Дмитро Вирський.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Унезалежнення України поставило перед українськими інтелектуальними колами досі незвичну проблему відповідальності за “справу народу” (res publica) і дало відчути вагу “шапки Мономаха”. Все це обумовило справжній “ренесанс” інтересу до історії організації та функціонування держав, міста еліти у суспільстві, досвіду “перехідних” періодів та епох політичних і культурних інновацій тощо.
Саме в цьому контексті привертає увагу творчість Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566) - видатного українсько-польського гуманіста, блискучого оратора і публіциста, автора численних історико-політичних трактатів, релігійно-полемічних праць і творів історичного та історико-біографічного змісту. Застосування до спадщини Оріховського характеристики “вперше в Україні” з багатьох позицій виглядатиме цілком доречно і саме у царині соціальних наук (історії, політології тощо) його внесок відзначається масштабом та оригінальністю. Цивілізація і культура, народ і держава, володар і громадянин в історичному часі - навколо цих понять постійно оберталися інтелектуальні шукання гуманіста. Артикульовані Оріховським ідеї були суголосні найпередовішим концепціям новочасної суспільної думки, до того ж, ним фактично вводився “український чинник” до міркувань і розрахунків вченого світу Західної Європи.
Читайте також: Держава і проблема влади у творчості Станіслава Оріховського-Роксолана
Особливе значення діяльність Роксолана мала для Першого українського Відродження, роль у якому гуманіста позначена майже трагедійним пафосом. Це роль Предтечі, “героя приреченого”, якого вабить нездійснене. Духовні пошуки Оріховського можуть бути чудовою ілюстрацією джерел, з яких повставала новочасна Україна й її інтелектуальна традиція, та погляду на “відродженські” процеси не тільки як на культурні “здобутки”, але і як певні “втрати”.
У зв'язку з цим слід завважити, що ставлені Роксоланом питання нерідко носять універсальний характер, а висновки гуманіста почасти залишаються актуальними і зараз. Тому вивчення його наукового доробку суттєво поглиблює перспективу дискурсу сучасних гуманітарних наук, зокрема щодо “феномену двокультурності” українського культурного простору та альтернатив історичного розвитку, дослідження “історії, що не здійснилась”.
Зацікавленість Оріховським має і специфічно науковий (історіографічний) вимір. Адже серед завдань національної історіографії не останнє місце займає виявлення “знакових постатей” української історичної науки та простеження їх творчих біографій у контексті загальноукраїнського історіографічного процесу. Відтак постійний інтерес історичної громадськості до біоісторіографічних досліджень є природним.
В останні десятиліття такі дослідження активізувались під впливом т.зв. “нової інтелектуальної історії”, що внесла в студії з “історії історичної науки” підходи та теми, які доти перебували на маргінезі академічної історіографії. Серед її улюблених сюжетів - студії, присвячені місцевим представникам історичного письменства середньовіччя та Нового часу. Брак останніх в Україні не сприяє відтворенню загальної картини розвитку української історіографії, що, між іншим, для світової історичної науки є критерієм як академічної, так і національної зрілості та легітимності.
У цілому, актуальність вивчення діяльності та творчого доробку С.Оріховського-Роксолана зумовлюється, на наш погляд, двома найважливішими аспектами: історіографічним (необхідність визначення ролі і внеску вченого у розвиток історичної та політичної наук та місця його в українському історіографічному процесі) та джерелознавчим (введення до наукового обігу комплексу джерел біоісторіографічного характеру, стосовних життя та діяльності гуманіста).
Об’єктом дослідження є процеси суспільно-політичного та духовного життя в західноукраїнських землях у середині XVI ст. Предмет дослідження становить історична свідомість, політична ідеологія, культурна та громадська діяльність українсько-польського ренесансного мислителя Станіслава Оріховського-Роксолана.
Читайте також: Ст. Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель
Метою даного дослідження є реконструкція та аналіз системи поглядів С.Оріховського-Роксолана у царині історії і суспільно-політичної думки, а також з'ясування ролі історико-політичних концепцій Роксолана в інтелектуальному розвитку ранньомодерної України.
Для досягнення означеної мети необхідно розв’язати такі дослідницькі завдання:
- скласти творчу біографію Ст.Оріховського на тлі соціокультурних процесів в західноукраїнських землях у середині XVI ст.;
- з’ясувати джерела творчості мислителя, ступінь її популярності у сучасників та вплив на подальшу українську інтелектуальну традицію;
- проаналізувати історичні погляди Оріховського та їх місце у загальному творчому доробку гуманіста;
- визначити ступінь оригінальності ідей гуманіста в контексті сучасного йому “наукового” світогляду;
- дослідити шляхи інтерпретації Оріховським ідейних набутків античної і ренесансної соціальної філософії та застосування їх для потреб сучасного йому суспільства;
- розглянути політологічні концепції Роксолана, їх значення для політичної “науки” країн “річпосполитського кола” та вплив на реальну суспільну практику;
- з’ясувати “український” аспект творчості Оріховського, окреслити місце Роксолана в історії України та вітчизняної суспільної думки. Методологічною основою дисертації слугують два засадничі принципи. По-перше, принцип багатоперспективності (поліпеспективності) історії, що був сформульований у рамках філософського дискурсу, а запропонований до історіографічного вжитку О.Пріцаком та В.Потульницьким. Цей принцип дозволяє нам виділяти з-поміж різноманітних контекстів буття Оріховського (загальноєвропейського, річпосполитського, польського, шляхетсько-станового, конфесійного тощо) українські первні і зрозуміти, яке значення мали останні у житті та діяльності цієї непересічної особистості.
