Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі

«Annalium urbis Leopoliensis» – історія львівського архиєпископату в життєписах на широкому тлі історичних подій у період з 1614 по 1700 рр. – наслідок багаторічної праці Яна-Томи Юзефовича, чиє життя та діяльність були пов’язані переважно зі Львовом, де він народився і звідки походив його рід, та з Краковом, оскільки Юзефович був вихованцем і викладачем Ягелонського університету. Майбутній канонік римо-католицької капітули, Ян Тома Юзефович народився 1663 р. у родині заможного львівського міщанина (на думку В. Антоновича, вірменського походження). Рід Юзефовичів залишив помітний слід в історії Львова. Батько Яна, Станіслав загинув під обложеними Ставищами. Хлопець змалечку виховувався при католицькому монастирі, оскільки після смерті його батька мати не змогла самостійно утримувати сім’ю.

Медієвіст

Назва латиною: Annalium urbis Leopoliensis tomus extravagans (...).
Обсяг: 1219 номерованих стор.
Видавець: рукопис досі не був надрукований повністю. Окремі фрагменти видано:
Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690, obejmująca w ogólności dzieje dawnej Rusi Czerwonej, a zwłaszcza historja, arcybiskupstwa Lwowskiego w tejże epoce, napisana przez X. J. Tomasza Józefowieza, przełożona przez M. Piwockiego. Lwow 1854.
Летопись событій въ Южной Руси Львовскаго каноника Яна Юзефовича 1624–1700 – с. 115–212 // Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
Рік видання: початок роботи над рукописом – 1703.
Оригінал зберігається: Варшава
Мова: латинська.

«Annalium urbis Leopoliensis» – історія львівського архиєпископату в життєписах на широкому тлі історичних подій у період з 1614 по 1700 рр. – наслідок багаторічної праці Яна-Томи Юзефовича, чиє життя та діяльність були пов’язані переважно зі Львовом, де він народився і звідки походив його рід, та з Краковом, оскільки Юзефович був вихованцем і викладачем Ягелонського університету. Майбутній канонік римо-католицької капітули, Ян Тома Юзефович народився 1663 р. у родині заможного львівського міщанина (на думку В. Антоновича, вірменського походження). Рід Юзефовичів залишив помітний слід в історії Львова. Батько Яна, Станіслав загинув під обложеними Ставищами. Хлопець змалечку виховувався при католицькому монастирі, оскільки після смерті його батька мати не змогла самостійно утримувати сім’ю. [1; 22]. Здібний юнак швидко підіймався сходами духовної кар’єри; він здобув прихильність у Львівського архієпископа Костянтина Зелінського, який згодом, 1703 р., і доручив йому укласти історію Львівської католицької архиєпископату за попереднє століття. 1704 р. після захоплення Львова Карлом XII Ян Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Помер 1728 р.

Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова

Оповідь поділена на розділи, які названі іменами львівських архієпископів, усередині розділів події висвітлюються в хронологічній послідовності: на першому місці – діяння самого архієпископа і все, що стосується церковного управління, а вже потім – визначні політичні події у Південній Русі та у Львові, наприкінці кожного року перелічені суспільні та стихійні лиха. Прикметно, що Ян Юзефович в описі деяких років коментує вихід у світ літературних творів, які привернули його увагу. У виданні В. Антоновича текст поділений за роками, фрагменти відібрані за їхньою наповненістю важливими для України-Русі подіями.

Щодо польськомовного перекладу, покладемося на думку того ж професора Антоновича: «изданіе это при сравненіи съ оригиналомъ оказывается, весьма недостаточнымъ: переводчикъ не только переводилъ подлинникъ, но дЂлалъ въ немъ произвольныя перемЂны, онъ выбиралъ одни факты по своему усмотренію, опускалъ другіе, сокращалъ текстъ разсказа, перемЂнялъ или стушевывалъ характеръ повЂтствованія и сверхъ того, по неизвЂстной причинЂ, исключилъ изъ перевода первые 20 и послЂдніе 10 лЂтъ данной лЂтописи» [ibid.].

