Творці та об’єкти похвального віршування

На першу половину XVI ст. припадає поява українського козацтва на міжнародній арені – спершу його дії лише дошкуляли кримському хану та польським старостам, але після зміцнення порядків у Запорозькій Січі Дмитром Вишневецьким (50–60-і роки того ж століття) козацтво перетворюється на реальну збройно-політичну силу. Тим часом унаслідок ослаблення Великого Литовського князівства та за деяких поступок Москви у 1569 р. відбувається приєднання до Польщі Волині та Наддніпрянщини. Таким чином, уся Україна, за винятком Буковини та Закарпаття, опиняється під владою Корони Польської – аж до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук


З огляду на те, що творцями (здебільшого) й об’єктами (виключно) досліджуваної нами етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. виявилися більш або менш заможні та знатні люди, особливість художнього мислення представників української еліти представляє для нас певний інтерес.

Із другої половини XV ст. у структурі й світоглядних установках представників меншини елітарного типу в Україні відбуваються кардинальні зміни. Ці процеси не були однозначними, оскільки західна переорієнтація спричинилася не лише до свіжих вливань у розвиток власної політичної культури, а й до занедбання попередньої традиції. На початок досліджуваного нами періоду українське суспільство стає менш аморфним завдяки юридичному розмежуванню простого – міщани й селяни – та благородного станів, представники якого удостоювалися титулу “пан” чи означення “шляхетний”. Безумовно, знать від простолюду відрізняли ще з глибокої давнини, проте тривалий час побутувало уявлення, ніби благородні риси можна лише успадкувати (а не набути чи прищепити), що з часом призвело до неухильного звуження кола їх носіїв. Подолати цю тенденцію вдалося лише на рубежі XV–XVI ст., коли, окрім нащадків військової еліти та старої родоплемінної верхівки, до стану “вдало народжених” почали входити дружинники, слуги і навіть селяни, які отримували земельний наділ за умови військової повинності своєму покровителю [70, т. 2, с. 362].

Читайте також: Давня українська література: проблема наслідувальності у тексті

Формування національної еліти у різних її регіонах мало свою специфіку. Київщина та Волинь до 1569 р. входили до Великого князівства Литовського, де слугами володаря вважалися всі мешканці країни, проте різниця між представниками княжих родів і шляхтою була незмірною – це ґрунтувалося на давньому язичницькому сприйнятті володаря як містичної постаті, підкріпленому християнською тезою про боговстановленість влади (“Споріднені великі тезки квіритів близьким зв’язком із зорями” [247, ряд. 12–13]). Н. Яковенко вказує на те, що у величальних віршах, датованих XVІ ст., княжу кров називають “високою”, “монаршою”, “августійшою”, “пресвітлою”, “золотою” [70, т. 2, с. 362]. Аналогічні вислови знаходимо і в досліджуваних нами творах: “Також від Бога у знатної дружини королівська кров” [243, ряд. 44]; “Кровину квіритів, перший серед придворних, засватуєш” [243, ряд. 75]. Однак з-поміж словесних прикрас і риторичних прийомів у похвальній поезії у XVII ст., авторами та адресатами якої виступали переважно все ті ж маганти та їхні клієнти, трапляються і “перші спроби інтелектуальної рефлексії над княжим sacrum” [70, т. 2, с. 362]: “Хіба скінчився рід Сагелонідів, якщо він живе у Радзивілах – // Там є їхня відроджена кров та інше; // Абсолютизм – це сума приємнощів, а не лише назва” [247, ряд. 18–20].

На середину XV ст. Галицька Русь набула статусу повноправної частини Польського Королівства, унаслідок чого місцева шляхта отримала можливість вирішувати внутрішні справи на “сеймиках” – регулярних зібраннях, а також входити до нижньої палати сейму. Участь у громадсько-політичному житті країни, самостійне вирішення проблем та відстоювання інтересів власної землі сприяло формуванню регіонального патріотизму русинів – саме цим словом у сеймових записах означувалися без уваги до етнічної належності представники Руського, Белзького, Подільського воєводств (українцями пізніше називатимуть послів Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств).

Читайте також: Ідея народовладдя як засада утвердження правовладдя в працях українських мислителів класичної доби

Процес згладжування мовних, віросповідних, історико-культурних відмінностей між Польщею та українськими землями у її складі відбувався повільно і небезболісно. Одним із свідчень життєвості сформованого у XVI cт. поняття “територіальні русини” стала поява у XVII ст. на польській внутрішньополітичній арені угруповання шляхти, що самовизначалася як “нація руська”. Водночас ця шляхетська верства почувалася рівноправною з іншими частиною політичного народу Польського Королівства: Ruthenоrum me esse et libenter profiteor, – за виразом С. Оріховського-Роксолана.

Серед ідеологічних підстав для цього – легенда про сарматське походження еліти Корони Польської, за якою, відмінності між благородними та простим людом починаються з того, що ті та інші є нащадками різних синів Ноя: шляхта – Яфета, плебс – Хама. Сармати – плем’я звитяжних Яфетових нащадків – примадрували до Русі та Польщі, підкорили їхніх мешканців, давши початок панівній, шляхетській верстві населення. Русини ж вважали себе нащадками роксоланів – відгалуження сарматського племені. (За історичними даними, сармати – давні кочові іраномовні племена, споріднені зі скіфами, що на початку н. е. населяли територію Північного Причорномор’я та Південної України; роксолани – група іраномовних сарматських племен, що мешкали у тих самих часових та просторових межах).