По-друге, біоісторіографічний принцип, базований на дослідженні історичних явищ та процесів крізь призму життя і творчості окремих помітних представників епохи. Використання цього принципу є особливо плідним у студіях, стосовних царини історії ідей і, зокрема, вивчення історіографічної та суспільно-політичної думки.
З цим принципом тісно пов’язана теорія ієрархії численних лояльностей та взаємовиключних свідомостей, сформульована українсько-канадійським дослідником П.Магочиєм. Вважаємо, що без застосування згаданого поняття неможливе дослідження інтелектуальної історії ранньомодерної України та правильна оцінка “українства” тогочасних культурних діячів, у тому числі і С.Оріховського-Роксолана.
Читайте також: Проблеми перекладу термінів канонічного права (на матеріалі творів Станіслава Оріховського)
В дослідженні були також використані загальнонаукові методи, такі як історико-порівняльний та історико-хронологічний, методи класифікації й періодизації, а також конкретно-проблемні методи.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній на підставі аналізу численних матеріалів вітчизняної та зарубіжної “оріховіани” здійснюється спроба соціокультурної реконструкції життєвого та творчого шляху українсько-польського “інтелігента” останнього “передлюблінського” покоління, яким був Станіслав Оріховський. В дисертації запропонована оригінальна періодизація творчої діяльності гуманіста, в якій наголошено на спадкоємності поглядів “раннього” та “пізнього” Оріховського та “консерватизмі” його ідейної позиції.
Крізь призму світосприйняття Роксолана автором проаналізована специфіка української ранньонаціональної (“протонаціональної”) свідомості, її історико-культурні та соціополітичні аспекти. Особливу увагу приділено вивченню творчості гуманіста в контексті реакції українського суспільства на “річпосполитський універсалистський проект” та спроб “українців” інтегруватися в новий мультикультурний (імперський) простір.
Докладно розглянуті історичні та суспільно-політичні погляди Оріховського. В контексті поширення на українські терени ренесансного світогляду з'ясовуються їх витоки, адекватність тогочасному рівню світової науки та вплив на реальні соціальні практики та інтелектуальну традицію України.
Зрештою, автором зроблена спроба окреслити місце Роксолана в українському історіографічному процесі та історії вітчизняної суспільної думки. Наголошено на доречності розгляду творчості “річпосполитських” інтелектуалів в контексті останніх.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що вона може бути використана в лекційних курсах з історії України, української історіографії, історії політичної думки, історії української культури, історії західних та південних слов'ян тощо. Її матеріали можуть послужити подальшій науковій розробці як спеціально оріховознавчої проблематики, так і, ширше, питань історії середньовіччя та Нового часу.
Реалізація та використання наукових розробок. Положення дисертації використані в науково-дослідній роботі кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського держуніверситету за темою “Історія науки та освіти в Україні в контексті етнонаціональних процесів”.
Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації знайшли своє відображення у п'яти наукових статтях (загальна кількість публікацій - 11), обговорювалися на міжнародній науково-практичній конференції “Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури” (Запоріжжя, жовтень 1997 р.), на міжнародній науковій конференції, присвяченій 350-річчю початку Національної революції “Визвольна війна українського народу середини XVII ст.” (Київ, травень 1998 р.), IV Дрогобицькій науковій історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 350-річчю початку української національної революції середини XVII ст. під приводом Б.Хмельницького (Дрогобич, листопад 1998 р.), науково-практичній конференції “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва. Концепція українського козацтва як державотворчої інституції” (Черкаси, квітень 1999 р.) та міжнародному симпозіумі “Історіографія в системі історичної науки” (Херсон, жовтень 1999 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції “Адміністративний устрій та самоврядування в Україні XVII-XX століття” (Запоріжжя, жовтень 1999 р.). Дисертація була обговорена на засіданні кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського держуніверситету і рекомендована до захисту.
Структура роботи відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Згідно з цим, дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (які в свою чергу поділяються на підрозділи), висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації - 180 с., список джерел і літератури складає 218 найменувань.
У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання роботи, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.
Перший розділ роботи - “Оріховіана: історіографія та джерела” присвячений огляду літератури з проблеми та аналізу біоісторіографічної джерельної бази дослідження. Він складається з двох підрозділів.
У першому з них “Рецепція Ст. Оріховського в історіографічній традиції” аналізуються особливості бачення постаті Роксолана сучасниками-інтелектуалами, а також генеза поглядів пізніших дослідників його життя і творчості. Подається періодизація “оріховознавчих” студій з характеристикою кожного з виділених етапів.
Так, 40-60-ті рр. XVI ст. визначаються як перший (“прижиттєвий”) етап у дослідженні творчого доробку С.Оріховського. Його особливостями були розпорошеність та ситуативна злободенність спроб аналізу творчості Роксолана. Матеріали такого аналізу зустрічаємо переважно серед епістолярної спадщини сучасних гуманісту культурних діячів (М.Кромер, Я.Ф. Коммендоні), у передмовах на численні видання творів Оріховського (Я.Горський, П.Рамузіо) та в творах полемічного характеру (А.Ф.Моджевський, М.Кровицький, А.Ротондус, Б.Герберст).
