // Хай тут буде межа. Ми всі просимо в тебе миру, // Повернути чудовий мир до ляських ларів» [23, c. 32]. Коротші побажання висловлюють «стани і нації львівські»: лавники, 40 мужів, вірмени і греко-русини. Закінчується твір величаннями короля у прозі.
Взаємне проникнення поезії та прози, «риторизація поезії» барокової доби, зазначена не одним літературознавцем-давником (В. Маслюк, Д. Наливайко, Р. Радишевський, О. Савчук), за словами К. Борисенко, є виявом чергової зміни домінування прози та поезії в літературі. Творіння Мартина Анчевського, за співвіднесенням поетичного і прозового тексту, є швидше поезією, а точніше – віршованою парамітетикою. Ознака цієї належності – не лише вказаний у назві привід, а й змістово-композиційні особливості: на початку високоповажний гість прибирає образ лева, що розгулює просторами свого королівства, і скрізь на нього чекають перемога і слава; «повернений» знову в людську подобу, у руській столиці, місті Лева, він вислуховує вітання з нагоди приїзду від найдостойніших львівських громадян.
Зрештою, величань без стандартного приводу на зразок весілля, зустрічі, дня народження тощо, не так і багато. Однак у пізніші часи, коли популярність віншувань підупала й обернулася на повну свою протилежність, панегіриками (терміном, що позначав найбільш універсальний прозовий вид етикетної літератури) почали називати загалом увесь масив похвальних творів. Таким чином, під сумнівом опиняється поширене уявлення про те, що найчисленнішими (навіть з поправкою – серед збереженого матеріалу) були саме панегірики – пізніше до них помилково зараховували будь-який твір-вітання чи похвалу. Щоб пересвідчитися у цьому, досить проаналізувати зміст незамінного на початковому етапі пошуку текстів (і тим більш цінного, що досі єдиного в Україні) каталогу стародруків, укладеного Ярославом Ісаєвичем та Якимом Запаском [4]. По-перше, значна кількість паспортизованих тут етикетних стародруків вже розподілені на шлюбні, поховальні тощо, а по-друге, знайомлячись ближче з багатьма з тих, які в описі названі «панегіриками» чи «віршованими панегіриками», «панегіричними віршами», ми з’ясували, що вони також мають свою спеціалізацію. За приклад можна взяти твір «Святого Петра, митрополита київського, дивотворця російського (...), патрона свого копія, Петро Могила» пера Теодозія (Пилипа) Васильовича Баєвського (помер 1678 р.), вихованця Київського колегіуму, потім її префекта і викладача риторики, згодом – намісника Києво-Братського монастиря (1645).
Відшуканий через згаданий каталог твір до ознайомлення з повним текстом назви був помилково віднесений нами до енкоміїв. Жодним чином не здатний допомогти визначенню, до якого саме виду етикетної поезії належить твір, і його короткий опис: «Вірш на герб Могил польською мовою, присвята Петрові Могилі латинською мовою, далі панегіричні вірші латинською і польською мовами. На арк. 5 нн. зв. текст складено у формі хреста. Від арк. 17 нн. починається прозовий панегірик «Felix cometa post natalem diem... Petri Mohila» [4, № 337]. Однак, як виявилося, традиційно велемовна назва завершується словами: in Die Patronalis Obitus, Sua Vero Natalitia – «у день смерті патрона, у власний день народження». Це ще один крок на шляху до спростування тези щодо переважання енкоміїв (чи панегіриків – у прозі) в українській етикетній літературі.
Попри те, що Баєвський, згідно з Юрієм Мициком, «не сприйнявши союзу Б. Хмельницького з царем Олексієм, утік до Слуцька під покровительство Януша Радзивіла і став там архімандритом Свято-Троїцького монастиря» [11, с. 512], генетліакон наштовхує на роздуми про особистість автора: почати б з того, що Баєвський послідовно вказує на титульній сторінці власних видань «Васильович» – очевидно, своє ім’я по батькові, що на той час невластиво для письменників київського кола, як і для української антропоніміки загалом. Не треба заглиблюватися в текст, щоб дізнатися, з ким ототожнює автор Петра Могилу – це Києво-Московський митрополит Петро (кін. XIІI – поч. ХІV ст.), чиє приєднання до лику святих 1333 р. сприяло самоствердженню Москви як центру Руської Митрополії, за словами Київського митрополита УПЦ МП Володимира, саме відтоді «Москва стає і політичним, і церковним центром Руської Держави» [27].