Ось яке підтвердження на користь свого сарматства приводить С. Оріховський-Роксолан: “Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Руссія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії” [199, с. 228.]. Сарматизм був не лише ідеологією, що сформувалася у ході пошуків польською правлячою елітою власної генеалогії, тобто не лише суспільно-політичним явищем: дослідники теорії мистецтва і літератури відзначають “широту контактів різноманітних національних імпульсів і традицій у сарматизмі” [179, с. 16]. Наслідком навдивовижу міцної закоріненості ідей сарматизму у часі й у просторі виявилося об’єднання й утворення українсько-польських шляхетських родів, культурних осередків, спільного літературного контексту [195, с. 25]. Навіть у XIX ст. М. Костомаров у своїй апологетичній праці “Книга буття українського народу” вважав актуальним протидіяти ідеям сарматизму. С. Кленович – чи не єдиний відомий польський культурний діяч, який наприкінці XVI ст. не приймав ідеології сарматизму, – як зрозуміло з його коментарів до власної латиномовної поеми “Звитязтво богів”.

Кінець XVI– поч. XVII ст. справедливо вважається в Європі початком національного піднесення, одним із проявів якого став пошук безперервного зв’язку – передусім на генетичному рівні – зі славетним минулим, “власною античністю”, яку українці могли вбачати у Київській Русі. Відтак волинські княжі роди проголошуються прямими нащадками великих давньоруських князів – прикметно, що таку спорідненість бажали віднайти не лише самі представники цих родів, а й тогочасні літописці. Чи не найбільше виявилося охочих вважатися “паростю Великого Володимира”. “Конструювання з неясних генеалогій родоводів від династії Рюриковичів особливо специфічне, якщо врахувати, що всі існуючі на початок XVII ст. княжі роди були нащадками, скоріше за все, Наримунта чи Ольгерда, і що всі вони утвердилися в руських землях упродовж XIV cт.” [224, c. 32].

Саме на той час значно збільшується кількість литовців та білорусів, які в нагороду за різні заслуги отримували земельні наділи в Україні чи зав’язували тут родинні зв’язки. Наскільки швидко відбувалося зрощення з місцевою верхівкою, свідчить те, що Свидригайло Ольгердович іменується одним з лівонських історіографів “провідником усього руського язика” [223, с. 80]. Нащадки із другого–третього поколінь близько десятка родів прийшлої знаті (Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Сангушки, Четвертинські, Чарторийські), представляючи інтереси руських місцевих сил, поступово перебирають на себе функції колишніх місцевих удільних князів і розділяють на зони впливу Волинь та Центральну Україну.

Найвищий рівень національної свідомості виявляють шляхта, освічене духовенство, козацька старшина. “Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові не поступимося, і впевнені, що кожному народу рівні за шляхетністю,” – слова Костянтина Вишневецького з його промови на Люблінському сеймі у 1569 р. Однак релігійна неоднорідність суспільства, що особливо яскраво дається взнаки з другої половини XVІ ст., а також асиміляція зі шляхетським загалом польських державних структур не сприяли згуртуванню української еліти. Згасання у 1620 р. чоловічої лінії князів Острозьких стало початком занепаду всього національного магнатського корпусу: незабаром те саме спіткало роди Корецьких і Збаразьких; моральне переродження стається з Вишневецькими, Заславськими, Чарторийськими – ці роди “українських королев’ят” зрікаються своєї віри й народу [223, с. 81]. Упродовж XVII ст. залишається здатною гуртувати довкола себе передові сили суспільства нетитулована шляхта.

Читайте також: Мотив vanitas в українських елегіях ХVІІ–ХVІІІ століть

У сучасному сприйнятті цілий пласт латино-, полоно- й україномовної етикетної поезії є важливим джерелом для дослідження культури ренесансної та пост-ренесансної епох. Адже виникнення великої кількості величальних віршів пов’язане не лише із загальним гуманістичним спрямуванням європейської культури того часу (наслідок поширення ідей Відродження), а й з історичними реаліями суспільства, у якому зазвичай незаможний поет не міг видавати свої твори самотужки, як і розраховувати на державне сприяння. Кошти на видання творів, а часто і на прожиття, можна було отримати від духовного чи світського вельможі, заслуживши його ласку. При королівських дворах, у маєтках магнатів та резиденціях єпископів часто утворювалися мистецькі та наукові осередки – таким чином закладалися підвалини національної культури. У середньовіччі всякий король чи багатій мав при собі не одного придворного піїта, якого утримував саме за те, що він, як бажалося, увіковічнював у віршах діяння свого патрона. З часом приходить усвідомлення важливості культурного поступу суспільства, європейськими ренесансними ідеями проймається також українська духовна та світська еліта – разом із першими паростками патріотизму з’являється бажання брати участь не лише у боротьбі за владу, а й у культурному розвитку свого народу. Таким чином, поетів до написання твору надихає, окрім особистого інтересу, усвідомлення того значення, яке мали їхні меценати у політично-культурному житті країни.

Читати далі...