Читайте також: Давня література: з полону стереотипів

Переклад українською вибраних В. Антоновичем уривків був завершений 2009 р., нині спільно з Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України ведеться робота, спрямована на оприлюднення повного тексту цієї хроніки в оригіналі та українському перекладі разом з фаховими коментарями істориків та філологів. Однак і сьогодні, маючи доступ до окремих частин «Annalium urbis Leopoliensis» [2] дослідник отримує слушну нагоду наблизитися до розв’язання важливих проблем, збагатитися новими або маловідомими іменами, фактами, деталями тощо в історії України та її письменства.

Цей твір цікавий для нас уже тим, що це – інший погляд на відомі події та образи, зокрема йдеться про війну 1648–1654 рр. та образ Богдана Хмельницького. Здійснюючи облоги Львова (1648 і 1655 рр.), гетьман Хмельницький уболівав про долю русинів у місті. У відповідь «на те, що кривди рутено-грецька релігія терпить, посланці спробували заперечити і відказали, що протягом багатьох віків вона процвітала, тішилася, захищена законами королівства, отож, не слід нікого за кривди (бо не кояться вони) заслужено карати» [ibid.]; досить сумнівно виглядає те, що відразу після таких запевнень «легко непорозуміння з пригніченням релігії уладналося» [ibid.]. Під час облог руське населення Львова прагнуло всіляко допомогти Хмельницькому: «схизматики, засмучені початком, змовились (така була одна з їхніх сподіванок – що той самий релігійний обряд із козаками захистить їх надійно) вхід до твердині підступно ворогам указали – і католиків, і самих себе зрадили, не знаючи, який злочин скоїли, тим лихим вчинком позбавивши себе надії» [1; 148].

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

Спробувавши визначити за твором Юзефовича національний склад мешканців Львова, легко помітити, що найчастіше в літописі вживаються етноніми Polonus, Russicus (Ruthenus), Iudeus, Armeniacus (у 1630 р. детально розповідається історія львівської вірменської колонії, яка користувалася численними привілеями, котрі гарантували їй торгову діяльність і самоуправління). Описуючи хвилювання, яке охопило городян перед облогою 1648 р., Юзефович використовує згадку про євреїв зі стилістичною метою, як тло для увиразнення опису душевного сум’яття: «Такий великий острах і жах серця львів’ян охопив, що їх навіть до іновірних юдеїв підштовхнув для дотримання Божого ладу» [1; 128]. Водночас в літописі сказано (і це є історичним фактом), що під час обох облог Львова – громада відмовляється видати євреїв Хмельницькому: першого разу, тому що «задля спільної боротьби однаково із християнами і незручності війни, і смерть прийняти були вони готові» [1; 146], а другого разу, 1655 р., відповідь більш розсудлива, аніж емоційна: «[львів’яни] не можуть євреїв із міста видати, чи кого іншого, хто податок республіці платить, не можуть розпоряджатися її підданими – через непорушність королівського закону, який небезпідставно побоюються» [1; 183].

Не лише Русь, а й Львів, міську громаду, церкву Ян Юзефович майже щоразу називає нашими. Аналіз контексту, в якому використовується цей присвійний займенник, здатний наблизити дослідника до відповіді на питання про національне самовизначення представників міської еліти. Так, епізод, описаний наприкінці 1649 р., «коли король завдяки львівським медикам здоров’я відновив і зі Львова в дорогу збирався, звичай німецький, яким змолоду користувався, полишив і польський перейняв. Приємним був цей вияв настільки польській, наскільки і нашій громаді» [1; 155] – свідчить про те, що Ян Юзефович не ототожнює громаду Львова із польською, а поєднання означень наш і польський, що також трапляється на сторінках хроніки, швидше свідчить про прагнення долучитися до цієї спільноти. Проте в змалюванні втечі польських воєначальників зі Львова перед облогою 1648 р. історіограф цілком виразно протиставляє їхній безчесності – мужність львів’ян: «Спершу стало очевидно, що немає злагоди у керівництві, й особливо серед поляків. (...) Львів, засмучений через їхній відступ, всупереч поданим надіям, вони покинули – безчесні зникли ганебно, прихопивши гроші, зброю, харчі» [1; 141].