З іншого боку, серед неофіційних титулів, якими величає у назві Могилу автор, зустрічаємо thaumaturgus Rossiae – «дивотворець роський» – практично так само звучить назва збірки творів на ушанування святого римо-католицької церкви Івана Дуклянина: Thaumaturgus Russiae. Ioannes de Duchla (...), видрукуваної у Львові 1673 р. Тому thaumaturgus – швидше свідчення наповненості генетліакону Баєвського відповідною особі й події топікою. А от форма назви Rossia – це вже чітка ознака світогляду через певні політичні та конфесійні фільтри. Адже в письмові, зокрема латиномовні джерела «Ros(s)ia» потрапляє з документів ортодоксальної церкви Константинопольського патріархату в пер. пол. XIV ст. – саме в такій формі засвоїлася там назва «Русь». У західній літературі терміном Russia чи Ruthenia позначалися землі, які вдавнину належали до Київської Русі, нерідко з поділом на Russia Alba (Білорусь) та Russia Nigra (Московське царство), а також Russia Rubra (Roxolania, Ukraina) – на позначення колишніх Київського, Чернігівського, Галицько-Волинського князівств Київської Русі [25, с.18].
У XVI–XVII ст. у творах світських авторів (як місцевих, так і закордонних) дедалі частіше столицею Russiaе Rubraе зветься Львів – вочевидь, не лише через його офіційний статус столиці Руського воєводства, а й завдяки тому великому значенню, яке мало це місто у розвитку української культури. Інтелектуальна та художня спадщина авторів, безпосередньо пов’язаних зі Львовом походженням та діяльністю, – справді цікаві для досліджень написані переважно латинською мовою твори,– чергове підтвердження важливої ролі цього міста у розвитку освіти й науки в українсько-польському духовному просторі.
Мініатюрна ілюстрація до сказаного: найвідоміша робота знаного львівського вченого-природничника Еразма Сикста (Мриголода) (1570—1635) – трактат про термальні джерела у селі Шклі поблизу Львова (1617) – в оригіналі польською, згодом перекладений латиною і кілька разів перевиданий під назвою De thermis in pago Sklo – «Про теплики в селі Шклі». У цій бальнеологічній праці автор описує місцевість, вперше наводить результати власноруч здійсненого хімічного аналізу місцевих термальних вод, пояснює їхні лікувальні властивості, пропагує грязелікування, чи не вперше в історії він описує процес дистиляції нафти та необхідне для цього обладнання. Перше, польськомовне видання трактату оформлене характерним для свого часу чином: після авторської присвяти праці Янові Грабі з Острога, воєводі познанському, де Сикст говорить поміж іншим про важливість лікарського фаху, вміщено чотири вірші латинською мовою.
Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст
Перший із них належить Шимону Шимоновичу, на думку якого «Не просто багато, а дуже багато, найкращий Сиксте, // Заборгували тобі теплики»; адже, заховані в надрах скарби, «Маса необроблена, ціною невеликою цінується, // Доки не буде рукою досвідченою // Виведена з темряви і збагачена при світлі». Саме за це славить поет вченого, чиїми стараннями «Теплі струмки з темряви оприявнені, // А також вивчені для лікування, до мистецтва вживання // Несхитну собі присвоїли честь // І людський рід підтримувати раді». Другий вірш написаний ректором Замойської академії, Гаспаром Солцієм, так само доктором медицини; свої присвяти вмістили у виданні львівський лікар Симон Піховій та Томаш Лукашевич, професор Замойської академії, який звернувся не лише до автора (віршем), а й до читача твору (прозово), обіцяючи останньому велике задоволення і користь від цієї книги, яка «позбавить недуг шкіри та суглобів» і подарує довголіття.
На прикладі цих віршів, які належать до патетики (похвала наукам), можна пересвідчитися, що навіть у творах, які формально присвячені не особі, а науці, головним об’єктом залишається людина та її вчинки. «Взагалі необхідно знати, що означає слово «вітати». Коли зрозуміти лише це, то, мені здається, легко кожен зможе придумати, що йому говорити і охопити в своїй промові при вітанні. Слово «вітати» означає те саме, що тішитись з приводу чиєїсь радості і щастя [15, с. 388].
Отже, для уникнення некоректного використання літературознавчих термінів, пов’язаних між собою як загальне поняття – «етикетна література» та «панегіричні твори» – частковий вияв загального, слід користуватися першим, коли йдеться про риторичні прозові твори епічного, а також вірші ліро-епічного жанру, призначені уславлювати або ганити певну особу (явище) чи окремий вчинок – переважно з нагоди конкретної події у людському житті; та означенням «панегірична» (література, проза) – щодо прозових творів, які прославляють окремий звитяжний вчинок героя, оскільки панегірики – це однин із видів етикетної прози, як енкомії – вид етикетної поезії поряд з евхаристикою, парамітетикою тощо. Використання квазі-термінів щодо віршованих віншувань: «весільний панегірик» (замість «епіталама»), «поховальний панегірик» (замість «епіцедій») тощо, вочевидь свідчить про недостатню обізнаність у цій галузі.