Другий етап дослідження творчої спадщини Роксолана пов’язаний з досить широкими хронологічними рамками (друга половина XVI - XVII ст.). На цей етап припадає пік зацікавленості творчістю мислителя з точки зору реальних соціокультурних практик. Природно, що місцем найінтенсивнішого плекання інтелектуальних традицій Оріховського стає його рідна Галичина, а їх носіями, почасти, виступають його рідні (М.Броньовський, Я.Щасний-Гербурт).
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
У цей час письменницький доробок гуманіста знайшов широке визнання передусім завдяки своїм літературним якостям та самобутньому “річпосполитському” звучанню. Між іншим, контроверсійність ідей Оріховського посприяла його популярності, адже “свого” в ньому визнавали цілком протилежні інтелектуальні течії. Тексти гуманіста стають фактично хрестоматійними і активно використовуються політичними (А.Волан, Маласпіна) та культурними діячами (З.Копистенський, Й.Кононович-Горбацький) цієї доби, його думки стають загальним напівфольклорним набутком, а ім'я якоюсь мірою канонізується, зокрема формується певна літературознавча традиція про нього (С.Решка, Ш.Старовольський, Ш.Окольський). Історіографічна спадщина Роксолана також виявилась затребуваною (Л.Горницький, С.Любенецький).
Третій етап оріховознавчих студій пов'язаний здебільшого з ХVIII ст. Він носить виразні ознаки перехідності і є своєрідною інтерлюдією до вивчення життєдіяльності Роксолана у сучасному розумінні “науки”. Цей етап характеризує активізація джерелознавчої роботи та видання творчої спадщини Роксолана. Причому провід в оріховознавчих студіях опиняється в руках літературознавців, адже історія словесності найраніше набуває ознак академічності. Вони (Д.Браун, Я.Д.Яноцький, Ф.Богомолець) і сформували досить позитивний образ Оріховського, привабливий для подальшої наукової розробки.
Окрім цього, цікавість до постаті Роксолана проявляли історики-юристи (Т.Чацький) та дослідники історії церкви (Ф.А.Заккарія). Причому їх відрізняє менш “романтизована” оцінка його постаті та скепсис щодо корисності ідей гуманіста (зокрема у царині права).
Четвертий етап дослідження діяльності Роксолана пов’язаний з уже цілком академічним інтересом істориків ХІХ - початку ХХ ст. Природний інтерес до Оріховського виявили представники польської та російської історичної науки, причому в межах останньої рано окреслилися особливі підходи українських істориків. Контроверсійність постаті гуманіста сприяла формуванню як окремих її “національних” візій, так і різноманітних оцінок діяльності Роксолана в межах кожної з них.
“Знаковими” для польської історіографічної школи були праці Ю.М.Оссолінського та Л.Кубалі, перший з яких вважав Оріховського людиною обдарованою, але порочною, а другий - невизнаним генієм і “батьком XVII століття в Польщі”. Школа російської історіографії (П.Жукович, М.Любович, К.Харлампович), тяжіла до виопуклення критичного ставлення Роксолана до річпосполитських порядків та підкреслювала його проправославні настрої та “російське” походження.
Всі останні “наголоси” сприйняла й українська історіографічна школа, що формувалась у контініумі загальноросійської історичної науки, виявивши лише скепсис щодо постульованої “російськості” гуманіста і трактуючи “руське” в ньому як, передусім, “українське”. Показовою у цьому плані була вже перша фахова стаття, присвячена Оріховському М.Ф.Сумцовим. Окрім цього, слід відзначити інтерес до постаті гуманіста, проявлений такими відомими українськими науковцями як І.Франко та М.Грушевський. Всі ці дослідники заклали традицію вивчення постаті Оріховського в українському контексті як особи з “релігійною і культурною двоїстю”.
П'ятий етап у вивченні творчості Роксолана (кінець 10-х - перша половина 80-х рр. ХХ ст.) позначений впливом тоталітарних ідеологій і суттєво поступається попередньому за числом та виразністю наукових розвідок з проблеми. Загальною тенденцією цього етапу є спроби “канонізації” гуманіста, вписати його діяльність в якийсь монокультурний контекст. Відтак, питомо українські риси особистості і творчості Оріховського, наприклад, польськими істориками у більшості випадків або ігнорувалися, або не вважалися за важливі.
Втім, слід зазначити, що академічне середовище польської історичної науки зберігало в значній мірі спадковість із попереднім періодом та користувалось більшою автономністю від ідеологічних структур, аніж аналогічне “радянське”. Відтак, зустрічаємо у цей час цікаві спостереження про “пограничність” свідомості гуманіста та його значення для “руського світу” у творах О.Галецького, Я.Дзегельовського. Значний внесок у розробку “оріховіани” внесли також Ю.Ліхтенштул, Є.Старнавський, Б.Косманова та ін. Слід також відзначити, що специфічним шляхом поширення знань про постать і творчість Роксолана в радянському суспільстві стали спільні (радянсько-польські) наукові проекти та видання пам'яток “зарубіжної” (польської) літератури.