Цільним є образ зовнішнього ворога, московитів, чия характеристика – послідовно негативна і тоді, коли вона лунає безпосередньо від Юзефовича, і коли він цитує інших хронікарів, зокрема очевидця двох облог, Самійла Кушевича. Московська позиція – облудна: «Москва несподівано і відкрито війну оголосила, приводом до якої оборона руської віри та заступництво народу пригнобленого – високі слова проголошувалися» [1; 166], а її представники – грубі, люті, шалені, нездатні вести перемовини: «Розповіли своїм посланці, що вони пішли від такої негідної промови Василія [Бутурліна], з його грубими словами і ще грубішим виглядом» [1; 176].

Читайте також: Образ ідеального короля в латиномовній прозі України

Попри те, що, як патріот єдиної Речі Посполитої, літописець дивився на Хмельниччину як на ворожі державі і йому особисто події і саме з цих засад оцінював дії конфліктуючих сторін, однак він спромігся на революційну в річпосполитській історіографії спробу замінити огульні звинувачення пошуками глибинних причин повстання козаків і «сільської черні». Вочевидь, ця тема по-справжньому цікавила львівського каноніка – недарма опис подій «на півдні Русі» за обсягом і детальністю не поступається основній темі. Загалом цікаво, наскільки відрізняється образ автора, якщо брати ці дві оповідні лінії (церковна і світська історія) окремо одна від одної: з одного боку перед нами – ревний католик, містик, який захоплено описує дива, що часто суперечать християнській доктрині, а з іншого – талановитий історіограф, який прагне наводити документальні підтвердження до більшості подій, очевидцем яких не був він сам. Незважаючи на те, що іноді прояви релігійності Яна Юзефовича межують із фанатизмом, він не оминає увагою значні події церковного життя інших конфесій – православної та уніатської.

Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под ред. В. Б. Антоновича. К. 1888. С. 115–212. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm
1624 рік
Козаки та запорожці, щоб помститися за збитки безневинної Русі, місяця вересня з Бористена сотнею чайок через Понт Евксинський до самого Константинополя добралися, місто турків, що не є невідомим і Янгікією зветься, зруйнували і спалили. Після цього вони, пишною здобиччю навантажені, туркам у самому Константинополі великого страху нагнали; так що ті лише через шість годин своїм знесиленим підтримку надати наважилися, спорядивши флот трієр. Козаки, на очах у них, безтурботно відступаючи, щасливо додому повернулися.
1648 рік
На цих воїнів (козаків) зіперте, польське королівство зі своїми провінціями щасливе тривалий час існувало, вдало війни із зовнішніми ворогами без втрат і збитків вело, упокорювало їх славно, доки у благополуччі не почало пишатися, звеличувати себе у гордості, шляхта – себе вище за людей цінувати, решту за гречкосіїв, а козацький рід – за дикий, хамський, сільський і неосвічений вважати, звинуваченнями, поборами, покараннями застосованими для збільшення статків своїх і добра обтяжувати, гнітити зверхністю своєю нестерпною. (...)

Так, причаївся вогонь, захований в оманливому попелі, поки закон, який злодіяння приборкав, не зневажив Богдан Хмельниченко або Хмельницький – головний підбурювач і палій пожежі того нечестивого бунту. Цей від батька Михайла (який походив, одні передають, із Мазовії, інші – з Лисянки, українського міста) народжений хлопець у гімназії київській або у ярославській колегії при батьках з товариства Христа початкову освіту здобув, вважається. У більш дорослому віці його натурі було властиво почуття приховувати, з користі теперішньої виходити, надію на майбутнє пропонувати, виявляти люб’язність і рішучість, аби прихилити до себе і, погані наміри часто приховувати, і ніколи від помсти не відмовлявся. Військовою стислою мовою прикрите, мислення його блискучий вигляд мало. Коли Конецпольським, головнокомандувачем військ, фортеця Кодак на радість загонам республіки була споруджена, Хмельницького запитали про природу місця, улаштування справ, розташування і форму. Кажуть, він відповів Конецпольському: «Рукою зроблене, рукою можна і зруйнувати,» – це було пророцтвом, бо, підтриманий великою силою повстання, цю фортецю, міцну вуздечку на козацьку пиху, він таки знищив. (...)
Переклад з латини Людмили Шевченко-Савчинської,
науково-літературне редагування Руслана Щербини