З огляду на те, що «українські інтелектуали були безпосередньо присутні в європейській системі наукових комунікацій, що продовжувала до XVIII ст. послуговуватися переважно латинською мовою» [5, с. 25–26], вивчення творчості авторів XV–XVIII ст. має відбуватися з обов’язковим урахуванням загальноєвропейського контексту. Також, студіюючи комплекс латиномовних етикетних творів в українській літературі, важливо тримати в полі зору наявність та особливості кириличних (і польськомовних) пам’яток аналогічного типу. Такий підхід є досягненням літературознавства новітніх часів, саме він видається сьогодні найбільш ефективним для дослідження латиномовної літератури України загалом та її етикетної сторінки зокрема.
ЛІТЕРАТУРА
- Борисенко К.Г. Prosimetrum в українській літературі барокової доби: Монографія. – Донецьк: Норд-Прес, 2008. – 124 с.
- Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К.: Мист-во, 1973. – 436 с.
- Дубровська О. Еволюцію жанру оди на зламі століть (кін. XVIII – поч. XIX ст.). Дис. … к. філол. н. Донецьк, 2003. – 219 с.
- Запаско Я.П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. – У 2 кн. – Кн. 1. (1574–1700). – Львів: Вища шк., 1981. – 135 с. – Кн. 2. (1701–1764). – Ч. 1. – Львів: Вища шк., 1984. – 131 с. – Ч. 2. – Львів: Вища шк., 1984. – 127 с.
- Ісіченко І. Історія української літератури: епоха Бароко XVII–XVIII ст. – Лльвів—Київ—Харків. – Святогорець. 2011. – 568 с.
- Косянчук О. До питання про одичну поезію в давній українській літературі. // Літературознавчі обрії. – 2010. – Вип. 17. – С. 107–110.
- Левицький О. Афанасий Заруцкий, малорусский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – 21 с.
- Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – Вид. 3-е, перероб. і допов. – К.: Рад школа, 1971. – 487 с.
- Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи» 2000. — 472 с.
- Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII– першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К.: Наук. думка, 1983. – 234 с.
- Мицик Ю. З листування Івана Виговського. С. 511—531.
- Мочульський В. Отношение южно-русской схоластики XVIII в. к ложноклассицизму XVII в. // Журн. М-ва нар. просвещения. – СПб., 1904, авг. – С. 351–372. – 360 с.
- Пекарський П. Наука и література в Росси при Петре Великом. – Т. 1. – СПб, 1862. – 432 с.
- Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII вв. – Кн. 1. – Л., 1926. – 176 с.
- Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво // Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 1979. – 522 с.,
- Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т.– К.: Наук. думка, 1981. – Т. 3. – 524 с.
- Радишевський Р.Г. Польськомовна українська поезія кін. XVI– поч. XVIIІ ст.: Автореф. дис. … доктора філол. наук. – К., 1996. – 76 с.
- Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
- Сковорода Г. Повне зібрання творів. – У 2-х тт. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – 574 с.
- Словник української мови. – В 11-и т. – Т. 2. – К.: Наукова думка. – 1971.–550 с.
- Сумцов М. Характеристика южнорусской литературы XVII века // Киев. старина. – 1885. – Т. 1. – С. 1–18.
- Шевченко-Савчинська Л. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI—XVIIІ ст.: Дис. ... к. філол. н. – К., 2005.
- Campus intra et supra campum...per Martinum Anczovvski...Leopolis. 1676.
- Lyra variis praeceptorum chordis ad edendam civilem et paectricam vocem conformem voci in diserto clamantis sancti Ioannis Baptistae Apollinaeo pollice instructa anno quo Deus e superis verbum pax bona locutus (1696). – 176 арк.
- Tractatus historico-politici in quibus aurea bulla Caroli IV Romanorum imperatoris de constitutionis imperialibus (...). Colloniae Agrippinae 1657.
- Fons Castalius ad hauriendum sitienti eruditae iuventuti intra montana Kijoviae in Collegio Kiovo-Mohileano excussut et caet … anno Domini quo deliberaturis honores fluxerat ad cunas postquamaqua vivax (1700). – 189 арк.
- http://archiv.orthodox.org.ua/page-2045.html [Електронний ресурс]
- http://panegyric.askdefine.com/ [Електронний ресурс]