Прояви інтересу радянських істориків до постаті Оріховського почасти обумовлювались потребами підкріпити тез про унікальну обдарованість східнослов’янських народів та певну самодостатність їх культурних набутків. Не чужа цьому, зокрема, монографія І.М.Голенищева-Кутузова. Втім, вказівка цим авторитетним московським істориком на українські (бодай і у формі “русско-украинские”) складники у світогляді Оріховського в тих умовах існування історичної науки фактично легітимізувала вивчення його творчості у контексті культури України.
До стану розробки “оріховознавчої” проблематики в українській радянській історіографії цілком доречно віднести загальну незадовільну оцінку студій над “литовсько-польською” добою, не раз висловлюваною в літературі. Принагідні згадки про Роксолана зустрічаються у цей час лише в окремих працях (Я.Д.Ісаєвича, М.Й.Білика). Щоправда, без ретельної підготовчої роботи, яка особливо пожвавилася наприкінці означеного періоду, важко пояснити майбутній сплеск публікацій з проблеми у другій половині 80-х - на початку 90-х рр.
Шостий, останній етап у дослідженні творчого спадку Роксолана (друга половина 80-х - 90-ті рр.) пов'язаний з “мікроренесансом” української “оріховіани”. З цього часу можна говорити про “відкриття” Оріховського для широких кіл українських науковців-гуманітаріїв.
Це час, коли масовими тиражами починають виходити чимало творів Оріховського. Творчості гуманіста віддають належне філологи та історики літератури (Д.Наливайко), філософи (Д.Литвинов, Ф.Шевченко), політологи (Б.Кухта, О.Кресін). Історики розглядають його діяльність, зокрема, в контексті історії церкви (М.Плохій, В.Ульяновський, В.Любащенко). П.Сас присвятив декілька розвідок вивченню проблематики людини та історизму у творчості гуманіста, аналізу його державно-політичних концепцій тощо. Торкалися різних аспектів діяльності Роксолана й інші історики (В.Скиба, Н.Яковенко). Відтак, на часі спроба комплексного монографічного дослідження, присвяченого життю та творчості С.Оріховського.
Читайте також: Святкування 500-річчя Станіслава Оріховського
Польська “оріховіана” не зазнала суттєвих трансформацій у цей період, проте її новою рисою стала відкритість для польсько-українського діалогу (пов'язана, зокрема, з утворенням і діяльністю Південно-східного наукового інституту в м.Перемишлі). Російські ж історики продовжили традицію дослідження “православного” чи то східнослов’янського культурного поля. Їх інтерес до річпосполитських авторів іде по лінії зв’язків останніх із “світом православ’я” чи то розголосом їх діяльності на контрольованій Російською державою території (О.І.Клібанов, М.В.Дмитрієв).
Другий підрозділ “Біоісторіографічна джерельна база” присвячений аналізу специфіки тих комплексів джерел, що склали джерельну базу дослідження. В останній виокремлюються три основних комплекси: 1) (контекст), який склали джерела, що відтворюють соціокультурне тло життя і діяльності гуманіста; 2) (великий текст) вся сукупність пам'яток, що вийшли з-під пера Роксолана; 3) (текст) включає авторські твори, що характеризують Оріховського як історика та політичного мислителя.
Перший комплекс дозволяє об'єднати в межах однієї системної джерельної сукупності документи Національного або Державного архівного фонду не однієї, а низки держав (України, Польщі, а також Австрії, Німеччини, Італії тощо). За своїм походженням, внутрішньою будовою, зовнішньою формою, функціями джерела цього комплексу класифікуються за різними типами, родами, видами і підвидами.
Серед них виняткова вага належить пам'яткам письмового типу, які підрозділяються на документальний і наративний роди. Ці великі середні класифікаційні розряди різняться між собою специфічними особливостями, проте інколи містять аналогічні ознаки. Вказані категорії джерел складаються з сукупності видів історичних пам'яток.
Головними документальними видами є пам'ятки законодавства, судового та позасудового діловодства. Спільною ознакою документальних видів джерел є їх відносна масовість та офіційність походження. Джерела двох останніх видів мають біографічний характер. Наочним прикладом цінних відомостей, що містять судові акти є справа зі шлюбом С.Оріховського, документи ж позасудового діловодства (записи про народження, успадкування, призначення на посади, реєстри студентів університетів тощо) дозволяють уточнити окремі моменти біографії гуманіста.
Наративні (оповідні) джерела є цінним доповненням документів. Хоча цей рід є менш масовим, проте теж відзначається видовою різноманітністю і представлений творчими науковими матеріалами, публіцистикою, мемуаристикою та епістолярією. Серед таких “наративів” привертають особливу увагу твори особистих знайомих гуманіста - М.Кромера, А.Ф.Моджевського, М.Кровицького, його кореспондентів-іноземців - П.Рамузіо, Я.Ф.Коммендоні, а також праці земляків Роксолана - Б.Герберста, З.Копистенського та анонімного автора життєпису П.Кміти.
Значно меншу питому вагу мають речові та зображувальні типи джерел (шляхетські герби, ілюстрації до друкованих праць тощо), втім, вони служать оригінальним доповненням документальних та оповідних письмових пам'яток.
Джерела другого комплексу класифікуються за системою, аналогічною наведеній для письмових пам'яток першого. Виняток склали деякі “наративи”, що безпосередньо характеризують Оріховського як історика та політичного мислителя. Важливість для даного дослідження робить доречним виділення таких творів в окремий (третій) джерельний комплекс. Серед документальних джерел другого комплексу особливо відзначимо власноручні записи-протестації Роксолана на дії єпископа Я.Дзядуського (пов'язані зі шлюбною справою каноніка Оріховського), внесений у книги суду гродського м.Сянока в 1550 та 1551 рр., що вводяться в науковий обіг вперше.
Вже згаданий третій комплекс джерел включає такі твори гуманіста як “Аннали” (“Кроніки польські від смерті короля Сигізмунда І”), “Політія Польського королівства”, “Розмова навколо екзекуції”, “Зем'янин”, а також “Про турецьку загрозу. Слово І та ІІ” (“Турчики І і ІІ”), “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу”, “Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона”, “Життя і смерть Яна Тарновського”, “Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави”, “Промова у справі закону про целібат”, “Супліка до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу” та деякі ін.
Підрозділ містить також огляд едиційної історії праць С.Оріховського протягом ХІХ-ХХ ст., короткі характеристики деяких архівних документів та видань окремих праць гуманіста, важливих для теми дисертації. Окрім цього, окреслюються можливості подальшого розширення джерельної бази “оріховознавчих” студій (зокрема, вказано на потребу видання актових матеріалів Перемиської та Сяноцької земель, документів католицької та православної церков, а також різноманітних протестантських осередків на Західній Україні).
Другий розділ роботи - “Формування особистості та світосприйняття Ст.Оріховського”, присвячений реконструкції біографії гуманіста та з'ясуванню основних чинників, що впливали на його світогляд протягом життя. Розділ складається з чотирьох підрозділів.
Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів
У першому з них - “Походження та родина Ст.Оріховського”, крізь призму відомостей про предків та родичів гуманіста, реконструйовано “родову традицію” Оріховських. Серед її складників відзначене переконання у “закоріненості” власного роду на “Русі”, що давало право Оріховським почуватися законними спадкоємцями і репрезентантами місцевих традицій. Такий висновок грунтується на зафіксованих шлюбних зв'язках предків Роксолана з багатьма давніми українськими шляхетськими родами, в тому числі і православними, а також на клієнтарних стосунках із Кмітами - домом “русинських” можновладців. Окрім цього, у підрозділі проаналізовано значення “шляхетської революції” першої половини XVI ст. для просування Оріховських щаблями соціальної ієрархії, залежність добробуту родини Роксолана від успіхів модернізаційного “річпосполитського проекту”.
Другий підрозділ “Едукація Роксолана” присвячений періоду юнацьких студій Ст.Оріховського, аналізу досвіду, набутого гуманістом в його освітніх “мандрах” та з'ясуванню питання про можливості, що відкривала така едукація перед шляхетним молодиком. Зроблено висновок, що саме “римський період” став визначальним для “конституювання” світогляду гуманіста, обумовив його схильність до легальних “реформистських”, а не до насильницьких “революційних” засобів боротьби за власні ідеали.
У третьому підрозділі “Трибун люду шляхетського” проаналізований період з 1543 по 1552 рр., часи, коли Ст.Оріховський опинився в епіцентрі політико-релігійної боротьби у Короні Польській та коли були зартикульовані основні ідеї гуманіста. Докладно розглянута справа зі священством та шлюбом Роксолана, проаналізоване соціополітичне тло, на якому розгорталася його громадська діяльність. Окрім цього, з'ясовується значення “проруських” та “проправославних” симпатій гуманіста як однієї з відправних точок для реформистсько орієнтованих виступів Оріховського. Зроблено висновок, що credo Роксолана полягало у “реформах заради збереження” і стосувалось воно як офіційної католицької церкви, так і всього суспільного ладу країни.
Четвертий підрозділ “Дон Кіхот гуманізму або невизнаний апостол контрреформації” присвячений останньому періоду життя Оріховського. Він характеризується прагненням Роксолана відстояти власну позицію, що призводить до конфліктів як з офіційною церквою, так і її протестантськими опонентами. Боронячи свою точку зору, Оріховський втрачає чимало старих приятелів, залишаючись майже самотнім, що робило його украй вразливим для ворожих дій. Його ім'я стає по-своєму одіозним, він, навіть, почасти змушений вдаватися до анонімності, аби бути почутим. Проте, Оріховський наполегливо займається популяризацією власних консервативно забарвлених ідей, близьких, зокрема, до програми контрреформації, аргументацію якої він, фактично, випередив. У підсумку підрозділу робиться висновок, що Роксоланові, попри відчутні особисті втрати, вдалося пронести свої ідеали крізь все життя, в значній мірі зберігши їх первісну цілісність.
Третій розділ праці - “Історичні погляди Ст.Оріховського-Роксолана” присвячений аналізу особливостей поглядів Оріховського на всесвітню та “національну” історію.
У першому підрозділі - “"Наукові" студії з історіко-політичної проблематики на теренах Речі Посполитої XVI ст.: загальне та унікальне” окреслюються загальні обрії ренесансної історіографії, аналізується особливості річпосполитської історичної науки XVI ст. Завважений її тісний зв'язок із сферою політики. Порівняльний аналіз теоретичних засад історико-політичних студій Оріховського з панівними ренесансними канонами створення історичних та політичних праць, зокрема з школами історичної філології (риторики), історії політики та історичної юриспруденції, дозволив говорити про визначальний вплив на гуманіста принципів саме двох перших із згаданих шкіл. Ступінь теоретичної рефлексії та фахової (історичної) майстерності Роксолана оцінюється на сторінках підрозділу у порівнянні з теорією історієписання, запропонованою сучасним йому польським науковцем С.Іловським. Зрештою, робиться висновок, що історіографічні аспекти творчості Оріховського становлять інтерес як талановите епігонство та популяризація здобутків ренесансної історіографії. Відмічається оригінальність спроб гуманіста розширити сферу застосування згаданих здобутків через надання історичним аргументам статусу “ідеологічної зброї” в реальній політичній боротьбі.
Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції (XVI – перша половина XVII ст.)
Другий підрозділ “Проблеми "цілого": світова історія у творчості Оріховського” присвячений аналізу поглядів Роксолана на всесвітньоісторичний процес. Досліджуються твори Оріховського, в яких зачіпається цивілізаційна проблематика, питання відносин між різними цивілізаціями (християнською, мусульманською тощо). На матеріалах “Турчик” Оріховського робиться висновок про переконання гуманіста, що саме християнський світ (“Царство Христове”) є уособленням цивілізації. До складу цього світу Роксолан залучає як країни католицької Європи, так і землі, де панували східнохристиянські церкви (до східних кордонів ВКЛ), а також колишні анклави античної цивілізації (Балканський півострів, Малу Азію і, можливо, Єгипет), повноправним спадкоємцем якої він і вважає християнську цивілізацію. Оріховський також дав власну характеристику “європейського” та “азійського” менталітетів (“духу”, “звичаю”, “слави”); стояв біля витоків ідей всеслов'янської єдності, закликав Польщу очолити похід по звільненню власних “братів” (балканських слов'ян) від гніту Османської імперії; доводив необхідність збереження цілісності християнської Європи перед лицем спільної загрози з боку турків; окреслив місце України-Русі у християнській спільноті як її природного заборола і плацдарму для відвоювання позицій, втрачених на користь мусульманського та степового світів.
Окрім цього, у підрозділі розглянуті погляди Роксолана на історію такого стрижня європейської цивілізації як християнська церква. Добра обізнаність Оріховського з різнорідними комплексами джерел з проблеми дозволила гуманісту висловити оригінальні думки щодо історико-культурних наслідків запровадження целібату в життя католицької церкви, прерогатив папської влади, а також відстоювати екуменічні підходи до церковної історії, постулюючи рівноправність католицької та православної церков, ба - навіть більшу “природність” останньої.
У третьому підрозділі - “"Res publica" Роксолана: людина, народ, держава в історії” проаналізовані твори Оріховського, присвячені історії Польського королівства, в яких найбільше проявилась майстерність Роксолана як історика. Це, передусім, “Аннали” (“Кроніки польські від смерті короля Сигізмунда І”) та “Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона”. Твори ці репрезентують два основних, за визначенням Оріховського, історіографічних жанри - літописний та красномовно-аналітичний (історико-публіцистичний).
“Аннали” позначені, зокрема, cпробою гуманіста, продовжуючи існуючу історіографічну традицію Корони Польської, подати своє бачення минулого країни, передусім як історію “землі”-території та історію народів-етносів, які заселяють її здавна і можуть вважатися автохтонами-господарями цієї території. Концепція походження слов'янських народів, в тому числі русинів-українців і поляків, створена Оріховським, відрізняється прагматичним підходом. Він, зокрема, уникає вибудови біблійної генеалогії слов'янства, виводячи його походження від цілком реальних народів (греків), підтвердження власної теорії гуманіст шукає в спільності (іноді уявній) зримих культурно-спадщинних ознак (мови, ментальних установок, звичаїв тощо). Специфічно трактує Роксолан і популярну у Польщі сарматську теорію, згідно з якою шляхетська верства країни має чужоземне походження від відомого з античних джерел войовничого племені сарматів. За його гадкою, сармати були не завойовниками, а завойованими “славою слинучими” слов'янами, а відтак саме нащадкам слов'янських племен (русів, поляків тощо) належить зверхність у “Європейській Сарматії”. Руси-українці, між іншим, на думку Оріховського, є спадкоємцем “найславнішого” сарматського племені - роксоланів, що за тогочасними уявленнями, могло бути аргументом, для вивищення їх статусу навіть у межах сім'ї “сарматських” народів.
Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело
Роксолан як літописець сучасних подій звертає увагу добіром фактів, вартих увічнення. Під його пером центральним об'єктом історіописання стає не “харизматичний клан” монархів, а повноправний громадянин держави, репрезентант її “політичної нації” - шляхтич. Окрім цього, варто відмітити питомість українських сюжетів (пов'язаних переважно перманентною війною на прикордонні) на сторінках “Анналів”, а також специфічно “український” кут зору історика на суспільнозначущі події в Короні та за кордоном.
Аналіз “Промови на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона” та деяких інших творів гуманіста, який продовжує даний підрозділ, дозволяє зробити висновок про високу дослідницьку майстерність Оріховського та підтвердити деякі гіпотези, висунуті при розгляді “Анналів”. Так, привертає увагу погляд історика на короля Сигізмунда І як на “громадянського героя”, діяльність якого має на меті благо громади, а не власні інтереси, та схема оцінки порівняних достоїнств того чи іншого правління в історії країни.
Проаналізована також концепція минулого “золотого віку”, запропонована Оріховським сучасному йому суспільству, як основа для формування річпосполитського історико-політичного міфа, прийнятного не лише для поляків, а й для українців, литовців, пруссів та інших народів Центрально-Східної Європи. Наголошено на ренесансній героїзації історії та відході від середньовічного провіденціалізму у творчості гуманіста.
Розділ четвертий - “Соціально-політичні ідеали Роксолана” присвячений реконструкції “утопійного проекту” Оріховського, його поглядів на ідеальний суспільний лад.
У першому підрозділі “"Польська політія" - ідеальна держава Оріховського” досліджені погляди гуманіста на державний інститут, його значення для людського співжиття та самовдосконалення людини. Базисом, на якому Роксолан вибудовує власні уявлення про найприйнятнішу для його співвітчизників модель ідеальної держави, слугували, передусім, ідеї Арістотеля. Свій ідеал Оріховський убачав у становому політичному ладі, в якому завдяки правильному розподілу обов'язків і владних повноважень може бути досягнутий стан “вічної” соціальної гармонії, що й буде реалізацією ідеї “Царства Божого”. Причому, умови Речі Посполитої він вважав найсприятливішими задля втілення цієї ідеї.
Окрім цього, варто підкреслити, що наріжною ознакою політичного мислення Роксолана було несприйняття ним будь-якої форми тиранії в житті суспільства та вимоги чіткого дотримання “природного права”. Фактично, думки Оріховського ставлять його в ряд співтворців модерної новоєвропейської теорії “суспільного договору”.
Другий підрозділ - “"Ідеальний правитель": король-"сторож"” присвячений аналізу уявлень Оріховського про права і обов'язки правителя, його роль у житті суспільства. Основним об'єктом дослідження виступає твір “Напучення польському королеві Сигізмунду Ягелону”. За думкою Оріховського, особа володаря має величезне значення для всього суспільства взагалі і кожного його члена окремо. Відтак, виховання і навчання короля є справа, на яку гуманіст звертає особливу увагу. Навчити ставити загальну справу попереду власних інтересів - ось, на думку Роксолана, мета королівського виховання. Місце короля у суспільстві гуманіст порівнює з роллю “сторожа”, який тільки береже добро, а не є його володарем. Виконання закону - ось покликання короля, як його розуміє Оріховський. Він також не ототожнює країну з постаттю окремого володаря, який в ієрархії цінностей займає шабель, значно нижчий за “державу”.
Особливістю уявлень Роксолана про ідеального правителя (польського короля) є гіпертрофовано “руський” кут зору гуманіста. Вічно загрожувана ззовні “Русь”-Україна, на його думку, має бути головним об'єктом турбот володаря, опікування її справами принесе останньому всенародне визнання і любов. Відтак, мрія Роксолана про короля-“лицаря”, про короля-“сторожа” є спробою озвучити саме українські уявлення про особу правлячого.
У третьому підрозділі “"Зразковий громадянин" Роксолана - шляхетські "вольності" на античному тлі”, на матеріалі історико-біографічної праці гуманіста “Життя та смерть Яна Тарновського”, розглянуті погляди Оріховського на ідеального члена суспільства, “героя свого часу”. Ідеал людини Роксолана - це передусім громадянин держави, член її політичної нації, особа, придатна для “коронної потреби”. Взірцем громадянських чеснот для гуманіста правлять мешканці античних міст-держав. Сучасним же уособленням цих якостей для Оріховського є шляхтич-землевласник, зем'янин.
Звертає на себе увагу те, що в трактовці шляхетства-громадянства гуманіст робить наголос на особистих заслугах як визначальної підстави для його здобуття і утримання. Без перманентного самовдосконалення особа може стратити право на шляхетський статус. Тому величезну вагу для справжнього громадянина суспільства має належне виховання і постійне прагнення до наук і освіти. Підготовка до виконання громадських обов'язків повинна включати і подорожі з освітньою метою, і державну службу на полі брані та в залі нарад. Герой Роксолана - консерватор, хранитель традиції і людина здорового глузду. Його відносини з підлеглими грунтуються на патріархальних засадах, новації цікавлять його, але він не поспішає змінювати звиклий уклад, поміркованість - основна риса його характеру. Саме таким зображує Оріховський сучасного йому “богатиря Русі” - коронного гетьмана Польського королівства - Яна Тарновського.
Четвертий підрозділ - “"Gentus rus, nation polonus": ідеї унії та мультікультурної держави у візії Оріховського” присвячений дослідженню поглядів Роксолана на універсалістський “річпосполитський проект” та шляхи його практичного втілення. Особливу увагу приділено аналізу позиції гуманіста як “українця польської нації”, з'ясуванню привабливих для української провідної верстви і суспільства загалом сторін ідеї “шляхетської імперії”. Оптимізм Оріховського щодо “річпосполитського проекту”, однак, грунтувався на припущенні, що у ньому вдасться залагодити міжнаціональні, а також конфесіональні та будь-які інші, суперечки. Наголос гуманіста на потребі однакового врахування інтересів всіх автохтонних на теренах Речі Посполитої народів складає безперечно сильну сторону його політичних побудов. Нову державу Роксолан бажає бачити, передусім, правовою, де центральний уряд діє на благо кожного громадянина, забезпечуючи дотримання справедливості та порядку. Причому він тяжіє до поширення цих принципів і на церковну сферу, міркуючи про корисність “національної” церкви, надконфесійної структури, яка б однаково опікувалась всіма християнськими душами держави.
У висновках викладені загальні підсумки дослідження: Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель стояв у витоків новочасної української інтелектуальної традиції. Своєю багатогранною творчістю він сприяв впровадженню до наукового процесу в Україні високих запитів європейського Високого Відродження, а також введенню у коло зацікавлень європейських інтелектуалів “української” проблематики.
Творчий шлях Оріховського відрізняється цілісністю і відсутністю різких змін поглядів, проте в ньому можна виділити три основні періоди. Так, на часи виховання та закордонного навчання Роксолана припадає формування світоглядних орієнтирів та життєвих принципів гуманіста. Період з 1543 по 1551 рік є добою активної боротьби за власні ідеї, за їх офіційне визнання. Врешті-решт ця індивідуальна боротьба завершилася успішно, проте “перемога” зробила Оріховського самотнім, бо не відповідала інтересам жодної з сторін релігійно-політичного конфлікту у країні. Відтак останній період життя і творчості Роксолана проходив під знаком популяризації, адаптації власних думок для потреб широкого загалу. Причому результати цієї діяльності Оріховського далися взнаки вже після його смерті, коли його ідеї стали сприйматись часто-густо не як авторський, а як “напівфольклорний” набуток.
Як речник шляхетства, консервативного чинника тогочасного суспільства, до того ж пов’язаний із ще більш традиційним церковним світом, Оріховський шукав шлях таких реформ, аби все “змінене, залишилось тим самим”. Парадоксальність консерватизму, що яскраво позначилась на всій творчості Роксолана, нерідко вела до непорозумінь у трактуванні його діяльності як сучасниками, так і далекими нащадками. Втім, ця ж контроверсійність творчої спадщини гуманіста сприяла широкій популярності його ідей, плеканню її в межах абсолютно непримиренних інтелектуальних традицій.
У царині історієписання Оріховський проявив себе як ерудований вчений, добре обізнаний як з античною, так і сучасною ренесансною історіографічною традицією. Він дивився на історичну працю як на наукову роботу, що має власний предмет, мету і завдання, потребує певних методів, окремих історіографічних жанрів та спеціальної фахової підготовки.
Втім, “академічним” вченим Роксолан не був і основна заслуга його як історика полягає в адаптації принципів ренесансної історіографії на українському грунті. Варто також відзначити, що тематика історичних досліджень, окреслена у творчості гуманіста, стала основою для розвитку української історіографії як ранньомодерного, так і, певною мірою, наступних періодів. Творами Роксолана готувався майбутній широкий інтерес Європи до козацьких змагань в кінці ХVI-XVIII ст.
Оріховський як політичний мислитель зробив внесок у розробку теорії правової держави, виступав за поділ влади між різними суспільними інститутами – церквою, королем та представницькими органами повноправних громадян. Суспільним ідеалом Роксолана була станова система, в якій кожна людина має чітке, раз і назавжди визначене, коло прав і обов’язків. У ній він убачав новочасне втілення античної ідеї “змішаної держави”, зокрема “політії” Арістотеля.
Роксолан палко підтримував універсалистський “річпосполитський проект” і був причетний до вироблення засад політичної будови Речі Посполитої. Причому його візія нової держави була баченням людини з подвійною свідомістю, яку він сам афористично позначив як gente ruthenus, natione polonus. Оріховський у своїй творчості знайшов особливий кут зору на події, кут зору українського інтелігента, який буде пануючим в Україні, принаймні, все наступне, по смерті Роксолана, століття.
Зміст дисертації викладено в наступних публікаціях автора:
- В пошуках “золотого віку” (ренесансні історичні міфологеми в історіографічній спадщині С.Оріховського-Роксолана)// Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Вип.2. - Херсон, 1999. - С.88-100. - 1 др.арк.
- До питання про вплив діяльності кн. М.Л.Глинського на формування політичної культури українського суспільства ХVI-XVII ст.// Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Випуск V. - Запоріжжя, 1999. - С.3-7. - 0,3 др.арк.
- “Конкуренція принципів”: місто і територіальна держава за доби гетьманату (середина ХVII-XVIII ст.)// Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Випуск VІІ. - Запоріжжя, 1999. - С.29-32. - 0,2 др.арк.
- “Цивілізаційна” проблематика у творчості С.Оріховського-Роксолана (переважно за матеріалами “Турчик”)// Збірник наукових праць молодих вчених. Історія. - Вип.1. - Дніпропетровськ, 1999. - С.94-107. - 1 др.арк.
- “Час світу” для України (світова економічна система та Козацька революція середини XVII ст.)// Грані. - № 6(8) листопад-грудень 1999 р. - С.47-50. - 0,3 др.арк.